Kitobni o'qish: «Сестри крові»

Роман «Сестри крові» безпосередньо пов’язаний з романом «Аптекар», і в ньому діють ті самі герої, хоча з’являються і нові. Та якщо в «Аптекарі» головним героєм був Лукаш Гулевич, то тут це Юліана.

Бажаючи навчатися медицини в Падуанському університеті, куди дівчат не приймали, вона перевдягнулася за хлопця і взяла ім’я Лоренцо ді П’єтро. Це дівчина-воїн, яка чудово володіла шпагою і брала участь у битвах, зокрема в облозі Дюнкерка, а ще вона хірург. Зараз Юліана пливе на кораблі, бо змушена втекти зі Львова після того, як відімстила ґвалтівникам і вбивцям своєї сестри, котрі належали до «золотої молоді». В Юліану був закоханий аптекар Лукаш Гулевич, однак вона, перейнята жагою помсти, притлумлювала свої почуття до нього.

Закінчивши Падуанський університет, Лукаш практикувався як хірург на венеційських кораблях і воював з турками. Разом з ним був його вірний товариш Мартин Айрер, австрієць із Зальцбурґу. На війні їх було поранено – у Гулевича ушкоджено коліно і він накульгував, а Мартин втратив одне око. Коли війна завершилася, Айрер переконав Лукаша їхати з ним до Львова, де він мав успадкувати будинок з аптекою «Під Крилатим Оленем» і винарнею.

Дорогою на них напали розбійники й важко поранили Мартина. Помираючи, він у присутності Йогана Калькбреннера переконав Лукаша взяти його ім’я і таким чином стати власником аптеки. Лукаш здав перед львівськими медиками іспит і став аптекарем та хірургом, а також магістратським медиком, який повинен бути присутнім під час катувань і страт.

Йоган Калькбреннер – медик, аптекар і чорнокнижник, який намагається сотворити Голема. Про нього згадувалося також у романі «Танґо смерті».

Рута – юна дівчина, чий батько також був чорнокнижником, займається лікуванням травами. Живе в аптекаря і допомагає йому. Вона була закохана в Юліану, думаючи, що це хлопець.

Каспер – львівський кат, який закохався в Руту, коли її мали піддати тортурам, звинувативши у відьмацтві. Він скористався своїм правом – раз у житті когось помилувати. Це йому вдалося, і він забрав Руту до свого дому. Проте Рута не відповіла на його почуття і попросилася до аптекаря. Каспер її відпустив. Натомість став жити з полоненою сарацинкою.

Вівдя – чарівниця, яку від тортур і страти врятував Франц.

Айзек – вірний аптекарів слуга і кухар, а ще шалапут і авантюрист.

Франц – чорт, слуга Йогана.

Амалія – коханка Йогана, витворена ним з мандрагори.

Мартин Ґрозваєр – бурґомістр, його син – один із ґвалтівників сестри Юліани – був убитий таємничим месником у масці сови. Цим месником виявилася Юліана, перебуваючи в образі Лоренцо. Однак всю свою злість Ґрозваєр спрямував на аптекаря, в якого жив Лоренцо-Юліана.

Доктор Домінік Геліас – старший товариш і колега аптекаря. Він зробив усе, щоб врятувати Лукаша від страти, коли його звинуватили у вбивствах ґвалтівників.

Корнеліс ван Марлант – капітан піратів, на чиєму кораблі пливе Юліана.

Рабин Іцхак Меєр – кажуть, такий премудрий, що мудріших просто не бува, до того ж, маючи медичну освіту, славився серед євреїв як дуже успішний доктор. Йому завдячував Лукаш, що було розшифровано признання Юліани у вбивствах синів патриціїв.

