Kitobni o'qish: «Цензор снів»
© Ю. П. Винничук, 2016
© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016
На обкладинці використано картину Ерно Айзіґа (Ісаака) Ерба (1878–1943) – відомого львівського художника, який загинув у Янівському концтаборі в липні 1943 року.
Автор висловлює вдячність за використання матеріалів та мемуарів Юзефа Майєна, Остапа Грицая, Анджея Кусьнєвіча, Лєона Кальтенберґа, Казімєжа Шлєєна, Юрія Тиса, Олега Лисяка, Євгена Наконечного, Богдана Малини.
І. Пролог
«Мене оточують прекрасні люди, прекрасні, не можу нікому з них нічим дорікнути, вони дуже милі, уважно слухають, що їм розповідаю. Нема дня, щоб не згурдилися довкола й не прохали снувати мою оповідь далі. Прекрасні люди. Їхні очі – добрі й ласкаві – пестять мене, мов промені сонця. У саду, де так пахне бузок, ми сідаємо собі на траві, і я розповідаю, розповідаю… І мені хочеться жити, щоб розповідати далі всім цим прекрасним людям, що я переживав, що відчував, як виборсувався в цьому житті… Їхні обличчя напливають звідусіль до мене, мов пушинки кульбаби, я вловлюю їхній подих, і мені стає так само легко, як і будь-якій пушинці…»
Так він одного разу признався нам. Лежачи на траві й дивлячись у небо, він усміхався лагідно, так, як тільки він й умів, усміхався, як до своїх дітей, яких сотворив і викохав. І тепер, коли його вже нема серед нас, я хочу донести всі його слова, вимовлені й не вимовлені, всі його роздуми, озвучені й не озвучені, але які мені вдалося вхопити.
Цензор – так ми його називали, і так я збираюся називати його впродовж усього часу, поки розповідатиму про нього. Ім’я його нічого вже не скаже наступним поколінням, а ті, що знали його, померли, хоча сам він, розповідаючи про себе, не цурався свого імені, однак ми ніколи так і не наважилися промовити його, воліючи звертатися «пане Цензоре», а він задоволено кивав своєю сивою головою, і я певен був, що звучало це йому, як «Цезар». Хоча останні роки свого життя він уже цензором не був, ніхто вже його не страхався, і коли він нарешті пішов на пенсію та перетворився на такого собі добродушного дідка, який полюбляє посидіти за пивом у кнайпі, то навіть ті, чия доля інколи залежала від одного поруху руки з олівцем, не впізнавали його. Цензора також можна було бачити на прогулянці з паном Кравчиком, його найближчим товаришем, якого він часто кликав Гером. Так, бувало, і звертався: «Ось що я скажу тобі, любий Гере». Він вів собі тихе впорядковане життя, сповнене скромності й відчуття власної незначущості, мов Наполеон на Ельбі, хоч і не жив на острові, але ні з ким не входив у ближчий контакт, усіх тримав на відстані, допускав лише до себе пана Гера й мене. А проте душа Цензора не дрімала, він і далі запоєм читав книжки, купував їх цілими пачками, все те, що почало видаватися за Незалежності, коли цензура зникла. Він продовжував читати й креслити своїм червоним олівцем, ба більше, він не просто викреслював рядки чи й цілі сторінки, а вписував нові, він мовби ставав співавтором цих книжок, які вийшли без цензури.
«Цензура – це мистецтво, – казав він, – це щось, може, навіть вище за мистецтво, бо мистецтво твориться натхненням, й інколи без здорового глузду, а цензура – це мистецтво розуму, найвищого розуму. Скільки разів доводилося ледь не дослівно переписувати твір, який потім виходив під прізвищем іншої людини, без жодних навіть натяків, що і я там приклав свою руку, хоча я виразно бачу всі свої сліди, всі ті вістові стовпчики, забиті на окремих ділянках твору».
І так тривало доти, доки не потрапив сюди, і щойно тут він розкрився серед оцих, як він любив повторювати, прекрасних людей. Бо хто ж, як не ми, зміг оцінити його велич? Велич Цензора. Цезаря! І тут нема перебільшення, бо не письменники творять літературу, а цензори. Вони, мов деміурги, формують світ, уявлення, звичаї, мораль і несуть правду, а не фантазійні виверти літераторів.
