Kitobni o'qish: «Коліївщина. 1768»

Вступ

Історія визвольної боротьби народу України проти польських загарбників була і залишається полем для дискусій істориків та політиків. У творах польських істориків Коліївщина зображена крізь призму національних інтересів польської держави. Крім того, події тих лихих років практично не описані у мемуарній літературі, бо дуже мало реальних свідків тих страшних подій були письменними. Але такі свідчення все-таки збереглися. Насамперед треба згадати спогади двох дітей губернатора багатостраждальної Умані Младановича. Вісімнадцятирічна Вероніка та її семирічний брат Павло були врятовані сотником Гонтою, який перейшов на бік бунтівників-коліїв. Так, вони були свідками подій в Умані, але спогади Вероніки (у шлюбі Кребсової) були написані у 1827 році, тобто майже через 60 років після уманської різанини. Мабуть, тому згадувані події описані не дуже послідовно, а деякі факти, прізвища та цифри переплутані. А спогади її брата, Павла Младановича, скоріше присвячені особі його батька й насамперед мають на меті викликати співчуття нащадків до нього та ненависть до «кровожерних гайдамаків».

Найбільш цікавим та цінним документом того періоду вважається рукопис дрібного польського шляхтича Ліппомана. Його спогади були записані майже одразу після уманських подій, але треба мати на увазі, що він не був їх безпосереднім свідком. Повернувшись до Умані через деякий час після різанини, Ліпоман почав збирати свідоцтва учасників цих подій. Але при цьому його рукопис не є збіркою доповідей свідків, вони злиті в єдине переповідання про страхіття, вчинені в Україні.

Зобразив уманську трагедію в «Щоденнику уманської різні» і А. Мощенський, який, однак, теж не був свідком тих подій. Він приїхав в Уманщину 1775 року і зібрав свідчення очевидців. Як і Ліппоман, він надав їм форми літературного твору, передавши своє бачення подій. Мощенський показав уманські події як особисту помсту Мельхіседека Значка-Яворського. «З бажання помсти на поляках, – пише Мощенський, – за свого сестрінця, посадженого поляками на паль, намовляє він [ігумен Мельхіседек] Залізняка і його товаришів, щоб вони підняли релігійну війну проти Польщі, бо поляки зорганізували конфедерацію в Барі проти їх віри і на великому пергаментному папері написав відповідний для того «указ» цариці, підфальшували її підпис і печатку». Про цей цікавий документ ми ще поговоримо пізніше.

Цінним мемуарним джерелом можна вважати й анонімну польську поему, яку відкрив у рукописному відділі бібліотеки Оссолінських у Львові Іван Франко і надрукував її із своїм коментарем. Вона має назву «Krotkie opisanie wierszem polskim nieszczçsliwej klçski w catej Ukraine a najszczegolniej tyranskiej rzezi w miescie Umaniu przez Maksyma Zelezniaka Zaporozca najpierwszego hersza za poduszczeniem Melchisedeka Jaworskiego ihumena Motrenins, naprzod zbuntowanego a potym przyłączeniem sie Gąty sotnika umańskiego zmocnionego na polskimi żydowskim narodzie roku 1768 dopełnionej i spraktykowanej, przez studenta szkół umańskich dla wiecznopomnej całemu światu pamięci zebrane i złożone wierszem». З самої назви можна зрозуміти суть цього твору – усі біди від ігумена Мельхіседека. Але треба зазначити, що в поемі є чимало інформації про учасників подій і її можна вважати цінним історичним документом. Польський історик Т. Корзон теж приєднується до цього хору: кровожерний ігумен, введені в оману «царициним благословенням» холопи. Корзон навіть не припускає можливості, що українські повстанці мали якісь ідейно-політичні мотиви.

Т. Моравський у своїй історії Польщі присвятив Коліївщині цілий розділ і дав йому такий заголовок: «Москалі випускають гайдамаків».

