Kitobni o'qish: «Полонез для мера»
Перша глава
Зранку ніщо не віщувало дощу, ближче до десятої свіжий вітерець й узагалі розігнав мінливі хмарки на небі. Весна, що стрімко накочувалася на місто, змінювала все з дбайливістю молодої господині: терпляче поралася з морочливими ручаями вздовж тротуарів, розправляла над містом віяло сонячних променів і нагадувала про себе пристрасним диханням вологих ранків. Міський стадіон приваблював погляди перехожих панно з яскравими малюнками. Саме тут розміщувався анонс про сьогоднішню подію – футбольний турнір серед підліткових команд. «Мабуть, усі вже на місці», – подумав Верес і пришвидшив ходу. Біля арки, що вела до стадіону, на нього чекали – як-не-як Олександр Володимирович був не останнім учасником наступного дійства.
– Уявляю, як ви переживали через погоду. П’ять градусів тепла – це успіх! Удень ще потеплішає, – сказав генерал, тиснучи руку чоловіку, який зустрів його біля входу. Ним був голова районної держадміністрації Петро Компанець.
Молодіжні команди вже розмістились у роздягальнях. Але засиджуватися там ніхто не збирався. Найбільш нетерплячі вибігли з м’ячем на поле.
– Газон що треба, – похвалив Верес. Ставний генерал ще пам’ятав, як і сам колись залюбки ганяв м’яча з колегами.
Багатьох молодих гравців він знав майже змалечку. Декого з них довелося витягати з поганої компанії ще за часів свого керування міською міліцією.
Компанець помітив, яким жадібним поглядом Олександр Володимирович дивиться на підлітків, і чомусь запитав:
– А де твій Владислав?
– Я відправив його до Лондона.
Команди вишикувалися на полі, і після свистка судді гра розпочалася.
Потім, під час перерви, були традиційні канапки. Петро розпитував:
– А що ж то за навчання у Великобританії?
– Улітку син навчався на курсах з вивчення англійської. А потім йому запропонували скласти вступні іспити до коледжу. Склав. Залишився.
– Неохочий ти на слова, – хитнув головою голова райдержадміністрації, – та це й непогано. Зате, коли щось пообіцяєш, то зробиш. Молодець! Допоміг знайти спонсорів для турніру…
Олександр Володимирович мовчки дивився у бік стадіону, і неможливо було здогадатися, про що він зараз думає.
Компанець копнув кінцем чобота якийсь м’яч, розвернувсь, підійшов впритул і подивився просто у вічі своєму гостю.
– Слухай-но, а чому б тобі не виставити свою кандидатуру на виборах мера? Місту потрібен такий голова!
Той не відсторонився, витримав погляд і сказав просто:
– Хто такий мер? Володар смітників! Це не для мене.
Наближався полудень. Верес глянув на годинник, на прощання потиснув Петрові руку і заодно тицьнув йому свої нові візитки. Тієї миті з його кишені вислизнула фотографія дружини і сина, які, обійнявшись, сиділи на березі моря. Чоловік легко підхопив знімок на льоту і повернув його на місце.
– Оце добре! – зрадів Компанець, кинувши оком на світлину. – Але я не бачу у візитці твого домашнього телефону.
– А в мене його нема.
– Як? При такій посаді…
– Він мені не потрібен. Бувай!
Службове приміщення зустріло генерала запахом старих меблів. У кабінеті озвався телефон, з якого зазвичай сюди дзвонили з міністерства. Верес рвучко відчинив двері.
– Тобі нагадати, де ти працюєш? – сварився голос у слухавці. – Зранку його розшукують! А у нього якийсь дитячий турнір! Тобі робити нічого?
– Я очолюю футбольну федерацію області і вважаю, це частина нашої профілактичної роботи серед молоді.
На тому кінці дроту чи то чхнули, чи то поперхнулися.
– Час тобі позбутися цієї посади. Футбол – це поле для бізнесу. Передай крісло комусь молодшому, а сам відійди! Щоб я більше про це не чув!
– Слухаюсь! Будуть якісь розпорядження?
– Так. Підготуй звіт щодо замовних убивств, які скоєно останнім часом в області. Розберись, хто там мутить воду. Доповідатимеш у понеділок!
