Kitobni o'qish: «Титан»
1. Нове місто
Коли Френк Алджернон Ковпервуд вийшов із філадельфійської виправної колонії, то збагнув, що з колишнім життям у рідному місті доведеться розпрощатися. Молодість минула, а разом із нею зійшли на пси і його перші зухвалі фінансові задуми. Доведеться все починати спочатку.
Не варто повторювати розповідь про те, як нова паніка, що настала за грандіозним банкрутством фірми «Джей Кук і Ко», принесла Ковпервудові нові статки. Після цього успіху його жорстокість дещо вляглася. Сама доля, здавалося, опікувалася чоловіком. Однак кар’єра біржового спекулянта вселяла в нього тепер непереборну огиду, і підприємець вирішив забути про неї раз і назавжди. Краще зайнятися чимось іншим: міськими залізницями, купівлею земельних ділянок – словом, вміло використати всі безмежні можливості, які обіцяє Захід. Філадельфія йому обридла. Нехай Френк вільний і знову заможний, але ж лихослів’я лицемірів не уникнути, так само, як не проникнути в фінансові та світські кола місцевої громади. Він має піти своїм шляхом сам-один, ні на кого не розраховуючи, бо якщо хтось із старих друзів і захоче допомогти йому, то краще зробить це таємно і буде стежити за його діями віддалік. Усі ці міркування спонукали Ковпервуда виїхати. Його чарівна коханка – їй заледве виповнилося двадцять шість років – проводжала його на пероні. Ковпервуд із задоволенням дивився на дівчину. Вона була уособленням тієї краси, що завжди хвилювала його в жінках.
– Ну, бувай, люба, – сказав він їй із бадьорою посмішкою, коли пролунав сигнал про відправлення. – Скоро всі наші негаразди скінчаться. Не журися. Через два-три тижні я повернуся, або ти приїдеш до мене. Я б і зараз узяв тебе з собою, але ще не знаю, як він виглядає, той захід. Ми вирішимо, де нам оселитися, і тоді ти побачиш, чи вмію я заробляти гроші. Не вічно ж нам жити як плебеї. Я доб’юся розлучення, ми одружимося, й усе буде гаразд. Із грішми не пропадеш.
Він поглянув у вічі коханої спокійним, допитливим поглядом, а вона, стиснувши долонями його обличчя, запевнила:
– Як я буду сумувати без тебе, Френку! Адже ти для мене – все!
– Через два тижні повернуся або пришлю телеграму, – посміхаючись, повторив Ковпервуд, коли потяг рушив. – Будь розумницею, дитинко.
Вона відповіла йому поглядом, сповненим обожнювання. Розпещене дитя, загальна улюблениця в родині, особа пристрасна, палка та віддана, Ейлін належала до такого типу жінок, який не міг не подобатися настільки сильній особистості, як Ковпервуд. Потім вона похитала копицею рудувато-золотистого волосся, послала йому навздогін повітряний поцілунок і, круто розвернувшись, пішла широким, упевненим кроком, легко похитуючи стегнами. Всі зустрічні чоловіки задивлялися на цю кралю.
– Бачив? – кивнув один станційний службовець іншому. – Та сама, донька старого Батлера. Нам би з тобою таку, еге ж?
То була мимовільна данина захопленню, яку заздрість і бажання незмінно платять здоров’ю та красі. А пристрасті ці правлять світом.
До цієї поїздки Ковпервуд ніколи не бував на заході далі Пітсбурґа. Фінансові операції, якими він займався, не зважаючи на розмах, переважно протікали у відсталому й обмеженому світі філадельфійських функціонерів, відомому своєю кастовістю, домаганнями першого місця в соціальній ієрархії та на керівну роль у комерційному житті країни, своїми традиціями, успадкованим багатством, нудотною респектабельністю і тими смаками та звичками, які з усього цього випливають. Він майже завоював цей манірний світ, майже проник у його свята святих, уже був усюди прийнятий, аж вибухнула катастрофа. Тепер же він – колишній каторжанин, усіма зацькований, хоча і мільйонер. «Але начувайтесь! У перегонах перемагає той, хто найспритніший, – твердив він собі. – У боротьбі найкращий – найспритніший і найсильніший. Ще подивимося, хто кого здолає. Не так просто мене розтоптати».
