Kitobni o'qish: «Місце для дракона»

Дивні оповіді

Спалах

1

– Так, нам подобається цей будинок.

– Вам подобається? Я дуже рада. Ви погляньте, які краєвиди! Ця дорога веде в Криву долину, а за долиною відразу ліс. Там повно ягід і грибів. Ми з чоловіком, небіжчиком, бувало… бо мені, бачите, самій тут жити сумно. Дім надто просторий. А син каже: продайте і йдіть до нас. Це син ціну дізнавався. Я думаю, не так вже й дорого, правда? В місті вдвічі дорожче. Вам тут житиметься спокійно. Люди дуже гарні. До міста близько. Скоро це буде міська зона, мають пустити тролейбус. Але, бачу, у вас своє авто… Довкола одні хутори… Тихо, спокійно…

– А ці рушниці… Ваш чоловік полював?

– А-а, це… так-так, часом… їздив на качки…

– Хіба у тому лісі нема нічого?

– У лісі… та є, чому… але…

– Хоча б зайці.

– Зайці?! Що ви? Ніколи в житті! Хто вам сказав про зайців? Ніяких зайців тут нема. Це все плітки. Можете бути спокійні. Які зайці? Звідки?

– Чому ви так розхвилювались? Я просто так спитав.

– Я не розхвилювалась. Вам здалося. Але зайців тут нема. Він їздив на качки… Ой, може, ви чаю вип’єте?

– Ні, дякуємо. Нам пора.

– То що ви надумали?

– Ми згодні.

2

На горбах, мов чорні дерева, стояли хуторяни й дивилися, як ми спроваджуємося на нове помешкання. Над ними пропливали сірі опухлі хмари, а попід хмарами розквітали чорні троянди вороння. Їхній похмурий вигляд не віщував нічого доброго, дивилися мовчки, не рухаючись. Згодом один з них спустився-таки з горба і запропонував допомогу. Це був старий, але жилавий чоловік. Називався Костьо.

Пізно ввечері, коли ми скінчили трагати наше майно, а жінка з малим подалися спати, Костьо залишився в мене на чай.

– То ви в місті жили? – спитав, мостячись у кутку поміж двома витрішкуватими креденсами. І, не чекаючи відповіді, додав: – Ну, та й тут не село. Ото лиш дороги нема. Хіба то дорога? Галамадзя одна. Без чобіт і не пройдеш, коли сльота. А так не зле… Природа, їдять його печінку.

– Чого то ви клянете?

– А ви ніби не знаєте, – і він примружив очі.

– А що я мав знати?

– Та про Криву долину. Бодай її навіки скривило. О-о-ой, то кара небесна… Нема на них ні ради, ні закону.

– Ви про кого?

– Та не про кого ж, як про зайців.

– Про зайців?

– Еге.

– Валіхновська казала, що тут жодних зайців нема.

– Е-е, то хитра баба. Казала, щоб продати. Не знаєте, як то є?

– Не розумію. Хіба зле, коли є зайці?

– Сплюньте… Нє-нє, ви таки сплюньте. Це не є жарти… Зайців тут гать гати. Як горобців. По городах та садках мов шалені гасають. Об’їдять усе, що б ти не посадив. А по них стріляй не стріляй – все одно не попадеш. Такі верткі, що страх Божий… А, зрештою, ніхто й не стріляє… Ви не повірите… хто не стріляв – жодному воно з рук не зійшло. Як не тепер, то в четвер, а таки сягала його заяча пімста… Пам’ятаю, за війни жив у мене на хаті німецький офіцер. От він зібрався полювати на зайців… А вже до тії пори пару німаків згибло на полюванні. Йому й кажуть – щось із тими зайцями не в порядку. А він: «Галіцієн хазе?» Пішов. І що ви гадаєте? Десь він перечепився за гілляку, а карабін і бебехнув.

– А при чім тут зайці?

– Ну, бачите, ніби й ні при чім, але щось таки є… Та ви до Каленика підіть, він краще знає. Я тут перед самою війною побудувався, а він на хуторі народився. Пам’ятає ще, як пани сюди наїжджали на лови. Їздили головно на кабанів, але часом і не від того, щоб де зайця стрілити. І що ви гадаєте? Той себе застрелив, а той – товариша, а тамтой – у рівчак беркицьнув. Таке… Вони ж, я вам скажу, хитрі – ночами на городи нападають. Навіть пси їх бояться.