Розділ 1
Юліана: «Сан-Єронімо». «Стрибог»
Березень 1648 року

Ніч здатна прикрасити будь-які руїни, будь-яку потвору зробити привабливішою, теплішою і ближчою, приховати все, що не вартує людського ока, ніч стелить перед нами розкішне видиво з темних невиразних, мерехтливих плям і смуг, дозволяючи лише окремим блискіткам тут або там заіскрити й відразу ж згаснути. Ніч – це те, до чого ми прямуємо все своє життя і, вийшовши з ночі, у ніч перейдемо. Важко перебільшити почуття беззахисності й тривоги, породжені темрявою, адже вночі ми перебуваємо під крилами смерті, самотні й безборонні, віддані на поталу демонам. Ніч тихіша за день, але вночі ми боїмося того, на що не звертаємо уваги за дня, час, коли нас кидає в холодний піт від шурхоту мишей, скрипу підлоги, собачого виття чи крику сови. Вдивлятися в ніч однаково, що вдивлятися в свою душу, в глибінь свого єства, у причаєні й нікому не сповідані думки.

Ніч, що розкинулася над Балтійським морем, була така ж непроникна й темна, як ніч, що постає перед нашими заплющеними очима, бо й небо було захмарене й не видно було ані зорі, ані місяця, лише в глухій далині зблискували тонюсінькі ниточки блискавок, осяюючи невеликий клаптик темряви, але гуркіт грому сюди не долинав, він гаснув десь за обрієм.

Корабель несе мене на Захід, туди, звідки я ще недавно прибула, далеко-далеко від Львова. Я не озираюся назад. Зрештою, що я там, позаду, побачу? За моїми плечима, я знаю, саме лише море, у цю пору року таке непривітне й розлючене, воно шпурляє свої спінені хвилі на облавки¹ корабля, намагаючись його поглинути, але поки що сил йому бракне. Я відчуваю, як туга стискає моє серце, як невимовний біль прошиває душу. Я тікаю від свого кохання, ще й не до кінця усвідомивши це, але що далі пливе корабель, то почуття мої стають усе виразнішими й пекучішими. Чому я цього почуття не відчувала тоді, коли була біля нього, з ним, коли він мене торкався, коли голос його тремтів, коли пробував порозумітися, та я була надто далеко від нього, ніби поруч, але далеко, я блукала у сутінках манівцями й не бачила просвітку, бо була перейнята лише спрагою помсти, яка мене п’янила й вела вперед, підстьобувала, витискала з голови будь-які інші ідеї й наміри, а з ними і почуття. Тепер я тікаю в безвість, втрачаючи будь-яку можливість щось направити, спокутувати свої вчинки, свій холод і неприступність. Тепер я готова на все, але все вже позаду.

Думаю, є невидимі нитки, які в’яжуть конкретного чоловіка й конкретну жінку незалежно від того, в яких вони стосунках перебувають або ж на якій відстані, і навіть незалежно від того, що вони одне про одного думають та й чи думають взагалі, а просто якоїсь ночі він їй, а вона йому насниться, і то буде такий глибинний ностальгійно-пронизливий сон, який не відпускатиме потім його і її увесь день, викликаючи подив і нерозуміння: звідки це? чому? які для цього були підстави й передумови? Тільки ті невидимі ниточки ховатимуть тайну, джерело якої в глибинах серця, в закамарках мозку, в кутиках здивованих очей і посмутнілих вуст. Тільки ті невидимі ниточки бринітимуть ледь чутно меланхолійну музику ще до кінця не усвідомленого кохання, але для мене вони вже бринять гучніше й гучніше, мені цікаво, чи чує він це бриніння і цю музику кохання, що відчуває в цей час, коли я думаю про нього.

Завтра прибудемо до Ґданська, а відтак корабель попливе до Антверпена, де панує вже мир, який підписано з іспанцями 30 січня. Все, війна закінчена. Пора підшукати собі затишне місце, можливо, у Ґданську в якомусь лазареті. І жити далі своїм-не-своїм життям.

Що далі я тікала від Львова, то все сильніший відчувала потяг назад, туга оповивала мене солодкою млістю, й навіть здавалося, що від тієї туги я отримую задоволення, бо замість того, щоб відкинути її, почати думати про що інше, я вперто поверталася спогадами до міста, яке залишила вдруге й намагалася розгадати, що ж саме ностальгує мене, що не дозволяє відволіктися. Це був стан, коли тіло неухильно прямувало вперед, а душа рвалася назад, і я гарячково шукала способу все ж повернутися туди, звідки втекла. Але яким чином?

