Kitobni o'qish: «Мир хатам, війна палацам»
Квітень
Колотнеча за Собачою тропою
1
Розмова між двома поколіннями була серйозна. Вони стояли двоє: Данило Бриль і Тося Колиберда – від сьогодні вона прозиватиметься тільки Бриль Тося, – стояли бліді й перестрашені, але рішучі й майже зухвалі перед грізним Іваном Антоновичем Брилем, батьком, та ще грізнішим Максимом Радивоновичем Колибердою, теж батьком. Меланя Бриль, мати, та Марта Колиберда, теж мати, тихо схлипували, журно похилившись одна одній на плече, – три кроки віддаля, за штахетиком палісадника.
Прозорий весняний ранок бринів у цю пору над печерськими ярами і Собачою тропою. Молодь з Рибальської вулиці ще ген коли подалася до Дніпра на гулянки. Старших сумирний благовіст з лаври настійно скликав на «гробки»: зайшла поминальна неділя. Але в двох сусідніх подвір'ячках – Брилів та Колибердів, двадцять років нерозливних у дружбі, – не було ні спокійно, ні весело: гукалося мало не на ґвалт, зразу в три і три голоси.
– Ну-у-у?! – перегукав-таки всіх старий Іван Бриль.
І потому нарешті запала титла, та така, неначе раптом впала бомба і зараз має бути вибух, страшний своїми руйнуваннями. І тільки старий Максим Колиберда проказав тихо, але так швидко, наче стріляв з кулемета:
– Повтори, що ти сказав!
Він не зійшов з місця, але виглядало так, ніби страшенно метушиться, – так швидко мінилися різні вирази гніву на його обличчі та ходором ходила ціла його щупла, але жилава постать.
Кремезний Іван Бриль, навпаки, стояв закам'янілий, глибоко застромивши руки в кишені і похиливши голову наперед, – аж його могутні плечі пішли вгору і вигорбились.
Данило Бриль виразно відчув, що батькова правиця зараз похопиться до паска. І він зблід ще дужче. В вісімнадцять літ не знести доторку батькового ременя, і коли б таке трапилось, то вже ніхто б не поручився, що має статися далі.
Тося теж була бліда. Але вона видавалася спокійнішою: можливо, вона просто не усвідомлювала небезпеки. Кінець кінцем, їй же було тільки сімнадцять років.
– Ми оженились… – вдруге сказав Данило.
Старий Максим Колиберда тонко зойкнув:
– Що?!
І він ступив крок – один тільки крок, а виглядало це так, ніби він кинувся бігти дуже далеко.
– А ти, дівко, скажи?
– Оженились… – ледь ворухнула блідими устами Тося.
Мами заплакали вголос.
Дивне і прикре було це голосіння такого чудового весняного ранку. Звільнена від снігу земля парувала під щедрим сонцем, попід парканом вже схоплювалась моріжком ніжна зелена травичка, грядки на городі та клумби в палісаднику були вже розпушені під розсаду, бруньки на каштанах стікали липучим соком, тополя обвішалася сережками, а на берізці лопотіли дрібні листочки. Повітря насичували духмяні й п'янкі пахощі квітня, дихалося легко і жадібно, і калатання церковного дзвона чулося так далеко, що саме шатро прозорого неба здавалось вищим і, без жодного сумніву, – бездонним та безмежним. Та й мовилося зараз не про мертве ж, а про живе, не про кончину, а про зародження нового життя. А два жіночі голоси – в два голоси – затужили, як над покійником.
Поважний Іван Бриль коротким порухом руки спинив гарячкуватого й юрткого Максима Колиберду. Бомба ще не вибухнула, ґніт ще курився і дотлівав. Похмурим, гострим поглядом з-під стріхатих брів він усвердлився в обличчя юнака – його рідного і найстаршого сина. Син був точнісінько такий, як і він сам, – коли б докинути на плечі хлопцеві ще з тридцять років життя. Але був же колись і Іван Бриль таким, як його син тепер, – коли б скинути з плечей старого ці тридцять загорьованих біля верстатів у цехах «Арсеналу»! Як має чинити син? І – як вчинив би він сам, коли б був сьогодні такий, як син?
