Kitobni o'qish: «Вирій загублених душ»

ЧАСТИНА ПЕРША
Європа з чорного ходу

I

Готельний номер нагадував маленьку суверенну країну зі своїми державними інституціями. Інтернет, відеотелефон, супутникове телебачення і анфілада кімнат із вишуканими меблями. «Для коронованих осіб хіба що?» – подумала Аня, застеляючи ліжко свіжими простирадлами. Зайшла до ванної, поміняла рушники, і раптом обірвалася шторка. «Отакої!». Зламане кільце безпорадно витріщилося з безміру чорної мармурової підлоги. Доведеться звертатися до старшої покоївки. Без суворого прочухана не минеться. Джина й без того мала зуб на новеньку, якій непросто було входити в роль, змінивши шкільні зошити на ганчірку в руках.

«Ук-ра-ї-на», – з посмішкою прокоментувала старша покоївка чергове поповнення штату. Перші прибульці з цієї країни довго вчилися користуватися звичайними телефонними картками, сучасними холодильниками та іншою технікою, розрізняти рідину для миття посуду та шампунь. Певно, раніше якась чорнява наймичка з Погребища чи Овідіополя мала подібні проблеми, чим й залила Джині за шкуру сала.

Приїжджих українок у Неаполі і поблизу нього вистачало. Вони були скрізь – здебільшого молоді і вродливі, слухняні, освічені, тямущі. Прибиральниці широкого профілю, куховарки, робітниці з догляду за старими. З інтимом і без нього. На прибулих задивлялося місцеве чоловіцтво. Українки радо розбирали робочі місця там, куди місцеві синьйори ніколи б не пішли працювати. Тим паче в цій місцині, за десять кілометрів від діючого вулкана, при тому, що дев’ять місяців спека сягає від тридцяти до сорока п’яти градусів вище нуля. Найбільше в Італії потребували готельних працівниць, адже туристична індустрія працює без перепочинку.

Нова покоївка не забувала подивлятися у бік вулкана. Везувій час від часу чхав, вивергаючи на довкілля тонни попелу і дихаючи жаром. Емоційні туристи аж верещали від захвату, але в готелі після цього доводилося більше прибирати. Принаймні Аня щодоби вимивала номери по дванадцять годин без перерви на обід. Але ж усі заробітчани згоджувалися на такі умови. Єдине, що не влаштовувало українок, – це упереджене ставлення до них, як до людей другого сорту. А хіба не самі в тому винні? Знали ж, що потраплять на Апенніни нелегально. Відтоді як їхня нога торкалася цього середземноморського півострова, для них і суддею, і лікарем, і батюшкою ставав пан.

Старша покоївка, низенька, смаглява, із численними бородавками на обличчі, навряд чи помилувала б Аню, якби в неї і була така можливість. Тутешні зневажали бідних іммігрантів. Джині з її примітивним баченням світу ніколи не зрозуміти, що то воно таке – для жінки, яка звикла почуватися незалежною і впевненою, присилувати себе стати на нижчу сходинку. Образ Ані Легкоступ вимагав іншого амплуа – героїні, а не гризетки. Певно, це й вирізняло її з-поміж інших підлеглих Джини, які змирилися зі своїм нижчим статусом. Старша покоївка інтуїтивно ненавиділа новеньку, в чому не було нічого дивного, адже навіть створіння з найнижчим рівнем нервової організації безпомилково реагують на небезпеку.

Аня з відчуттям майже фізичної відрази наблизилася до конторки, де сиділа старша покоївка, і поклала перед нею ключі від номерів, які прибирала.

– Ще один! – зажадала Джина, перерахувавши залізяччя.

– Там непорядок, – ламаною італійською пояснила новенька.

– У тебе скрізь непорядок.

– Послухайте, не треба мене ображати.

– Геть звідси, я подивлюся сама, – промовила, наче вирок, Джина і зсунула своє огрядне тіло з високої табуретки.

Новенька мала шанс втратити роботу: інші покоївки помітили, що вона перевитрачає мийні засоби, ще й інколи просто не прибирає кімнати. «Там була табличка «Не турбувати», – марно виправдовувалась Аня.