– Але ж сьогодні вже субота.
– Гаразд, чекаю твого звіту у середу. Бувай.
Верес натиснув на кнопку на столі. Увійшов помічник на ім’я Дзен. Це був тямущий молодий чоловік із зовнішністю шанувальника східних бойових мистецтв.
– Усі справи, пов’язані із замовними убивствами мені на стіл. Швидко!
Першу теку мали б принести не раніше як за півгодини. Генерал відчув раптову втому – не так фізичну, як моральну. Йому забракло повітря, і він розчинив вікно. Чомусь відразу пригадалась інша весна – коли батько навідріз заборонив йому вступати до міліцейського навчального закладу. Старший Верес вважав це не кращим вибором для свого сина. Взагалі волів не говорити про правоохоронні органи, суддів і прокуратуру. У тридцять сьомому році за звинуваченням у зраді розстріляли його рідного брата. Думав, то була якась жахлива помилка або чиясь зла воля. Коли Сашку виповнилося дванадцять років, тато пояснив йому, що дядька реабілітували. Тоді хлопець так і не зрозумів до пуття, що це означає. Якщо дядько був у чомусь винний, то чому держава обмежилася простою констатацією факту? Повернула родині замість живої людини мертвий рядок із довжелезного списку репресованих, по тому реабілітованих. Але ж за цим рядком стояла не тільки смерть молодого льотчика, а й поневіряння його сім’ї і решти родичів. Одні залишились у Сибіру, інші вимушено оселились у Казахстані.
Згодом, після закінчення Другої світової війни, Володимир – брат льотчика-«зрадника» – з бойовими пораненнями повернувся в Україну, до рідного міста і одружився на випускниці педінституту. Освіта у родині цінувалася понад усе. Пращури по батьківській лінії належали до ополяченої української шляхти католицького віросповідання. Дідусь-інженер зі своїм самодостатнім характером, відсутністю комплексів меншовартості, периферійності, ерудицією у різних галузях знань був у родині взірцем. Його наслідував дядько, який захопився авіацією. А тато – Володимир – не здобув вищої освіти. Зате у сім’ї Вересів шанували музику і образотворче мистецтво. З-поміж улюблених мелодій батька був «Полонез Огінського», який нагадував про пережиту тугу за батьківщиною. «Цінуй, сину, те, що ми живемо у себе вдома, а не на чужині, як твоя тітка із Свердловська».
На догоду батькові, молодший Верес вступив до гідротехнікуму і закінчив його з відзнакою. Але потім-таки подався вчитися на міліціонера, тому що з шістнадцяти років мріяв стати слідчим. У кримінальних розслідуваннях шукав прямі відповіді на те, що є злом, а що добром. Але чому дядька засудили і розстріляли – це питання для Сашка довго ще залишалося відкритим.
Олександр Володимирович знав, що колеги цінують його думку. Знав і те, що його внутрішня свобода і самоповага подобалися не всім. Та він сприймав упереджене ставлення до себе з поблажливістю сильної людини, яка вибачає страх слабких. Після багатьох років роботи в органах міліції він дійшов до посади заступника начальника обласної міліції – керівника кримінального розшуку. Роки не змінили головного, з чим розпочав він міліцейську службу, а саме – того джерела порядку, що закладене, як він вважав, усередині кожної людини. За будь-яких політичних і економічних зсувів базовим принципом існування суспільства є закон, вважав Верес. Це його переконання тільки зміцнилося після навчання на кафедрі права під егідою ЮНЕСКО.
Генерал навіщось відкрив шухляду стола. До рук потрапила роздруківка останнього семінару, в якому брав участь. «Проблема універсальності прав людини. Міжнародні, регіональні та національні стандарти» – значилося на обкладинці. Тоді ж, два роки тому в Уральському університеті, Верес познайомився з Олександром Линенком. З тим самим працівником спецслужб, про якого згодом писали у російській пресі, що він «втік» до Великобританії разом із службовими таємницями. Минулого літа вони випадково здибались у Лондоні. То була щаслива зустріч. Дякуючи Линенку, Владислав мав надійний прихисток і перспективу гарного навчання.