Чикаґо відкрився його погляду раптово – наступної доби. Ковпервуд провів дві ночі серед строкатої розкоші пульманівського вагона тих часів, в якому незручності компенсувалися плюшевими оббивками та надлишком дзеркал. Нарешті під ранок стали з’являтися перші відокремлені форпости столиці прерій. Шляхів ставало все більше і більше, а павутина дротів, що мерехтіла в вікні на телеграфних стовпах, робилася все густішою та щільнішою. На підступах до міста там і тут стирчали самотні будиночки робітників – житло якогось підприємливого сміливця, котрий поставив свою халупу на голому місці в надії нехай на маленький, але певний прибуток, що принесе йому цей клаптик землі, коли місто розростеться.
Навколо стелилася гладенька, як скатертина, рівнина з мізерною поростю поруділої торішньої трави, що слабо ворушилася на ранковому вітрі. Але місцями пробивалася і молода зелень – ознака наступаючого оновлення та провісник весни. Повітря цього дня було надзвичайно прозоре, і крізь його чистий кришталь химерні контури далекого міста проступали вигадливими обрисами, хвилюючи мандрівника тонкою вишуканістю рисунка. Колекція картин, зібрана Ковпервудом і потім пущена з молотка у Філадельфії, принесла йому стільки радощів і прикрощів, що він пристрастився до живопису, вирішив стати справжнім знавцем і навчився розуміти красу, коли зустрічав її в житті.
Залізничні колії розгалужувалися все ширше. На шляхах стояли тисячі товарних вагонів – жовтих, червоних, синіх, зелених, білих, пригнаних сюди з усіх закутків країни. У Чикаґо, згадалося Френкові, немов меридіани до полюса, сходяться тридцять залізничних ліній. Низенькі дерев’яні одноповерхові та двоповерхові халупи, так виглядає, недавно відбудовані та часто навіть ще нетиньковані, були вже покриті густим шаром кіптяви, а часом і бруду. Біля переїздів, де скупчувалися вагони конки, фургони та фіакри з налиплою на колеса глиною, увагу Ковпервуда привернули прямі, немощені вулиці, нерівні, в ямах і вибоїнах тротуари. Тут – сходинки й акуратно утрамбований майданчик перед будиночком, там – довгий настил із дощок, кинутих прямо в багнюку незайманої прерії. Ну й місто! Раптово з’явився рукав брудної, зарозумілої та самовпевненої річечки Чикаґо. Її чорною маслянистою водою, форкаючи, бадьоро снували буксири, уздовж берегів височіли червоні, брунатні та зелені елеватори, величезні жовто-руді штабелі лісу та чорні гори антрациту.
Життя тут вирувало – прибулець це відчув одразу. Будується місто, вирує та кипить. Навіть повітря тут, здавалося, було насичене енергією, і Ковпервудові це припало до душі. Як тут усе не схоже на Філадельфію! Те місто також по-своєму гарне, і колись Френк вважав його величезним чарівним світом, але цей незграбний молодий велетень за всієї своєї незграбності був незрівнянно кращим. У ньому відчувалися сила та зухвалість юні. Потяг зупинився, поки розводили міст, аби пропустити в обидва кінці з десяток завантажених лісом і зерном важких барж, і в яскравому блиску вранішнього сонця, що лилося в просвіт між двома купами кам’яного вугілля, Ковпервуд побачив під стіною складу дерева купку ірландських вантажників, котрі відпочивали на березі. Бронзові від засмаги, могутні здоровані в червоних і синіх камізельках, підперезані широкими ременями, з короткими люльками в зубах – вони були прекрасні. «Чим це вони мені так сподобалися?» – дивувався Ковпервуд. Кожен куточок цього необлаштованого, брудного міста був мальовничим. Усе тут, здавалося, співало. Світ був молодим. Життя створювало щось нове. То чи варто було взагалі їхати далі на північний захід? Утім, це він вирішить пізніше.