А з Данила парубок був хоч куди! Високий, ставний, тонкий в талії та широкий в плечах; ніс мав крутий, як у степовика, а погляд – нічого не скажеш – орлиний! Ще й чорний чуб з густої чуприни – над лівою бровою. Козак!
Тільки ж як він насмілився всупереч батьковій волі? Через оте чорт батька зна що – таке миршаве та плюгаве? Та коли б не найближчого друга дочка, – плюнути б та й розтерти!
Іван Бриль ще раз ковзнув зневажливим поглядом по тендітному, хупавому дівчатку перед ним.
І справді, непоказною була Тося. Від Данила на голову нижча, і – яка голова! Голова в Тосі була як із сирітського дому: стрижена після «іспанки», на маківці – звідки б хорошій дівчині мала коса виростати – ковтун, як у підлітка-хлопчака! А волосся? Волоссячко – як ті остюки: невідомо навіть, яке ж воно буде на масть – чорняве чи, може, білясте? Змалку ще хусточки не пов'язувало, гасало під сонцем, – от і має на голові якусь плоскінь з конопель, кінський волос на волосінь до вудки. А статурою з себе яка? Утла, плічки – як у шпака: як дітей родитиме, чим робитиме? Теж мені – жона!
– Цитьте! – люто гарикнув Іван на жінок, і мами враз злякано примовкли.
– Поженились? – мовив він до молодої пари зловісно. – Т-так! Чоловіком і жінкою, виходить, будете? Сказати б, отець сімейства і мати-заступниця? Хіба не казали тобі, сопляку, що спершу парубок повинен своє місце посісти поміж людей, звестися на власні, а тоді вже заводити собі посімейство?
Данило підвів голову:
– Тепер же свобода, – кинув він батькові, – кожному дорога відкрита. І не треба, як за старого режиму…
Але старий Бриль гнівно урвав непоштиву синову мову:
– Отак, значить, тямиш свободу? А більше тобі від свободи нічого не треба? Мадама, значить, і сам – мадам! – Очі Іванові наливались кров'ю, кров багрянила йому лице, зачервонілася навіть потилиця. Старий Бриль потроху сатанів.
Данило відказав зухвало:
– Тепер же – революція. Щоб ви знали! Минулося вже, щоб…
– Ах ти ж субчик! – зойкнув Максим Колиберда і кинувся бігти до хлопця, не сходячи з місця. – Виходить, для того ми революцію робили, щоб ви, сучі діти…
– Постривай, Максиме! – спинив його Іван Бриль. – Бити будемо, але розмову іще не скінчено. Відповідай, брандахлисте: без батьківського, значить, благословення?
Данило дивився в землю і понуро відказав:
– Благословити й просимо.
– Просите? – загримів батько. – Аж тепер? З'їло сало, а тоді – дай каші! Після вінця та неси богів? Ви ж до нас звідки прийшли? Від попа?
– У попа ми не були… – знехотя озвався Данило. Та зразу звів голову і глянув гостро з-під брів, точнісінько, як батько допіру. – Які ж там попи, коли тепер революція?
Іван Бриль вже розтулив був рота, щоб гримнути на сина, та враз засікся й не гримнув.
Революція – то було для Івана слово священне. Хіба то не він ще з тисяча вісімсот дев'яносто сьомого року – від першої київської маївки в Голосіївському лісі – щороку виходив демонструвати свою пролетарську свідомість?
Батьківський гнів почав остигати. Не тільки тому, що революцію Іван Бриль поважав, а ще й тому, що попереду почув від сина полегшувальні слова: попові під єпітрахиль голів не клали, отже – не вінчані ще, і справу, таким чином, ще можна якось поладнати.
І Йван пробубонів майже замирливо:
– То якого ж бісового батька патякаєш, дура? Поженились! Муж і жона! Хіба це таке просте діло?
– Діло просте, – твердо відказав Данило. – Як поміж хлопцем і дівчиною буває. Чоловіком і жінкою в собачих ярах стали…
Мами зойкнули і заголосили.