Еге… Колись-то серед ночі чую – пес виє та й виє, виє та й виє. Ну, я накинув кожуха, вийшов… А зайці капусту так і метляють, аж тріск іде. Пес забився під дошки на подвір’ї і скавулить. Я до нього: «Бровку! Гуджа!» А він ані руш. Тільки труситься і скавулить.

– А ви самі не могли їх відігнати?

– Е-ей, чи я дурний? Оно старий Мацій якось із вилами вискочив. Та й що, гадаєте? Один заєць як йому в ноги скочив, то він такого кардебалета полетів, що й ногу зламав.

– Чортзна-що.

– Ая, правду кажете. Тільки чорт і знає, що воно таке. Можете собі уявити – хорта задерли.

– Та то вже ви…

– А присяй-бо, що задерли! Кого хочете, спитайте. Був хорт у Віхтюка. Добрий хорт. Одного разу пропав. Ну, Віхтюк іде шукати. Знайшов при долині роздертого. І то, видно, неабияка бійка була, бо все довкруж так потарґано, ніби там хлопи чубилися. І шерсті клубки – собача й заяча… А ви кажете.

«Ну от, – думав я, – не треба тобі далеко за фольклором їздити – під хатою, як лобода, проростає».

– Це ще не все, – не вгаває Костьо. – Якби ж то все! Але тії зайці мають на нас якийсь уплив. Часом, бувало, щось таке в душу закрадається… ну, не знаю, як і сказати… буцім ти заєць… Розумієте?

– Ні, – покрутив я головою.

– Ну, от ідете ви полем, а над вами ворона «кар-р!», а ви й зіщулюєтесь. Або пес загавкає, а вам начеб хто теркою по спині пройшовся. А то дивишся в дзеркало – викапаний заєць. Я вже й голюся коли як, щоб рідше у дзеркало зазирати… Чи на жінку глянеш – заяча губа. Скільки жив – не бачив. А тут раптом побачив… Незрозуміле щось коїться… Смієшся, було, – а сміх той, ну чисто як заячий писк. Ех-ех… Чи їв я коли в житті сиру моркву або капусту? Де там. А то з якогось часу почав наминати… Якось до сусіда заходжу – а він руку за спину. А сам – хрум-хрум… рука за спиною… потім тихенько впустив. Та воно з-під лави викотилося. Дивлюсь – качан капустяний. Оце, думаю, не один я такий дурний.

– Виходить, Валіхновська нас підманула?

– Виходить, що так… Не від добра, звісно. Чоловік її теж через тих зайців… Завал серця дістав, коли за ними з рушницею погнався… Ей, та що я вам одне погане розказую! Я оно з колючого дроту поробив загороду, а довкіл саджанців кринички змайстрував та й маю спокій. Жити можна… Чого ні? Тільки деколи хочеться забитися в куточок, припасти до землі і вдавати, що тебе нема. Чого так?

3

Минув рік.

– Куди ти зібрався?

– Піду трохи постріляю.

– Не ходи, – в її голосі відчутна незрозуміла мені тривога, дивиться на мене майже благально, хочу струсити із себе цей пронизуючий погляд і не можу. – Ти чуєш мене? – наче десь із далекої далини долинає її голос. – Не хочу, щоб ти йшов. Пограйся краще з Андрійком.

Андрійко вовтузився на підлозі, намагаючись справити поламаного механічного зайця з барабаном.

– Я скоро повернусь… Я принесу йому зайчика.

– Хочу зайчика! – кричить малий. – Цей поламався. Принеси мені другого.

Виходжу з дому, а в очах міцно стулені вуста дружини, вони тремтять, наче листочки на вітрі. Наш будинок височить над широким узвозом, порослим з обох боків шипшиною і терном, узвіз котиться до Кривої долини і там губиться. Ноги слизькають по вимоклій розлізлій землі.

За воротами озирнувся, побачив у вікні її обличчя. Відгорнувши фіранку, стежить за мною, і я мовби чую: «Не йди!» Похмурий полудень приймає мене в сіру свою прохолоду, волога насторожена тиша війнула з долини. Я скинув з плеча рушницю і сповільнив крок, щоб не сполохати передчасно зайців.

4

Коли Архип Каленик дізнався, що я купив рушницю, щоб полювати на зайців, то скрушно похитав головою.

– І хочеться ото вам клопоту? За моєї пам’яті ніхто не вполював тут хоч би й облізлого якого.

– Доки не помацаю – не повірю.

– Але ж це безглуздо. Є набагато ліпші способи убити час. До того ж абсолютно безпечні.