Джина навідалася до номера, від якого силою відібрала ключ, і побачила обірвану шторку у ванній кімнаті. «Негідниця! Не вистачало, щоб свої працівники трощили готельний інвентар. Доведеться поговорити щодо цієї… як її… Лег-ко-ступ із хазяїном.» Сильвіо обіцяв приїхати днями з Неаполя.

Аня тим часом повернулася до своєї кімнати і змахнула непрошену сльозу серветкою, що опинилася під рукою. Як прикро відчувати себе безпорадною на чужині. Це тільки в фільмах та грайливих піснях Італія видавалася безтурботною та омріяною країною. У шафі з-поміж різних дрібничок жінка знайшла свій записник, вирвала з нього аркуш і почала швидко писати. «Мамо! Сумую за тобою і моїми маленькими дівчатками, але тримаюсь. У мене не найкраща робота, начальниця – справжня звірюка, але в рідній Умані не маю й такого заробітку. Влітку приїду. Чекайте мене з гостинцями. Цілую всіх».

Італія почалася в Умані. Через знайомих Аня довідалася про манну небесну, яка падає з апеннінського вирію на обраних. Щоправда, сильно налякали повідомлення у пресі – мовляв, жінок запрошують на роботу офіціантками і покоївками, а насправді примушують бути повіями. Ключовою фразою при цьому було: через незнання іноземної мови і надмірну довірливість в українок уже на кордоні відбирають паспорти. Аня зробила все, щоб не потрапити в подібну халепу: у Києві закінчила курси італійської мови, а до Риму приїхала як туристка, із закордонним паспортом. Перед тим розвідала через знайому, яка приїздила з Італії додому, як діяти далі. Виходило, що покладатися потрібно було на фортуну. Аня планувала зійти з туристського автобуса десь поблизу Неаполя, навідатися до найближчого готелю і запитати, чи не потрібна там покоївка. Цей авантюрний сценарій залишав хоч якусь шпаринку для власної творчості, тому й припав молодій жінці до душі.

Почався пошук потрібних грошей, приблизно півтори тисячі доларів на дорогу, візу та початкові витрати. Анина мати – циганка за походженням і працівник торгівлі за професією – вдало розпорядилася запасами, які створила ще за часів економічного безладу і товарного дефіциту. На місцевий ринок тямуща Шура Курилець повитягала подарункові набори посуду і постільної білизни, якісь килимки та іграшки, ювелірні прикраси і відрізи тканин – усе, що лежало пересипане нафталіном на горищі їхнього будинку, чекаючи свого часу. Додала до виручених коштів річну плату від квартирантів – і потрібна сума лягла в модну доччину сумочку незадовго до від’їзду. Через дві доби після виснажливої поїздки автобусом, що виявився не таким вже й комфортабельним, Аня зійшла на санітарній зупинці поблизу Неаполя і не повернулася.

Так вона перетворилася на бездомного собаку, який шукає собі ошийника з цепом. Торре Аннунціата – містечко, куди Аню закинула доля, – було одним із пунктів зупинки туристських караванів, що прямували до Везувію. Найголовніша перепона на шляху вільного заробітчанства – не всі необхідні документ у прибулої. Юридичні прогалини свого становища Аня сподівалася залагодити на місці. Перший же готель більш-менш пристойного вигляду став притулком для української втікачки. Власник цього закладу – синьйор Сильвіо Конті – тимчасово був відсутній. Усім заправляла старша покоївка.

Влітку тут завжди були вакансії. Джина позитивно оцінила таке-сяке знання італійської та педагогічний диплом претендентки – і того ж дня вручила їй пилосос із ганчіркою. Випробування пройшло успішно, хоча такого навантаження Аня не очікувала – увечері піт просто котився з неї. Складалося враження, що у цьому готелі була не одна, а кілька вакансій, які Джина вирішила перекрити одним махом, користуючись послужливістю новенької. Ще була можливість дати зворотний хід – і звернутися до консульства в Неаполі, аби встигнути на свій туристський автобус. Але Аня уявила собі, чого це коштуватиме її родині, – другого резерву на горищі вже не було, – і залишилася працювати покоївкою в цьому готелі. Тут само їй запропонували помешкання – маленьку кімнатку.