У пам’яті мерехтіли видива коханого міста. Кольори вражали своєю яскравістю, насиченістю і разили очі, світанки багряніли нестримною розкішшю, буйністю відтінків, п’янили фантастичною какофонією пташиного співу, а вечори висвічували на палітрі неба вогненні пасма, що палахкотіли так, наче десь там за обрієм прокинувся вулкан і вивергав угору свої гарячі нутрощі, свою невгамовну лють. Ніч наставала рано, люди лягали з курми й вставали з півнями, нічне місто не вітало подорожнього ані безліччю вогників і світелок, ані гамором у розрідженому повітрі, в якому котяться луни перекотиполями, відбиваються від будинків і влягаються попід мурами міста, сколошкавши трави. Звуки нічного міста тихі й не ґвалтовні, і не такі пронизливі, як за дня, звуки міста вночі лагідні й теплі, завше добре впізнавані, звичні, і будь-яка ніч скидалася на іншу, наче сестра-близнюк.

З мого вікна видно було широку студню, в яку вливалася вода двома рурами й аж пінилася, зимна й смачна, і видно було жінок, що підходили з глечиками, аби набрати тієї води. Бризки летіли їм в обличчя і на груди, а вони усміхалися і весело перегукувалися. Увечері студня знелюднювала й ставала частиною таємничої казки, яка ніколи не мала кінця, як не має кінця і чарівлива казка Львова, неймовірно хвилястого міста з вулицями поплутаними так, що, здається, мудрував над його створенням хитрий і фіґлярний дух, що мав за мету зводити львів’ян і гостей на манівці. Отак з’явилося місто легковажне й веселе, деколи меланхолійне, особливо восени, а коли вкривав його сніг, впадало воно в задуму, поринаючи у сни й марева, але ніколи в зануду. Тільки неділі навівали дивний стан невагомості, неприсутності й подиву, настільки контрастували вони з галасливими буднями, в неділі місто мовби вимирало, замовкало й порожніло, мертва тиша м’яко лягала на вулиці й вражала кожного, хто забрідав сюди в такий день, навіюючи острах, скидаючись на непроникну тишу цвинтаря.

На повіках у мене затремтіли сльозинки, але я їх не змахнула, бо морські бризки летіли не перестаючи, мішалися зі слізьми і котилися обличчям. Ось нарешті визирнув місяць, його повне лице було сумне, злегка затуманене і мовби рухоме завдяки пропливаючим хмаркам. Я не могла відвести від нього погляду, мені здавалося, що я читаю з його обличчя підказку. А може, наказ? Він велить мені повернутися? Ось він мені підморгнув і сховався за хмари. Я, мабуть, божеволію і починаю марити. За спиною залунало постукування дерев’яної кукси, я озирнулася. Капітан Корнеліс ван Марлант підшкутильгав ближче.

– Не спиться? В таку тиху ніч варто виспатися. Хтозна, яка буде завтра.

– Скоро піду.

– А що як вам приєднатися до нас? Га, Лоренцо? Я збираюся трішки поколошкати французів. Вони урвали собі шмат Фландрії, скориставшись війною з іспанцями. Думаю без проблем отримати корсарський ґлейт² в Антверпені. Ще трішки доведеться повоювати, аби забезпечити собі тиху, спокійну старість.

– Не знаю. Я думав залишитись у Ґданську й найнятися до шпиталю.

– Е-е, та що ви таке кажете! Мирне життя не для вас. Нудота! Якщо послухаєте мене, то заробите стільки, що зможете відкрити свій власний шпиталь. Та й те сказати… Лоренцо, ви ж мені як син. Рідного не маю, отож вам залишу все, що набув. Тільки не покидайте мене на схилі віку. Ич, що вигадали! Чи вам не доста було того лінивого відпочинку у Львові?

– Лінивого? Не думаю.

– Мабуть, я чогось не знаю. Було щось таке, що варто мені почути?

А що мені було перед ним приховувати? Я розповіла йому, як помстилася за свою сестру. Він пирхав люлькою і кивав кудлатою головою.

– Так-так, – промовив, коли я закінчила, – ви там не дармували. Тепер дорога назад зачинена. Але ж я знаю вас добре. Вас не змінити. Недарма ж прозвали таких, як ви, апостолами війни. Ви ні на що вже не здатні – тільки на битви й подвиги. От я й пропоную вам свіжі враження.