– І хочеться вам вірити у ці нісенітниці? Мені особисто давно вже кортить провчити цих зайців. А зараз, коли я купив рушницю, особливо.

– Невже вони вам аж так допекли?

– Більше допекли всі ці байки, що точаться довкола них.

– А коли я вам скажу, що то не зайці?

– Не зайці? Як не зайці?

– А так… Не зайці вони. Може, чортенята які, хіба я знаю? Тільки, буває, часом вночі світиться щось в долині. Сам бачив те світіння. Воно було у вигляді півкулі завбільшки з добрий курінь. Я став як вкопаний, очам не вірив. Думаю, підійду ближче та придивлюся. Йду, йду, а воно – ну як от від хати до хвіртки… а дійти не годен. І не віддаляється ніби, й на місці стоїть, а все ж не дійдеш до нього. Плюнув я та й подався своєю дорогою. А коли на горби вийшов та озирнувся – пропало те світло.

– Що ж воно могло бути?

– Може, то дрібнолюдки або чеберяйчики скарби свої проти місяця сушать, – Каленик хитро всміхнувся.

5

Я сів на камінець, закурив і став чекати. Всенька долина була всіяна малими й великими камінцями, де-не-де височіли й здоровенні упівзросту, а то й у зріст людський брили. Вони замшіли, взялися повійкою, з тріщин стирчали ріденькі борідки трави. Місцина, як для зайців, не дуже підходяща. Правда, висока папороть утворювала наче дах над землею, і якщо заєць сидить непорушно, його годі запримітити, хіба, йдучи, просто сполохати. Я підважив ногою величенький камінець, і він покотився вниз, пригинаючи обабіч себе стебла папороті. Я штовхнув ще одного, другого, третього, вони котилися, підскакуючи, глухо вдаряючись один об одного, і завмирали десь у глибині долини в кущах шипшини й глоду. Тоді підважив ломакою цілу брилу, круглу й лобату, вона покотилася з гуркотом, збиваючи менші камінці, і вже їх ціла компанія мчала вниз, аж папороть зашипіла розлючено.

І тоді я побачив його. Він вискочив з трави, пірнув, знову вискочив і так стрибками помчав перед очима. Я прицілився й вистрілив. Але схибив. Заєць утік. Тут же з’явився інший і, так само високо підстрибуючи, помчав у напрямку до густих кущів. Я вистрілив удруге. На цей раз заєць більше не вистрибнув. Я з радісним вигуком побіг до того місця, де помітив його востаннє. Мені не довелося довго шукати. Розхиливши папороть, побачив краплі крові на камінні. Але самого зайця не було. Трохи далі – знову кров. Я почав спускатися на дно долини, дивуючись із живучості цього зайця, адже він мусив стратити досить багато крові, якщо так щедро позначив мені дорогу.

Висока колюча стіна розквітлого терну перепинила шлях, там у гущині губилися, мабуть, останні сліди. І коли я рушницею розгорнув каракувате галуззя, то аж скрикнув од несподіванки – заєць сидів у кущах і дивився на мене, дивився з такою люттю в очах, наче то був не заєць, а роздратований пес. На мить я завмер у нерішучості, та заєць не тікав, і я став гарячково обдумувати ситуацію. В ті кущі не пролізу й рукою теж його не досягну. Куля, очевидно, влучила у задню ногу, вона вся червона, а довкола ціла калюжа. Це неймовірно – у зайця не буває стільки крові. Я згадав, що сліди, які він лишав по собі, були теж надто насичені, кров виднілася і на стеблах папороті, а тут – і на гілках та листі.

Мене пройняв незрозумілий страх, може, через цей лютий погляд, який розпинав і четвертував, погляд, якого я не здатний був витримати, і одвів очі. Намагаючись не робити різких рухів і не шуміти, дав гілкам зійтися докупи, а тоді хутенько наладував рушницю. І знову, розхиливши галуззя, я зустрівся із цими ненавидячими очима. Видно було, як шалено б’ється його маленьке серце – груди пульсували в нервовому ритмі, а калюжа крові усе збільшувалася. Мабуть, він відчуває біль, подумав я. Чому ж він тоді сидить так непорушно? Спробував уявити себе з пораненою ногою, власне, не уявити, а пригадати, як в армії випорснула мені рейка з рук і впала на ступню – я качався по гравію, очманілий від болю, виючи так, що чути мене, либонь, було до наступної станції, потім виявилося, що нічого страшного не сталося, лише невеличка тріщинка.