Найбільш авторитетний польський дослідник Коліївщини Фр. Равіта-Гавронський у своїй двохтомній праці зібрав багато фактичного матеріалу, але в його оцінці виявив себе людиною пристрасною. Одну з головних причин гайдамацького руху він вбачає… у природі українського характеру, бо українці являють собою суміш монгольських племен з додатком слов'янської крові та несуть у собі найгірші риси своїх предків: схильність до бурлацтва, грабіжництва та кровожерність.

А ось що пише у своєму історичному нарисі Антоні Юзеф Роллє: «Темне духівництво за Дніпром, релігійний антагонізм, прозелітична політика, ведена на власний розсуд, врешті завелика свобода (!) в селах, розкинених на окраїнах Польщі були головною причиною різанини». Завелика свобода! Пізніше ми детально розкажемо про порядки в українських селах. Відданий своїй соціальній групі Роллє твердить: «Гніт панів не міг бути причиною і провокуванням бунту, бо власне на тому терені гніту не було (!). Тільки засліплені ненавистю малоросійські історіографи, зовсім необізнані з місцевими умовами, спотворено малюючи долю польсько-українського хлопа, можуть розсівати такі брехні і вигадки».

Але польські вчені XX сторіччя мають все ж таки більш об'єктивний погляд на події Гайдамаччини. Слід відзначити працю польського дослідника В. Серчика, який видав свій твір про Коліївщину в 1968 році, тобто точнісінько через 200 років після тих подій. Він засуджує тенденційний підхід своїх попередників та не без іронії підкреслює, що національна приналежність вченого великою мірою впливала на зроблені ним висновки й оцінки. Але цей дослідник занадто вільно трактує цілі та намагання коліїв, наприклад, він пише, що в заклику до повстання говорилося про «оборону православ'я, прогнання поляків, жидів і уніатів та приєднання до московської держави». З останнім багато хто з сучасних дослідників не погодиться.

Слід нагадати, що в оцінці Коліївщини «тон задала» ще цариця Катерина II, яка назвала українських повстанців у своїй «Чорній грамоті» («Указі») від 9 липня 1768 року розбійниками та злодіями. Ці образливі характеристики повторив московський історик, поляк за походженням А. О. Скальковський. Ініціаторами усіх гайдамацьких рухів, отже й Коліївщини, він вважає запорожців, одержимих жагою наживи та анархії.

Відомий російський історик С. М. Соловйов теж вважав, що козацтво мало домінуючу роль в гайдамацьких рухах, бо «козак не міг ужитися в згоді з панами», та був переконаний, що гайдамацький рух – особливо повстання коліїв – мав на меті возз'єднання правобережної України з Московщиною.

В такому ж дусі написана й праця Д. Мордовцева, але він відкидає можливість того, що бунти селян мали не тільки економічне, але й політичне підґрунтя.

Погляд на Коліївщину авторитетних російських істориків мав великий вплив на українських дослідників Гайдамаччини. Один із перших істориків Малої Росії, тобто України, Д. Бантиш-Каменський, у своїй праці стверджує, що «під ім'ям гайдамаків розуміється розбишацька зграя, що складалася з запорожців і малоросіян».

Пантелеймон Куліш, колишній член Кирило-Мефодіївського братства, один з найвидатніших дослідників українського фольклору та історії України, прожив довге життя. У молоді роки він був товаришем Шевченка та Костомарова, однак, пройшовши через репресивну машину царської влади, обрав іншу путь. Під впливом літературного критика та землевласника М. Грабовського він «сполячився» і став пропагандистом ідеї культурної вищості Польщі. Він вважав, що поляки несли європейську культуру на окуповані українські землі, тому не треба було їм чинити опір. Ось красномовна цитата:

 
«Не мечем нам було Польщу воювати
Розумом, талантом, словом тим святим…»
 

Копіюючи Грабовського, Куліш з погордою ставився до селянства, вважаючи селян людьми нижчого ґатунку. Він не соромиться в епітетах, описуючи гайдамаків та коліїв:

 
«Ні, з порядком господарнім
Бились гайдамаки.
Через лінощі нетяги.
Через хміль бурлаки.
 