– Те, що ви пропонуєте, трохи не та війна, до якої я звик.

– А то чому? Я фламандець і збираюся мстити французам за те, що відхапнули нам шмат території. Хіба ж то несправедлива війна?

– Не так давно ми з вами воювали на боці французів.

– Та воно так, але ж бачите, як ті жабоїди з нами повелися. Де тонко – там урвали, скориставшись нашою слабкістю і виснаженістю. Чи це не підлість? То ж усе одно, що украсти корову в сусіда, поки він гасить пожежу. А потім вдавати, що ми союзники й нічого лихого поміж нами не скоїлося. Ось поміркуйте ладненько, поміркуйте.

Капітан відійшов. Я подумала, що він має рацію щодо нагоди виспатися в тиші, й спустилася у свою каюту. Там замкнула зсередини двері, хутенько роздягнулася і лягла горілиць на тапчан. І знову мене оповили важкі думки, які нізащо не давали заснути. Повернулася набік і стала згадувати дитинство, сестру, луги й оболоні у квітах… Поволі сон здолав мене.

Я стежила за зграями риб, що супроводжували корабель. Вийняла з кишені шматок сухої паляниці, роздробила й сипонула на воду. Риби миттю кинулися до крихт, і вода заклекотіла у сріберних зблисках, що віддалялися і віддалялися. Коли вони все розхапають, то знову наздоженуть корабель і терпляче пливтимуть уздовж облавка, чекаючи на милостиню. Я вдихнула на повні груди студеного повітря, щоб задушити розпач, який проймав мене, без жалю, щоб не заплакати, але приглушені ридання самовільно вирвалися з грудей, і я раптово закашлялася, а коли приклала долоню до вуст, то з жахом побачила темні крапелинки на ній. Що це? Я кашлянула ще, і крапелинок побільшало. Невже це воно? Те саме, що вже налякало мене раніше. Страх знову стиснув серце, я відчула, як спітніло чоло. Тривалий час здавалося, що хвороба покинула мене, не було більше жодних проявів. Чому ж зараз? Чи не винні в цьому всі мої переживання?

Я витерла долоню хустинкою, обтерла вуста. В роті ще залишався солонуватий присмак, я спробувала сплюнути, але закашлялася дужче, і кров довгими в’язкими ниточками звисла з вуст. Я затулила рота хустинкою, швиденько спустилася до своєї каюти і лягла на лежак так, аби голова перебувала на невеликому узвишші, й стала дивитися в дерев’яну стелю. Кров перестала текти. Я взяла пляшку рому й зробила невеликий ковток, відчула, як мене всередині спочатку опекло, а потім усе затерпло. Я навіть злегка кашлянула в долоню. Долоня була чиста. Це зі мною вже бувало. Бувало й проминало. А тепер знову навідало. Не навідало, а наздогнало. Після двох років спокою. Як тоді, під Дюнкерком, коли ми допомогли французькій ескадрі захопити три іспанські сторожові кораблі й провести їх серед ночі з козаками в канал Мардік. Це був єдиний спосіб дістатися до міста, оточеного глибоким ровом, наповненим водою, та високим валом з бастіонами. Канал був під пильною охороною форту Мардік і башти з безліччю гармат. На одному з захоплених кораблів перебував комендант форту, якому пообіцяли дарувати життя, якщо він проведе нас у гавань і відкриє форт. Так і сталося, браму відчинили, ми захопили форт, а козаки з його гармат почали обстрілювати інші форти Дюнкерка. Наступного дня, коли іспанці здалися, я піднялася на високу вежу й з тріумфом оглядала захоплене місто. І тоді мені теж забаглося вдихнути свіжого морського вітру, який патлав моє волосся і лоскотав ніздрі. Вдихнути вдихнула, а видихнути вже не змогла.

Місцевий доктор Сілезіус, оглядаючи мене, радив поселитися десь у горах. Краще за все в Альпах. «Гірське повітря хоч і не вилікує, але продовжить вам життя», – так він сказав. Два роки тому. Але я не послухала, кашель з кров’ю більше не діймав, я перестала про нього думати. Аж ось сталося. І що тепер? Які плани з огляду на такий закрут? Я відпила ще. Пекуча рідина гріла груди, там відбувалися потаємні процеси, яким чином ром їх упокорював, було невідомо, але він це таки робив. Згадала, що ще не снідала й пила ром на голодний шлунок, але їсти не хотілося. Я не попливу до Антверпена. Нема мені там чого робити. Залишуся в Ґданську. Хоча і в Ґданську нема чого робити.