Навів на нього рушницю і помітив, як спалахнули подив і розпач у його очах, наче сподівався він чогось іншого, того, що мав я вичитати з його погляду і зрозуміти – щось там було ще, крім люті, щось там було таке, на що я не звернув уваги, а тепер болісно хотів пригадати, наче від цього залежала моя власна доля і подальше життя, але пам’ять моя не повертала нічого поза тим його гнівом. Палець отерп на цингелі, рясний піт вкрив чоло, на душі стало гидко й моторошно.

Він не тікав, уперто вдивлявся в мене і, здавалось, читав мене, мов буквар, читав мене – вбогого і порожнього, бо саме таким я і був на ту хвилю. Невже він не мав сили хоча б відповзти трохи далі, хоча б зрушити з місця? Може, розумів, що тільки-но він це зробить, як одразу ж вистрілю. Це знав і я, чекаючи, коли ворухнеться, та заєць стримів закам’яніло на місці, й вуха його стирчали, а в очах з’являлися криваві прожилки, наче спалахували вогні далекого міста, гасли і знову спалахували, бо то була, певно, єдина мова, якою ще міг зі мною порозумітися, – мова крові. Тільки мені вже не зрозуміла.

Я відчував, що цей погляд скоро розколе мене, мов горіх, і вилущить, я вже чув, як стає важко дихати, ніби щойно пробіг не знати яку велику відстань, ще трохи – і серце моє буде битися в одному ритмі з його малесеньким наляканим серцем. Розумів усе безглуздя цих міркувань, але не міг себе пересилити, щось більше, ніж страх, заповзало в мої груди… І тоді я гаркнув на нього. Хотів гукнути щось таке – «а тю!» чи що, – а вирвалося хрипке гарчання, чи від набіглої повен рот слини, чи від того уявного бігу, після якого почував себе вимученим і з гіркою печією у горлі.

Крик, однак, його не зворушив. Це вже було понад мої сили, я не міг покинути здобич у цих кущах і, підібгавши хвоста, наче побитий собака, поплентатися домів. Мусив піти звідси переможцем, адже це я цар природи, а не він! Як же він сміє мене упосліджувати цією жахливою своєю стійкістю, скидати мене із моєї вершини, займати місце, яке судилося мені од віків? Тепер уже не лють, а кров далеких пращурів замайоріла і залопотіла прапорами, і тоді з таким запалом, наче знищую все зло і всю несправедливість світу, з запалом людини, на яку, власне, й покладено було оцю благородну місію, вірячи, що за спиною моєю усе людство, – натиснув на цингель.

Очі зайця спалахнули, але не помітив я в них уже подиву, удар відкинув його і повалив на бік, розірвавши пульсуючі груди.

Палицею підсунув його ближче, взяв за вуха і витяг з кущів. Мене здивувала його вага, був набагато, мабуть, удвічі важчий від зайця такої ж величини. Це якась особлива порода, подумав, кидаючи здобич у торбу, й рушив нагору. Починало сіріти, мряка поволі сповзала в долину, і радісно приймала її папороть.

Почував себе легко й піднесено, наче щойно скинув з плечей неймовірний тягар. Але тут почув у траві писк, миттю нахилився і побачив мале зайченя, воно зіщулилось і припало до землі. Мені щастить, усміхнувся я, малий буде дуже втішений. Схопив зайченя за шкурку і, посадивши до кашкета, поніс додому.

Вже зовсім смеркло, коли я вибрався з долини. Настрій такий, наче після щойно виграної битви. Йшов узвозом і насвистував. Зайченя, скулившись, тихенько сиділо в кашкеті притуленому до грудей.

І тут я почув, що хтось іде за мною, розрізнив навіть скрадливі кроки. Рвучко озирнувся – якась тінь чи то справді майнула на дорозі, чи тільки здалось… Я спинився, сторожко вдивляючись у темряву, знову пройняв мене незрозумілий страх, і вуха заворушилися, мов у зайця.

Рушив майже підбігцем, зашпортуючись на камінцях і вибоїнах, а що дорога вела вгору, то хутко засапався і таки мусив сповільнити ходу. Позаду серед шурхоту кущів, хворобливого порипування грабів виразно вчувалися кроки, ось невідомий наступив на галузку, і вона сухо хруснула. Я знову спинився, майже фізично відчуваючи, як витягуються вуха, пильно дослухаючись темряви. Але нічого більше не почув і не побачив нічого підозрілого.