 
Не герої правди й волі
В комиші ховались
Та з татарином дружили,
З турчином єднались.
 
 
Утікали туди слуги,
Що в панів прокрались,
І, влизнувши з рук у ката,
Гетьманами звались».
 

У Коліївщині, писав Куліш у своїй тритомній праці «История воссоединения Руси», брала участь «уся п'яна голота, усе дурне, ліниве та розпусне… проти колонізаторів спустошеного їхніми предками краю». Натомість Куліш з ентузіазмом прославляє російських монархів. Наприклад, схвально відзначав, що Петру І вдалось приборкати запорозьку сваволю, та прославляє Катерину II за зруйнування Запорозької Січі у «Гімні єдиній цариці». Сучасники та нащадки засуджували Куліша, але треба пам'ятати, що це були дійсно важкі часи для інтелігенції.

Існувала й інша думка, яку відтворив Тарас Шевченко у славетній поемі «Гайдамаки». На закиди, що гайдамаки нібито «розбійники, злодії», «пляма у нашій історії», Шевченко відповів так:

 
«Брешеш, людоморе!
За святу правду, волю, розбійник не стане,
Не розкує закований у ваші кайдани
Народ темний; не розіб'є живе серце
За свою Вкраїну!»
 

А в повісті «Мандрівка з приємністю та й не без моралі» Шевченко пише: «… кожне село, кожний клаптик буде славний на Україні, особливо на правому березі Дніпра. В чому іншому, а в цьому мої покійні земляки ні трохи не уступали якій хочете європейській нації, а в 1768 році перевершили Варфоломіївську ніч і навіть першу Французьку революцію. Одне, в чому відрізнялись вони від європейців: у них усі ті криваві трагедії були ділом цілої нації й ніколи не відбувалися через примхи якогось одного пройдисвіта, як от Катерина Медичі, до чого нерідко допускали в себе західні ліберали».

Треба також згадати написаний у 1839 році українським вченим М. Максимовичем твір «Сказание о Колиивщине», що мав бути надрукованим у першій збірці альманаху «Киевлянин», та його заборонила цензура, і він вийшов аж у 1875 році. У своїй праці Максимович реабілітує повстання коліїв та підіймає його на вищий соціально-політичний рівень. «Про нього, – пише Максимович, – збереглось в народі багато переказів і оповідань… є ще в Україні і старі люди, які знали Залізняка і розповідають про Коліївщину, як близькі очевидці. Послухайте їх оповідань і українських пісень, порівняйте тодішнє становище України і Польщі з подіями попередніми і ви побачите, що кривавий подвиг Залізняка був не просто гайдамацьким розбоєм і не випадковим нападом запорожців на польські володіння для грабунку і наживи. Ні, то було вогнедишне виверження народної помсти і ворожнечі, що цілий вік накопичувалась під гнітом Унії, то була передсмертна, гарячкова сутичка двох ворожих стихій…»

До такої оцінки гайдамацького руху приєдналися М. Маркевич в «Истории Малороссии» та M. Костомаров.

Дослідник кінця XIX сторіччя Я. Шульгін використав документи з Коденськой книги, тобто частину протоколів польського суду над учасниками повстання, для детального дослідження подій Коліївщини, і його «Начерк Коліївщини» є свого роду виправданням жорстокості коліїв. «Народні повстання, – стверджував Шульгін, – викликані безперервним гнітом зі сторони тих, у кого влада та сила, бувають завжди жорстокі. Логічно, що з тієї причини не могла не бути жорстокою і Коліївщина, коли польський гніт у знову захопленій Правобережній Україні і в релігійному, і в економічному відношенні впроваджували з явною брутальністю та безоглядною впертістю протягом усього XVIII століття».