Під стелею павучок борсався з павутиною, коли корабель підкидало, він зривався і зависав на одній павутинці, а потім знову брався вперто до роботи. Я згадала легенду про Роберта Брюса, адже споглядання за таким самим упертим павучком, який не втрачав віри й вперто долав перепони, рухаючись до мети, спонукало його повернутися назад у Шкоцію і продовжити боротьбу за свободу. У нього була мета. А що маю я? Тільки біль і смуток. Скільки мені відміряно Господом? Якщо це сухоти, то не надто багато. Може, рік, може, два. Якщо виразка, можна прожити трохи довше, а то й доволі довго, пильнуючи себе. Тепер я повинна прислухатися до кожного знаку свого тіла, як до годинника. Вочевидь, то все ж не виразка, бо жодних її симптомів я не відчувала ніколи. Отже, доктор Сілезіус мав таки рацію, хоча я йому тоді не повірила. А якби повірила? Тоді що? Відкинула б мрію про помсту й оселилася в Альпах? Якщо я тоді його не послухала, то й зараз не послухаю здорового глузду.

Погода була прохолодна, сіявся дрібний сніжок і відразу ж танув, я прогулювалася вузенькими покрученими вуличками Ґданська, кутаючись у плащ, який мені подарував капітан. Мені здавалося, що я безвільна лялька в руках моєї примхливої Долі, бо не можу опиратися їй, вітер підхопив мене, як билинку, і несе навмання. Я почала роздумувати над тим, чи не варто осісти в якомусь лазареті й зайнятися медициною? Але як тоді побороти свої сни, в яких я чую брязкіт шабель, заклики до атаки, свист стріл і куль, стогони поранених? Лягаючи спати й заплющивши очі, я уявляю себе одним із оборонців невідомого мені міста, яке штурмують вороги. Я вигадую різні механічні прилади для відбивання атаки, штудерні³ скоростріли, метальні каміння і вогню, роблю вилазки на чолі чоти сміливців, ми прориваємося до намету їхнього воєводи й вбиваємо, як Мілош Обіліч на Косовім полі султана Мурада. О, я цю старовинну гравюру обожнювала, розглядала найдрібніші деталі, уявляла себе на місці Мілоша, шукала різні способи порятунку після вдалого замаху або спосіб убивства не кинджалом, а з арбалета. І це теж є елементом тих моїх фантазій перед сном, без яких мене сон не здолає. Як мені позбутися цього? Як поміняти сни? Як стишити звуки бою, що бринять час від часу у вухах?

Несподівано я побачила компанію морців з нашого корабля, що веселою гурмою прямували кудись уздовж набережної. Я рушила за ними й побачила, що вони ввалилися до шинку «Під здохлим крабом». Мені здалося, що мій гнітючий настрій там скорше розвіється. В шинку було гамірно, п’яні крики піратів і морців спліталися з жіночими зойками та сміхом, гуркотіли кості по столах, дзвеніли кубки, в повітрі висіли дим з люльок, барвиста корабельна лайка й запах перегару. Чудове місце для того, щоб забутися. Я роззирнулася, до кого б підсісти, бо морці з нашого корабля набридли мені, як вівсянка, і раптом побачила бравого молодця з дивовижною зачіскою – оселедцем, закрученим за вухо. Спочатку не повірила своїм очам і подумала – може, хінчик⁴? Ті теж носять косу, але не закручують за вухо. Та й не виглядав він на хінчика. Мав років під п’ятдесят, вольове обличчя з орлиним носом, у вусі сережку, а в зубах люльку на довгому цибуху. На люльці був вирізьблений такий самий козарлюга, як і той, що сидів за столом. Невже й справді козак? Звідки він тут узявся? Коли ж я нарешті призвичаїлася до гамору й стала розрізняти окремі слова, то вловила чимало українських і польських. Тоді, не вагаючись, попростувала до козака, вмостилася навпроти нього й запитала:

– А чи ми з вами часом не земляки?