Він мені показав свій записник, де було занотовано все про жінок, з якими він переспав, я подивувався ясності його розуму, його пам’яті, бо про кожну міг розповісти щось цікаве. Там також було акуратно вказано місце, де відбулися любощі, час їхнього тривання і особисті враження після них. Серед цих жінок були й поетеси, що віддавалися йому за те, аби він не надто чикрижив їхні й без того куценькі збірочки, аби поглянув крізь пальці на двозначні метафори, хоча при цьому він неабияк ризикував, бо потім обов’язково вигулькував пильний комуніст, який у доволі невинній фразі вбачав антисовєтську пропаганду й буржуазний націоналізм. Але Цензор був понад цим усім, він мав купу орденів і медалей, як, зрештою, і пан Гер, і коли вони виходили на парад, мило було поглянути на всі ті їхні відзнаки, за якими стояли неабиякі подвиги.
Нам добряче пофортунило, що ми з ним зазнайомилися. Я все життя був стенографістом, маленьким таким непомітним чоловічком, який знав своє місце – ззаду або збоку і ніколи попереду. Мене кидали на всілякі конференції, збори, судові розправи, наради, все життя я тільки те й робив, що чиркав папір. Врешті зі мною сталося оте… Не знаю, як назвати. Так само, як і Цензор, що продовжив свою шляхетну працю навіть на пенсії, коли вже від нього ніхто її не вимагав, і від його рішення вже нічого не залежало, я теж, одійшовши від своєї рутинної праці, не зміг порвати з нею до останку. Я й далі носився з блокнотиками й фіксував геть усі звуки: все, що говорить моя дружина, брязкіт посуду, дзенькіт трамваю, шум дощу, шелест листя, посвист чайника, рипіння кватирки, шурхіт мишей… Я виходив на вулицю й нотував цвірінькання горобців, гавкіт собак, скрегіт гальм і кроки перехожих. Мене захопило це так, що я не міг себе стримувати. Плюскіт води в ставку, який я нотував уранці, переслідував мене весь день, наче музика, почувши яку, не можеш забути. Так я й ходив із тим плюскотом у голові, я відчував, що на мене покладено дуже значні обов’язки. Я мушу стояти на варті часу й фіксувати геть усе, що діється довкола, і мушу писати правду, бо брехня має звичку вилазити на поверхню й зяяти чорними дірами. Не встромляйте пальця в діру брехні, бо діра поглине її по лікоть. Я нікому при цьому не заважав, я робив свою справу тихо і якомога непомітніше, розуміючи, що колись, за років сто чи й двісті, всі мої нотатки будуть за ціною золота, бо тоді вже довкола владарюватимуть зовсім інші звуки й голоси, не схожі на ті, які зафіксував я, зникнуть і голоси тих людей, які мені вдалося занотувати. Однак геніальні ідеї приречені на нерозуміння довколишнього плебсу. Такий закон життя. Урешті, не витримавши глузування родини й знайомих, збагнувши всю ницість їхніх примітивних душ, я порвав із ними. І зробив це якраз вчасно, саме тоді, коли найбільше потребував Його, а Він мене.
Доля, звівши мене з Цензором, зробила людству неоціненний дарунок, без мене ніхто б так і не довідався про цього великого чоловіка, про широчінь його думок. Отже, і він, і я сливе водночас вирішили усамітнитися, хоч і не зовсім, але принаймні звузити коло людей, з якими доводилося спілкуватися. Таким от чином ми й опинилися в одному санаторії, ба навіть в одній кімнаті. Третім був дуже спокійний і добрий дідусь пан Гер, який балакучістю не вирізнявся, але завжди був готовий скрасити нашу компанію. Пан Гер захоплювався ботанікою й укладав гербарії. Зразки рідкісних рослин, не відомих науці, він легко виявляв у санаторійному парку, а також в околицях санаторію, відтак, принісши черговий зразок унікальної рослини, він спочатку уважно вивчав, озброївшись великою, як пательня, лупою, увесь час мурмочучи собі під ніс незрозумілі слова, а потім висушував її між сторінками товстої книги – старого німецького видання пана Адольфа «Майн Кампф», добряче зашмуляного, і, наклеївши рослину в альбом, підписував хитромудрою ґотикою.