Та Данило докинув ще – для ясності, щоб сумнівів вже ні в кого не було:
– І постановили між собою: на все життя! А виженете з хати, самі житимемо, самі й проживемо…
Максим Колиберда вискнув і таки зірвався з місця. Іван Бриль змахнув руками і посунув за ним і собі. Бомба вибухнула. За парканом на вулиці почулися стривожені голоси: цікаві, що позирали крізь шпари, вжахнулись і почали гукати на ґвалт. Меланя й Марта з вереском кинулись до чоловіків, – спинити, не допускати до дітовбивства. Чорні провалля віконечок у халупі Брилів теж ожили: світлі плями випорснули з чорної глибини, стали людськими обличчями, а тоді й невеличкими людьми і сипонули в палісадник простісінько через вікна – четверо малих Брилів та шестеро найменших Колиберденків, від тринадцяти до восьми років включно, різні на стать.
Меткий та швидкий Максим досяг злочинної пари першим. Він замірявся на дочку, і руки його вже звелись вгору, щоб ухопити її за стрижені патли. Та Данило не ловив ґав. Він станув крок уперед, заступив Тосю, а батько її водночас дістав під коліна ногою і шурхнув головою в пухку клумбу з щойно висадженою розсадою левкоїв. Потім Данило підхопив Тосю за стан і скочив на горбок надвірного погреба.
– Стій, батьку! – гукнув він. – Схаменись! Коли що – забуду, що мене спородив: вдарю!
– Уб'ю! – верещав Максим, зводячись з клумби і роздивляючись, де б ухопити якогось кілка чи бодай ковіньку.
Іван спинився перед погребом. З червоного він став білий, очі йому застилав лютий туман. Зараз він це щеня вб'є, не подивиться, що – син!
У хвіртку, закладену на засув, тарабанив хтось з вулиці. Кілька голосів гукали: – Йване, Максиме, рукам волі не давай!
– Злазь! – гукнув Іван. – Я тобі, обормоту, зараз дам!
– Ех, ви!.. – проказав Данило згори вниз, дихаючи коротко й часто. Він хотів додати ще щось, та не знаходив потрібного слова, яке б і дошкульне було, але годилося б мовити рідному батькові. Меншовики ви! – нарешті знайшов він.
– Ой! – зайшовся Максим Колиберда. – Ах ти ж…
Більше він нічого не міг сказати і почав зиркати по землі за каменюкою чи бодай грудкою.
Образа вдарила й Івана. Меншовики, більшовики! Цього розколу сил пролетарської революції він не визнавав, бо п'ятнадцять років бігав потай по таємних робітничих гуртках, і відколи вони пішли в Києві – ще від Мельникова з Дорогожицької та Кецховелі з Боричевого току – завжди іменувалися нероздільно соціал-демократичними. Але раз тепер повелося, що декотрі соціал-демократи похилились на буржуйський бік – годитись на конституційну монархію замість робітничої республіки – і прозвали їх «меншовиками», то Іван був проти меншовиків, і дражнити його так – було кривдно.
Та тяжка образа знову дещо стверезила розсудливого батька.
Чорт батька зна що, може, й справді, вони з Максимом погарячкували? Може, в батьківському гніві, дійсно, скотились до… меншовицької тактики?
В цей час Максим Колиберда натрапив-таки каменюку і пошпурив на Данила. Камінь виписав круту траєкторію в чистому небі і влучив Данилові в брову.
Тося скрикнула, мами зарепетували, а Данило вхопився рукою за чоло. Пальці йому враз заюшила кров.
Кров і вирішила все.
Іван Бриль відчув, що тепер вже готовий на смертовбивство. Він крутнувся на місці і – аж ніяк неждано від його дебелої комплекції – миттю схопив друга свого, Максима Колиберду, за плечі.
– Яке ти право маєш сина мого убивати?
Іван підніс вгору на двох руках щупле Максимове тіло і розмахнувся, щоб гепнути ним об землю з усієї сили.
Та хвіртка в цю хвилину зірвалась з петель, і в подвір'я вскочив парубок у червоній сорочці, чоботях «бутилками», з гармонією за плечима.
– Наших б'ють! – лементував парубок. – Гей, Нарцисе! Сюди!
