Kitobni o'qish: «Амазонка. Київ–Соловки (збірник)»

Shrift:

Амазонка
Повість із життя Оленки Шовгенової, яка стала Оленою Телігою

Амазонки…

Так, так, вони, незбагненні ось уже чи не тисячу літ. У грецькій міфології – жінки-войовниці, жінки-вершниці. (На всяк випадок: озброєні!)

Або ще амазонки – войовничий народ, що складався лише з… жінок. Із самих лише жінок. Ну й греки! Такому «народові» можна лише поспівчувати – що без чоловіків. (Як, між іншим, і чоловікам, якщо такі – не доведи Господи, – чомусь опиняться без жінок!)

В Україні – це чарівна жінка, яка присвятила чоловікам найпоетичніші рядки, поетеса і…

І – войовниця. Як і годиться бути амазонці.

Все своє коротке – амазонки рано гинуть, бо – жертовні – наша українська Амазонка, про яку далі піде мова, провела на невидимому бойовому коні – боронила рідну Україну. І загинула, як і належить гинути амазонці – на передній лінії боротьби.

Хотіла йти «крізь січні в теплі квітні», «крізь біль розлук у радість стріч…»

А довелося йти крізь лютий Лютий. «Вітри віють безперестанку. – Пише з Києва в останньому листі. – Мороз такий, що всі ми ходимо, як святі Миколи або снігові баби… Замерзає вода у водопроводі, зі світлом все роблять різні експерименти… Пальта в нас всіх неймовірно легкі… Одним словом: „сніг і вітри над моєю вітчизною“. Але за цим снігом і вітрами відчувається вже і яскраве сонце і зелена весна… Дожити б…»

Саме цієї Весни і цього Сонця вже не побачила. Бо сама собі вибрала – і напророчила – таку смерть.

І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання…

Пролог
Вона була така весняна…

Розцвітають кущі ясмину,
Грає сонце в височині:
Чи зустріну, чи не зустріну?
Чи побачу тебе, чи ні?
І куди б скерувати кроки,
Щоб тебе я могла знайти?
Тільки бачу – іде високий,
Приглядаюсь, чи то ж не ти…
І не вітряно, і не хмарно, —
Все заповнить весняний сміх!
Цілий день я проброджу марно,
Не зустрівши очей твоїх.
Та зате серед ночі, любий,
В весняному мойому сні, —
Поцілуєш мої ти губи
І щось ніжне шепнеш мені…

Першою з її опублікованих поезій і стала поезія «Розцвітають кущі ясмину…». Вона з’явилася в «Літературно-науковому віснику» Дмитра Донцова у 1928 році, коли авторці вже виповнилось двадцять два роки – юна поетеса довго не давала до друку свої творіння, аж доки друзі без її згоди не відіслали потай поезії до редакції журналу, де вони відразу ж – на превеликий подив авторки – й з’явилися.

Ім’я їй було дане Олена.

Вважається, що це ім’я – Олена – від грецького імені Helena. А Helena від hele – сонячне світло.

Або від helene – смолоскип.

А в цих двох словах – сонячне світло, смолоскип – вся вона.

Бо й була такою для світу, для людства – сонячним світлом (від того, що вона прийшла до роду людського, на планеті Земля стало більше сонячного світла). І смолоскипом вела рід людський крізь темряву ночі до світла. І згоріла, як згорає смолоскип, повністю віддавши світу своє світло.

Ті, хто знав Олену Телігу, згадуватимуть потім: була це жінка чарівна, повна індивідуальної жіночої принади. Говорила глибоким альтовим голосом і сміялась часто закотисто. Мала приємні риси обличчя, рівний ніс, виразні уста й живі очі, що вміли кидати блискавиці. Була вище середнього зросту, шатенка, рівномірної будови і пристрасно любила танці. «Сьогодні кожний крок – хотів би бути вальсом…» А в життя вона входила, «як в безжурний танок…»

Була відважна й одверто висловлювала думки. Любила жартувати і вміла яскраво передавати свої погляди на людей… Розсипала свою «зайвину перлисто», «комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх…»

Ще авторка спогадів додає:

«Вміла вдягатися з вишуканим смаком і любила бути добре вдягненою».