Ботанік був прихильником наукової теорії про походження людей від рослин, відповідно кожна рослина в нього обов’язково асоціювалася з якимсь народом і була класифікована за расами. Відтак кочові народи походили від росянки, яка живилася комахами, народи, що звикли визискувати своїх сусідів, походили від повійки, яка вилася будь-де, сюди ж належала і настурція. А польовий хвощ безперечно був предком скандинавських народів, так само, як і перекотиполе – предком циган. Ким були українці? Українці були русами, а руси були будяками – гордими, пахучими будяками, квіти яких дурманили голови своїми п’янкими пахощами й манили з усіх усюд і повійок, і настурцій, котрі радо їх обплітали, випивали соки й висушували, прирікаючи на смерть, голодну й у муках. Коли я поцікавився в Ботаніка, ким були колись євреї, він відповів, звівши очі до неба, що євреї – свята нація, вони могли бути лише кульбабою, яка так легко розсівається й летить за вітром, аби засіяти все нові й нові землі, легенька, мов пух, біла, наче Господня борода, і кров її біла, як молоко, хоч і гірка.
Коли люди були рослинами, у них була й мова рослинна – мова запахів, та, на жаль, її тоді ніхто не встиг записати, стенографія ще не була винайдена. Рослини воювали між собою, захоплювали чужі терени, асимілювали й асимілювалися, у них текли соки, як зараз тече кров, вони навчалися виживати за будь-яких умов, вростати в спекотне літо і в зиму, пробиватися з-під снігу і з-під каміння, розламувати скелі й захаращувати водойми. Рослини були могутніми, живучішими навіть за ссавців і риб, тому жоден їхній вид не вимер, а лише трансформувався в інший, досконаліший і ще могутніший.
У голові пана Гера проростали всі ті рослини, які він знайшов, голова його буяла рослинністю, і, коли довкола панувала тиша, можна було почути, як у голові його рослини кільчаться й вруняться, лускають насінини й вистрілюють – інколи вони вилітали з вух, інколи з носа, а то й з вух чи рота, бо їх було так багато, що не вміщалися в голові, але він усе ніяк не міг заспокоїтися і продовжував шукати рослину, яку він назвав Праматір’ю Роду, але не годен був її описати.
«Прекрасні люди нас оточують, чи не так, любий Стенографе? – говорив Цензор, коли ми гуляли довкола нашого озера. – Узяти пана Гера. Комусь, аби здійснити такі епохальні відкриття, доводиться вирушати світ за очі – в Африку чи на острови Полінезії, а він тутечки, просто в нас під ногами, відкриває непізнане й збагачує науку. А пані Кукіль, яка своїм янгольським голосом сповіщає нас про те, що світає, край неба палає? Її голос летить над лісами, плаями, горами… А потім вона поринає в стан, який нікому з нас не збагнути, бо уявляє себе жінкою без рук і без ніг і виголошує зашифровані повідомлення: „Шістсот двадцять вісім кома три, напрямок південь, тридцять один градус на схід. Крапка“. А пан Шкраб, який власноруч задушив свою дружину, рідкісну хвойду, на його місці так зробив би кожен, тільки не кожному трапилася така нагода. Ось ви, любий Стенографе, ви ж не задушили свою хво… тобто дружину, коли вона вам стала бемкати голову через ваше захопливе заняття. Ні, ви усамітнилися, як і я, ви, мов той середньовічний пустельник, пішли в густий ліс і поселилися віддалік од усіх зваб і клопотів, ви знайшли свій Едем коло нас із Гером, а ми біля вас».
У санаторії було чимало відпочивальників, дехто тут жив роками, а наше тихе безтурботне життя забезпечували Неторкані. Їх рідко можна було побачити, вони найчастіше зливалися з тлом – зі стіною, з садом, з деревом, з повітрям. Вони виринали нізвідки й зникали в нікуди, але ми отримували харчі й усе необхідне. Єдина проблема, яка мене завше діймала, – відсутність чорнила, його не було на терені санаторію, доводилося замовляти, але Неторканий, який раз на місяць привозив чорнило з міста, чомусь ніколи не міг прихопити з собою більше ніж один маленький слоїчок, якого мені вистачало лише на кілька днів, а далі я змушений був писати, чим бог дасть – зеленим соком кропиви, білим соком молочаю, якщо не хотів, аби хтось сторонній прочитав мої записки, червоним соком буряка й вишні, кров’ю горобця, їдучо-зеленою пасокою розчавленої гусениці, ніжною пергою метелика, мурашиною кислотою, яка пропікала папір до дір. Добре, що бодай паперу було доволі, мені його видавали цілими пачками, бо то були зужиті бланки, заповнені лише з одного боку, другий бік був чистий, і можна було писати що заманеться.