Здавалося б, що найповніше відомостей і про події 1768–1769 років, і про учасників Коліївщини мало зберегтися у цих протоколах судових допитів. Та треба взяти до уваги, що судові протоколи того часу містять низку зізнань, отриманих при застосуванні жорстоких тортур та морального тиску. Та й здебільшого їх писали за бажанням слідчого або судді, з них вилучали те, чого ті не хотіли там бачити, та вільно додавали те, що вважали за потрібне. До того ж підсудні й самі не казали правди, бажаючи врятувати своїх близьких від репресій, тому називали себе безхатьками та сиротами без рідні. Маючи надію на пом'якшення вироку, вони вдавали з себе темних неписьменних селюків, які випадково потрапили до гурту коліїв. Але все це дало привід стверджувати, що колії були бурлацьким збродом, саме це й задовольняло російських та польських можновладців. Саме тому, хоч обидві збірки судових документів дають багато цікавого матеріалу, його треба аналізувати, маючи на увазі тодішню судову систему.

Шульгін не рівняє Коліївщину з повстанням під проводом Богдана Хмельницького. Він пише так: «Якщо Коліївщина частково і є повторенням Хмельниччини, якщо в одному чи другому випадку народна ненависть 1768 року виявляється дуже сильною, то все ж цього руху не можна порівнювати щодо вияву народної ненависті до гнобителів з Хмельниччиною і з іншими селянськими рухами в Європі… Ми не сумніваємося, що ті люди в нічиїх очах (!) не являються фанатичними борцями за справу, що їх одушевляє, і що більшість із них ніяк не може рівнятися з борцями Хмельниччини». Така двозначна оцінка: з одного боку автор виправдовує Коліївщину, з іншого – знецінює її. Свою точку зору Шульгін обґрунтовує тим, що під час повстання коліїв на правобережній Україні були кращі умови, ніж за часів Хмельниччини. Тоді в українця був єдиний вибір: або польська неволя, або боротьба за волю. А от під час Коліївщини українські селяни могли втекти з-під польської руки на Лівобережжя, тому українець XVIII сторіччя мав альтернативу, на відміну від його предків. Саме тому, вважає Шульгін, повстання були локальними, не охопили всю Україну та не породили такого високого духовного піднесення його учасників, як це було за часи Хмельниччини.

Видатний український історик В. Антонович теж написав працю про Гайдамаччину (але довів опис подій тільки до 1768 року) та зробив дуже сумлінне дослідження біографії Івана Ґонти. Ставлення Антоновича до гайдамаків було суперечливим: він виправдовував їхні дії, але не бачив у них борців, об'єднаних ідеєю.

Вельми цікавими для того, хто прагне розібратися в історії Коліївщині, будуть коментарі Івана Франка до згаданої нами раніше анонімної польської поеми про події в Умані. Він припускає, що приєднання Ґонти, сотника надвірних козаків пана Потоцького, до гайдамаків під проводом Залізняка стало результатом інтриги частини польської шляхти, яка була налаштована проти барських конфедератів. Саме тому, вважає Франко, польські літописці, які були залежні від стипендій багатих шляхтичів, до яких належав і Потоцький, навмисне перебільшили кількість жертв уманської різанини та «прикрасили» свої доповіді відразливими та шокуючими подробицями. Самих гайдамаків письменник вважав борцями за права українського народу, про це свідчить його відомий вірш «Ми – гайдамаки». Але виходячи з його статей, можна зробити припущення, що він бачив у боротьбі коліїв не намагання скинути ярмо польського короля, а тільки прагнення фізично знищити шляхтичів-орендарів та їх посібників – католицьких попів та євреїв.