А поки що йому треба навідати кількох впливових чиказьких функціонерів, до котрих у нього були рекомендаційні листи. Потрібно зустрітися і погомоніти з тутешніми банкірами, гендлярами хлібом та комісіонерами. Френка цікавила чиказька фондова біржа. Всі тонкощі біржових махінацій він знав досконало, а в Чикаґо укладалися найбільші угоди на хліб.
Погримівши закапелками непоказних будиночків, потяг нарешті зупинився біля одного з численних дощатих перонів. Під гуркіт вивантаження скринь і валіз, сопіння паротягів, гомін пасажирів, котрі метушилися туди й сюди, Ковпервуд вибрався на Канал-стрит і гукнув кеб. Вони стояли тут цілою шеренгою як свідчення того, що Чикаґо – місто аж ніяк не провінційне. Ковпервуд наказав візнику завезти його в «Ґранд-Пасифік». Це був найдорожчий готель, де зупинялися лише заможні люди, і тому він уже заздалегідь вирішив обрати саме його. Дорогою він уважно розглядав вулиці, немов картини, які хотів би придбати. Назустріч траплялися жовті, блакитні, зелені, білі та брунатні вагончики конки. Їх тягли, побрязкуючи дзвіночками, заморені, худі, як скелети, шкапи, і це видовище втішило Ковпервуда.
Вагончики були геть погані. Просто яскраво розмальовані великі фанерні скрині з вставленими в них скельцями та прилаштованими подекуди блискучими мідними дрібничками. Але чоловік розумів, що, коли місто розростеться, на конці можна буде нажити мільйони. Міські залізниці були його покликанням. Ні маклерські операції, ні банкірська справа, ні навіть велика гра на біржі не вабили його так, як міські залізниці, що відкривали широкі можливості для хитрих маніпуляцій.
2. Розвідка
Чикаґо – місто, з розвитком якого так нерозривно надалі буде пов’язана доля Френка Алджернона Ковпервуда. Кому дістануться лаври завойовника цієї Флоренції західних штатів? Місто, подібне на розпалене багаття, місто – символ Америки, місто-поет у штанях із оленячої шкіри, суворий, неотесаний Титан серед міст! На березі мерехтливого озера лежить цей гранд-король у лахмітті та латках, місто-мрійник, ледачий халамидник, з якого складаються легенди, бурлака з дерзанням Цезаря, з творчою силою Еврипіда. Місто-бард – про великі сподівання та великі досягнення співає воно, загрузнувши грубими черевиками в трясовині буднів. Пишайся своїми Афінами, о Греціє! Італіє, вихваляй свій Рим! Перед нами – Вавилон, Троя та Ніневія нового століття! Сюди, дивуючись усьому, сповнені надій, йшли переселенці зі західних і східних штатів. Тут голодні та холодні трудівники полів і фабрик, носячись із мрією про незвичайне та нездійсненне, створили собі столицю, що виблискує зарозумілою розкішшю серед бруду.
Із Нью-Йорка, Вермонта, Нью-Гемпшира, Мена стікався сюди дивний і різношерстий люд. Рішучі, терплячі, наполегливі, ледь торкнуті цивілізацією, всі ці приблуди жадали чогось, але не вміли осягнути справжньої цінності того, що їм давалося, прагнули слави та величі, не знаючи, як їх досягти. Сюди йшов фантазер-мрійник, котрий утратив свій родовий маєток на півдні, сповнений надій вихованець Єльського, Гарвардського або Принстонського університетів, волелюбний рудокоп Каліфорнії та Скелястих гір, з мішечком срібла або золота в руках.
Уже стали з’являтися й розгублені іноземці – угорці, поляки, шведи, німці та росіяни. Збентежені незнайомою мовою, боязко зиркаючи на свого сусіду чужої національності, вони селилися колоніями, щоб жити серед своїх.
Тут водилися повії, шахраї, шулери, шукачі пригод par excellence.1 Це місто заселяли покидьки з усіх міст світу, серед котрих тонула жалюгідна купка місцевих уродженців. Сліпучо спалахували вогні будинків розпусти, дзвеніли банджо, гітари та мандоліни в барах. Сюди, як на бенкет, стікалися найсміливіші мрії та найниціші жадання століття і бенкетували всмак у цьому диво-місті – центрі західних штатів.