Цензор, щойно заселившись, відразу заповнив свою шафку книжками. Цілими днями він тільки те й робив, що читав і черкав олівцем, а був при цьому такий зосереджений, що я навіть не важився його зачіпати. Кілька днів у нашій кімнаті панувала така тиша, що я нічого путнього не зафіксував. Ото тільки, що голоси горобців та горлиць і кілька фраз Ботаніка: лінґулія арліні, самелія барбузі, луанда дармері…
Я починав нудитися, і отак з нудьги попросив Цензора дати прочитати книжку з тих, які прочитав він. Цензор стенув плечима і сказав: «Звичайно, але мушу попередити, що я її всю почеркав. У мене така звичка – креслити текст, який читаю. Якщо вам це не заважатиме, будь ласка». І він мені простягнув книжку одного сучасного автора. Розгорнувши її, я остовпів: вона й справді була вся покреслена, але це ще не все, бо й поля були пописані дрібненьким, але чітким каліграфічним почерком. Ці саморуч вписані рядки мали замінити ті, що були викреслені, а коли не вміщалися на полях, він робив окрему вкладку. І коли я став читати текст автора й порівнювати його з виправленнями, то побачив усю глибину помислів, розмах і велич Цензора. Відтак на прогулянці я не витерпів і поцікавився, чи він часом не письменник, бо стиль його зауваг, усі ті його власні варіанти тексту свідчать якраз про те, що він має неабиякий талант. Цензор поглянув на мене уважно, мовби намагаючись вловити бодай крихту іронії, але побачив перед собою лише мій захоплений погляд, який, чесно кажучи, прилип до мене ще з тих часів, коли я тільки те й робив, що зазирав до писка сильним світу цього, і сказав: «Так, я письменник, але не той, що пише книжки, а той, що їх благословляє у світ, робить їх кращими й мудрішими». І тоді він розкрився переді мною і признався, що працював багато років цензором. Звідтоді ми не розлучалися, я ходив за ним, наче тінь, і нотував усе все, що він розповідав.
У день його смерті його найближчий товариш Гер відкрив дивовижну квітку, невідому науці, маленьку таку, як мачинка, але красиву й мінливу, наче жінка. Назвав її Андреа Попеллі на честь покійного друга, і то було останнє його відкриття, бо життя для нього відтепер зупинилося. А життя Цензора не повинно одійти в невідь, як і його сни. Я мушу те все переказати так, як мені вдалося занотувати. Цензора звали Андреас.
ІІ. Стефан
1
«Колір волосся чи очей Стефана Шуберта насправді не має жодного значення, але можна уточнити, що волосся чорне, а очі карі, зріст – метр вісімдесят п’ять. Таким він був замолоду, і таким його вперше побачимо, коли він летітиме над Атлантикою. Його мама українка, батько українізований нащадок австрійців, назвали його Стефаном на честь діда, австрійського полковника. Востаннє він з’явиться перед нами в 1996-му у Львові, місті своєї молодості. Він буде ходити вулицями, якими снив, обмацуючи поглядом знайомі будинки, часто зупиняючись і мружачи очі, шукатиме власні сліди, але не побачить нічого з того, що залишив понад п’ятдесят років тому, бо все зазнало змін або назавше зникло. І тільки в одному місці він раптом натрапить на своє минуле й буде неабияк здивований, що є ще хтось живий з тієї буремної доби – один зі страху зробив неймовірної хоробрості послугу, а другий послав його на смерть, перед тим використавши.
А зараз він летить, і хмари ковзають уздовж літака, сизий туман ковтає його і супроводжує в ніч. Він зважився на неабияку авантюру, бо Атлантику за тієї доби перелітали ще рідко, але в нього не було виходу. Кар’єра летуна може урватися в найнесподіваніший момент, і то не конче через аеротрощу чи яке каліцтво, не через пиятику чи мордобій, а, скажімо, через дурну болячку, таку, що тьху – і її нема, а однак вона підстереже тебе коли-небудь, і ось вже твоє життя йде шкереберть. Власне це й спіткало його в 1936-му році, коли йому виповнилося двадцять два».