Майже всі жінки, потрапивши на чужину, втрачають душевну рівновагу. Дехто починає надміру палити, а часом і заглядати у пляшку. Аня на привезені з дому гроші щодня купувала собі легке пиво. Чекати першої платні залишалося зовсім мало, а їй уже остогиднули і ця робота, і спека, і вимушена покірливість. Принижень та образ українка прощати не вміла і важко мирилася з тим, що їй не дозволяли відлучатися з готелю. Хоч і вільна, але на прив’язі.

Від пива паморочилося в голові і по тілу розповзалася важкувата млявість. Це дозволило трохи розслабитись. Уже минувся біль у руках. Про вишуканий манікюр доведеться забути. Та грець з ним. Вона вже обмізкувала, як розпорядитися зарплатнею. Насамперед двісті євро відішле додому, на решту житиме. Якщо трапиться така нагода, придбає дешевенький мобільник. Ох, Боже мій! Певно, ця самотність і відсутність спілкування колись зроблять її німою й тупою.

Заверещали гальма. Жінка не полінувалась і визирнула у вікно. Чепурний зеленкуватий «Фіат» по-хазяйськи зупинився посеред паркувального майданчика. «Хтось із своїх», – подумала Аня.

Назустріч прибулому притьмом побігла Джина.

– Синьйоре Сильвіо, нарешті!

Маленький похмурий чоловічок у картатій сорочці першим увійшов до вестибюля. У нього був вигляд людини, яка розпоряджається тут усім на свій розсуд. Вочевидь це був власник готелю. Його прибуття з Бразилії чекали з дня на день. Казали, що він їздив туди робити операцію.

Обідньої пори Аню покликали до старшої покоївки по зарплатню. На конторку поклали сто євро. Новенька аж підскочила.

– Ми так не домовлялися!

На її крик зі свого офісу вийшов хазяїн.

– Ця синьйора працює у нас усього тиждень. Через недбалість їй зменшено зарплатню, – сказала Джина.

Часто-густо заробітчанам не платять обумовлену суму. Розрахунок простий: прислуга без документів нікому не поскаржиться. Але новенька не знала про такий звичай. Її щире обурення вразило Сильвіо. Анине знання мови відкрило йому деякі обставини, які Джина хотіла б приховати. Він зажадав пояснень.

– Чому на деяких номерах цілими днями висить табличка «Не турбувати»?

Зрештою, хазяїн звернувся по свідчення до інших працівниць.

– Ми хотіли покепкувати над новенькою, – призналася темношкіра Анжеліна.

Інцидент було вичерпано, зарплату Ані – відновлено в обумовленому розмірі, а Джину – тимчасово усунуто від займаної посади.

Сеньйор Конті запросив нову покоївку до свого офісу.

– Я мушу попросити у вас вибачення, – зітхнув він, всідаючись у крісло й запалюючи сигарету.

– Не варто, це ж не у ваших звичаях.

Аня крутнулась на підборах і збиралася з власної ініціативи припинити розмову.

«Ти ба яка!» – відмітив подумки Сильвіо.

Він підвівся і провів молоду синьйору до виходу. В його погляді було щось співчутливе. Здавалося, хазяїн і справді був прикро вражений цим випадком. Аня хоч-не-хоч зустрілася з ним поглядом.

– Зачекайте-но! – зупинив він її на порозі. – Ви вже встигли побувати на Везувії? Я відчуваю себе винним перед вами. Якщо ви не проти, я підвезу вас туди, на оглядовий майданчик.

«Чому б і ні? Нехай усі бачать мене поруч із Сильвіо. Мабуть, тоді будуть обережнішими».

Зеленкуватий «Фіат» розвернувся і помчав до траси.