В своєму цікавому труді «Коліївщина у світлі новознайдених матеріалів» (1924) О. Гермайзе намагається довести, що повстання коліїв було ініційовано московськими властями. Ця точка зору стане провідною в дослідженнях вчених радянського періоду. Хоча твердження, що самодержавна московська влада співчувала українським селянам на Правобережжі та навіть ставилася прихильно до народного повстання (?!), видається досить дивним, особливо у світі подальших подій. А як же придушення повстання коліїв силами царської армії? У Гермайзе на це є відповідь: то вторгнення коліїв до зони впливу Туреччини змусило Москву втрутитися та приборкати повстанців. Про самих повстанців Гермайзе не дуже гарної думки, він вважає їх юрбою бурлак, в яких навіть ватажки були неписьменними, хоч він мав відомості про широке листування коліїв з московськими властями і турками та видачу численних «грамот», тобто закликів до участі в повстанні. «Коліївщина, – стверджує Гермайзе, – була справою степового українського гультяйства, одірваного від хліборобства, що збиралось на запорозьких степах, на рибальських промислах, промишляючи ловами та торгівлею… Три моменти в ній виразно можна помітити і прослідкувати: 1) ненависть до шляхетського режиму, 2) визнання православної віри як ознаки, що по ній розрізняється приналежність до одного з непримиримо ворожих таборів, 3) лояльність до Росії й віра в те, що російський уряд має допомогти у боротьбі зі шляхтою і навіть організувати ту боротьбу». На наш погляд, таке бачення Коліївщини знецінює повстання, яке було боротьбою проти будь-якого панування і спробою створити незалежну державу на частині території України.

У творах багатьох українських істориків, наприклад, Михайла Грушевського, Олександри Єфименко, Івана Крип'якевича, можна побачити і позитивну оцінку Коліївщини. У радянський період історики приділяли багато уваги саме Коліївщині, але, на жаль, нав'язана комуністичною партією тенденція представляти Коліївщину і всю Гайдамаччину передвісницею Жовтневої революції, соціальним вибухом, у якому брали участь лише бідняки, ускладнює користування їхніми творами для сучасних студентів та фахівців. Але все ж таки вийшло чимало статей та монографій, в яких досліджено багато цікавого фактичного матеріалу. Тому не можна відхрещуватися від усіх без винятку досліджень радянського періоду: факти є факти, а от висновки можна і слід робити інші. Сучасні історики менш скуті ідеологічними кайданами, вони мають змогу дати об'єктивну оцінку подіям на Правобережній Україні у 1768–1769 роках.

Історичні реалії: Україна в період Гайдамаччини

Коліївщину не можна розглядати окремо від інших історичних подій того періоду. Вона є природним продовженням або навіть частиною Гайдамаччини – визвольного патріотичного руху проти поневолювачів, а саме проти Речі Посполитої та Російської імперії.

Період Гайдамаччини охоплює три чверті XVIII сторіччя: від 1702-го до 1775 ріку.

Українська козацька держава, створена гетьманом Богданом Хмельницьким, об'єднала всі центральні та майже всі східноукраїнські землі, і лише західна Україна залишалася під владою польського короля. Але, увійшовши на умовах конфедерації до Московської держави (Переяславська рада 1654 p.), Україна стала об'єктом політичної гри між Москвою, Польщею та Туреччиною. Не минуло й двох років, як російський цар підписав у Вільно договір між Московією та Польщею і фактично зрадив переяславські домовленості. Це свідчило, що Москва почала втілювати в життя план послаблення України. Віленський договір фактично створював московсько-польський союз, який був спрямований проти нового союзника України – короля шведського Карла Густава. Це образило Хмельницького, і він розгонув активну діяльність по створенню антипольської коаліції. До неї входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія і Валахія. Це був амбітний проект: згідно з планами учасників коаліції Польща мала бути розподілена на сфери впливу, а Україна отримувала усі землі, заселені українцями. Та, на жаль, смерть гетьмана Хмельницького не дозволила реалізувати ці плани.

Його фактичний спадкоємець генеральний писар Іван Виговський, який мав виконувати гетьманські обов'язки до повноліття сина Богдана Хмельницького Юрка, був досвідченим політиком та дипломатом, хоробрим воєначальником. Проте обставини склалися таким чином, що він не зміг утриматися при владі. У 1658 році гетьман стикнувся з потужною промосковською опозицією, дії якої призвели до російсько-української війни 1658–1659 років що переплелася з громадянською війною в Україні. Одним з тактичних ходів Виговського було укладення мирної угоди з Річчю Посполитою, відомої як Гадяцька угода 1658 року. На її підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала увійти до Речі Посполитої як рівноправний співучасник конфедерації з Короною Польською та Великим князівством Литовським.