Одного разу, летячи над Балтійським морем, я відчув, що на очі мовби опустилася напівпрозора пелена, я кілька разів струснув головою, пелена трішки розсіялася, але видимість усе ще була поганою, так що доводилося весь час трусити головою. Я ледве доволікся до бази в Ґданську, нікому нічого не сказав, але, не зволікаючи, подався до окуліста. Той уважно збадав і поставив, як на свою медичну думку, цілком утішний діагноз: помутніння зору пов’язане з вадою артерій, що живлять зорові ділянки кори мозку, доведеться прийняти серію заштриків, і зір відновиться, хоч, правда, він уже, мабуть, не буде стовідсотковим. Як для пересічної людини в цьому не було нічого страшного, але для летуна – хрест на всьому. Я, звичайно, не признався лікареві, хто я і чемно відбув усі процедури. На базі попрохав відпустку, на щастя, вона мені власне й так належала. Я мав надію, що все ж таки зір відновиться повністю, але так не сталося – зір упав на п’ять клятих відсотків.
Щомісяця летунів перевіряли від і до, своєї вади зору я приховати не зумів, контракт зі мною розірвали, я опинився на вулиці. З невеселими думками я забрів до аероклубу й дудлив пиво, все, що відбувалося довкола мене, відбувалося, наче за муром, я не чув гамору, не чув музики, не звертав уваги на знайомих, у такому стані апатії перебував, може, з годину, коли почув, що хтось мене плеснув по рамену. Це було так несподівано й недоречно з огляду на пригнічений настрій, що я, не встигнувши роззирнутися, вилаявся: «Якого дідька?», та за мить роздратування щезло – людина, яку побачив, була саме тією, яку в таку хвилю потребуєш і зустрічаєш зі щирим захопленням. Осип Хома1 був двометровим здоровилом, служив у військовому флоті в Ґдині, інколи з’являвся в клубі, й ми чудово вбивали вільний час. Осип, окрім того, що був морцем, мав славу боксера, німці його називали Віллі Хома, недавно він нокаутував у Варшаві польського чемпіона Пілата і тодішнього першуна Європи німця Герберта Рунґе, майбутнього чемпіона Олімпіади. Осип відразу здогадався з мого кислого вигляду, що маю клопоти.
– Справи кепські, – погодився він, вислухавши мою історію, – але не безнадійні. Усе ж таки в тебе зір на дев’ятдесят п’ять відсотків. Можеш спробувати найнятися до якоїсь іншої компанії.
Я похитав головою:
– Нема сенсу. Хіба там не такі самі вимоги? Якщо ці мене комісували, то й тамті не візьмуть.
– Військовим летуном так, але ти можеш найнятися, наприклад, на аеропошту.
– Смієшся? Літати на тих ґратах? Краще вже на розі газети продавати. Ти б, наприклад, пересів на рибальську шхуну після того, як стільки разів переплив Атлантику?
Осип засміявся.
– Напевно, ні. Сам знаєш – радити завше легше.
Він теж замовив собі пиво. Далі ми гомоніли про різні несуттєві речі, коли до нас приєднався ще один кумпель Ріхтер Мурнау, він був веселим заводіяцьким прусаком, з яким ми давно потоваришували. Утрійку бити бомки найприємніше. Ріхтер теж вислухав мої проблеми, хвильку подумав і звістив доволі цікаву новину:
– Знаєш, якщо ти не проти, є змога політати. І добре платять.
– Що ти маєш на увазі?
– Випробування нових моделей. Є така собі фірма «Avian», яка власне розробила нову модель. Мій стрий працює там. Не далі, як учора, питав, чи маю когось на оці. Вони там не будуть настільки скрупульозно приcікуватися. Якщо маєш бажання, зведу тебе з ними.
– І що то за модель?
– Називається «Avian-Vista». Бере сто двадцять галонів пального й може на них триматися в повітрі до чотирнадцяти годин. При швидкості сто миль на годину подолає тисячу триста миль за цей час. Літак легкий і при аварії може спланерувати, розбитися на ньому важко. До того ж він не потребує такої довгої стартової смуги, як інші літаки. Виняток – лети на велику відстань. Середня висота – три тисячі футів над землею. Оскільки ти летітимеш над океаном – це тебе повинно влаштовувати. Хоча за негоди можеш піднятися вище.
Я замислився. Відтак запитав:
– І куди я мав би летіти?
– У Канаду, до Оттави й назад. Але не звідси, а з Південної Валлії, з Долини Гламорган неподалік Баррі, там їхня база. Звідти до Оттави три тисячі двісті миль. У кабіні буде вмонтовано додаткові баки пального, в сумі це триста п’ятдесят галонів бензини. Їх повинно вистачити на сорок годин лету. Але до Оттави ти долетиш за тридцять шість годин або півтори доби. Там відпочинеш зо три дні й назад. Можливо, вони запропонують тобі ще якісь рейси.