У Чикаґо Ковпервуд насамперед вирушив до одного з найудатних функціонерів – голови правління найбільшого в місті банку, «Лейк-сіті Нейшнл», вклади якого перевищували чотирнадцять мільйонів доларів. Банк розташувався на Дірборн-стрит, в Мунро, всього за два-три квартали від готелю, де зупинився Френк.
– Дізнайтеся, хто цей чоловік, – наказав Джуд Едісон, голова правління, своєму секретареві, побачивши Ковпервуда, котрий входив до приймальні.
Кабінет був облаштований так, що пан Едісон, не встаючи з-за свого письмового столу, міг бачити крізь внутрішнє вікно кожного, хто входив до нього в приймальню, перш ніж той бачив його самого, і вольова, енергійна постать Ковпервуда відразу привернула до себе увагу банкіра. Френк у будь-яких обставинах умів триматися впевнено та невимушено, чому немало сприяло його тривале та тісне спілкування зі світом банківських та інших фінансових махлярів. Для своїх тридцяти шести років він був на диво проникливий і навчений життєвим досвідом. Люб’язний, ввічливий, він разом із тим завжди вмів наполягти на своєму. Особливо звертали на себе увагу його очі – гарні, як очі ньюфаундленда або шотландського вівчура, такі ж ясні та привабливі. Погляд їх був то м’який і навіть ласкавий, сповнений співчуття та розуміння, то раптом твердів і, здавалося, сипав блискавками. Оманливі очі, непроникні, в той же час вони чимось вабили до себе найрізноманітніших людей.
Секретар, виконавши розпорядження боса, повернувся з рекомендаційним листом, а слідом за ним увійшов і сам Ковпервуд. Пан Едісон мимоволі підвівся – він робив це далеко не завжди.
– Радий познайомитися з вами, пане Ковпервуд, – чемно сказав він. – Я звернув на вас увагу, як тільки ви увійшли до приймальні. У мене тут, бачите, вікна влаштовані так, щоб я міг усе бачити. Сідайте, будь ласка, не відмовитеся від смачного яблучка? – він висунув ліву шухляду столу, вийняв звідти кілька блискучих червоних плодів і простягнув один із них Френкові. – Я щоранку з’їдаю по яблуку.
– Ні, дякую, – чемно відмовився Ковпервуд, уважно придивляючись до співрозмовника, намагаючись розпізнати характер цього чоловіка та глибину його розуму. – Ніколи не їм між сніданком та обідом, але щиро вдячний. У Чикаґо я проїздом, однак вирішив, не гаючи часу, з’явитися до вас із цим листом. Вважаю, що ви не відмовите мені розповісти коротко про ваше місто. Я шукаю, куди б зі зиском помістити свій капітал.
Поки Френк промовляв, Едісон, огрядний, кремезний, червонопикий, із посивілими каштановими бакенбардами, що пишно розрослися аж до самих вух, і колючими сірими блискучими очима, добропорядний, самовдоволений і солідний, жував яблуко та задумливо розглядав відвідувача. Едісон, як це часто буває, звик із першого погляду складати собі думку про ту чи іншу людину та пишався своїм знанням людей. Як не дивно, але цей розважливий махляр із дивною для нього легковажністю відразу зачарувався Ковпервудом, особистістю куди складнішою, ніж він сам. І не тому, що Дрексел писав про нього як про «безперечно талановитого фінансиста», котрий, влаштувавшись у Чикаґо, зможе принести користь місту. Ні, Едісона загіпнотизували незвичайні очі Френка. Незважаючи на його зовнішню сухість, у Ковпервуда було щось привабливе, і банкір не залишився до цього нечутливим. Обидва вони, по суті, були, що називається, собі на умі.
Тільки філадельфієць був наділений розумом, далекоглядністю та підступністю в незрівнянно більших розмірах. Едісон, сумлінний парафіянин своєї церкви та зразковий громадянин, на думку місцевих обивателів, був, просто кажучи, лицеміром. Ковпервуд же завжди гидував носити таку маску. Кожен із них прагнув узяти від життя все, що міг, і кожен на свій лад був жорстоким і нещадним. Але Едісон не міг змагатися з Френком, бо ним завжди володів страх: він боявся, аби життя не викинуло з ним якоїсь каверзи. Його співрозмовнику цей страх був невідомий. Едісон помірно займався благодійністю, зовні в усьому дотримувався буденної, загальноприйнятої рутини, удавав, що кохає свою дружину, котра йому давно остогидла, і потай віддавався незаконним утіхам. А чоловік, котрий сидів зараз перед ним, не дотримувався жодних усталених правил, не ділився своїми думками ні з ким, крім близьких йому осіб, котрі цілковито перебували під його впливом, і діяв тільки так, як йому заманеться.