Данило теж стрибнув вниз з своєї вишки:
– Батьку! – гукав він. – Схаменись, батьку!
– Боженьку! Мати-заступнице! – голосили Меланя з Мартою.
Діти – Брилеві, колибердівські, числом десять, – зняли писк, хто тікав, хто хлипав, хто хапав мамів за спідниці і ховав голови під фартухи.
З вулиці в розчахнуту хвіртку ринув натовп. Сусіди хапали старого Бриля за руки й за плечі:
– Йване! – гули сусіди. – Та Бог з тобою!
Старий Максим вже сидів на землі, кружляв очима та тер горлянку руками: з переполоху він не міг добути голосу з грудей, і йому здалось, що Іван давив його за горло і – задавив. Марта з Тосею схилились над ним і обтрушували глину з празникового піджака. Меланя тупцювала довкола Данила, обтираючи йому кров з лиця, але просила та благала Івана:
– Іваночку, голубчику! Бог з тобою! Це ж таки син, кров наша, зніми камінь із серця…
Саме в цей час з вулиці з'явилась ще одна постать. І по всьому видно було, що постать ця не з абияких, а популярність її, або, поправніше, лиха слава – дуже значна. Гучний гомін враз ущух, дівчата сполохано сипонули врозтіч, а поміж натовпу покотився тривожний шелест:
– Нарцис!.. Нарцис!..
2
Постать, названа «Нарцисом», і справді була примітна з себе: височенна на зріст, як кажуть, плечі – «косая сажень». Голову велетневі покривав чорний капелюх з широкими крисами, з плечей в нього спадала звоями пелерина-безрукавка, наче кирея, а з-під неї визирала біла сорочка, вишита хрестиком на всю широчінь грудей, сині шаровари і жовті чоботи на підківках. В руці – цілий сніпок різнокаліберних пензлів та щіточок для малярських робіт. «Нарцисом» цього ґевала тільки прозивали по-вуличному, а по паспорту значився він точно «Наркис Уведенський».
Несподівана поява Наркиса Уведенського приголомшила і Йвана Бриля.
– Свят, свят, свят! – пробубонів Іван, люто позираючи на приходька. – Попівське кодло чорт приніс! Архарівську мать-анархію…
Максим таки прокашляв: голос йому з другого переляку повернувся.
Тим часом парубок у червоній сорочці, чоботях «бутилками» і з гармонією за плечима підскочив до Данила з Тосею, став в оборонну позицію, затуляючи їх від розгніваних батьків, і загукав:
– Дядьку Йване! Дядьку Максиме! Вибачаюсь: шановний Іване Антоновичу і шановний Максиме Радивоновичу! Життям наложу, а дружка в обиду не дам! От з місця не зійти, нехай земля підо мною западеться у вироботаний горизонт, щоб я не був шахтар Харитон Києнко! Майте совість: революція ж відкриває шлях у майбутнє! Ми ж таки пролетаріат! Нехай собі женяться!..
Наркис теж загримів громоподібним басом:
– Чому ґвалт, а бійки не бачу? Чом мовчите, нищії духом? Кричи! Галасуй! Бий! Я відповідаю! Амінь, і бога нєт! Хай живе «свобода личности»!