Треба йти, ну їх до біса, ці галюцинації… Що вище підіймався, а горби вздовж шляху нижчали й нижчали, то все збільшувалася сила вітру, він скуйовдив мені волосся, і воно тепер стирчало в різні боки, від чого тінь моєї голови скидалася на буряк з гичкою. Худорляві граби зникли, а натомість вистрілили в небо високі ясени, наповнюючи простір таким гучним шумом, що я ледве-ледве міг виловити чалапання ніг за спиною. Хтось уперто за мною стежив, намагаючись при цьому залишитися непоміченим. Я пробував себе заспокоїти. Чого боятися? У мене є рушниця. Тут пригадав, що вона незаряджена. Наладував її на ходу. Знову озирнувся. Незнайомець, видно, йшов уздовж паркана, де було найтемніше. Тоді я теж ступив убік і побрів уздовж паркана. Цікаво, що своїх кроків я сливе не чув, зате ті, позаду, все ж проривалися навіть крізь завивання вітру і шум ясенів. Високо у хмарах гойдалося сліпе півоко місяця, холодом і пусткою віяло від неба, де, здавалось, у цей час гуляють страшні вітри, а вихорові танці засмоктують, наче у вир, налякані зорі.

Вже недалеко, ось видно освітлені вікна мого дому. І я бадьоро наддав ходи. Раптом скрикнув – щось ухопилося за ліву штанку. Воно випорснуло з-поміж штахет – перше враження було, наче це вчепилися в мене мацаки восьминога. Від несподіванки ледь не зомлів, рвонув ногу – по штанині проїхалося щось колюче, ціпке і тонке, скоро і друга нога була оплетена цими… не знаю, як і назвати, бо тієї миті в моїй голові кружляло тільки несамовите хоро спрутів і каракатиць. На щастя, коли я виривався, то послизнувся і впав, а рука моя потрапила в сплетіння тих колючих мацаків, і тільки тоді зрозумів, що це звичайна ожина. Зірвався на ноги, голосно вилаявся і вийшов на дорогу.

Цікаво, що весь цей час, поки я борсався під парканом, кроків невідомого чути не було. Отже, він терпляче чекав. Я пішов повільніше, наставивши вухо і намагаючись зрозуміти, де саме перебуває переслідувач. Адже він теж повинен заплутатися в ожині. Однак я пройшов уже чималий шмат шляху, а його кроки ні на мить не змовкали. Чого йому треба?

– Чого тобі треба?! – закричав я, перекрикуючи вітер і шум дерев, крик полетів і розчинився у темряві без відповіді.

Тоді я кинувся бігти, ноги грузнули в болото, слизькали, мені нелегко було втримати рівновагу, але рятівне світло рідного дому наближалося швидко, і ось я вже в магічному колі ліхтаря. Все наше подвір’я яскраво освітлене. Я входжу з виглядом переможця і гукаю:

– Хри-и-иська!

А вітер із ясенами: «Хри-и-ишьшька!»

На порозі з’являється жінка з малим.

– Дивіться, що я приніс!

Вручив їм здобич і тільки тоді повернувся обличчям туди, звідки прийшов, але переслідувач так і не відважився ступити на територію світла. Він залишився там, у темряві, здається, я навіть розрізняв його постать – він стояв за парканом і, мабуть, дивився на нас.

– Христю, глянь туди – там нікого нема?

– Де?

– Ну там, куди я рукою показую.

– Н-ні… А хто там має бути? Я нікого не бачу.

– Та так… Певно, привиділось. Пішли до хати.

6

Малий був дуже втішений зайчиком. Ми посадили його у велике картонне пуделко, куди насипали тирси. Було вже пізно займатися впольованою здобиччю, і я заніс її в льох, а другого дня в неділю виніс і показав Христі. Тримав зайця за вуха, крутив ним на всі боки, чекаючи вигуків захоплення. На моє здивування, дружина мовчала. Мовчала і дивилася не на зайця, а на мене, дивилася так само, як тоді, коли я тільки вирушав на лови.

– Що ти так дивишся? – не витримав я.

– Ти… ти…

– Що таке?

– Це ж за-зайчиха, а не за-заєць… – майже прошепотіла вона. І було безкровним її обличчя.

Я зиркнув – справді зайчиха. Але яке це має значення? Зайців розвелося в долині стільки, що їх пора вже тотально винищувати. Як щурів.

– Ну й що? Подумаєш – зайчиха, – стенув я плечима.