До речі… Якось одне видання («Ілюстровані вісті») вмістило карикатури на відомих людей – як весела ілюстрація до українських пісень. Так ось, до слів «А за мною, молодою, ходять хлопці чередою», була карикатура на Олену Телігу, що вона, мовляв, водить за собою хлопців чередою…

Олена страшенно образилась на художника. Образилась як жінка. І образилась не на дружній той шарж, а на капелюшок, що був на ній зображений. Геть не модний, якийсь… м-м… некрасивий. Принаймні таких вона ніколи не носила і ніколи б у житті й на п’ять хвилин не вдягла. Бо знала смак як у доброму вбранні взагалі, так і в капелюшках зокрема. Та й «сидів» на ній у тій карикатурі капелюшок геть не елегантно. Такою вона була жінкою.

Ще із спогадів про О. Телігу:

«Була дуже чутлива, була горда і нізащо не призналася б, що в її житті щось складається не так, як вона хоче. – „Я дуже щаслива“, – говорила».

Ще згадують (таких спогадів про неї можна віднайти багато): Олена всіх «полонила своїм щирим сміхом», «влучним дотепом, блискавичними думками і ще чимось, чому тяжко було знайти окреслення…»

Зрештою, знайшли: «Ніжність у силі…»

У житті, в повсякденному побуті і в творчості, і навіть у листах була напрочуд дотепною. Про таких говорять: із словом дружить, за словом до кишені не лазить, скаже – як зав’яже. Що не слово – то зброя, влучна, своєрідна, дотепно-насмішкувата і гостра. Могла б бути – коли б її не полонила лірика – незрівнянною сміхотворкою, автором веселих творів і особливо дотепних афоризмів, що часом з неї так і сипались… Ось лише одна історія про одне з її крилатих висловлювань.

Колективних збірок гумору в українській літературі було чимало (тільки автор цих рядків упорядкував шість чи сім), але все то, так би мовити, чоловічі… Себто авторами їх виступає переважно сильна стать. Ну, може, потрапляють туди одна-дві представниці прекрасної половини роду людського, які «гуморять». От автор якось і вирішив укласти веселу збірку, у якій би виступали самі лише жінки.

Так з’явилася книга сатири та гумору «Витівниці українського сміху».

Є в українській мові симпатичне слівце ВИТІВКА. Словники його тлумачать як вчинок, вигадка, те, що виходить за межі звичайних норм; що-небудь сказане, написане, зроблене для розваги, сміху; жарт, вигадка.

А витівниці, як самі розумієте, жінки, схильні до веселих вигадок, вигадниці. Або ще – жартівниці, гумористки, авторки смішних творів. До всього ж наші жінки завжди славились витівками – тому й витівниці.

Або ще – штукарки. У доброму значенні цього слова, адже штука – це витівка, каверза, а загалом – мистецтво. Уміння, майстерність.

Згадаймо М. Кропивницького: «Я штуками людей звеселяю і тим собі на хліб заробляю». (Правда, нині штуками – мистецтвом – на хліб щось не дуже заробиш, але це вже інша тема.)

Збірка «Витівниці українського сміху» відкривається веселою творчістю матері Лесі Українки Ольги Косач, яка писала під псевдонімом Олена Пчілка, та й творами самої Лесі, вона складала віршовані фейлетони для журналу «Шершень».

Отож, від Олени Пчілки та доньки її Лесі й по наші дні. І все – витівниці нашого сміху, симпатичні наші жінки.

I серед авторок – Олена Теліга. Здається, не гумористка, ніжний лірик, жінка-легенда, національна героїня України, поетеса від Бога, патріотка.

Її поезія (як і життя та боротьба за волю і будучину України) героїчна, ніжно-лірична в своїй основі, національно-патріотична, непримиренно-відважна, полум’яно-героїчна, сповнена крилатих рядків, що й нині гартують наш дух. Зустрічаються в її творчості й сатирично-дотепні афоризми.

Ось хоча б історія про один з них.

Якось – це вже в наші дні – відомий політик і державний діяч порадив, відповідаючи на запитання українців, що нам робити:

– Треба перти плуга!