– Навіщо їм аж таке складне випробування?
– Того мене не питай. Та і їх краще не питай. Менше знаєш, щасливішим будеш. Між іншим завтра зранку летить до Англії один летун. Звати його Макміллан. Він тебе зможе підхопити. Він не дуже балакучий, то набридати не буде. А летить якраз до Бірмінгему, це недалечко від Валлії. Звідти вже доберешся потягом. Але не говори йому нічого зайвого. Та база німецька, але йому про те краще не знати.
– Вона що – засекречена?
– Ні. База як база. Виглядає, як англійська, а працюють на ній німці. Все законно. Але реклами вони не потребують.
Що ж було робити, я погодився, і товариство закропило цю пропозицію коньяком. Вранці я вилетів до Англії з Макмілланом, що і справді виявився мовчуном, але це мене цілковито задовольняло. Я з цікавістю розглядав місцини, над якими ми пролітали. Давненько не доводилося бути в ролі пасажира, відколи ще навчався в аерошколі. Дув сильний вітер, і літак час від часу підкидало то вгору, то додолу, а при цьому він загрозливо порипував, як старий корабель. Мотор кілька разів глухнув, і англієць лаявся та запускав його знову. Я мав велике бажання подрімати, але не наважився. Коли нарешті сіли, я зітхнув з полегкістю. Макміллан розтлумачив дорогу до залізничного двірця2, а вкінці запитав:
– То ви на «Avian» поспішаєте?
– Так.
Він хитнув головою і промовив з кривою посмішкою:
– Ну, щасти вам.
– У вас є засторога? – запитав я.
Він стенув плечима й удав, що не зрозумів. Діставшись двірця, я напитав потяг до Баррі. Якраз за двадцять хвилин той відходив, щоправда, з пересадкою в Кардіфі, але зате години за чотири буде на місці. У переділі зі мною їхало літнє подружжя. Я вмостився біля вікна й милувався краєвидами – зелені луги, скелі, озера, все це мінялося з калейдоскопічною швидкістю, а може, тільки здавалося, бо скоро я поринув у дрімоту й лише раз по раз розплющував очі. «Ка-а-ардіфф! Ка-а-ардіфф!» – пролунало за шибами.
Я вийшов з вагону, наступний потяг мав відходити з цього ж перону. Я подався до буфету, замовив шницля з печеною бульбою й пиво. Що означала та посмішка англійського летуна? На жаль, усе відбувалося так швидко, що довідатися чогось більше про фірму «Avian» не вдалося. Я допив пиво й вийшов на перон. Чиїсь діти бавилися в піжмурки й голосно реготали, ховаючись за лавками та будками з водою, морозивом і папіросками. Погода була похмура і ані морозива, ані води ніхто не купував. Я прогулявся пероном туди й назад, бо страх як не люблю тупцяти на місці. Потяг запізнювався на десять хвилин, потім на п’ятнадцять, потім на двадцять. Діти потомилися й обліпили батьків. Усі з надією дивилися в той бік, звідки мав прибути потяг. Над двірцем висіло два прапори – прапор Великої Британії та Валлії, на валлійському зображений був червоний дракон на біло-зеленому тлі. Вивіски тут усі були англійською та валлійською. Остання ошелешувала своїм звучанням. «Information» валлійською означало «Gwybodaeth». Урешті потяг притрюхикав, паротяг радісно загудів і випустив клуби пари. До Баррі було зовсім недалеко, потяг завіз за хвилин сорок. Баррі – невелике курортне містечко, в якому всі всіх знають, тому мені не довелося довго шукати фірму «Avian».
2
Стрий Ріхтера Томас Мурнау зустрів мене з розпростертими обіймами, він уже отримав телеграму від свого небожа з моєю характеристикою і ствердив, що вакансія на випробувача в них ще вільна. За один переліт туди й назад вони платять чотириста фунтів, і якщо такі умови задовольняють, можна хоч і зараз ознайомитися з літаком. Я подумав, що й справді нема чого зволікати, і ми вдарили по руках. Стрий кудись зателефонував і подав адресу готелю неподалік від їхньої фірми, де мене чекав покій, а за дві години я опинився на летовищі, яке розташувалося за три кілометри від містечка і виглядало доволі скромно. Злітна асфальтова смуга була відсутня, натомість бадьоро зеленів дбайливо підстрижений трав’яний луг, мокрий від дощу. Для мене це не було особливою несподіванкою, доводилося не раз злітати з галявин, але, здавалося, що такий тривалий переліт потребував чогось поважнішого. Мене більше здивував літак, він не виглядав на екстрамодель, був невеликий, компактний, двомоторовий і, вочевидь, не слугував для перевезення вантажів чи пасажирів. Тоді для чого був створений? Для бойових завдань? Можливо. У його нижній частині виднівся автоматичний люк. Для чого? Для скидання вантажу чи бомб?
