Kitobni o'qish: «Останні свідки. Соло для дитячого голосу»

Shrift:

* * *

Післямова замість передмови

… одна цитата

«Під час Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.) – загинули мільйони радянських дітей… Росіяни, білоруси, українці, татари, латвійці, цигани, казахи, узбеки, вірмени, таджики…»

(Журнал «Дружба народов», № 5, 1985 р.).

… і одне запитання російського класика

Якось великий Достоєвський запитав: чи може знайтися виправдання світові, нашому щастю і навіть вічній гармонії, якщо заради цього, для міцності фундаменту, буде пролито хоча б одну сльозинку невинної дитини? І сам відповів – цю сльозинку не виправдає жоден прогрес, жодна революція. Жодна війна. Сльозинка завжди переважить.

Лише одна сльозинка…

«Він озирнутися боявся…»

Женя Белькевич – 6 років.

Зараз – робітниця.

Я запам’ятала… Я була зовсім маленька, але я все запам’ятала…

Червень сорок першого року…

Останнє, що я запам’ятала з мирного життя – казку, мама читала її на ніч. Мою улюблену – про Золоту рибку. Я завжди в Золотої рибки теж що-небудь просила: «Золота рибко… Дорогенька Золота рибко…» І сестричка просила. Вона просила інакше: «Щучим велінням, моїм хотінням…». Хотіли, щоб ми поїхали на літо до бабусі і щоб тато з нами поїхав. Він такий веселий…

Вранці прокинулася від страху… Від якихось незнайомих звуків…

Мама з татом думали, що ми спимо, а я лежала поряд із сестричкою і прикидалася, що сплю. Бачила: тато довго цілував маму, цілував обличчя, руки, а я дивувалася, що ніколи раніше він так її не цілував. У двір вони вийшли, тримаючись за руки, я підскочила до вікна – мама повисла в тата на шиї й не відпускала його. Він відірвав її від себе й побіг, вона наздогнала й знову не пускає і щось кричить. Тоді я теж закричала: «Тату! Тату!»

Прокинулися сестричка та братик Вася, сестричка дивиться, що я плачу, й вона закричала: «Тату!» Вискочили ми всі на ґанок: «Тату!!» Батько побачив нас і, як зараз пам’ятаю, охопив голову руками й пішов, навіть побіг. Він озирнутися боявся…

Сонце світило мені в обличчя. Так тепло… І тепер не віриться, що мій батько того ранку йшов на війну. Я була зовсім маленька, але, здається мені, я розуміла, що бачу його востаннє. І вже ніколи не зустріну. Я була зовсім… Зовсім маленька…

Так і зв’язалося в мене у пам’яті, що війна – це коли немає тата…

А потім пам’ятаю: чорне небо і чорний літак. Біля шосе лежить наша мама, розкинувши руки. Ми просимо її встати, а вона не встає. Не підводиться. Солдати загорнули маму в плащ-намет і поховали в піску, на тому ж місці. Ми кричали і просили: «Не закопуйте нашу мамку в ямку. Вона прокинеться, і ми підемо далі». На піску повзали якісь великі жуки… Я не могла уявити, як мама житиме під землею з ними. Як ми її потім знайдемо, як ми зустрінемося? Хто напише нашому таткові?

Хтось із солдатів запитував мене: «Дівчинко, як тебе звати?» А я забула… «Дівчинко, а як твоє прізвище? Як звати твою маму?» Я не пам’ятала… Ми сиділи біля маминого горбочка до ночі, поки нас не підібрали й не посадили на воза. Повний віз дітей. Віз нас якийсь дідусь, збирав усіх на дорозі. Приїхали ми в чуже село, і розібрали нас по хатах чужі люди.

Я довго не розмовляла. Тільки дивилася.

Потім пам’ятаю – літо. Яскраве літо. Чужа жінка гладить мене по голівці. Я починаю плакати. І починаю говорити… Розповідати про маму й про тата. Як тато біг від нас і навіть не озирнувся… Як мама лежала… Як повзали жуки на піску…

Жінка гладить мене по голівці. У ці хвилини я зрозуміла: вона схожа на мою маму…

«Моя перша й остання цигарка…»

Гена Юшкевич – 12 років.