Сказано навіть влучно – треба працювати, хто ж проти цього заперечуватиме. Трудитися на нашій спільній ниві.

Сказано з народно-селянською прямотою (перти), але ж і правильно. Хоч дещо й розраховано на зовнішній ефект, щоб створити імідж «свого хлопця».

– Треба перти плуга!

А мені пригадався афоризм Олени Теліги:

– Хто готує себе лише на те, щоб упрягатися до плуга, завжди матиме погонича!..

Політик, який закликав упрягатися до плуга і перти його, звичайно ж, цього крилатого вислову Олени Теліги не знав. А його – це ж наш, український сміх, – треба було знати. Бо так і сталося, як зауважила з гіркою іронією поетеса, погонич у нього знайшовся. Власне, погоничі, звичайно, олігархічно-фінансові.

Це раніше політиків і передбачила Олена Теліга.

Такі вони, жінки наші.

Та якщо ім’я їй було дане батьками, то поетичний дар – Богом. Вона його довго утаємничувала від сторонніх. (В сім’ї Шовгенових – таке її справжнє прізвище, Телігою вона стала в заміжжі – поетом вважався молодший брат Сергій, але… Написавши неміряно віршів, поетом – мається на увазі справжнім – він так і не став – що ж, буває…)

Всі, хто писатиме про неї, про її життя і творчість, її боріння й незгасне горіння, сходяться в одному: хоч її ім’я в Україні радянській і замовчувалося (навіть на просту згадку його було накладено суворе табу), вона все одно стала однією з найзначніших фігур, що поклали початок новому етапу в житті українського народу. Олена Теліга після Лесі Українки – одна з найяскравіших постатей в українській літературі. Як новий тип жінки-героїні, вона не зачинилася в уявному палаці «чистої поезії», а стала в ряди поборників свободи української нації: «Уста рішучі, як постріл, тверді, як лезо меча» – саме такими словами можна охарактеризувати твердість духу і слова «української Жанни д’Арк».

Мову українську Олена вперше почула у 12 років – тоді ж і почала її вивчати.

За своє коротке життя Олена Теліга встигла – з тих чи тих причин – десь сорок віршів написати.

Ірина Падох згадуватиме («Наше життя». Ч. 3. Філадельфія, березень 1972):

«Олена мала свою особливу техніку творчости. Як кожний профан, що вривається в тайники чужої творчости, я питала її, як творить вона, чи довго „виношує“ свої вірші. Не раз доводилося мені бачити надруковані рукописи великих поетів такі покреслені, що з трудом можна було їх відчитати. Тож, коли з поглибленням нашого знайомства й приязні я одержала від неї до прочитання її темний, мабуть у цератовій обгортці, зшиток поезії, я знайшла в ньому стрункі колони віршів. Вони були написані її власною рукою, чіткі, рівні, без ніяких скреслень та додатків. Я запитала її – скільки разів переписувала кожний вірш, заки він осягнув свою досконалу форму. Олена з усмішкою, належною наївному питанню, відповіла, що вона не змарнувала ні однієї картки цього зошиту, пишучи ці вірші, бо створила їх у своїй пам’яті, звичайно, серед ночі. Бувало, як не вистачало ночі, її вірш „дозрівав“ задня і щойно як він „дозрів“, вона клала його на папір у цьому чорному зошиті. Бувало – звірювалася Олена, – вона вставала серед ночі, щоб записати вірша, не ждучи до ранку, хоч – додала – „своїх віршів, після їх створення, я вже ніколи не забуваю. Вони, – продовжувала Олена, – закарбовуються у моїй пам’яті і їх з неї ніяк не викинути, та все ж треба їх утривалити на папері“».

«Телігіна поезія наскрізь лірична: вона подає виключно свої власні переживання від першої особи. Глибина задуму, шляхетна жіночність, артистична досконалість оформлення, екстаза кохання і екстаза героїзму на тлі ідеалістичного націоналістичного світогляду – ось характеристичні риси поезії Теліги. Усі вони просякнуті яскравою життєрадісністю, соняшним промінням, переможною бадьорістю. Безнадійний песиміст захоче жити, читаючи її вірші…»

Олена Теліга знає ночі без сну… І «темний розпач – найгірший трунок».