Мені достатньо було трьох днів, щоб вивчити літак і зробити два пробні лети. Я літав на фоккерах, а модель фірми «Avian» не надто відрізнялася від них своєю начинкою. Мотор гудів плавно і, на диво, не так гучно, як у фоккері, тобто, якщо такий літак використовувати вночі, то можна сісти доволі непомітно.
Щоб прилетіти до Оттави в обід, треба стартувати не пізніше сьомої ранку. Дорогою я зайшов до крамниці, купив пляшку вина, шмат сиру й житнього валлійського хліба. Покій у готелі був скромний, але затишний. Я вмостився на канапі, їжу розклав на столику й заходився вечеряти. Мене, звісно, цікавило, якою була мета такого перелету, але вирішив, що справді не варто перейматися. Лети на великі відстані траплялися й у Ґданську, але ніколи це не було самоціллю. Правда, досі доводилося літати лише в межах тисячі миль і головно по Європі, інколи до Північної Африки, всі ці маршрути були не важкі. З того, що зрозумів, великої поклажі в мене не буде, бо задля тих восьми баків пального навіть зайві крісла буде знято. Я допив вино, прибрав на столику і ліг спати.
О п’ятій ранку я встав і о шостій був на умовленому місці.
Літак гудів і подриґував, розігрівати його двигуни почали ще годину тому. Вдалині виднілося ще два літаки схожі на цей, але менші за розміром, їх, либонь, тримали на коротші відстані. Мряка висіла в повітрі, небо було захмарене, і пробирала до кісток прохолода. Старий Мурнау потирав руки, сутулячись, і кивав на літак:
– Ляля, правда? Двигуни типу Брістоль-Юпітер налаштовані ідеально. Жоден інший літак не підніме стільки галонів пального, як цей. А з таким вантажем потрібна буде дуже велика стартова смуга. У нас нема аеродромів відповідної довжини, отож доведеться вам злітати з трави. Тут ґрунт доволі твердий, проблем не повинно бути. Там вам дали два галони води, два термоси – один з гарячою водою, другий з міцною кавою. Ще є кілька кісточок бульйону з яловичини, шмат нарізаного бекону, хліб, сир і шоколад. І є тепла куртка в кабіні, також теплі штани й чоботи. Я б радив відразу те все на себе вбрати, бо над океаном особливо зимно. Я чув, що над океаном ви ще не літали?
– Ні. Але над морем не раз.
– Ну, там є свої нюанси, але не надто суттєві. Розрахунок після повернення. Проте я дам вам десять канадських доларів, як бонус, щоб ви собі в Оттаві могли чарку перехилити. Коли будете підлітати, з вами вийдуть на зв’язок і спрямують на приземну смугу.
– Це не буде летовище?
– Ні, це буде шосе. Запасне шосе, яким ніхто не їздить. У вас заберуть вантаж з поштою, а відтак завезуть автом до готелю. Готель з триразовим харчуванням, так що крім алкоголю витрат у вас не буде. Ну, що там? – гукнув двом інженерам, що керували підготовкою літака до вилету.
Йому відповіли, що все гаразд. Механіки, що монтували баки пального, вийшли першими, за ними зійшли інженери. Коли я піднімався в літак, вони чомусь не зводили з мене очей так, мовби я для них був дорогим родичем, з яким вони оце прощаються, але при цьому скалили зуби. Мурнау потиснув мені руку й сказав: «Боже благослови. Щасливого лету».
Всередині все було, як і в інших літаках, якими я літав, єдине, що баки пального займали доволі багато місця. У самому хвості я побачив чотири пластмасові скриньки, запаяні по всіх кантах так, що й не видно було, як вони відчиняються. Чотири великі гумові бальони барвистої барви лежали поруч, примоцовані до скриньок акуратно скрученими линвами. Не важко було здогадатися, що на випадок трощі, якщо скриньки впадуть в океан, ті бальони триматимуть вантаж біля поверхні. Цікаво, що там?