Зараз – журналіст.

Сонце… І незвична тиша. Незрозуміла мовчанка.

Ранок першого дня війни…

Наша сусідка, дружина військового, вийшла у двір вся в сльозах. Вона щось прошепотіла мамі, але показала знаками, що треба мовчати. Усі боялися вимовити вголос те, що трапилося, навіть тоді, коли вже знали, адже вже встигли повідомити. Але вони боялися, щоб їх не назвали провокаторами. Панікерами. А це страшніше за війну. Вони боялися… Це я зараз так думаю… І, звісно, ніхто не вірив. Що ви! Наша армія на кордоні, наші вожді у Кремлі! Країна надійно захищена, неприступна для ворогів! Це я тоді так думав… Я був піонером.

Крутили радіо. Чекали на виступ Сталіна. Його голос був потрібен. Але Сталін мовчав. Потім виступив Молотов… Усі слухали. Молотов сказав: «Війна». Усе одно ще ніхто не вірив. Де Сталін?

Налетіли на город літаки… Десятки незнайомих літаків. Із хрестами. Вони затулили небо, затулили сонце. Жах!! Посипалися бомби… Безперервно було чути вибухи. Тріскотнеча. Усе відбувалося, наче уві сні… Не наяву… Я вже був не маленький, я запам’ятав свої відчуття. Свій страх, що розповзався по всьому тілі. По всіх словах. Думках. Ми вискочили з будинку, кудись бігли вулицями… Мені здавалося, що міста вже немає, самі руїни. Дим. Вогонь. Хтось сказав: треба бігти на кладовище, тому що кладовище не бомбитимуть. Навіщо бомбити мертвих? У нашому районі було велике єврейське кладовище зі старими деревами. І всі кинулися туди, там зібралися тисячі людей. Вони обіймали каміння, ховалися за плитами.

Там ми з мамою просиділи до ночі. Ніхто навколо не вимовляв слова «війна», я чув інше слово – «провокація». Його повторювали всі. Розмови були такі, що ось-ось наші війська перейдуть у наступ. Сталін дав наказ. І в це вірили.

Але всю ніч гули труби заводів на околицях Мінська…

Перші вбиті…

Першим… побачив убитого коня… Потім… убиту жінку… Це мене здивувало. Я уявляв собі, що на війні вбивають лише чоловіків.

Прокинуся вранці… Хочу зіскочити з ліжка, а потім згадую – війна, й заплющую очі… Не хочеться вірити.

На вулицях уже не стріляли… Було тихо. Кілька днів тихо. І раптом почався рух… Іде, наприклад, білий чоловік, увесь від черевиків до волосся білий. У борошні. І несе на собі білий мішок. Інший біжить… У нього з кишень падають консервні банки, в руках консервні банки. Цукерки… Пачки тютюну… Хтось несе перед собою шапку з цукром… Кастрюлю з цукром… Не описати! Один тягне рулон тканини, інший іде весь обмотаний синім ситчиком. Червоним… Смішно, але ніхто не сміється. Це розбомбили продуктові склади. Великий магазин біля нас… Люди кинулися розбирати те, що там залишилося. На цукровому заводі кілька людей потонуло в чанах із патокою. Жах!! Усе місто лускало насіння. Знайшли десь склад із насінням. На моїх очах прибігла до крамниці жінка… У неї із собою нічого не було: ні мішка, ні сітки – так вона зняла із себе комбінацію. Рейтузи. І набила їх гречкою. Потягла… Усе це чомусь мовчки. У ці хвилини люди не розмовляли…

Коли я покликав маму, залишалася сама гірчиця, жовті банки з гірчицею. «Не бери нічого», – просила мама. Пізніше вона зізналася, що їй було соромно, тому що все життя вона вчила мене іншого. Навіть коли ми голодували і згадували ці дні, все одно ні про що не жалкували. Такою була моя мама!