Але… перемагає, як завжди, яскрава вітальність.

Придушу свій невпинний спогад,
Буду радість давати й сміх,
Тільки тим дана перемога,
Хто й у болі сміятися зміг!

Висока ідейність, цілеспрямованість, власний внутрішній світ і віра в перемогу своїх ідеалів робить її сильною в боротьбі з непоборно тяжкими обставинами, дає їй наснагу з веселим сміхом на устах нести «тяжких турбот ржавіючий ланцюг»…

«…Теліга є невмирущим зразком того, якою має бути українська жінка, вона – блискучий приклад того, як багато може дати нації жінка…

А в лютому 1942 р. вона дала нам і наступним поколінням неперевершений, невмирущий приклад великої цивільної відваги й безкомпромісности аж до смерти…» – Олена Звичайна.

Повний рукопис її поезій загинув у київському гестапо, збереглися лише 38 поезій, що й друкуються у її посмертних збірках (крім прози).

Життя її урветься рано – в 35 років.

«Смерть свою зустріти в Києві…»

Це в неї, мабуть, так на роду було написано: «Смерть свою зустріти в Києві».

Життя не стоїть, а йде
З гострим сміхом
і гострим плачем…
Так їй судилося.

Така її доля – вмерти у Києві.

I смерть її буде така, яку вона собі бажала і яку напророчила:

І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог послав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.

І все збудеться так, як вона й мріяла.

Життя її ніколи не було спокійне, повільне; вона горіла змаганням за майбутнє, прикрите туманом невідомого, свідчитимуть її побратими.

Бо серед співу, неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері
Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний берег.
Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум’яні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі…

І побратим її завершує свої спогади словами: «Так пройшла свій каменистий шлях, крізь сонце, втіхи і темінь терпіння, Олена Теліга. Як метеор перелетіла крізь життя і згасла, лишаючи вічну заграву пориву».

В осяйну мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці…

А коханий, який загинув разом з нею у жахному Бабиному Яру, тоді, в 1942 році, коли місяць лютий лютував, все так само приходить до неї серед ночі і, як вона писатиме, «в весняному моєму сні» цілуватиме її губи і щось їй ніжне шепотітиме…

Частина перша
Коли прокидається Ілля Муромець

А почнемо своє сказання традиційним зачином: колись давним-давно (а може, й недавно), не за нашої пам’яті (але пам’ять все ж таки наша), десь за горами, за лісами, за синіми морями, у якомусь царстві (дехто каже, що в граді Муромі) жив та був Ілля, прозваний за місцем проживання Муромцем, син простих батьків (за іншою ясою – селянський син), з дитинства приречений.

А не имел Илья во ногах хожденьица,
А по руках не имел Илья владеньица,
Тридцать лет ему было веку долгого…

Себто він тридцять літ лежав на печі без руху і без мови. I ось одного разу в хаті з’явилося троє старців – йшли-йшли тим краєм та й до Ілька Муромця зайшли. Так звані каліки перехожі.

І попросили вони милостині.
Чи хоча б водиці попити.
Ілько їм з печі:

– Каліки перехожі, отець і матінка мої у полі трудяться, а я… Я каліка такий, як і ви. Чи ще й гірший. Ви хоч ходити можете, а я вже тридцять годочків не встаю, бо не володаю ні руками, ні ногами. Приречений я…

Старці своє: велимо тобі встати і води нам принести!

І ось Ілько, сам собі не вірячи – чудо, чудо незбагненне! – встає! Чи не вперше за тридцять літ. І приносить їм води і сам п’є (бо ж і йому не було кому водиці подати). І не просто каліка Ілько видужує, в ньому просипається якась незбагненна сила, якої не було навіть у богатирів. Хоча б у того ж Святогора…

– Іди, молодцю, у світ широкий, – кажуть йому старці. – Мова у тебе вже є, сила є. Смерть тобі в полі не писана.

За порадою старців Ілько знаходить собі коня бойового, зброю ясную, необхідне спорядження і вирушає до Києва.