– Бачите, пане Ковпервуд, – сказав Едісон, – ми тут, у Чикаґо, такої високої думки про наші можливості, що часом боїшся сказати те, що думаєш, остерігаєшся, як би тебе не вважали занадто самовпевненим. Наше місто – ніби як молодший син у сім’ї, упевнений, що він усіх зможе заткнути за пояс, та не хоче пробувати свої сили завчасу. Його не можна назвати красенем – він незграбний, як усі підлітки, але ми знаємо, що він ще вирівняється. Кожні півроку цей молодик виростає зі своїх штанців і черевиків, зі свого картуза та курточки і тому не може виглядати чепуруном, але під непоказною одежею у нього є міцні кістки та пружні м’язи, і ви незабаром переконаєтесь у цьому, пане Ковпервуд, як тільки придивитесь до нього уважніше. І зрозумієте, що зовнішність суттєвої ролі тут не відіграє.
Круглі очі пана Едісона звузилися, погляд його на мить став ще колючішим. У голосі зазвучали металеві нотки. Френк зрозумів, що Едісон справді закоханий у своє місто. Чикаґо було йому дорожчим за будь-яку коханку. Навколо очей банкіра пробігли променисті зморшки, рот обм’як, а обличчя розпливлося в усмішці.
– Буду радий поділитися з вами всім, що знаю, – продовжував він. – У мене є що розповісти.
Ковпервуд заохочувально посміхнувся у відповідь. Він став розпитувати про розвиток різних галузей промисловості, про стан торгівлі та ремесел. Ситуація тут була інша, ніж у Філадельфії. У Чикаґо відчувалося більше розмаху, більше простору. Прагнення до зростання, до використання всіх місцевих можливостей було типовим для західних штатів, що вже само по собі подобалося Френкові, хоча він ще не вирішив, чи варто взяти участь у цьому житті. Але так чи інак, події сприяли його планам. Ковпервудові ще належало позбутися тавра колишнього арештанта, а також позбутися дружини і двох діточок. Себто юридично, звісно, у нього не було наміру кидати їх напризволяще.
Діяльний, молодий і сміливий Середній Захід швидше міг пробачити йому ту зухвалість, із якою він ігнорував сучасний кодекс моралі та відмовлявся йому коритися.
«Мої бажання – насамперед» – було девізом Ковпервуда, але щоб жити згідно з цим девізом, необхідно було долати забобони інших і вміти їм протистояти. Френк відчув, що банкір, котрий сидить перед ним, якщо і не став ще воском у його руках, то все ж схильний вступити з ним в дружні та дуже корисні для нього взаємини.
– Ваше місто справило на мене дуже приємне враження, пане Едісон, – помовчавши, сказав Ковпервуд, чудово усвідомлюючи, втім, що його слова не надто відповідають істині. Він не був упевнений, що у нього колись вистачить духу влаштуватися серед цих будівельних риштувань і котлованів. – Я бачив його лише з вікна вагона, але мені сподобалося, що життя тут б’є ключем. Гадаю, що у Чикаґо – велике майбутнє.
– Ви, наскільки я розумію, прибули через форт Вейн, отже, бачили гіршу частину міста, – сказав пан Едісон гордовито. – Дозвольте мені показати вам упорядкованіші квартали. До речі, де ви зупинилися?
– У «Ґранд-Пасифік».
– І довго розраховуєте пробути в Чикаґо?
– Два дні, не більше.