Виговський блискуче спланував воєнну кампанію та завдав нищівної поразки стотисячній царській армії 9 липня 1659 року у битві під Конотопом. Але перемога у битві не посилила його влади. В Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, бо Гадяцький договір обурив значну частину українського суспільства. Знову почалась дипломатична війна: обіцянки, лестощі, підкуп, і от проти Виговського виступили досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко та Яким Сомко, які бажали зробити гетьманом недосвідченого молодика – сина Богдана Хмельницького Юрія.

Виговський не зміг боротися за булаву з власними товаришами та склав повноваження на користь Юрія Хмельницького і промосковськи налаштованої еліти. Так збройна перемога у війні обернулася політичною капітуляцією після неї. Бо, незважаючи на поразку в Конотопській битві, московська влада змусила Юрія Хмельницького підписати так звані «Переяславські статті» 17 жовтня 1659 року. Таким чином, навіть програвши війну, Росія досягла чималих політичних успіхів: вона встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, отримала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини та суттєво скоротила владні повноваження гетьмана і козацької ради, навіть Київська митрополія, згідно «Статтям», підпорядковувалась московському патріарху.

Так розпочалась українська Руїна, тобто розпад єдиної гетьманської держави на Правобережну та Лівобережну Україну. Це була епоха гетьманів-маріонеток, що остаточно зруйнувала Українську державу та зробила українські землі об'єктом торгу у політичній грі. Так, за умовами Прутського трактату 1711 року між Росією і Туреччиною були підписані договори 5 квітня 1712 року та 13 квітня 1713 року. Царський уряд зобов'язувався вивести свої війська і не втручатися в справи Правобережної України, а також переселити більшість козаків і селян на Лівобережжя. Частина людей була переселена примусово – вони не хотіли залишати свої поля. Так на обезлюднені землі Правобережжя повернулися онуки колишніх власників, бо договір 1714 року між Польщею і Туреччиною надав полякам таке право. Знову відродилися великі латифундії Потоцьких, Любомирських, Чорторийських, Сангушків, Шишкевичів, Браницьких. Відродилися і старі порядки: як і раніше кожен магнат утримував власний військовий загін, який підкорявся лише йому. Польські шляхтичі воліли заселити Правобережжя своїми «хлопами» – закріпаченими українськими селянами Волині й Галичини. Практично Правобережжя стало частиною Польщі, тож, щоб зрозуміти, які там були порядки, треба познайомитися з політичним, економічним та соціальним станом Польщі.

У Польщі XVIII сторіччя панувала шляхетська анархія. Король та його уряд були безсилі проти магнатів та їх розбещених вояків, що не боялися ні Бога, ні чорта. Боротьба кількох родин за вплив та маєтки вийшла на зовнішньополітичний рівень. Магнати почали об'єднуватися у «конфедерації», щось на зразок політичних партій, та шукати союзників у сусідніх державах: Росії, Пруссії, Франції, зневажаючи інтереси Польщі як держави. Задля такої «допомоги» по польських землях вешталися московські, прусські та шведські вояки, виступаючі на боці тієї чи іншої конфедерації, іноді проти легітимного монарха. До того ж польські королі того періоду не мали духовної спорідненості з державою, бо Август II (1697–1733) і його син Август III (1733 – 763) вважали себе саксонцями та дбали тільки про особисті інтереси. Польща зберегла свою цілісність тільки завдяки суперництву між Росією, Пруссією та Австрією, які заважали одна одній, бажаючи захопити самий ласий шмат польських земель. Тож у Польщі не було ніякого закону, окрім сили, якій корився навіть монарх. Польські шляхтичі, наче вовки без вожака, без упину гризлися між собою. Навіть дрібний власник невеликого села міг зібрати свою «дружину» та піти грабувати іншого власника.