Бо хоче, маючи таку силу-силоньку богатирську, «за Київ постояти»… Батьки дають йому благословення (на добрі діла, на погані «благословлення нема»). І вирушає Ілько на Київ, котрий тоді переживав скруту велику…

Але… Для чого автор затіяв сію премудрість, хтось може тут запитати?

А ось для чого.

У кожному з нас – ми ж бо люди на планеті Земля – спить свій Ілько Муромець – без мови, а часом і без ніг. І в одних він так і проспить усе їхнє життя, і вони й не підозрюють про його присутність у собі, в інших…

В Олені він пробудився ще в ранній юності. І тоді ж вона, теж відчувши в собі силу духу й боріння чи не богатирського, як і веліла їй доля (чи – провидіння), вирушить на Київ…

Про це наша повість.

Але похід на Київ буде потім, бо їй ще треба було спершу пізнати Україну, захворіти нею – на все життя.

Гарячий день – і враз достигне жито
І доп’яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще не пережитий
Єдиний день – мого життя корона.

І що це буде – зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком – меду і полину.

А дивне серце – п’яне і завзяте
Відчує певність, мов нехибну шпаду.
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль – і початок до спаду!

Уперше в Україні, на землі своїх батьків і прадідів Леночка Шовгенова побуває (правда, як вона потім уточнить, «всього лише однією ногою і ступивши всього лише на один клаптик української землі») у 1914 році восьмирічним дівчам, коли петербуржці Шовгенови під час традиційних літніх мандрів відвідають Святі гори на Сіверському Дінці. (До того вони побувають усім сімейством на Кавказі, де теж відкриють для себе новий, не знаний їм світ.) А Сіверський Донець – це вже Донеччина, себто Україна, про яку Леночка до того і чути нічого не чула. В Російській імперії, де вона жила і чиєю підданою була, навіть слова такого не визнавали: Україна. Малоросія – інша річ. Це не лише дозволялося, а й схвалювалося. Ну ще – але це вже на побутовому – зневажливо – рівні – Хохландія. Якась там Хохландія, якою Леночка тоді не переймалася, вважаючи себе істинною «петербуржанкою» (її словесне творіння). Звичайно ж, це означало, що вона – росіянка.

Та й не було в тому потреби – перейматися якоюсь там Україною. Та ще в сім’ї російського професора Івана Шовгенова.

І ось вони, Шовгенови, – після Кавказу з його абреками в папахах та кинджалами на поясах – відвідали тиху Успенську пустинь. (Колись так називалося відлюдне місце, де жили пустельники чи хоча б один з них.) А там, на Сіверському Дінці, так звався монастир, що здіймався на високому крейдяному березі – здається, правому, – Сіверського Дінця, на так званих Святих горах. Ось там Леночка Шовгенова і зробила для себе аж два найважливіших відкриття, що згодом переінакшать усе її попереднє життя і вразять її маленьку душу. Перше: виявляється, вона побувала у якійсь загадковій Україні, а по-друге: виявилось, що й батьки її, і сама вона з братиками своїми теж… українка. Хоч і народжена та хрещена в Росії. А все тому, що батьки її переїхали туди, вже будучи українцями, а отже, і вона ніяка не росіянка. І ось вона вперше побувала на землі своїх батьків та прадідів, яку вона тоді для себе відкрила. Аж на сьомому рочку свого життя.

Тамтешні видноколи просто полонили її. Особливо ж вразили Леночку (це пізніше дівчина дізнається, що взагалі-то вона – Олена) Святі гори, що звідтоді в неї почали асоціюватися з Україною.

Олена народилася 8 (21) липня 1906 року в Росії. За одними даними мовби в Санкт-Петербурзі, але за найточнішими – в Підмосков’ї, в Іллінському – сім’я тоді мешкала в Москві, а літо зазвичай проводила на дачі, де дівчинка й з’явилася на світ білий.

Сьогодні це – селище міського типу в Раменському районі Московської області. Населення – 10 744 (2013). Знаходиться неподалік платформи «Іллінська» Рязанського напряму Московської залізниці.

Відстань до Москви – 17 кілометрів.