Університетський диплом, відповідно до якого Верес став фахівцем з питань прав людини, в управлінні сприйняли немов якусь чергову «галочку» в анкеті свого працівника. Про існування кафедри ЮНЕСКО тут і не чули. Від керівника кримінального розшуку вимагалася щоденна невтомна праця, а не широка обізнаність з європейським правом. Хизуватися цими знаннями йому б ніхто не дозволив. Це, швидше, був привілей міністра. Але Верес час від час міг ввернути словечко, видати хльостку фразу, від якої міліцейське начальство втрачало мову. Можливо, через це декому з них було незатишно поряд з таким нетиповим працівником. Олександр Володимирович і сам відчував, що йому вже не так легко, як раніше, знаходити спільну мову з колегами по управлінню внутрішніх справ. Хоча його тут знали вже понад тридцять років як облупленого.
Генерал підійшов до шафи, де в куточку стояла маленька мікрохвильова піч, й розігрів учорашню піцу, яку перед тим витягнув з холодильника. У його кабінеті було все, щоб днювати і ночувати на службі стільки, скільки того вимагатиме робота. Саме тієї миті у двері постукали. Це принесли першу теку зі справами. Дзен сказав з порога:
– За п’ятнадцять хвилин буде ще дві.
– Давай! Я чекаю, – озвався генерал.
Чверть піци, склянка чаю – і він почав гортати зшиток.
Ішлося буцімто про конфлікт навколо квартири у старовинному особняку. Насправді дуже скидалося на те, що якась фірма націлилася на земельну ділянку під цим будинком… У більшості справ – наїзди на законних власників і захоплення чужих об’єктів нерухомості. Почерк один і той самий. Назва войовничої фірми видалася Вересу знайомою. За нею стояла інша компанія, вбудована в солідну корпорацію. Можливо, звідси й тягнувся шлейф замовлень на вбивство кількох підприємців і навіть просто фізичних осіб без будь-якого виду діяльності. З’ясувати ім’я найвпливовішого акціонера корпорації було справою кількох хвилин. Ним виявився депутат міської ради, якого генерал знав особисто, – Альберт Думанов. За цим сорокарічним чолов’ягою і раніше були деякі грішки.
Верес набрав телефон старшого колеги. Той за часів своєї служби вивчив уздовж і поперек курортне узбережжя Азова.
– Вам щось говорить ім’я Аліка Думанова?
Колега добре пам’ятав роки, що передували розвалу Радянського Союзу. Те курортне містечко уподобали не тільки чесні члени профспілки, яким вдалося вирвати собі путівку на відпочинок, а й звичайні бандити. За домовленістю з місцевою адміністрацією, пансіонати надавали представникам злочинних угруповань послуги. В окремих номерах веселі ватаги проводили уїк-енд. Стрижених «під нуль» здорованів з примітивною зовнішністю обслуговували панянки з показними манерами і заточеним манікюром. З першого ж погляду було зрозуміло, що парочки звели знайомство між собою того ж таки дня. Тим гучнішими були зойки і зітхання, що долинали з бандитських номерів, тим роздратованішими ставали добропорядні члени профспілки із сусідніх кімнат. Дехто звертався до міліції, але вона неохоче реагувала на скарги курортних зануд.
Ключовою постаттю у нічних дійствах був Алік Думанов. Цей моторний хлопець походив із багатодітної сім’ї, яка залишила Кабардино-Балкарію і оселилася тут років п’ятнадцять тому. Повернувшись з Афганської війни, Алік організував підпільний бордель, сам виконував обов’язки менеджера і водія одночасно. Окрім сексу, клієнтам пропонувалися наркотики, що було вже серйозно. Це тягнуло за собою кримінальну відповідальність. Слідчий так і сказав Думанову, зачитавши йому вголос відповідну статтю Карного кодексу. Молодик заартачився, почав просити, щоб його відпустили – мовляв, визнає, що оступився. І, як не дивно, у цього слизняка виявився заступник – очільник однієї громадської організації, що об’єднувала колишніх бійців спецназу, які воювали в Афгані. Думанова відпустили, навіть не зареєструвавши правопорушення, яке він скоїв.