Я помахав стрию рукою, зачинив кабіну і спрямував літак на «злітну смугу». Трава весело хрумтіла під колесами, відповідний керунок вітру створював вигідні умови для старту. Я відчував, як пружинить ґрунт під колесами, десь далеко виднілася дорога, і я мав би злетіти раніше, аніж її досягну, але не квапився, мені розходилося про якнайбільший розбіг і, коли до дороги залишалася яка сотня ярдів, я різко потягнув на себе важіль, аж втискаючи собі в живіт. Літак підскочив угору і врешті злетів. Піднімався я легко і плавно, а радість лету сповнювала мої груди. Вистачило місяць не літати, аби стужитися за цим неймовірним краєвидом, що розкривається перед тобою, і знову почути гудіння мотору, наче стукіт власного серця. Коли літак піднявся на п’ятсот футів, земля зникла з очей, затягнута густою ранковою імлою. Я обережно перехилив машину на праве крило, збираючись виконати повний скрут і скерувати літак на захід, не спускаючи очей з компасу. Коли паралельні лінії уклалися в потрібній позиції, я вирівняв літак і піднімався все вище й вище, аж поки не опинився поміж двома шарами хмар.
3
У той час не існувало ще досконало вивірених маршрутів, контрольних процедур і особливих законів приземлення. Небо було безлюдним, і кожен летів, як йому на душу лягало. Тривалі самотні перелети над океаном не тішилися популярністю, тож зустріти когось дорогою було б такою ж дивиною, як і зустріти самотнього мандрівця в пустелі. Метеорологічні дані повідомляли, що аж до західних берегів Ірландії можна було сподіватися лише слабких лобових вітрів, які, певна річ, стануть дужчими над Атлантикою. Я пролетів над пошарпаними берегами Південної Валлії, а за дві години опинився над Ірландським морем, ще через хвилин сорок побачив Ірландію. Далі моїм орієнтиром були острови Аран біля входу в затоку Ґелвей. Швидкість літака відчутно зростала з початкових вісімдесяти миль на годину до дев’ятдесяти. А незабаром я наздогнав ніч. Вільний простір між шарами хмар почав заповнювати морок, горизонт зник, зате невидимі за дня фосфорні стрілки на щитку з приладами засвітилися. Тепер я всю свою увагу зосередив на компасі, прудкомірі та реєстраторі нахилу і скруту. Як уже геть стемніло, а місяця не було, вгорі яснів лише напнутий намет зірок, вони ряхтіли в очах, то гаснучи, то запалюючись. Я засвітив у кабіні світло, приглянувся до всіх приладів і знову погасив, занурюючись у безпросвітню вовну ночі. Можна собі уявити цей лет, коли тебе і всередині літака, і назовні оточує ніч, коли здається, що ти геть самотній не тільки в імперії ночі, а й у цілому світі. Двигун заспокійливо хурчав і додавав оптимізму, однак острах, який охоплював мене завше під час нічних перелетів, нікуди не подівся, він знову був зі мною, як і бажання увімкнути світло, але я знав, що так буде ще гірше, бо тоді не побачу навіть зірок, а вони попри їхню недосяжність давали імітацію затишку і створювали враження, що летиш таки не в галактиці, а над океаном або суходолом, і там унизу, не так уже й далеко, можуть бути живі істоти, байдуже – люди, звірі чи риби. В міру згорання пального швидкість літака могла б зрости, але над океаном навпаки вона буде спадати через сильніший вітер, отже треба було нарощувати висоту, де бушували не такі сильні вітри, а висота підкорялася знову ж таки залежно від згорання пального. О такій порі, коли ти самотній на всіх просторах ночі над пустелею, морем чи океаном, до голови лізуть розмаїті думки, кубляться й тиснуть на свідомість, тому я не любив нічних перелетів. Згадалася історія з таємничим зайвим пасажиром у сірому плащі, який інколи з’являвся в літаках, що вилітали з Ґданська. Його не бачив ніхто, окрім пілота, але такий лет завше завершувався катастрофою, і в тих випадках, коли з тієї трощі люди виходили живі, жоден із них не міг ствердити, що бачив ще якогось пасажира в сірому плащі, хоча пілоти клялися на Біблії, що таки бачили. У моїй команді навіть було опрацьовано детальний календар тих випадків, розписано все по годинах і днях, хлопці намагалися знайти закономірність у появі того таємничого чоловіка, а точніше якогось зловісного духа, але закономірності не було.