У селищі 22 вулиці, що мають назви.

Спершу виникло як село Іллінське десь на початку XX ст., коли власник маєтку Викове Іллін частину земель продав під дачі, які спершу орендували, а потім почали викупляти відомі московські артисти, банкіри, купці.

Статус «селище міського типу» – з 1975 року. Створено муніципальне утворення «міське поселення Іллінське», до складу якого входить і населений пункт – робітниче селище Іллінське.

У Санкт-Петербург батьки переїхали, коли Оленці виповнилося п’ять рочків, тож враження про московське життя в неї не збереглися, все пам’ятала, починаючи з Санкт-Петербурга, і завжди розповідала про місто на Неві з захопленням. Крім неї, в сім’ї зростали ще двоє синів – Андрій та Сергій. Рідною мовою в імперській столиці вони не користувалися, тож їх назвали напівукраїнською родиною.

У наші дні біографи поетеси дивуватимуться: справді ж бо дивно. Що? А те, що майбутня героїня націоналістичного підпілля в дитинстві навіть не чула української мови. Гувернантка навчала дівчинку німецької, французької та російської мов. Батьки хоч і були родом з України і коріння мали українське, але спілкувалися вдома з дітьми виключно російською мовою, якою вони володіли як рідною.

Дівоче її прізвище – Шовгенова (пізніше вона, як почне пробуджуватися в ній українська душа, стане Шовгенівною).

З біографічної розповіді, вміщеної у книзі «100 найвідоміших українців» (Київ, 2005), можна дізнатися, що сім’я Шовгенових щоліта мандрувала – Кавказ, Фінляндія, на Україні відвідувала Святі гори над Сіверським Дінцем, що Оленка змалечку була жвавою, непосидою. І навіть згадувала, як вона маленькою на якомусь там дитячому святі в антракті втекла від мами, вибралась на сцену і продекламувала якийсь віршик, зірвавши бурхливі оплески… Змалку вона багато читала, гарно вчилася, хоча й виснажувала гувернанток своєю жвавістю. І вже тоді віршувала – вельми, до речі, й непогано, як для її віку. Але – «до певної міри парадоксально, що, навчаючи доню французької, німецької та російської мов, батьки не дбали про те, щоб вона вміла говорити своєю, українською…»

Буцімто пізніше дочка їм за це дорікала.

Так чи інакше, а діти зростали в Москві й Санкт-Петербурзі в атмосфері російської культури. Леночка з 9—10-літнього віку вже добре володіла французькою та німецькою мовами, а особливо – російською, що стала на той час їй уже рідною. Говорила російською чисто, без акценту і дівчинку всі сприймали за «руську».

А якось до її подружки Вірусі приїхала невідь-звідки бабуся, яка так дивно і не по-тутешньому розмовляла. Замість «солнишко» чомусь казала про небесне світило «сонечко». І це в неї так гарно, прямо-таки поетично виходило, що на її мову Леночка звернула увагу. Виявилося: до Вірусі в Петербург приїхала бабуся з якоїсь України і говорила українською мовою… І Ленуся зазначила: мова ця музикальна і співоча, бабуся нею не говорила, а ніби пісню співала. І сама така гарненька бабулечка… Наче з казки прибула до Петербурга… Деякі слова, почуті від Вірусиної бабусі, дівчинка повторювала про себе. Особливо оте – сонечко. Матінка аж подивувалася:

– Що це за… сонечко? Що, питаю, за сонечко, коли по-руському солнишко…

– Це бабуся до Віри з України якоїсь приїхала і так солнишко називає…

Мати Лідія згадала, що й вона, як Вірусина бабуся, теж українка – хоча за давністю літ про те вже й забувати почала, проказала російською:

– Дочь моя, – урочисто почала (вона завжди так урочисто починала, коли справа, на її погляд, була варта того), – російська мова – велика мова слов’янського світу. Майже міжнародна мова. Зрештою, це мова великої імперії. І кожна культурна людина повинна її знати і говорити нею, а не якоюсь там… Не якоюсь… українською. Сказано, що солнишко – це солнишко, і нічого його називати сонечком… Тож ніякого сонечка! Не засмічуй своєї мови, дочь моя. Зрештою, якщо хочеш жити заможно в Російській імперії, а хто не хоче жити в достатку і бути при владі, треба добре знати русский язик і користуватися тільки ним. Ти в Росії народилася, так і будь русской…

А Леночка, щось думаючи своє (зморщила лобик), раптом запитала:

– Ма-а… А ми справді… справді, як і бабуся Вірусі, українці?..