Власне, Аня могла і сама дістатися туди, якби хотіла. Для цього потрібно було сісти на поїзд і прямувати до станції «Ерколано-Скаві», а потім скористатися автобусом «Транспорті Везувіано». А далі все одно довелося б досить довго йти пішки на кілометровій висоті над рівнем моря. Це називалося «сходженням на Великий Конус».

Мовчазний Сильвіо дибав неквапно, що було цілком зрозуміло для чоловіка такого віку – йому було вже, мабуть, шістдесят з гаком. Нарешті перед подорожуючими відкрився величезний кратер, завбільшки з київський Майдан Незалежності. Гірські схили чорніли під скам’янілою лавою. Далі відкривався вид на Неаполітанську затоку.

– Везувій – древній, але діючий вулкан. Час від часу його жерло закорковується, – зазначив чоловік, підтримуючи молоду жінку за лікоть. – А потім вибухає, викидаючи велику кількість лави, попелу, піску і газів.

Його молода супутниця завмерла, уявивши собі цю картину.

Анин гнів минувся. Коли вони із Сильвіо сідали у «Фіат», щоб повертатися назад, вона з жалем подивилася на свої натерті під час сходження ноги й раптом усвідомила, що в цей літній сезон не має ані зручного взуття, ані легкого одягу. Не захопила із собою в Італію навіть сонцезахисних окулярів і головного убору, щоб уберегтися від теплового удару. Наступну сторінку свого життя потрібно було розпочинати з нового та повного обладунку.

II

Сильвіо з’явився наприкінці наступного тижня. На ньому був світлий костюм з яскравою краваткою, на руці виблискувала золота каблучка. Він привітався з Анею, як зі старою знайомою, і запитав, не звертаючи уваги на докірливий погляд Джини:

– Вам сподобалася наша подорож до Везувію? Я запрошую вас на екскурсію до Риму. Там придбаємо подарунки для вашої малечі.

У дорогу вирушили надвечір, коли з моря повіяв свіжий вітерець. Він приглушив і без того ледь відчутний коктейль запахів квітучих апельсинових дерев і жасмину. Подорож трапилась, як то мовиться, під настрій. Інколи для щастя достатньо буває гарної погоди. Видався саме такий день. Жінку охопило почуття душевного піднесення, коли все складається чудово, будь-яка робота йде до рук, а поставленої мети можна досягти на одному диханні. Молода покоївка приваблює цього старого казанову – то нехай! Він ще не знає, з ким має справу. Ані пригадалася старовинна циганська пісня: «Любиш…губиш – все одно.» Італійська пристрасть, циганський шарм, потім легкий смуток за Парижем…

Кажуть, Рим виглядає більш провінційним, аніж Діжон або Ам’єн. Насправді Аню тягнуло до сусідньої Франції, де було більше можливостей. Про вигоди життя в цій країні досить красномовно розповідав їй колишній однокурсник Григорій Фішман. Навряд чи молодик мав чіткий план, однак Аня уподобала саму ідею. Тим паче що десь у Парижі можна було б спробувати відшукати сліди прадіда, полковника царської армії, який у вісімнадцятому році емігрував за кордон. Щоправда, для цього потрібно було спершу навідатися до батька, який так само жив в Умані, але стосунки з ним не склалися. Мати, за чоловіком Курилець, а у дівоцтві – Морар, – під час розірвання шлюбу відвоювала в чоловіка через суд частину приватного помешкання, зведеного родиною на останні кошти кілька років тому. А от щодо Італії, то потрібно було докласти чимало зусиль, аби не залишитися тут назавжди. Це ж, певно, мала бути б ціла наука – як не вийти заміж за італійця. Аня з її яскравою зовнішністю чи не щодня отримувала пропозиції від чоловіків.

Отож бо.

У жилах родини Морарів тече гаряча кров. Роми, ці довічні мандрівники і авантюристи, вміють і приваблювати, і відштовхувати. Це вже як їм заманеться. Їхня релігія – свобода. Вони обожнюють небо та незгасну ватру. Підстаркувата Європа довго мудрувала, звідки ж упав на її голову цей неприкаяний дикий народ. Так і Сильвіо Конті зі своїм тугим гаманцем довго мандруватиме поруч – допоки Аня того хотітиме. Навіть розумні чоловіки стають дурнішими, коли спілкуються з красивою жінкою, а цей – тим більше. Схоже, що на порозі старості мирські пристрасті Сильвіо не вляглися.