– Даруйте, – пан Едісон вийняв із кишені годинник. – Ви не відмовитеся, сподіваюсь, познайомитися з деким із найвпливовіших людей нашого міста? Ми всі зазвичай снідаємо в клубі «Юніон-ліґ». У нас там є свій кабінет. Якщо не маєте нічого проти, то гайда зі мною. Я збираюся туди на першу годину дня, і ми, без сумніву, застанемо там когось із наших комерсантів, впливових підприємців, суддів чи адвокатів.
– От і добре, – одразу погодився філадельфієць. – Ви дуже люб’язні. Я неодмінно буду сьогодні в клубі «Юніон-ліґ». Але до цього мені хотілося б побачитися ще з деким… – Ковпервуд підвівся і зиркнув на свій годинник.
– Між іншим, не могли б ви пояснити мені, де розташована контора «Арніл і Ко»?
Почувши ім’я цього багатія, гуртового гендляра м’ясом і одного з найбільших вкладників його банку, Едісон схвально закивав. У цьому молодикові – Френк був щонайменше років на вісім молодший за нього самого – банкір одразу ж відчув майбутнього фінансового магната.
Після побачення з паном Арнілом – поважним, величним, насторожено-неприязним, і бесіди зі спритним і хитрим директором біржі Ковпервуд вирушив у клуб «Юніон-ліґ». Там він застав доволі строкате товариство: люди різного віку – від тридцяти п’яти до шістдесяти п’яти років – снідали за великим столом в окремому кабінеті, обставленому масивними різьбленими меблями з чорного горіха. Зі стін за ними спостерігали портрети знаменитих чиказьких городян, а вікна рясніли кольоровими вітражами – своєрідний замах на художній смак. Серед тих, хто сиділи за столом, були люди огрядні та худі, високі та приземкуваті, чорняві та біляві. Обрисом вилиць і розрізом очей декотрі нагадували тигра або рись, інші – ведмедя, а ще інші – лисицю. Траплялися й похмурі фізії бульдогів й обличчя поблажливо-зверхні, що нагадували морди англійських догів. Тільки слабких і лагідних у цій компанії обраних не було.
Пан Арніл і пан Едісон – проникливі, спритні та цілеспрямовані підприємці – сподобалися Ковпервудові. Крім них, його зацікавив Енсон Меррил – маленький, сухорлявий, вишукано ввічливий чоловічок, витончений вигляд котрого, здавалося, свідчив про розгульне життя кількох поколінь і мимоволі наводив на думку про маєтки та лакеїв у лівреях. Едісон шепнув Ковпервудові, що це – знаменитий мануфактурний король і найбільший гуртово-роздрібний гендляр у Чикаґо.
Інша знаменитість, котра привернула увагу Френка, був пан Рембо, залізничний магнат і зачинатель цієї справи в Чикаґо. Звертаючись до нього, Едісон сказав із веселою посмішкою:
– Пан Ковпервуд прибув сюди з Філадельфії, палаючи бажанням залишити у нас частину свого капіталу. Ось вам добра нагода збути з рук ту нікчемну землю, яку ви скупили на Північному Заході.
Рембо, блідий, худорлявий, із чорною борідкою та швидкими точними рухами, одягнений, як устиг помітити Ковпервуд, вишуканіше за інших, уважно глянув на нього і чемно усміхнувся стриманою та непроникною посмішкою. У відповідь він зустрів погляд, що надовго закарбувався у його пам’яті. Очі Ковпервуда промовляли красномовніше за його слова. І пан Рембо, замість того, щоб відбутися буденним жартом, вирішив розповісти йому щось про Північний Захід. Може, це зацікавить філадельфійця.