Він усміхнувся:

– Чи ти ба! А ти звідкіля такий?

– Зі Львова.

– О! А я з Поділля.

– І що ви тут робите?

– Домів повертаюся та ніяк не вернуся. Ану лишень випий зі мною, то розкажу. – Він налив мені рому, ми випили. – Звати мене Марком. Давно колись я потрапив у полон до турків, у Синопі на базарі купив мене турецький купець, щоб йому на тім світі чорти сраку смажили, та й посадив на галеру. А на тій галері, як на підбір – самі наші та ще трохи ляхів, московитів і литвинів. Ото ми й плавали то по Чорному, то по Егейському туди й сюди, аж поки не випала нагода звільнитися.

Тут він простягнув мені добряче заяложену книжечку з довгою, але докладною назвою: «Opisanie krótkie zdobycia galery przedniejszej Alexandryjskiej w porcie u Metelliny za sprawą dzielną i odwagą wielką kapitana Marka Jakymowskiego który byl więźniem na tejże galerze z oswobodzeniem 220 więźniów chrześcian, z wlóskiego na polskie przełożone w Krakowie Roku Pańskiego 1628». Затим показав ще одну книжечку, видану в тому ж році, але вже італійською, котра мала ще довшу назву: «Реляція про здобуття флагманської галери Александрійської в порту біля Мітилени капітаном Марком Якимовським невільником на тій же ж галері, зі звільненням 220 невільників християн, де описується, як привів він щасливо та урочисто галеру до Месини, а дня 28. ІІ. 1628 р. дістався на бригантині до Рима; описано тут також шану, яку капітан Марко разом зі своїми товаришами склав Його Святійшості, зокрема бандеру галерну та інші речі, врешті прийняття, яке зготували для нього кардинали в Римі й відзнаку, яку надав йому Його Святійшість».

– То це ви той капітан Марко?

– То ти вже чув про мене?

– Чув. Але цієї книжечки не читав.

– Ну, то дарую. У мене їх кілька.

Далі розпитав мене, з якого я корабля, а почувши, що з піратського, ляснув мене по плечу:

– То ми берегове братство! Тільки ж ми не пірати, а корсари, й маємо ґлейт англійського короля Карла Першого. Він, щоправда, у в’язницю запроторений, але ще король. За його згодою нападаємо тільки на донів та французів.

– Що за дони?

– Гішпанці. Ви що там у себе – їх інакше називали?

– Я плавав з фламандцями, вони їх називали чортами, бо ті носили все чорне.

– Ну, ми від французів перейняли – дони. А чому б тобі, земляче, не перейти до мене? Чого тобі з фламандчиками воловодитися, коли є наші. Всі свої – колишні козаки та трохи литвинів і ляхів. Ми турків та гішпанців чухраємо. Подумай. А як надумаєшся, то приходь сюди завтра з самого ранку. – Він кинув кілька цехінів на стіл і, вже встаючи, запитав: – То як тебе, хлопче, звати?

– Лоренцо.

– А бодай тобі вода освятилася в три батоги! Це хто ж тебе так назвав?

– Батько. Він родом з Трієсту, а мама зі Львова.

Марко покивав головою і, гукнувши свою команду, покинув шинок. Я замовила собі ще рому та смаженої риби й занурилася в читання його пригод. Книжечка не вирізнялася особливим стилем викладу, була взагалі позбавлена красномовності, але вражала карколомним сюжетом. Читаючи її, я пригадала собі, що стрічала ім’я капітана Марка в іншій книжці, а саме в «Zasadach Umnictwa Wojskowego» Шимона Старовольського, писаній латиною та виданій у 1639 році. Там писалося, як Марко Якимовський, піднявши разом з іншими русинами повстання на турецькій галері, перебили всіх турків, перевдяглися в їхнє вбрання і пізніше захопили та потопили ще кілька турецьких галер, які плили з товаром з Єгипту. Врешті стали вони пострахом для Родосу. Однак, не маючи значніших сил, не захопили жодного міста.