Дісталися Риму швидко. В готелі взяли окремі номери. Збираючись до ресторану на вечерю, Аня скористалася французькими парфумами, які їй подарував підстаркуватий шанувальник, і з насолодою поринула в розваги.

Усе було так, як задумали: і знайомство з вічним містом, яке розпочали з Колізею, і огляд пам’яток епохи бароко з відвідуванням фонтану Треві й Іспанських сходів, і прогулянка нічним містом. Сильвіо успішно впорався з роллю чичероне. Але спершу поснідали. Поласувати різноманітними солодощами досхочу було заповітною дитячою мрією Ані. Уже біля французького кафе запах ванілі і шоколаду забив їй памороки.

– Скільки років твоїм дітям? – запитав Сильвіо, коли офіціант прийняв замовлення.

– Їм по десять. Це близнючки, – відповіла жінка.

– А чоловік?..

– Ми розлучилися.

– Мені теж не вдалося зберегти свою сім’ю, – мовив чоловік і навіщось пересунув вазочку на інший край стола. – Посилатимеш додому якісь речі?

– Та хотілося б, але поки що з грошима негусто.

Вона замислилась.

Анин покровитель не намагався перервати її думки. Він, вочевидь, не збирався ні диктувати свою волю, ні влаштовувати допит своїй супутниці. Просто вона його зацікавила, і він радів нагоді побути поруч із цією гарненькою синьйорою, яка, до того ж, сильно залежала від нього. Єдине, чого він не міг стримати, – це свого захвату її вродою, молодістю і чарівністю. «Белла донна», – з обожнюванням повторював Сильвіо. Здається, їй це подобалось – але не більше того. Утім Аня з цікавістю вислухала розповідь старого.

Він розумів, що відчуває Аня – сам свого часу побував у шкурі іммігранта. Італійці були звичною робочою силою для Америки. Проти цього вживалися запобіжні заходи – як з боку Сполучених Штатів, так і за наказами диктатора Франко. Але підсумки Другої світової війни перекреслили багато які заборони в різних країнах. В Італії виникла друга хвиля еміграції, насамперед до американського континенту. Аж до середини п’ятдесятих жителі Апеннін сотнями тисяч залишали свій квітучий півострів, і це відбувалось настільки стрімко, що позначилося на чисельності нації. Серед відчайдухів, які вирушили до Америки, був і сімнадцятирічний Сильвіо, якому кортіло швидше позбутися опіки батьків. У Венесуелі він освоїв будівельну професію, набув статків і через двадцять років повернувся в рідний Неаполь, де відразу ж одружився.

Час для цього був більш ніж сприятливий: відплив робочої сили з країни припинився, її економіка почала швидко нарощувати м’язи. Тим, хто повернувся з еміграції, маючи будівельний фах, пощастило з бізнесом, тим паче що туристи з Німеччини, Іспанії, Франції, Австрії і Швейцарії полюбляли Італію і не завжди шукали дорогі готелі. Завдяки підприємницькій діяльності таких, як Сильвіо Конті, у прибережних районах центральної частини півострова почали з’являтися табірні містечка, а на півдні – приміщення, що здавалися в оренду. За кількістю місць у готелях Італія вирвалась уперед з-поміж сусідів по Європейському Союзу. До того часу вже і в ній з’явилися заробітчани. Остання хвиля найманих працівників накотилася з республік колишнього Радянського Союзу. До них належала й Аня.

Як власник готелю Сильвіо розумівся на подружніх зрадах, і банальний торг за доступ до принад молодих покоївок йому не був вдивовижу. Але ця надто вирізнялася з-поміж інших. До неї неможливо було застосувати жодну відому йому модель підкорення слабкої статі. Розум і незалежна поведінка, витонченість і манери Ані – такі, ніби вона походила з якогось шляхетного роду, – стримували її роботодавця. Він знав, що гонорова новенька мала прізвисько «Професор». Сидячи за столом в ошатній чорній блузці, вона зберігала статечний вигляд, непомітно позирала у стінні дзеркала і майже нічого не їла. Насправді шоколадні круасани їй сподобалися.