Містом… Нашими вулицями спокійно гуляли німецькі солдати. Знімали все на кіноплівку. Сміялися. У нас до війни була в школі улюблена гра, ми малювали німців. Малювали їх із великими зубами. Іклами. А тут вони ходять… Молоді, гарні… Із гарними гранатами, засунутими в голінища міцних чобіт. Грають на губних гармоніках. Навіть жартують із нашими гарними дівчатами…

Старший німець тягне якогось ящика. Ящик важкий. Він покликав мене і показав: допоможи. В ящика було дві ручки, ми взялися з ним за ці ручки. Коли донесли, куди слід, німець похлопав мене по плечу й дістав із кишені пачку цигарок. Ось, мовляв, плата.

Я прийшов додому. Терпцю не стало, сів на кухні й закурив. І не чув, як грюкнули двері, заходить мама:

– Куриш?

– М-м…

– А цигарки чиї?

– Німецькі.

– Куриш, та ще й ворожі цигарки. Це зрада Батьківщини.

Це була моя перша й остання цигарка.

Одного разу ввечері мама сіла коло мене:

– Я не можу витримати, що вони тут. Ти мене розумієш?

Вона хотіла боротися. Із перших днів. Ми вирішили шукати підпільників, ми не сумнівалися, що вони є. Ані на хвилину не сумнівалися.

– Я люблю тебе найбільше за всіх, – сказала мама. – Але ти мене розумієш? Ти мене пробачиш, якщо з нами щось станеться?

Я закохався у свою маму, тепер я слухався її беззаперечно. І це потім залишилося на все життя…

«Бабуся молилася… Вона просила, аби моя душа повернулася…»

Наташа Голик – 5 років.

Зараз – коректор.

Я навчилася молитися… Часто згадую, як під час війни я навчилася молитися…

Сказали – війна, я, і це зрозуміло, у п’ять років не уявляла жодних картин. Жодних страхів. Але від страху, саме від страху, заснула. І спала два дні. Два дні лежала, наче лялька. Усі думали, що я померла. Мама плакала, а бабуся молилася. Вона молилася два дні та дві ночі.

Я розплющила очі, і перше, що пам’ятаю, – світло. Яскраве-яскраве світло, незвичайно яскраве. Мені від цього світла стало боляче. Чую чийсь голос, пізнаю: це моєї бабусі голос. Бабуся стоїть перед іконою й молиться. «Бабусю… Бабусю…» – покликала я її. Вона не озирнулася. Не повірила, що це я її кличу… Я вже прокинулася… Розплющила очі…

– Бабусю, – потім запитувала я, – як ти молилася, коли я помирала?

– Я просила, аби твоя душа повернулася.

За рік померла наша бабуся. Я вже вміла молитися. Я молилася й просила, аби її душа повернулася.

А вона не повернулася…

«Вони лежали на жаринах рожеві…»

Катя Коротаєва – 13 років.

Зараз – інженер-гідротехнік.

Розповім про запах… Як пахне війна…

До війни я закінчила шість класів. Тоді був такий порядок у школі, що від четвертого класу всі складали іспити. І ось ми склали останній іспит. Це був червень, а травень і червень у сорок першому були холодними. Якщо у нас бузок цвіте десь у травні, то того року він цвів у середині червня. І ось початок війни у мене назажди пов’язаний із запахом бузку. Із запахом черемхи… Ці дерева завжди пахнуть мені війною…

Жили ми в Мінську, й народилася я в Мінську. Батько – військовий капельмейстер. Я ходила на військові паради з ним. Окрім мене в родині було ще два старших брати. Мене, звісно, всі любили й пестили, як найменшу, до того ж іще й сестричку.

Попереду літо, попереду канікули. Це було дуже радісно. Я займалася спортом, ходила в Дім Червоної Армії плавати в басейні. І мені дуже заздрили, навіть хлопчаки в класі заздрили. А я пишалася, що вмію добре плавати. Двадцять другого червня, в неділю, мало святкуватися відкриття Комсомольського озера. Його довго копали, будували, навіть наша школа ходила на суботники. Я збиралася піти покупатися одною з перших. Аякже!