Для людини, котра щойно вибралася з важкої сутички з життям, зазнала на собі всі прояви добрих намірів і нещирості, співчуття та віроломства з боку тих, хто в кожному американському місті вершить всі справи, – для такого чоловіка ставлення до нього верховодів іншого міста означає і дуже багато, і майже нічого. Ковпервуд уже давно дійшов думки, що людська природа, незалежно від клімату й усіх інших умов, скрізь однакова. Найвизначнішою рисою роду людського було, на його думку, те, що одні й ті ж люди, залежно від часу й обставин, могли бути і величними, і нікчемами. У рідкісні хвилини дозвілля Френк – якщо тільки він і тут не занурювався у практичні розрахунки – любив поміркувати над тим, чим, по суті, є життя. Якби він не був фінансистом за покликанням і до того ж спритним підприємцем, то міг би стати філософом украй суб’єктивістського напрямку, хоча заняття філософією неминуче мали здаватися людині його штибу доволі нікчемними. Покликання Ковпервуда, як він його розумів, було в тому, щоб маніпулювати матеріальними цінностями, або, точніше, їхніми фінансовими еквівалентами, і таким шляхом наживати собі гроші. Він прийшов сюди з метою вивчити основні потреби Середнього Заходу. Іншими словами, з метою прибрати до рук, якщо вдасться, джерела багатства та могутності і тим самим зміцнити власне становище. Від функціонерів, із котрими він зустрівся вранці, Френк устиг почерпнути потрібні йому відомості про чиказькі скотобійні, про прибутки залізничних і пароплавних компаній, про надзвичайне здорожчання земельних ділянок і всілякої іншої нерухомості, про величезні масштаби спекуляції зерном, про зростаючі зиски власників готелів і крамниць, що продають реманент. Він почув про діяльність різних промислових компаній: одна з них будувала елеватори, інша – вітряки, третя випускала вагони, четверта – сільськогосподарські машини, п’ята – паротяги. Будь-яка нова галузь промисловості знаходила для себе родючий ґрунт у Чикаґо. З бесіди з одним із членів правління Торгової палати, до якого у нього також був рекомендаційний лист, Ковпервуд дізнався, що на біржі Чикаґо майже не ведуть операції з місцевими акціями. Угоди укладалися головним чином на пшеницю, кукурудзу й інші зернові. Акціями ж підприємств східних штатів місцеві махлярі оперували тільки на нью-йоркській біржі, використовуючи для цієї мети орендовані телеграфні лінії.
Придивляючись до цих людей – всі вони були надзвичайно чемні та люб’язні, і кожен, приховуючи свої великі задуми та плани, обмежувався лише загальними, ні до чого не зобов’язуючими зауваженнями, – Френк думав про те, як його приймуть у цій компанії. На шляху чоловіка стояло чимало перешкод. Ніхто з цих панів, котрі були з ним такі уважні, не знав, що він недавно вийшов із в’язниці. Якою мірою могла ця обставина вплинути на їхнє ставлення до нього? Ніхто з них не знав також, що він залишив дружину і двох дітей і домагався розлучення, щоб одружитися з привабливою молодою особою, котра вже привласнила собі фактично роль його дружини.
– То ви серйозно маєте намір побувати на Північному Заході? – з неприхованим зацікавленням запитав наприкінці сніданку пан Рембо.
– Так, маю намір з’їздити туди, як тільки облаштую тут справи.
– У такому разі, дозвольте познайомити вас із людьми, котрі можуть стати вашими супутниками. Більшість із них – тутешні жителі, але є й кілька прибульців із східних штатів. Ми їдемо в четвер спеціальним вагоном, одні – до Фарґо, інші – до Дулута. Буду дуже радий, якщо приєднаєтеся до нас. Сам я їду в Міннеаполіс.
Ковпервуд прийняв пропозицію та подякував. Потім відбулася ґрунтовна бесіда про пшеницю, худобу, будівельний ліс, вартість земельних ділянок, про необмежені можливості для відкриття нових підприємств – словом, про все, чим вабив до себе махлярів Північний Захід. Розмова вертілася головним чином навколо Фарґо, Міннеаполіса та Дулута, обговорювалися перспективи промислового зростання цих міст і подальше розміщення капіталів. Пан Рембо, котрому належала залізниця, що вже змережила вздовж і впоперек цей край, твердо вірив у його майбутнє. Френк, із півслова вловлюючи та затямлюючи все, що могло стати йому в нагоді, отримував дуже цінну інформацію. Міські залізниці, газ, банки та спекуляція земельними ділянками – ось що завжди й усюди особливо привертало до себе його увагу.
Нарешті гість пішов, позаяк ще мав кілька ділових зустрічей, але враження, яке справила його особистість, не стерлося з відходом чоловіка. Наприклад, пан Едісон і пан Рембо були щиро переконані в тому, що такого цікавого підприємця їм давно не доводилося зустрічати. А він майже нічого не казав – лише слухав.