«Тяжко в те повірити, але факту «заїздів» (тобто збройних нападів шляхтича на маєток іншого шляхтича) і грабежів заперечити годі», – стверджує Равіта-Гавронський та описує наслідки такої грабіжницької розправи: «Впало в тій бійці кілька трупів, кільканадцятьох було скалічено в дикий і варварський спосіб; стада худоби й коней… горілка в бочках… плуги – все пішло в руки переможців… Дикість переходила всяку міру… жінок обдерто зі суконь і навіть із взуття. Вікна, стіни, печі подірявлені кулями… всюди – руїни і знищення».

Розглянемо соціальну структуру польського суспільства XVIII сторіччя. Це феодальне суспільство з виразним поділом на соціальні групи. По-перше – шляхта, якій належала повнота суспільних і політичних прав. Польська шляхта була надзвичайно численною: у відношенні до загальної кількості населення її було у 5 – 10 разів більше, ніж в інших європейських державах з феодальним ладом. Теоретично вся шляхта була рівною між собою, про що говорить старовинна приказка: «У себе на городі шляхтич воєвода». Тобто шляхтич, який має тільки хатину та невеликій шмат землі, був рівним у правах із шляхтичем-воєводою. Але громадянська рівність шляхти була формальною, фактично вона розпадалася на групи за майновим станом. Верхівка складалася з невеликої кількості земельних магнатів. Польський історик Н. І. Крашевський стверджує, що у 1775 році було 5 «великих родів» і 12 «менших родів» магнатів.

Другу групу становили досить багаті, але політично не впливові землевласники, яких називали «дідичі». Таких родів було десь біля сотні.

Третя група складалася з потомствених шляхтичів-чиновників, що не мали великих маєтків, але мали вплив завдяки високим постам в польській адміністрації. Ця група налічувала десь до трьохсот родів.

Четверта група – середня шляхта – вже більш численна, їх було десь близько 20 тисяч осіб. Найчисленнішою групою була дрібна шляхта. її представники мали господарство, яке давало їм змогу підтримувати досить скромний рівень життя, тому багато дрібних шляхтичів самі йшли на службу до більш заможних шляхтичів, бо магнати й дідичі самі справами своїх маєтків не займалися, а наймали для кожного села «губернатора» з дрібних зубожілих шляхтичів. Неважко зрозуміти, що ці управителі дбали лише про сьогоденний зиск та догоджання усім примхам своїх панів. Багато літописців звинувачує у провокуванні гайдамацького руху саме зухвалих та жорстоких економів, особливо тих, що мали єврейське походження. Отут саме час вивчити окрему групу польського суспільства – євреїв. Вони були вільні, мали свою управу та навіть кілька разів намагались зорганізувати своє представництво в уряді. Певно, вони мали вплив, але не мали громадянських та політичних прав. В урядових документах євреїв називали «невірними», або «старозаконними», вони не займали ніяких урядових постів, їх не брали до війська. Багато євреїв були письменними, тому вони працювали писарями та нотаріусами, займалися мануфактурою та торгівлею. Більшість поляків зневажали євреїв з релігійних причин та бачили в них конкурентів у бізнесі. Свого роду «єврейська торгова мафія» контролювала ціни на зерно та цукор і займалася перепродажем худоби, у тому числі і краденої. Євреям закидали контрабанду та підробку векселів, фальшування грошей та розбавляння горілки водою в орендованих корчмах. Євреї-орендарі були особливо ненависні селянам, бо саме їм пани віддавали в оренду шинки та церкви.

Особливе місце в польському суспільстві посідало й католицьке духівництво. Церква мала великий вплив на громадян і на державні справи та володіла майном і землями.

Чималий прошарок міщан був вільним і на підставі магдебурзького права мав низку громадянських прав і свобод, та фактично міщани не приймали участі у державно-політичному житті Речі Посполитої.