– А це… її дитина?

– Ну, ти вже занадто! – вибухнув я. – Це зайченя я підібрав, коли виходив з долини, воно не має жодного стосунку до цієї… ну, словом, це, мабуть, і не родичі.

– Ти впевнений?

– Я ще раз повторюю – знайшов його в іншому місці. Крім того, навіть якби це було її зайченя, що це міняє?

– Ти збираєшся її їсти? – В голосі дружини було таке здивування, наче я намірився засмажити стару ропуху.

– А чом би й ні?… Шкурка, шкода, зіпсована. Зате печеня буде – пальчики оближеш.

– Ти звар’ював! Я не збираюся її їсти! – Тепер дивилася на мене навіть з огидою.

– Може, я сам повинен ще й м’ясо пекти?

– Не хочу мати з тим нічого спільного! І, будь ласка, займайся своєю кулінарією не на моїх очах.

– Здається, не я звар’ював, а ти. В тебе що – материнський інстинкт поширився і на менших наших братів? А коли твій батько свиню заколов, а по ній лишилося вісім поросят? Згадай – вісім маленьких сиріт, які тільки-но перестали смоктати молоко. І ти їла їхню кохану матусю! Навіть помагала робити ковбаси, сальцесони, кишки, шинки і ще чорт знає що! Чому ж тоді не заговорив інстинкт? А як бути з яйцями, якими ти щоранку ласуєш? Ти ж їх крадеш із гнізда люблячої матері! Ти з’їдаєш немовлят, які ще й не вилупилися!

Я кричав і кричав, та справжнім об’єктом роздратування була сама зайчиха, яка так мене принизила там, у долині, а тепер стала причиною сварки.

– Замовкни!

– Не замовкну! Ти й поросят засмажила! Двох рожевеньких тендітних малюків! Ти хрумала їхні вушка! Я це добре пам’ятаю!

– Ти… ти садист! – зойкнула Христя і, затуливши обличчя долонями, вибігла з кімнати.

Я зі злістю гепнув зайчихою об підлогу, мені хотілося її розчавити, щоб і місця мокрого по ній не зосталося.

– Тату, а що таке садист?

Тьху, ще цього бракувало.

– Це поганий дядько, – буркнув я, аби відчепитися.

– Тату, а ти що – поганий дядько?

– Ні, Андрійку, я дуже добрий дядько… Тобто який я тобі дядько? Я тато! Дуже добрий тато! Бачиш, приніс тобі зайчика.

Я й не помітив, що знову підвищив голос, і личко малого скривилось, а губи засіпалися – ось-ось заплаче.

– Андрійку, тато ж добрий, правда? Не сердься на тата. Ми з мамою трошки посварилися, та зараз помиримось. А потім татко спече зайчи… зайця, і ми з тобою його згамцяєм.

– А чо мама сказала, що не буде гамцяти її?

– Її? Кого її?

– А зайчиху.

Господи…

– Мама пожартувала. Зараз тато піде маму перепросить.

7

Христя сиділа на канапі, підперши руками підборіддя.

– Христю… ну, Христю… ну що ти, їй-богу… Хочеш, я її викину? Хочеш? Я закопаю її на городі. Можу й хрест витесати, й труну.

– Не блазнюй.

– Ну, ти взагалі… Звідки я міг знати – зайчиха це чи заєць?… І, як на те пішло, я не можу зрозуміти, чого ти аж так розпачаєш?

– Бо це добром не закінчиться.

– Що саме?

– Вони помстяться.

– Хто?! Що з тобою?

– Невже під час полювання нічого дивного з тобою не було?

– Дещо було… Наприклад, багато крові з цієї зайчихи виюшило. Потім… вона важить удвічі більше, ніж заєць тих же розмірів, хоч і не вагітна.

– А ще?

– Більше нічого.

– Неправда.

Жіноча інтуїція – двадцять восьме чудо світу, а тому я змушений був розповісти все по порядку.

8

Зайчиху я запхав у заморозник, а вранці, перед тим, як іти на роботу, закопав на городі. Я б все одно її не їв. У пам’яті ще залишався той дикий погляд.

Увечері, повертаючись із роботи, ще з машини помітив незнайомця, який зазирав у вікно. Пологий схил дозволив мені з вимкненим двигуном безгучно підкотити до самих воріт. Намагався його не сполохати, але клята хвіртка таки зойкнула, і незнайомець кинувся за ріг. Я помчав навздогін, але той щез безслідно.