П'яно гикнувши, він заспівав:
Задуши своего хозяина,
а потом иди на виселицу —
так сказал Равашоль…
Наркис Уведенський був попович з хутора Совки – недовчений семінарист, вигнаний з семінарії за участь у експропріації поштової контори на Деміївці в дев'ятсот дванадцятому році. Після виходу з в'язниці він покаявся і пішов служкою в лавру, де й проявився в нього видатний малярський талант: Наркис став «богомазом» і писав «нерукотворні» ікони на продаж прочанам. Лавра сплачувала йому за дошку сімдесят п'ять копійок, а з богомольців правила по три п'ятдесят. Художникові це було кривдно. Він почав малювати і вдома та продавати по п'ять за пару. Коли це стало відомо настоятелеві лаври, то він прокляв його і об'явив прочанам, що Наркисові ікони – рукотворні. Тоді ображений Наркис привселюдно, після заутрені проти Великодня, оголосив між людей, що й «нерукотворні» малює теж він. За це його монахи люто побили і запроторили в печеру до святих мощей. Але Наркис вигріб у глині пролазку, з печери втік і в підлаврському шинку пані Капітоліни присягнув поставити лаврську дзвіницю раком. Тим-то, тільки сталася Лютнева революція, Наркис з'явився в лаврі і кинув у льох під дзвіницею дві гранати Новицького. Гранати, дарма що крупнокаліберні, ніякої шкоди грубезним лаврським мурам не заподіяли, а Наркиса схопила міліція і приставила в Старокиївський участок. Тут Наркис заявив, що лавру хотів висадити в повітря з ідейних міркувань, бо він – анархіст-індивідуаліст і атеїст-анти-марксист, і тому з участку був звільнений. Після того він виступав на мітингах, як жертва беззаконної власті царя на землі і Бога в небі, з категоричною вимогою, щоб негайно в цілому світі восторжествувала «анархія – мать порядку». У вільні години він ходив по дворах «за презренным металлом на пропитание», наймаючись фарбувати що є по господарству: кому – паркан, кому – двері та причілки, кому – віконниці чи скриню до посагу. Відмовити йому боялися всі від Печерська і до Подолу: фізичної сили та зухвальства Наркис був неперевершених. П'яним він напивався ще вдосвіта.
Побачивши за плечима в Харитона Києнка гармонію, Наркис зразу зрадів:
– Ану, шахтарю, блудний сучий син революції, розтягай міхи, давай «Анархію – мать безпорядку»!
Харитон зам'явся, та Наркис не чекав, зірвав гармошку з Харитонового плеча і загорлав на всі заставки:
Под голос набата, под гром канонады,
Под черное знамя – на зов Равашоля…
Іван Антонович Бриль отетерів. Пісня про чорний прапор анархії покотилась над робітничим Печерськом, що ще на заклик київського «Союзу боротьби» двадцять років тому підняв червоний прапор пролетарської інтернаціональної солідарності і так і проніс його високо аж до сьогодні – на маївках, над демонстраціями, в години всіх страйків і крізь барикадні бої! Ніколи в боротьбі за волю народу над пролетарським Печерськом не теліпалася ця чорна ганчірка зради і провокації. І раптом – гімн анархії линув з його ж таки, Бриля Івана, подвір'я!
Цього стерпіти Іван Антонович, п'ятнадцять років член соціал-демократичних потаємних гуртків, не міг.
Ярий, ступив він крок до нахабного богомаза-анархіста.
Та зразу й спинився.
Наркис стояв, горлав і зухвало посміхався. Він же навіть у цирку на сеансах на приз ставав боротися проти Святогора, Фосса і самого Івана Піддубного – і приз брав! Проти Наркиса Брилеві не встояти, дарма що в свої п'ятдесят був теж кремезний, як дуб.
Але кров закипіла в серці старого Бриля. Не за чорний, а за червоний прапор роками лічилися в чорних списках тисячі київських пролетарів – аж поки місяць тому погромили хлопці охранку на Житомирській, 34, і спалили ті паскудні папери на Сінному базарі! Червоний, а не чорний прапор дев'ятсот п'ятого року забагрянився кров'ю Жаданівського і ще ста п'ятьох та осінив першу Раду робітничих депутатів міста Києва, палахкотівши аж п'ять днів державним штандартом Шулявської пролетарської республіки!
Іван Бриль таки ступив ще крок, майже впритул до Наркиса, і що мав сили затопив простісінько в нахабну пику.
Це був влучний удар. Хоч і який був лютий та розпалений Бриль, а цей удар він розрахував наперед точно: коли бити знизу вгору, кістка лусне, і не оберешся клопоту за каліцтво, а вдарити збоку – тільки дантистові заробіток: вправити звихнуту щелепу. Іван Антонович замолоду захоплювався модними в ті часи поміж молоддю джіу-джитсу та боксом. Проти такого удару встояти ніхто не міг.
Та велетень Наркис тільки ляснув зубами і встояв на ногах. Щоб звалити його, треба бити буфером паровоза.