Уранці у нас було заведено завжди ходити за свіжими булочками. Це вважалося моїм обов’язком. Дорогою я зустріла подругу, вона мені сказала, що почалася війна. На нашій вулиці було багато садів, будиночки потопали всі у квітах. Я подумала: «Яка війна? Що це вона вигадала?»

Удома батько ставив самовар… Не встигла я нічого розповісти, як почали прибігати сусіди, й у всіх на губах одне слово: «Війна! Війна!» А назавтра о сьомій ранку найстаршому братові принесли повістку у військомат. Удень він збігав на роботу, і йому віддали гроші, він розрахувався. Із цими грошима він прийшов додому і сказав мамі: «Я йду на фронт, мені нічого не потрібно. Візьми ці гроші, купіть Катрусі нове пальто». А я тільки-но перейшла до сьомого класу, стала старшокласницею, мріяла, що мені пошиють синє бостонове пальто із сірим каракулевим коміром. І він про це знав.

Я досі пам’ятаю, що, йдучи на фронт, брат дав гроші мені на пальто. А жили ми скромно, дірок у сімейному бюджеті не бракувало. Але мама купила б мені це пальто, якщо брат попросив. Нічого вона не встигла…

Мінськ почали бомбардувати. Ми переселилися з мамою до мурованого льоху сусідів. У мене була улюблена кішка, дуже дика, далі двору нікуди не ходила, але, коли починали бомбардувати і я тікала з двору до сусідів, кішка – слідом за мною. Я її жену: «Йди додому!», а вона за мною. Вона теж боялася залишатися одна. Німецькі бомби летіли з якимось вищанням, із воєм. Я була дівчинкою музикальною, на мене це сильно діяло. Ці звуки… Це так страшно, що в мене були мокрі долоньки. У льосі з нами сидів сусідський чотирирічний хлопчик, він не плакав. У нього тільки очі робилися великі.

Спочатку горіли окремі будинки, потім загорілося місто. Ми любимо дивитися на полум’я, на вогнище, але страшно, коли горить будинок, а тут вогонь ішов з усіх боків, небо й вулиці застлав дим. І місцями це сильне освітлення… Від вогню… Пам’ятаю три відчинені вікна в якомусь дерев’яному будиночку, на підвіконні розкішні філокактуси. Людей у цьому будинку вже немає, тільки кактуси цвітуть… Було таке відчуття, що це не червоні квіти, а полум’я. Квіти горять…

Ми тікали…

Дорогою в селах нас годували хлібом і молоком, більше нічого в людей не було. А ми без грошей. Я пішла з дому в хустинці, а мама чомусь вибігла в зимовому пальті й у черевичках на високих підборах. Нас годували задарма, ніхто про гроші й не нагадував. Біженці текли юрмами.

Потім хтось передній передав, що дорога попереду перерізана німецькими мотоциклістами. Повз оті самі села, тих самих тіточок із глечиками молока ми бігли назад. Прибігли на нашу вулицю… Ще кілька днів тому тут була зелень, тут були квіти, а зараз усе випалено. Навіть від столітніх лип нічого не залишилося. Усе було випалено до жовтого піску. Кудись зник чорнозем, на якому все росло, тільки жовтий жовтий пісок… Лише пісок… Наче стоїш біля свіжовикопаної могили…

Залишилися заводські печі, вони були білі, прокалилися в сильному полум’ї. Більше нічого знайомого… Згоріла вся вулиця. Згоріли бабусі й дідусі, й багато маленьких дітей, тому що вони не втекли разом із усіма, думали – їх не зачеплять. Вогонь нікого не пожалів. Ідеш – лежить чорний труп, отже, стара людина згоріла. А побачиш здаля щось маленьке, рожеве, – це дитинка. Вони лежали на жаринах рожеві…

Мама зняла із себе хустку й зав’язала мені очі… Так ми дійшли до нашого будинку, до того місця, де кілька днів тому стояв наш дім. Будинку не було. Нас зустріла наша кішка, яка дивом врятувалася. Вона притулилася до мене, і все. Ніхто з нас не міг говорити… Кішка не нявчала, навіть кішка кілька днів мовчала. Ми всі мовчали.