– Донечко моя, сонечко ти моє… Дак хіба ж я бажаю тобі зла? Опинилась я ще в ранньому дівоцтві своєму в чужих краях, от і доводиться чужі пісні співати. Бо недарма ж на Україні кажуть: на чиєму возі їдеш, того й пісні співай.

– А ми, ненько моя рідненька, і на чужому возі будемо співати своїх пісень.

Мати журно посміхнулась і раптом… Раптом заспівала:

Ой у гаю, при Дунаю,
Соловей щебече,
Він свою пташину
До гніздечка кличе.
Тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох-тьох,
Соловей щебече…

Голос у матері виявився таким молодим (Леночка раніше не чула, як мати співає, та ще українські пісні) і навіть… навіть соловейковим, як вона виводила оте «тьох-тьох-тьох»… Леночка заплакала. Мабуть, від щастя, що слухає з маминих уст таку пісню.

Звідтоді вона пишалася своєю матір’ю, яка хоч і проїхала чи не все своє життя на чужому возі, але ж пісні на тім возі співала свої. Згодом дівчина дізнається, що й з батьком її матір поєднала вона – рідна пісня…

Іван Опанасович Шовгенов, за національністю українець, родом походив зі Слобожанщини. Народився він 12 листопада 1874 року в селі Кам’янка Куп’янського повіту Харківської губернії в селянській сім’ї, вочевидь середніх статків – з батькового статку йому перепаде наділ у чотири десятини землі і хата.

Року 1893 Іван Шовгенов закінчив курс Ізюмського реального училища і поступив – простий селянський син, з якогось там глухого закутка України, чи то пак, Малоросії, – до Санкт-Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення, який і закінчив за першим розрядом. (Виходить, по-есересерівськи з «червоним дипломом».) Попереду в юнака була добра перспектива. Та й все в нього складалося добре. Не сьогодні-завтра його мали послати на службу до Москви як інженера-гідротехніка. Ось тільки не було поруч коханої людини, дівочого, як він казав, стану. А все тому, що Іван весь віддавався навчанню, тож було не до дівчат.

Така людина «дівочого стану» невдовзі з’явилася. Перед самісіньким від’їздом до Москви. Якось Іван ішов набережною Неви і зненацька почув чийсь милий дівочий спів – голос прямо-таки соловейковий. Крім голосу, й пісня взяла юнака за душу, бо від неї війнуло чимось далеким, вже напівзабутим – рідною батьківщиною, Україною, як Шевченко писав, безталанною…

Іван підійшов ближче. Побачив дівчину.

«О, землячка!» – подумав Іван.

А дівчина, дивлячись на потемнілі, аж вороні води Неви, зажурено і від того так щемко виводила своїм ніжним голосочком:

Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому.
Тільки світи миленькому,
Як їде додому!..

І тієї ж миті, як вона заспівала, з-за хмар вигулькнув ще блідий від денного світла молодик, забовтався в небесній ополонці.

– А ось і я, – підійшов до дівчини Іван.

– Хто… ти?

– Той, про кого ти співаєш, – посміхався Іван від вуха до вуха. – Твій миленький. А ти тепер будеш моєю миленькою…

Розмова відбулася ніби жартома і в той же час серйозно. Виявилось… Дівчину звати Лідою, вона дочка священика родом з України, приїхала до Санкт-Петербурга знайти якусь службу. Хоча б гувернанткою. На крайній випадок і покоївкою. Чи й навіть прачкою… Почувалася в чужому місті кепсько, нудьгувала за рідним краєм, не могла призвичаїтись до імперської столиці, де все їй було чужим і ворожим… Аж тут така зустріч із земляком, молодим і гарним. Сама доля їй послала його.