– А ти як думав? – зітхнув колега. – «Афганців» ми не чіпали. Така була негласна вказівка. Тим більше тих, хто воював у загонах спецпризначення. Потім Думанов зареєстрував свою фірму і знайшов підхід до місцевого начальства. Отож тепер його голими руками не візьмеш. Сашко, ще одна суттєва деталь. Думанов каже: «Хто проти мене піде, той швидко вмирає».
– Спасибі, що попередив, – сказав Верес і замислився.
Віднедавна Думанов взяв наступну висоту – перебрався до обласного центру і став депутатом міської ради. Отож, курортний скоробагатько, який пройшов шлях від продажу біляшів на пляжі аж до участі у місцевому самоврядуванні, набув ваги. Верес, за своєю давньою звичкою, коли у місцевому «парламенті» з’являвся новачок, намагався визначити, до якої когорти той належить – до «злодіїв» чи «бунтівників». Спочатку схилявся до другого варіанта, тепер вже – до першого. Верткий, балакучий Алік з першого ж погляду тягнув на екстраверта, що насолоджується самим шоу, створеним особисто. Але, виявляється, Думанов був не таким простим і свою галасливу динаміку вмів перетворювати на капітал.
Гортаючи сторінки інших справ, Верес з’ясував, що курортного вискочку цікавила не тільки земля, а й бюджетний пиріг, який нарізали у стінах міськради в атмосфері цілковитої таємничості. Думанов розвинув активність у постачанні харчів дитячим садкам і школам. Пролазливий депутат діяв під виглядом довіреної особи керманича провідної парламентської фракції. Він приходив на підприємство, що обслуговувало ті їдальні, і заявляв: або ми, або ти. Якщо хочеш зберегти своє місце під сонцем, бери нас у партнери. Це означало: плати відкат. Звісно, директор підприємства платив відкат. А щоб компенсувати ці непередбачувані витрати, піднімав ціни на свою продукцію.
Наступна течка розповідала про інші бізнесові винаходи Думанова. Останнім часом місто обплутала своїми уявними послугами новостворена фірма, що спеціалізувалася на будівництві. Знову ж таки, паразитувала вона на бюджетних установах. Не маючи ліцензії на подібну діяльність, фірма існувала винятково на папері, була примітивною прокладкою, що не заважало їй подавати заявки на участь у міських тендерах. Алік винаймав робітників – дешевих супідрядників і жив за рахунок накруток маржі на вартість робіт. Відтак, заробляв гроші на порожньому місці.
Тепер у Вереса почала вибудовуватися певна версія того, що відбувалось останнім часом на місцевих ринках нерухомості, землі і будівництва. Скрізь поширювався вірус рейдерства, запущений Думановим. Він розчищав собі дорогу жадібно і нахабно. Ось тільки куди прямував цей новоприбулий нувориш і де знаходиться Замок, до якого він прямує – у Маямі, Ніцці чи просто на Канарах? Але найгірше було те, що коїлися вбивства.
На годиннику була дев’ята вечора. Зазвичай у кабінеті керівника кримінального розшуку переставало світитися пізніше. Але сьогодні після прочитаного Вересу запраглося домашнього затишку. «Жигулі» сірого кольору помчали генерала в ніч.
Звичайно, його пес уже нетерпляче переминається у передпокої, чекаючи господаря, – подумав Олександр Володимирович з приємністю. У пакеті для собаки є дещо смачненьке. Ото зараз плигатиме від радощів! Вівчарка з кличкою Інвар останнім часом стала для генерала чи не єдиною хатньою розрадою.