Побачила перших фашистів, навіть не побачила, а почула – в них у всіх були ковані чоботи, вони лунко цокотіли. Цокотіли нашою мощеною вулицею. А мені здавалося, що навіть землі боляче, коли вони йдуть.

А бузок так цвів того року… А черемха так цвіла…

«А я все одно хочу маму…»

Зіна Косяк – 8 років.

Зараз – перукарка.

У сорок першому…

Я закінчила перший клас, і батьки відвезли мене на літо в піонерський табір у Городище під Мінськом. Приїхала, один раз покупалася, а через два дні – війна. Нас почали відправляти з табору. Посадили в поїзд і повезли. Літали німецькі літаки, а ми кричали: «Ура!». Того, що це можуть бути чужі літаки, ми не розуміли. Поки вони не почали бомбити… Тоді зникли всі барви. Усі кольори… З’явилося вперше слово «смерть», усі почали говорити це незрозуміле слово. А мами й тата немає поряд…

Коли їхали з табору, кожному в пошивку що-небудь насипали – кому крупу, кому цукор. Навіть найменших не обминули, всім давали щось із собою. Хотіли взяти якомога більше продуктів у дорогу, й ці продукти дуже берегли. Але в поїзді ми побачили поранених солдатів. Вони стогнали, їм так боляче, хотілося віддати все цим солдатам. Це в нас називалося: «Годувати тат». Усіх військових чоловіків ми називали татами.

Нам розповіли, що Мінськ горів, згорів увесь, там уже німці, а ми їдемо в тил. Їдемо туди, де немає війни. Везли більш як місяць. Скерують у якесь місто, прибудемо за адресою, а залишити нас не можуть, тому що вже близько німці. І доїхали так до Мордовії. Місто дуже гарне, там кругом стояли церкви.

Будинки низькі, а церкви високі. Спати не було на чому, спали на соломі. Коли настала зима, на чотирьох були одні черевики. А потім почався голод. Голодував не лише дитбудинок, голодували й люди навколо нас, тому що все віддавали фронту. У дитбудинку мешкало двісті п’ятдесят дітей, й одного разу – покликали на обід, а їсти взагалі нічого. Сидять у їдальні виховательки й директор, дивляться на нас, і очі в них сповнені сліз. А була в нас кобила Майка… Вона була стара й дуже лагідна, ми возили на ній воду. Наступного дня вбили цю Майку. І давали нам воду і такий маленький шматочок Майки… Але від нас це довго приховували. Ми не могли б її їсти… Нізащо! Це була єдина кобила в нашому дитбудинку. І ще двоє голодних котів. Скелети! Добре, думали ми потім, це щастя, що коти такі худі, нам не доведеться їх їсти.

Ходили ми з величезними животами, я, наприклад, могла з’їсти відро супу, тому що в цьому супі нічого не було. Скільки мені наливатимуть, стільки їстиму і їстиму. Рятувала нас природа, ми були наче жуйні тварини. Навесні у радіусі кількох кілометрів… Навколо дитбудинку… Не розпускалося жодне дерево, тому що з’їдалися всі пуп’янки, ми здирали навіть молоду кору. Їли траву, всю підряд їли. Нам дали бушлати, у цих бушлатах ми проколупали кишені й носили із собою траву, носили й жували. Літо нас рятувало, а взимку ставало дуже важко. Маленьких дітей, нас було близько сорока, поселили окремо. Ночами – плач. Кликали маму й тата. Вихователі й учителі намагалися не вимовляти при нас слово «мама». Вони розповідали нам казки й підбирали такі книжки, аби там не було цього слова. Якщо хтось раптом вимовляв «мама», ми одразу починали плакати. Невтішний плач.