Але спів урвався, гармошка полетіла геть, і Наркис заревів:
– Ах ти ж… гегемонт! Та я тебе зараз…
В цю мить на руці в Наркиса повис Данило. Фаркнувши, як пес на муху, Наркис тільки повів рукою, – і вдруге за перший день свого одруження вмившися кров'ю, Данило покотився долі, геть під кущі.
– Ґвалт! – репетували жінки. – Смертовбивство! Рятуйте!
– Максиме! – гукнув старий Бриль. – Разом!
Але замість щуплого Колиберди на підмогу підскочив Харитон Києнко. Це ж таки він накликав сюди скаженого Нарциса і тепер мусив давати лад, хоч би й головою наклавши:
– Ах ти ж босяцюро! Так ти наших бити! Ну, нехай я не буду Харитон…
Він не докінчив і впав, як підрубаний.
– Батьку! – гукав Данило, зводячися й втираючи кров. – Беріться з Харитоном ззаду, а я – спереду!
Вони кинулись втрьох, та раптом їх стало четверо: з вулиці якраз з'явився якийсь дядько в брилі, з селянськими саквами через плече. Він зайшов повагом, непохвально похитав головою на бійку, тоді поклав сакви на землю, поплював на руки і кинувся спереду воднораз з Данилом.
Приступ вчотирьох, нарешті, був щасливий. Особливо тому, що до чотирьох приєднався п'ятий: старий Колиберда. Ростом Максим сягав анархістові тільки до пояса і зразу ж хитро з цього скористався. Він ухопив Наркиса руками під коліна – і козарлюга нарешті повалився долі.
Отут йому й був край. Писком його тицьнули в грядку, руки йому завернули за спину і миттю спутали Даниловим очкуром, а ноги спеленали дядьковим широким поясом.
Тоді – під загальне схвалення – Максим власноручно спустив анархістові штани, а Іван взяв у руку різку з березового віника.
Притому старий Бриль оголосив і умови екзекуції:
– Пороти будемо, аж поки заприсягнеш, шаромижнику, що більше своєї паскудної пісні на Печерську не співатимеш… Лічи, Оксентію, скільки витримає, – ти у нас арифметик, за земелькою вболіваючи. А ти, Максиме, наготуй і собі замашної: зміниш мене, як впарюся, або як різка на лико посічеться…
Дядько, названий Оксентієм, відразу ж взявся відраховувати – раз, два, три… Дядько Оксентій не був у дворі чужий. Був він братом Мелані Брилевої, уродженої Нечипорук, з села Бородянки, п'ятдесят верст за Києвом. А приїхав до міста дядько Оксентій в неділю рано на базар: придбати пуд гречки на посів та розпитатися поміж людей про новини. Рахував він, загинаючи пальці на руці, і між ударами витирав піт з чола.
Сусідські діди стояли довкола кружка, похилившись на ціпки, схвально притакуючи та непохвально хитаючи сивими головами.
Змінив Колиберда Бриля тільки раз – після двадцять п'ятої. Тут Наркис не витримав і запросився. На сороковій він пообіцяв не співати «мать-анархію» на Печерську, на сорок п'ятій – обходити Рибальську Черепановою горою з заходу і Царським садом – зі сходу.
Жінки стояли попід хатою, тулили дитячі личка собі в фартухи, самі теж соромливо відвертались, втирали жалісливі сльози і хлипали стиха, бо на тих, хто хлипав голосно, Іван Бриль грізно гримав – за малодушне співчування люмпенові-архаровцеві, дезорганізаторові пролетарської єдності.
Коли по п'ятдесятій різці демаркаційні кордони, отже, було визначено точно, – екзекуцію припинено, руки й ноги Наркисові розв'язано, Максим Радивонович натяг покараному на голову його крислатий капелюх та нап'яв на плечі чорну кирею, Іван Антонович дав йому ще раз у потилицю – і велетень-анархіст вилетів за хвіртку котком, кленучи й нахваляючися. Кляв він і Бога, і чорта, і буржуазію, і пролетаріат, – а нахвалявся ще порахуватися-таки з… гегемонтом!