– Винеси сміття, – сказала Христя по вечері.

Ми зсипали сміття за кущами аґресту, якраз там, де я закопав зайчиху. Коли наблизився, то отерп – на тому місці зяяла яма. Хтось викопав зайчиху. Навіщо? Спересердя я висипав сміття в яму і, повернувшись до хати, вигукнув:

– Все ясно!

– Що тобі ясно? – спокійно перепитала Христя.

– Ви всі змовилися! Ну признайся! Хочете мене розіграти?

– Я тебе не розумію.

– Що тут не розуміти? Це стосується зайців. Я не знаю, якої мети ви домагаєтеся, але жарт затягнувся.

– Поясни щось… нічого не можу второпати.

– Якби ти не була моєю жінкою, я б тебе відправив до театру. Ти чудова артистка. Але не на того напали! З ямою ви переборщили.

– З якою ямою?

– З могилою преподобної зайчихи! Там зараз яма! А зайчиха щезла. Що, совість замучила, що добро пропадає?

– Там – яма?

– Яма, яма! Але я вас розкрив! Це ти сама любенько розкопала могилку і вийняла мою законну здобич. У цей час вона, певно, вже печеться у Каленика. А завтра ти мене потягнеш у гості, мовляв, на печеного кролика. Пішли до Каленика. Не зволікаючи.

– Ну пішли. Щоб ти переконався у своїй глупоті. Я присягаюся, що не було жодної змови.

– Ти мені присягалася, що не будеш ніколи кидати сиру цибулю в зупу. І що? Хіба ти її почала обсмажувати?

– До чого тут цибуля?

– Але ти присягалася!

– Я обіцяла, але коли спішиш…

– Ти вічно спішиш. Якби ви яму запорпали – хтозна, може б, усе й обійшлося.

9

Каленик слухав похмуро. Коли я оповів свої мисливські пригоди, він сказав:

– Боюся, що на цьому не закінчиться. Я попереджував, що тут нема жартів. Ніхто вас не збирався розігрувати, бо й для чого? Жарт доти жарт, поки не затягнувся.

– Я не можу прийняти цих забобонів. Тому шукаю якогось реальнішого пояснення.

– Але ж ви самі щойно розповіли про те, що діялося з вами на полюванні.

– Мені просто нагнали страху, і тому я сприйняв усе в такому освітленні. Був надто збуджений. Поранена зайчиха, звісно, втекти не могла. Що їй залишалося? Тільки дивитись на мене… Ну, а мій нічний переслідувач хіба не міг бути витвором уяви? Тому я схильний думати, що решта – це вже чиїсь жарти.

– Ну, звичайно, так значно простіше. Та якщо це жарт, то не від вас він почався. Оксенич зламав руку, Мацій – ногу, Тимкевич погорів, а Прокіп осліп на одне око. Всі вони в той чи інший спосіб допекли зайцям.

– Послухайте, чому ви все це пов’язуєте з зайцями? Може, заєць і кинувся Мацію в ноги, а він не так від удару, як від несподіванки упав і зламав ногу. Прокіп осліп! Та ж йому було за вісімдесят. Через те він і не відважився на операцію. Зрештою, йдеться, мабуть, про звичайну катаракту.

– Ні, це була не катаракта.

– Але прийняти версію, що ці зайці якісь надприродні, – просто смішно! Потім – до чого тут зайці? За мною стежила людина, якщо тільки не почулося. Під вікном була теж людина. І не зайці ж викопали з ями зайчиху. Там видно сліди лопати.

10

Жінка з малим лягли спати, а я стояв на кухні біля вікна і дивився у темряву, що ховала в собі всі таємниці дня, наче наглухо забита скриня, ключ від якої невідомо хто й коли загубив. Не міг заспокоїтись, мене тягло знову в Криву долину, здавалося, що я там забув щось дуже важливе, щось таке, чого раніше й не усвідомлював, але воно було, сиділо в мені змалечку і роз’їдало душу. Відкинувши всі вагання, я зодяг куртку, ковзнув оком по рушниці й вирішив, що не візьму її з собою, проте, мабуть, не дуже сподіваючись на власну сміливість, засунув за пояс сікача.

Ніч зустріла мене прохолодним вітром і сирістю. Коли опинився в суцільній темряві, то почув, як і вчора, ще чиїсь кроки, але тепер вони лунали попереду мене. Ми наче помінялися ролями, і зараз уже я був переслідувачем з тією лише різницею, що й не здогадувався, кого переслідую.