Учитися я знову пішла в перший клас. А вийшло так: перший клас я закінчила з похвальною грамотою, але коли ми приїхали в дитбудинок і в нас запитали, в кого «переекзаменівка», я сказала, що в мене, бо подумала: «переекзаменівка» – це і є похвальна грамота. У третьому класі я втекла з дитбудинку. Пішла шукати маму. Голодною та знесиленою в лісі мене знайшов дідусь Большаков. Дізнався, що я з дитбудинку, й забрав до себе в сім’ю. Жили вони вдвох із бабусею. Я зміцніла й почала допомагати їм по господарству: траву збирала, картоплю полола, – все робила. Їли ми хліб, але це був такий хліб, що в ньому було мало хліба. Він – гіркий. У борошно намішували все, що мололося: лободу, квіти горіха, картоплю. Я досі не можу спокійно дивитися на масну траву і їм багато хліба. Ніяк не можу його наїстися… За десятки років…

Скільки я все-таки пам’ятаю. Багато ще пам’ятаю…

Я пам’ятаю божевільну маленьку дівчинку, яка залазила до когось на город, знаходила нірку й пильнувала біля неї мишку. Дівчинка теж хотіла їсти… Я пам’ятаю її обличчя, навіть сарафанчик, в якому вона ходила. Одного разу я підійшла до неї, і вона мені… Розповіла… Про мишку… Ми разом сиділи й пильнували тієї мишки…

Усю війну я говорила й очікувала, що, коли закінчиться війна, ми запряжемо з дідусем коня й поїдемо шукати маму. У дім заходили евакуйовані, я в усіх запитувала: «Ви не зустрічали мою маму?». Евакуйованих було багато, так багато, що в кожному домі стояв баняк теплої кропиви. Якщо люди зайдуть, щоб їм було чогось теплого поїсти. Більше нічого було дати… Але баняк кропиви стояв у кожному домі… Я це добре пам’ятаю. Я цю кропиву збирала.

Війна закінчилася… Чекаю день, два, за мною ніхто не їде. Мама за мною не їде, а тато, я знала, в армії. Чекала я так два тижні, далі чекати не було сили. Залізла в якийсь поїзд під лавку й поїхала… Куди? Не знала. Я думала (це ж дитяча свідомість іще), що всі поїзди ідуть у Мінськ. А в Мінську на мене чекає – мама! Потім приїде наш тато… Герой! Із орденами, з медалями.

Вони пропали десь під бобмами… Сусіди потім розповідали – поїхали вдвох шукати мене. Побігли на станцію…

Мені вже п’ятдесят один рік, у мене є свої діти. А я все одно хочу маму…

«Такі гарні німецькі іграшки…»

Таїса Насвєтнікова – 7 років.

Зараз – учителька.

Перед війною…

Як я себе пам’ятаю… Усе було добре: дитячий садок, свята, наш двір. Дівчатка та хлоп’ята. Я багато читала, боялася черв’яків і любила собак. Жили ми у Вітебську, тато працював у будівельному управлінні. Із дитинства я найбільше запам’ятала, як тато навчав мене плавати у Двині.

А потім була школа. Від школи в мене залишилося таке враження: дуже широкі сходи, скляна прозора стінка й дуже багато сонця й дуже багато радості. Було таке відчуття, що життя – це свято.

У перші ж дні війни тато пішов на фронт. Я пам’ятаю прощання на вокзалі… Тато весь час переконував маму, що вони відженуть німців, але щоб ми евакуювалися. Мама не розуміла: навіщо? Якщо ми залишимося вдома, він швидше нас знайде. Одразу. А я все повторювала: «Таточку, рідненький! Тільки повертайся швидше. Таточку рідненький…»

Їхав тато, через кілька днів їхали й ми. Дорогою нас весь час бомбили, бомбити нас було легко, оскільки ешелони в тил ішли через кожні п’ятсот метрів. Їхали ми майже без багажу: в мами було сатинове платтячко в білий горошок, а в мене ситцевий червоний сарафанчик із квіточками. Усі дорослі говорили, що червоне добре видно зверху, і лише наліт, усі кидалися в кущі, а мене, чим лише можна, накривали, аби мій червоний сарафанчик не було видно, бо я наче ліхтарик.