На службу до Москви, свою першу службу в якості інженера-гідротехніка Іван Шовгенов поїхав не сам, а з молодою дружинонькою Лідою…

Так їх звела рідна мова в чужій імперській столиці, звела й поєднала. Та мова, яку вони так швидко забудуть у Російській імперії і страшно будуть подивовані (мати навіть обурена), що донька їхня, от же вперта! – наперекір материній пораді стала:

– Але я все одно повернуся до Києва золотоверхого, до столиці вітчизни своєї – така в мене доля. А що саме погубить мене, українство, як ти кажеш, чи ще щось, то… Згадай Кобзаря і його святі слова:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

– Отож, – матінка зітхнула ніби гірко, – погубив. Аж в Оренбурзі у чорта на куличках опинився. В солдатчині клятій. Але ж і впертим був Тарас Григорович: караюсь, мучусь, але не каюсь… А для чого каратися та мучитись, коли можна й без цього жити в теплі та затишку.

– На чужині?

– Тіпун тобі на язик! Неруських в імперії багато і живуть нічого, коли Росію-матушку за свою матушку визнають. А ти, доню, не забувай: ти тутечки народилася. В Росії. Тож і вітчизна твоя – Росія, тутечки. І братик твій Сергій вважає – його родіна, каже, Русь великая!

– Мені ближче порада Кобзаря: за неї душу погублю!

Мабуть, тоді Леночка під руку своєї Долі мовила, бо так і станеться: погубить. І не схаменеться.

Потім вони жили в Москві, як вельми шановані і відомі люди. Особливо батько. Він займав такі престижні посади, починаючи з посади помічника начальника робіт з виправлення перекатів Волги за допомогою регуляційних споруд і часто щось там, бувало, намугикував «про матушку Волгу»… Потім працював начальником Нижньоновгородської технічної дільниці – на все тій же Волзі; начальником Московської технічної дільниці та інспектором судноплавства із завідуванням шістьма греблями, а також землечерпальними машинами; трудився інспектором при Московській окрузі шляхів сполучення. А ще він з 1905-го по 1911 рік викладав курс лекцій за своїм фахом у Московському інженерному училищі. Тож займав у Москві вельми престижне становище, був там людиною відомою, навіть мав ранг колезького асесора. Мешкали тоді Шовгенови у Москві по Луковому провулку, 4, а влітку незмінно відпочивали в підмосковному Іллінському, де й народилася Оленка (в сім’ї вже було два сини, тож Оленка, як і водиться в таких випадках, стала загальною улюбленицею).

У Санкт-Петербург, як уже згадувалось, Шовгенови переїдуть, як Оленці виповниться п’ять рочків, у 1911-му главу сімейства перевели до імперської столиці інженером-гідротехніком, який мав чималий досвід роботи. Швидко став Іван Опанасович директором департаменту земельних поліпшень, очолював технічний і гідрологічний комітети, викладав у Петроградському інституті шляхів… Оленка зростала в достатку, під опікою гувернанток, вчила мови і вважала себе істинною русачкою.

Та досить було в Петрограді спалахнути революції, як Шовгенови відразу ж налагодили зв’язки з Україною (очевидно, вони з нею ніколи й не уривалися, просто батьки їх не афішували).

І ось раптом батечко Іван Шовгенов, відомий інженер-гідротехнік, фахівець свого діла, якому самовіддано служив, нарікши себе вже Шовгенівим («о» замінив буквою «і», щоб було більш по-українському), несподівано врочисто оголосив за обідом:

– Діти мої, ми їдемо до Києва!

– На екскурсію? – здивувалася Леночка.

– Ні, цього разу – назавжди. Як кажуть, час настав повертатися до своїх витоків. Та й весна зараз, а по весні і журавлів та лелек тягне на батьківщину.

Леночка й отямитись од негаданого щастя не встигла, як опинилася з сімейством у купе швидкого потяга «Санкт-Петербург – Київ». Того ж дня, як приїхали, в золотоверхому найняли пристойну квартиру, а з 1 квітня батечко поступив у Києві на службу. І відразу ж директором – спеціаліст він був класний! – департаменту водного і шосового господарства Міністерства шляхів Української держави.