Спочатку в книжечці розповідалося про галери та як турки купують у татар за безцінь невільників і садять їх на весла, жорстоко знущаючись над християнами. Далі йшлося про Касим-бека, турка з Александрії, губернатора Даміату й Розетту на Нижньому Нілі, що мав великий маєток у Єгипті й зі своїм братом Махметом гендлював різним крамом у тих краях. Кілька років тому він став капітаном чотирьох галер, що стерегли порт і наглядали за александрійською навігацією. На його головній галері було 220 християнських в’язнів – троє греків, двоє англійців, один італієць, кілька московитів, а решта з Русі та Польщі. Касим-бек спочатку перебував разом з іншою турецькою армадою у гирлі Дніпра, де за наказом султана будували фортецю в Очакові від нападів козаків – «людей дуже страшних для всіх турків». На початку зими, повертаючись додому, він узяв на свою галеру в Константинополі Юсуфа-каді, призначеного суддею до Александрії, з дружиною і челяддю. Дорогою туди вони прибули до острова Мітилени, або ж Лесбосу, в Егейському морі. Там, поповнивши запаси на початку листопада, багато разів намагалися вийти з порту, але змушені були щоразу повертатися через велику зливу й шторм. З цією галерою були три інші, котрі після останньої невдалої спроби вийти в море стали окремо від головної, хоч і недалеко, приблизно за третину милі.

12 листопада Касим-бек зійшов на берег, взявши з собою сімдесят турків, щоб трохи відпочити. На кораблі зосталося тільки вісімдесят вояків та обслуги.

Серед в’язнів був Марко Якимовський, родом з Бару на Поділлі. Він замолоду звик до справ лицарських, був також у затягу під Цецорою і там потрапив у полон до турків. Побачивши, що капітан зійшов на берег з більшою частиною вояків, Марко віддався на милість Господа та почав думати, як би себе й товариство своє з неволі визволити. Він довірився двом свої друзям з Поділля – Степанові Сатановському та Іванові з Тульчина, котрі, як і він, не були прикуті, а ходили удень вільно по галері для різних послуг. Вони не повірили, що їм може вдатися втеча, й всіляко розраджували Марка. Але він відповів, що в таких відважних задумах більше треба покладатися на Господа Бога, аніж на здоровий глузд. Він був готовий на все і, не маючи під рукою іншої зброї, схопив три кийки з купи дров, що їх кухар заготовив для вогню. Коли ж кухар хотів йому перешкодити, він убив його тим кийком. Віддавши інші два кийки своїм товаришам, Марко побіг з ними до корми, де турки зазвичай тримали багацько зброї. Там дорогу їм заступив потуречений грек з оголеною шаблею. Якимовський почав з ним битися кийком. І хоч був уже поранений в ліву скроню і в плече, переміг ворога й забив його. Добігши до корми, козаки швидко добули зброю, якої там було доволі, та роздали її в’язням, які, похапавши, що лиш до рук попало – кийки, весла, барила, казани, успішно боронилися.

Тим часом Марко скочив на ніс галери, де був Мустафа, родом неаполітанець, якого Касим-бек залишив замість себе. Той ще не знав, що діялося, бо галера була накрита парусиною. Він думав, то розрух між в’язнями, що було на галері звичною справою. А побачивши, що до нього біжать Марко з ватагою, Мустафа схопив дві шаблі й став боронитися, але мужній, хоч і скривавлений, Марко завдав йому смертельного удару між ребра й викинув у море. Тим часом турки підрубали линви, на яких трималося накриття, аби воно впало на в’язнів. Але в’язні за наказом Марка швидко згорнули полотно і, маючи вже вдосталь зброї, одних турків убивали, а других скидали в море.

Нарешті вони відрубали кітву й линви, які тримали галеру при березі і, незважаючи на безперервну стрілянину з міських та фортечних гармат, вийшли з порту в море. Капітан Касим-бек, вибігши на берег, забрів до пояса в воду, рвав на собі бороду, кричав і заклинав їх, щоб повернулися. Та втікачі щасливо виплили на галері у відкрите море. В погоню за ними вислано було інші три галери, переслідування тривало з вечора аж до ранку наступного дня і ще кілька годин. «Та, на щастя, не без Божого втручання піднялася велика й страшна буря з вихорами, дощем і громом, так що ті галери мусили повернути до Мітилени, занехавши погоню. А втікачі, незважаючи на бурю, плили далі. Незабаром потому звіявся сприятливий для них вітер, дуючи у спину (це було ще одне свідчення Божої ласки). Через п’ятнадцять днів, добувши свіжої води на острові, що здавна зветься Строфадес, неподалік Занте, і залишивши там пожертву в 200 реалів ченцям монастиря грецької віри, щасливо дісталися до Мессіни.