Воду пили з боліт і канав. Починалися кишкові захворювання. Я теж захворіла… Три доби не приходила до тями… Потім мама розповіла, як мене врятували. Коли ми зупинялися у Брянську, на сусідню колію подали військовий ешелон. Моїй мамі було двадцять шість років, вона була дуже вродлива. Наш поїзд стояв довго. Вона вийшла з вагону, і їй сказав якийсь комплімент офіцер із того ешелону. Мама попросила: «Відійдіть, я не можу бачити вашу усмішку. У мене дочка помирає». Офіцер виявився військовим фельдшером. Він вскочив до вагона, побачив мене й покликав свого товариша: «Швидко принеси чай, сухарі й беладону». Оці солдатські сухарі… Літрова пляшка міцного чаю й кілька таблеток беладони врятували мені життя.

Поки ми їхали в Актюбинськ, увесь ешелон перехворів. Нас, дітей, не пускали туди, де лежали мертві й убиті, нас оберігали від цієї картини. Ми чули тільки розмови: там стільки-то закопали в яму, там стільки-то… Мама приходила з блідим-блідим обличчям, руки в неї трусилися. А я все допитувалася: «А куди поділися ці люди?».

Ніяких пейзажів не пам’ятаю. І це дуже дивно, тому що я любила природу. Запам’яталися тільки ті кущі, під якими ми ховалися. Яри. Чомусь мені здавалося, що ніде немає лісу, що ми їдемо тільки між полями, в якійсь пустелі. Одного разу я відчула такий страх, що після нього вже ніяких бомб не боялася. Нас не попередили, що потяг стоїть десять-п’ятнадцять хвилин. Коротко. Потяг пішов, а я залишилася… Сама… Не пам’ятаю, хто мене підхопив… Мене буквально вкинули у вагон… Але не в наш вагон, а в якийсь передостанній… Тоді я вперше злякалася, що залишуся сама, а мама поїде. Поки мама була поруч, нічого не було страшно. А тут я заніміла від страху. І поки мама до мене не прибігла, не схопила на руки, я була німа, ніхто з мене слова не міг добути. Мама – це був мій світ. Моя планета. Якщо в мене навіть щось боліло, візьмешся за мамину руку, й уже не болить. Уночі я завжди спала поряд із нею, що тісніше, то менше страху. Якщо мама близько, здається, що все в нас, як раніше вдома було. Заплющиш очі – ніякої війни немає. Тільки мама не любила говорити про смерть. А я весь час розпитувала…

З Актюбинська поїхали в Магнітогорськ, там жив татів рідний брат. До війни у нього була велика родина, багато чоловіків, а коли ми приїхали, у будинку мешкали самі жінки. Чоловіки всі пішли на війну. Наприкінці сорок першого отримали дві похоронки – загинули дядькові сини…

Із тієї зими ще запам’яталася вітрянка, якою ми перехворіли всією школою. І червоні штани… На карточки мама отримала шматок бордової байки, з неї пошила мені штани. І діти мене дражнили

«Монах у червоних штанах». Мене це дуже ображало. Трохи пізніше отримали на карточки калоші, я їх підв’язувала і так бігала. Біля кісточок вони натирали ранки, тому весь час доводилося під п’ятки щось підкладати, аби п’ятка була вище і не було б цих ран. Але зима була такою холодною, що в мене весь час підмерзали руки й ноги. У школі часто псувалося опалення, в класах замерзала вода на підлозі, і ми ковзали між партами. Сиділи в пальто, в рукавичках, тільки обрізали пальчики, щоб можна було тримати ручку. Пам’ятаю, що всі багато читали… Так багато… Як ніколи… Перечитали дитячу бібліотеку, юнацьку. І нам почали давати дорослі книжки. Інші дівчатка боялися, навіть хлопці не любили, пропускали ті сторінки, де писалося про смерть. А я читала…

Випало багато снігу. Усі діти вибігали на вулицю й ліпили снігову бабу. А я не могла вийти з дива: як можна ліпити снігову бабу й радіти, коли війна.