Затишок в його квартирі був доволі умовним поняттям. Тут не вистачало жіночого тепла, дефіцит якого господар компенсував за рахунок інтер’єру. Що насамперед впадало в очі гостям, які приходили сюди – це неабияке відчуття художнього смаку господаря оселі. Центральним об’єктом для споглядання у тіснуватій двокімнатній квартирі була картина, власноруч написана Вересом з натури кілька років тому. На полотні на тлі чудернацьких скель на березі ріки було зображення якогось древнього воїна у повному бойовому обладунку. Скрізь висіли світлини з необмеженою тематикою: пейзажі і пам’ятки архітектури, скульптури і фонтани, дитячі обличчя і композиції в стилі «ню». Натурницею була одна й та сама брюнетка з великими чорними очима – його дружина. Будь-якому вимогливому поціновувачу людської вроди обов’язково впали б у вічі бездоганна статура і рівна засмага, тонкі риси обличчя і вираз якоїсь надзвичайної чутливості цієї жінки. Одна стіна в кімнаті була зайнята скляними стелажами з холодною зброєю. Над ними висіла вогнепальна. Решту стін господар заставив книжковими шафами.
Олександр Володимирович увійшов до квартири, і тут його радісно обійняв лапами ліпший друг Інвар. Господар ласкаво погладив його усміхнену мордочку, поторсав зашийок і стомлено скинув куртку на тумбочку у передпокої. Потім повернувсь і повісив одяг на плечики до шафи. Мимохіть зиркнув у дзеркало і помітив, що має кепський вигляд. Зняв мундир, шарпнув із полички спортивний костюм, перевдягнувся. Перевзувся. Про щось замислився. Так і сидів, поки до нього не підійшла вівчарка і не лизнула хазяїна в ніс. Звичайно ж, наступним пунктом їхньої програми була прогулянка в сусідньому скверику. Життя йшло за спланованим графіком.
Повернувшись з вулиці, Верес погодував Інвара і розігрів собі якихось напівфабрикатів. Заварив чаю. Вранці, напевне, зателефонує син із Лондона, і це було єдине радісне передчуття цього вечора.
Дзвінок з мобільного телефону відірвав його від рибних бургерів якраз посеред трапези. Це була Ася, його колишня однокурсниця.
– Потрібна твоя компетентна допомога! Терміново!
– Гаразд. Зустрінемося завтра о дев’ятій ранку при повороті на міст, як їхати на острів.
Заступник начальника обласної міліції завжди готовий був вислухати Асю Вуїч. Вона заслуговувала на увагу хоча б тому, що все життя приятелювала з його дружиною – Тамарою Бобровою. Тією самою красунею, яка тридцять років тому дівчам правила бал у їхньому товаристві. Усі вони навчалися тоді у технікумі, Томка наймодніше вдягалася й вважалася найбільш перспективною нареченою з огляду на статки батька. Йшлося про відомого члена ЦК, який проштрафився через неправильні погляди своєї дружини. Після переїзду з Москви його призначили на посаду першого секретаря обкому партії, а потім він керував електротехнічним технікумом. За начитаною, елегантною Тамарою упадали хлопці з випускних груп, а вона перебирала їхніми кандидатурами, як хотіла. Власне, тоді Сашко не дуже розраховував на успіх в очах такої красуні і розумниці. Вдома у неї скрізь були книжки, тут вечорами читали вголос Мандельштама і Пастернака, щовечора хтось сідав за піаніно, звучали вальси Шопена і Мендельсона. У виконанні цієї дівчини однокурсники вперше почули мелодії з уславленої «Вестсайдської історії» Бернстайна… Лише мініатюрна оката Вуїч, в якої тато мав дворянське походження, спромоглась увійти до їхньої компанії. Але її переслідувала малоприємна роль організатора масовки на постійних дефіле сестер Бобрових.
Верес одружився таки на коханій Тамарі. Щоправда, після того як вона побувала у шлюбі з його другом Рустемом. І все було б добре, якби якогось дня генералу не розповіли по великому секрету, що його хлоп’я часом перебуває у досить дивному стані. Затримають, приведуть у районний відділок міліції – і відпускають, як тільки дізнаються, чий то нащадок. Після того відкриття Верес прийшов додому і вивернув кишені Олегових штанів. Звідти випав пакетик з травою, сім чи десять грамів. Просто ганебно! Якийсь хрущ носитиме сюди зілля у нього під носом?! Запитав дружину: «Хіба ти не помічала, що син бавиться з наркотиками?». «Не руш! – заволала вона. – Не підходь! Ти його вб’єш!». Олександр Володимирович відступив. Колись заприсягся, що її синок ніколи не бачитиме від нього зла, а тільки добро. Тамара почала верзти якусь нісенітницю – мовляв, він, Верес, бачить в її синові від першого шлюбу причину своїх невдач, втілення зла… Завжди, як тільки чоловік намагався розібратися з Олегом, вона ставала між ними.