7 грудня 1627 року вони на запрошення неаполітанського віце-короля приїхали до Палермо. Тут, вважаючи негідним торгувати людьми, навіть поганської віри, пам’ятаючи, що й самі визволилися, не втративши жодного зі своїх, розкували й випустили на волю двадцять двох турків, які теж відбували покарання на галерах. Так само вчинили й з Рахмет, дружиною кадія Юсуфа, який лишився у Мітилені, хоча могли б одержати за неї чималий викуп. Виявили вони також біля неї чотирьох вродливих невільниць-християнок, що прислужували їй кілька років, – Ганну, Катерину, двох Маргарит і одну панночку на ім’я Катерина, яку відіслано було до Александрії на продаж. Цю останню пошлюбив Марко, якого було вибрано капітаном, а решту – взяли заміж старшини.

На честь перемоги над турками та на пошану Святої Діви Розалії, заступниці Сицилії, козаки поставили галеру як пам’ятник, на скелю, а частину військової здобичі пожертвували на побудову каплиці Святої Розалії. Віце-король хотів їм подарувати півтори тисячі реалів, однак вони відмовилися їх прийняти, але прийняли натомість два кораблі – бригантину й тартану, якими вирушили до Неаполя, а звідти – до Рима, куди й прибули 16 лютого 1628 року в товаристві 30 старшин і п’ятьох жінок. Там вони поклали до ніг Святого Отця Урбана Восьмого розкішну велику хоругву з білого єдвабу, на якій дуже гарно було вигаптувано чотири турецькі місяці, оздоблені арабським письмом. Подарували також великого позолоченого ліхтаря. Потім занесли інші хоругви по різних костелах у Римі».

Цікаво, подумалося мені, невже він з тих пір цілих двадцять років плаває на піратському кораблі? Либонь, фортуна йому сприяє. Наступного дня я знову прийшла до шинку. Марко стрів мене вдоволеною усмішкою.

– Ну що? Надумався? – Я кивнула. – Тоді сідай коло мене. Чи ти, часом, у гішпанській не петраєш?

– Знаю латину, німецьку, польську, французьку, венеційську, флорентійську та кастильську. І, до речі, я закінчив медицину в Падуанському університеті.

– Е, то ти скарб. Ось поглянь – ми захопили гішпанську королівську пошту, що йшла з Перу. Може, там щось цікаве пишеться. Я ще друковане можу розібрати, але не писане.

Він не помилився, в одному з листів повідомлялося про ґалеон, який мав виплисти з Ліми з награбованим у індіанців золотом у супроводі ще двох військових кораблів. Так виглядало, що приблизно за два тижні кораблі причалять до Азорських островів, бо на острівні порти прямувало чимало ґалеонів з золотом з Перу та Мексики. Від островів корабель міг уже плисти до Іспанії без військового супроводу, ця частина шляху вважалася безпечною. Але саме там капітан Марко розраховував перехопити іспанську здобич. І коли капітан покликав мене з собою, я не опиралася, бо й так не знала, що маю робити. Корабель називався «Стрибог» – на честь бога вітрів, і грізне його обличчя з кудлатою бородою виднілося на самому носі корабля, вирізьблене з червоного дерева.

Я метнулася до «Сан-Єроніма», забрала свої речі й інструменти, попрощалася з капітаном Корнелісом і зійшла на поклад⁵ «Стрибога», все ще сумніваючись, чи не чиню дурниці. Але, як висловився Марко в тій книжечці, на рішучі вчинки треба зважуватися, покладаючись на Господа, а не на здоровий глузд. Була тільки одна проблема – як мені не ночувати з рештою команди, але Марко цю проблему хутко вирішив, розуміючи, що мені як медику належиться окрема каюта.