Дорослі слухали весь час радіо, без радіо не могли жити. І ми теж. Раділи кожному салютові в Москві, переживали кожне повідомлення: як там на фронті? У підпіллі, в партизанах? Вийшли фільми про битву під Сталінградом і під Москвою, так ми по п’ятнадцять-двадцять разів їх дивилися. Тричі підряд показуватимуть, і ми будемо тричі дивитися. Фільми показували у школі, спеціального кінозалу не було, показували в коридорі, а ми сиділи на підлозі. Дві-три години сиділи. Я запам’ятовувала смерть… Мама мене за це лаяла. Радилася з лікарями, чому я така… Чому мене цікавлять такі недитячі речі, як смерть? Як навчити мене думати про дитяче…

Я перечитала казки… Дитячі казки… Що я знову помітила? Я помітила, як багато там убивають. Багато крові. Це стало для мене відкриттям…

Наприкінці сорок четвертого року… Я побачила перших полонених німців… Вони йшли широкою колоною по вулиці. І що мене вразило, так це те, що люди підходили до них і давали хліб. Мене це так вразило, що я побігла на роботу до мами запитати:

«Чому наші люди дають німцям хліб?». Мама нічого не сказала, вона тільки заплакала. Тоді ж я побачила першого мертвого в німецькій формі, він ішов-ішов у колоні й упав. Колона постояла й рушила далі, а біля нього поставили нашого солдата. Я підбігла… Мене тягнуло подивитися на смерть зблизька, побути поряд. Коли по радіо оголошували про втрати супротивника, ми завжди раділи… А тут… Я побачила… Людина наче спала… Він навіть не лежав, а сидів, напівзігнувшись, голова трохи на плечі. Я не знала: ненавидіти мені його чи жаліти? Це був ворог. Наш ворог! Не пам’ятаю: молодий він чи старий? Дуже втомлений. Через це мені було важко його ненавидіти. Я теж мамі про це розповіла. І вона знову плакала.

Дев’ятого травня ми прокинулися вранці від того, що в під’їзді хтось дуже сильно кричав. Було ще зовсім рано. Мама пішла дізнатися, що трапилося, прибігла розгублена: «Перемога! Невже перемога?» Це було так незвично: війна скінчилася, така довга війна. Хтось плакав, хтось сміявся, хтось кричав… Плакали ті, хто втратив близьких, раділи від того, що все-таки це – Перемога! У когось була жменька крупи, у когось – картопля, у когось – буряки, – все зносили в одну квартиру. Я ніколи не забуду того дня. Отого ранку… Навіть надвечір уже було не так…

Під час війни всі чомусь говорили тихо, мені навіть здавалося, що пошепки, а тут усі раптом почали розмовляти голосно. Ми весь час були поряд із дорослими, нас пригощали, нас голубили й проганяли: «Ідіть на вулицю. Сьогодні – свято». І кликали назад. Нас ніколи стільки не обіймали й не цілували, як того дня.

Але я – щаслива людина, в мене повернувся з війни тато. Тато привіз гарні дитячі іграшки. Іграшки були німецькі. Я не могла зрозуміти, як можуть бути такі гарні іграшки німецькими…

Із татом я теж спробувала заговорити про смерть. Як нас бомбили, коли ми з мамою евакуювалися… Як уздовж дороги по обидва боки лежали мертвими наші солдати. Їхні обличчя були прикриті гілками. Над ними дзижчали мухи… Тисячі мух… Про мертвого німця… Розповіла про тата моєї подружки, який повернувся з війни і через кілька днів помер. Помер від хвороби серця. Ніхто не міг зрозуміти: як можна померти після війни, коли всі щасливі?

Тато мовчав…