Коли вдома здіймався ґвалт, генерал йшов із дому. Відразу прямував на острів. Тут йому було легше, душа ставала на місце. Якось після чергової сварки не став ночувати вдома. Тамара не промовчала і кинула вороже: «Зраджуєш!..». Отак і розійшлись. Але трапилося це не відразу. Промучилися з Олегом довго. Виявляється, наркотики він спробував ще в тринадцять років. Лікування в наркологічному диспансері коштувало чималих нервів, дружина не бажала розголосу. Утім кому-кому, а генералу розголос теж був ні до чого. Однак чи є якийсь інший спосіб зупинити цю заразу? Та дарма старався – Олег втік із лікарні. А примусового лікування від наркоманії, за рішенням суду, як би на тому не наполягав батько, не застосовували. Прийшов час – взяли хлопця служити до армії, та він не витримав, дав драпака з частини. Знову татко-міліціонер виручив, використовуючи зв’язки. Загладив скандал, відрядив лікуватися до всесвітньо відомого нарколога у Киргизії. Там серед діточок інших впливових людей Олег трохи дійшов до тями. Та, повернувшись до рідного міста, знову зірвався.
Виріс Тамарчин і Рустемів нащадок і став статево дозрілим чолов’ягою. Був він дорослим тільки з виду, а розум мав дитячий: не хотів вчитися, жодної спеціальності не мав, ніде не працював. Натомість його пристрасть до наркоти в поєднанні з алкоголем набирала чимдалі страхітливіших обрисів. Найменшою провиною в його поведінці було те, що він виносив речі з дому, аби купити собі чергову пайку дурману.
Верес сушив голову над тим, як запобігти іншим конкретно злодійським проявам цієї поганої звички. Він зробив останню поступку – наполіг, щоб психіатри оформили хлопцю інвалідність. Відтепер вчинки Тамарчиного синка розглядалися крізь призму шизофренії. Це була остання межа. Попередив обох: наявність такого діагнозу не позбавляє злочинця від кримінального переслідування. І пообіцяв, що більше не ховатиме Олега від справедливого покарання. Забрав із собою молодшого сина Владислава і зарікся показувати його родичам – зіпсують! Сказав, що побачаться вони лише за умови, якщо старший син назавжди покінчить із зіллям і влаштується на роботу. Після такого ультиматуму у жінки остаточно поїхав дах. Подружжя розсварилося вкрай.
Верес прийняв такий стан речей як кармічне випробування.
Відтоді минуло більше року – Олег тримався в тіні. Про скандал у їхній сім’ї нібито ніхто не знав, принаймні не говорили вголос. У Тамари була така-сяка робота у центральному універмазі. Щомісяця Верес оплачував комунальні витрати колишній сім’ї, залишивши їй приміський котедж, де стільки років прожили всі разом, а сам з молодшим сином перейшов жити у службове житло.
Він став не першим і не останнім генералом, чий нащадок вживав наркотики. Ця зараза поширилася після Афганської війни. Біда оселилася в домівках багатьох українських сімей. Талібан помстився за вбитих воїнів тим, що зробив хворими дітей своїх ворогів…
Розмірковуючи над цим, Олександр Володимирович водночас неуважно стежив за черговим футбольним матчем по телевізору. А на завершення дня чоловік таки дійшов висновку, що Тамара стала немов якір його свободи з часу, як вони одружились і він усиновив Олега. Справжнє становище в його сім’ї рано чи пізно буде відоме всім і погана слава його найближчих родичів обернеться тенетами на його шиї.
Верес, живучи самітником, уже не перший місяць помічав, що занурюється в жахливий депресивний стан. Пити він не міг, нескінченно спілкуватися з Інваром і ходити на полювання теж не часто випадало. Що ж буде далі? З’явилося жагуче бажання припинити цю муку і щось докорінно змінити у власній долі. Ася могла стати призвідницею цих змін. Тільки він поки що не знав, з якого боку.