Дорога була все така ж розлізла і м’яка, я пошкодував, що не здогадався перевзутися в чоботи, скоро почув на шкарпетках болото, але повертатися не хотілося – на ту хвилю я вже втрапив у ритм кроків того, хто йшов попереду, і невідь-чому намагався не збитися, так начеб від цього залежав успіх моєї мандрівки.

З хуторів долинало перегавкування собак, воно котилося луною кудись на луги й там падало знесилено у вогку траву. Але цього було замало, аби відчути себе не відірваним від світу і я почав собі насвистувати нехитру пісеньку, вона підбадьорювала і воскрешала потяг до авантюрності, й сікач був при цьому незамінним для мене товаришем. Мене вже не лякали ті кроки попереду, я намагався гучніше ступати, щоб звучали вони так само відлунно, але це не вдавалося. Кроки належали людині набагато важчій, я вгадував її атлетичну будову і, може, й не міг з нею змагатися, та ступав крок у крок, не звертаючи уваги на роздратування виболоченої дороги, наче саме я, а не той перший розбурхав її дрімоту й порушив чорний маслянистий спокій. Дорога сповзала й сповзала, а горби з настовбурченим галуззям кущів хутко вивищувалися, ховаючи від мене все більшу частину знезореного неба.

Безпровидна темінь, що зяяла попереду, мов роззявлена паща голодного звіра, сповіщала наближення Кривої долини. Тут я згадав ще про один засіб, який додає хоробрості, й запалив цигарку. Тепер уже моя нічна вилазка нічим, хоча б формально, не різнилася від звичайної прогулянки перед сном. Я навіть перестав так уважно стежити за темрявою, котра гостинно розступалася переді мною, перестав відчувати її насмішкуватість, зловтіху і думати про несподіванки, які вона, можливо, готує.

Спускався в долину, і здавалось, наче спускаюся в самого себе тоненькою линвою, що тягнеться від очей у глиб тіла, в його темряву і неспокій, не знаючи нічого про довжину, про те, коли саме руки відчують пустку, а я – моторошне падіння на дно свідомості. Каміння поторохкувало і похрускувало під ногами, і якось непомітно розчинилися в липкій тиші кроки того, хто йшов попереду.

Йти далі не було жодної потреби, десь тут, з цього місця, вся долина завидна мусила бути мов на долоні. Цигарка припекла пальці, я дав їй щигля, й жовтогарячий вогник дугою полетів униз. Тоді вийняв сікача, і вся душа моя переселилася у праву руку, що міцно стискала його руків’я.

Даремно вдивлятись у цю відчайдушну чорноту, нічого з неї не виловиш, окрім власної безпомічності, але я терпляче чекав. Оте світіння залишалось єдиним доказом, якого мені бракувало, щоб повірити у теревені Каленика. Добре знав, що може світитися серед ночі й пень, але в долині не було жодного пня. Те світіння повинно бути якимсь незвичайним, інакше в нього не повірю. І, хоч курити не хотілося, все ж закурив знову, широко розставивши ноги, наче готувався до бою.

З долини сочилася вогкість і закрадалась під одяг, налипле до шкарпеток болото починало вже дратувати, але я вперто розглядав цю зачаєну місцину, котра гіпнотизує, мовби намагається втягнути в себе, у цю незвідану порожнечу, яка кличе і випростовує забуті крила над головою.

Поволі я втрачав терплячість, подумалося, що ось я докурю цигарку й піду. Холод ковзнув по шиї, я себе витратив і програв, хоробрості вистачило тільки дійти сюди, бо ось уже почав відчувати незахищеність спини і боків. Настирливе бажання озирнутися з’явилося проти волі і не відпускало. Зараз уже вчувалося безліч кроків, що з усіх сторін променіли до епіцентру мозку, і ні цигарка, ні сікач уже не допомагали, моє єство раптом поділилося на два ворожих табори – ноги рвалися дати дьору і лише руки не втрачали рівноваги й готові були боронитися.

Проклята тиша, здатна довести до божевілля, розпанахувала мені груди, переставляла місцями все, що, на її думку, не так розташоване, добувала мене зсередини і гнала додому, розганяючи табуни мурашок по холодній спині. Докурю і йду. Вирішив це твердо, і передбачення скорого кінця безглуздої мандрівки надавало сили. Здавалося, що я врешті опанував себе, а проте не покидало відчуття, що зараз таки дремену, мов сполоханий заєць, і бігтиму дорогою, не озираючись.