Селяни в Польщі XVIII сторіччя становили десь 75–80 відсотків усього населення. Вони були позбавлені будь-яких політичних та громадянських прав. Про їхнє становище так писав поляк Антоній Поплавський у виданій ним 1774 року книжці: «Пригляньмося трошки до стану наших підданих, тих найбільш гідних співчуття сиріт… Нічого в цій країні вони не мають власного і навіть власної для себе своєї особи… у нас селянин («хлопек») є те саме, що скот («бидло»), що його ми продаємо, купуємо, торгуємо ним, гонимо до роботи, як нам подобається».

Пан мав право розпоряджатися життям своїх хлопів, навіть виданий у 1768 році закон, що забороняв панам самовільно карати своїх підданих на смерть, не змінив ситуацію на краще, бо хлоп не мав права поскаржитися на пана. Тож як пан зашмагав хлопа нагаями, на нього міг поскаржитися інший пан або шляхтич-економ. Польський історик XIX століття Корзон пише, що йому ніколи в актах польських судів того часу не доводилося зустріти випадку, щоб якийсь пан став дійсно в обороні скривдженого хлопа проти іншого пана, власника хлопа. Про це говорить польська приказка: «Крук крукові ока не видовбає». Та до 1768 року польські пани мали законне право карати своїх хлопів на смерть. Це дуже часто практикувалося в орендованих маєтках на Правобережжі, де, побоюючись бунтів, селян саджали на палі або четвертували за непокору.

Коли з ініціативи гетьмана Івана Скоропадського українське населення масово переселилося на Лівобережжя, обезлюднені простори були заселені холопами польських магнатів з їхніх волинських та галицьких маєтків. Бажаючи закріпити поселенців (польські пани побоювались, що селяни перейдуть на Лівобережжя), їм обіцяли, що перші 25 років вони будуть відробляти панщину тільки один день на тиждень. Але, як тільки люди осіли та обзавелися господарством, пани зажадали три, а в деяких місцях і чотири дні панщини та додали інші повинності.

Кожний хлопець або дівчина, які мали 15 років, були зобов'язані відробляти повну панщину. До того ж економ мав нічим не обмежене право визнати й молодших дітей хлопа досить міцними та примусити їх працювати. Робочий день тривав 12 годин взимку і 19 годин влітку, та була ще й «норма» – економ назначав, скільки чого мав зробити хлоп за день. Якщо не виконав, то мав працювати вночі.

Не менш принизливими були накладені на усіх селян горілчані повинності: кожний хлоп мусив купити у панському шинку визначену кількість літрів горілки й пива. Це приводило до того, що орендарі шинків, зазвичай євреї, нещадно розводили горілку водою. Та особливо обурювало селян те, що навіть церкви польські пани віддавали на відкуп тим же євреям. Селяни мали платити гроші за те, щоб користуватися православним храмом. Тому зрозуміло, як до євреїв ставилися на селі.

Отже ми бачимо, що переважна більшість людей у Польщі не мала ніяких громадянських прав. Навіть вільні люди були безсилі відстояти свої права в суді. Бо в польських судах того часу засідали спадкоємні судді і дрібні шляхтичі, які отримали цю посаду з рук одного з магнатів і з собачою відданістю боронили його інтереси, та люди, яких рекомендували впливові ксьондзи. Вони нерідко бували навіть неписьменними і для винесення рішення питали ради та дозволу свого духівника.

Для чого так детально зупинятися на зображенні польської системи правосуддя? Бо саме вона демонструє рівень прав і свобод у Речі Посполитій. Прочитавши судові акти, що описують жорстокі тортури, яким піддавали звинувачених у зовсім диких речах, наприклад у чаклунстві, можна з чистим сумлінням заперечити тим історикам, які стверджують, що поляки принесли на українські землі порядок та культуру, і малюють гайдамацькі повстання як бунт темного простолюддя із уродженим нахилом до розбою, вбивств і пияцтва.