Сильвіо відвів очі від оголених плечей своєї супутниці і сказав:

– Я думаю, пресвята Діва Марія простила мені мої гріхи і зберегла життя заради єдиної зустрічі з тобою.

Це скидалося на передмову до сповіді. Навпроти сидів невпевнений у собі чоловічок, який шукав співчуття. Отож, Аня дізналася, що її покровитель зовсім недавно залишив операційну, сподіваючись на повне одужання. Утім жоден лікар не міг поручитися, що рецидиву не станеться. У синьйора Конті тоді знайшли одну з початкових стадій раку. Операцію зробили в Бразилії – до місцевих ескулапів не було довіри. Дружина виявила до хворого цілковиту байдужість, і він цього їй не пробачив. Взявши розлучення із Розаліндою, Сильвіо написав заповіт, в якому не згадав її імені. Усе своє майно він поділив між чотирма дітьми, які були вже дорослими. Щоправда, найстарший син Діно не вважав стосунки з батьком остаточно розірваними і навіть намагався взяти під контроль кожен його крок – наче йшлося про неповносправну особу.

– Синьйоре, ви даремно так побиваєтеся, вважаючи, що вам не таланить. Можливо, ви будете відчувати себе менш нещасливим, коли почуєте мою історію, – сказала Аня, вислухавши невеселу сповідь синьйора Конті.

Вона говорила вкрадливо, ніби заколисуючи дитину. Водночас її погляд укотре ковзнув по поверхні стінного дзеркала. Жінка побоювалася несподіваної з’яви Діно, про якого і раніше чула від покоївок.

За словами Ані, більшість її співвітчизників борсались у себе на батьківщині у злиднях, не маючи вдосталь навіть харчів. Безгрошів’я зробило для багатьох молодих людей неможливим подальше навчання. Це стосувалось і її дітей. Старше покоління швидко втрачало статки і здобутий фах. Пенсіонери, живучи на мізерні кошти, без будь-якої можливості лікуватись тихо відходили в інший світ. Чорнобильська аварія робила свою справу – населення скорочувалося на кілька мільйонів щороку. У містах і селищах, за винятком хіба що столиці, центр життя перенісся на ринки. Аня спочатку викладала в одній з уманських шкіл, однак зарплати не вистачало на трьох. Довелося принизливо випрошувати торгове місце на ринку, йдучи під крило місцевих «човників». Придивившись до підприємців, вирішила і собі відкрити бізнес – ательє з пошиття жіночого одягу. Гарячково запасалася лекалами, видивлялася гарні модні фасони. Залишила викладання, весь час проводячи за шитвом. Справа пішла, з’явилися кошти. Однак податкові інспектори виставили свої умови, які нічим не відрізнялися від рекету. Так дійшла черга до останнього з усіх можливих варіантів – піти по світах на заробітки.

Коли жінка замовкла, Сильвіо провів рукою по своєму негустому посивілому волоссю, ніби прокидаючись, і сказав:

– Ти права, мені нема чого нарікати на долю. А тобі я допоможу. Ось, візьми.

Він поклав перед Анею новенький мобільний телефон. Вона спочатку відмовилася від подарунка, а потім взяла. Мовляв, тільки заради дітей. Дідок виявився задушевний. Головне тепер – не перегравати, тиснучи на його почуття. Під час шопінгу її сивочолий супутник оплатив усі витрати.

Невдовзі Сильвіо знову запропонував свою допомогу, але Аня натякнула йому, що пересилати речі їй невигідно, кращий спосіб – готівка. Останнім часом розмовляти зі своїм хазяїном молодій покоївці було набагато простіше – адже насправді це вона була його повелителькою. Принаймні він завжди повторював ці слова, коли вони залишались удвох.