Kitobni o'qish: «Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)»

Shrift:

* * *

Ми повітря, ми не земля…
М. Мамардашвілі

Історична довідка

«Білорусь… Для світу ми terra incognito – невідома, незвідана земля. «Біла Росія – так приблизно звучить назва нашої країни англійською мовою. Про Чорнобиль усі знають, але тільки в зв’язку з Україною і Росією. Ми ще повинні розповісти про себе…»

«Народная газета», 27 квітня 1996 р.

«26 квітня 1986 р. о 1 годині 23 хвилини 58 секунд – серія вибухів зруйнувала реактор і будівлю 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС, розташованої поблизу білоруської границі. Чорнобильська катастрофа стала найбільшою технологічною катастрофою XX століття.

Для маленької Білорусі (населення 10 млн осіб) вона стала національним лихом, хоча у самих білорусів немає жодної атомної станції. Це, як і раніше, аграрна країна, з переважно сільським населенням. У роки Великої Вітчизняної війни німецькі фашисти знищили на білоруській землі 619 сіл разом із їхніми жителями. Після Чорнобиля країна втратила 485 сіл і селищ: 70 із них вже навічно поховані в землі. У війну загинув кожен четвертий білорус, сьогодні кожен п’ятий живе на зараженій території. Це 2,1 млн осіб, із них – 700 тис. дітей. Серед чинників демографічного згасання радіація займає головне місце. У Гомельській і Могильовській областях (найбільш постраждалих від чорнобильської катастрофи) смертність перевищила народжуваність на 20 %.

Внаслідок катастрофи в атмосферу викинуто 50×10⁶ Кu радіонуклідів, із них 70 % припало на Білорусь: 23 % її території заражено радіонуклідами – понад 1 Ku/км по цезію-137. Для порівняння: в Україні заражено 4,8 % території, в Росії – 0,5 %. Площа сільгоспугідь із щільністю забруднення від 1 і більше Ku/км² становить понад 1,8 млн гектарів, стронцієм-90 із щільністю 0,3 і більше Ku/км² – близько 0,5 млн гектарів. Із сільгоспобороту виведено 264 тис. гектарів землі. Білорусь – країна лісів. Але 26 % лісів і більше половини лугів у заплавах річок Прип’ять, Дніпро, Сож відносяться до зони радіоактивного забруднення…

Як наслідок постійного впливу малих доз радіації з кожним роком у країні збільшується кількість ракових захворювань, дітей із розумовою відсталістю, нервово-психічними розладами та генетичними мутаціями…»

Зб. «Чернобыль». «Белорусская энциклопедия», 1996, с. 7, 24, 49, 101, 149

«За даними спостережень, 29 квітня 1986 року високий радіаційний фон було зареєстровано в Польщі, Німеччині, Австрії, Румунії, 30 квітня – в Швейцарії і Північній Італії, 1–2 травня – у Франції, Бельгії, Нідерландах, Великобританії, північній Греції, 3 травня – в Ізраїлі, Кувейті, Туреччині…

Закинуті на велику висоту газоподібні та летючі речовини поширювалися глобально: 2 травня їх зареєстровано в Японії, 4 травня – в Китаї, 5-го – в Індії, 5 і 6 травня – в США і Канаді.

Менше тижня знадобилося, щоб Чорнобиль став проблемою всього світу…»

Зб. «Последствия Чернобыльской аварии в Беларуси». Мінськ. Міжнародний вищий Сахаровський коледж з радіоекології. 1992 р. с. 82.

«Четвертий реактор, іменований об’єктом “Укриття”, як і раніше, зберігає у своїй свинцево-залізобетонній утробі близько 200 тонн ядерних матеріалів. Причому паливо частково перемішано з графітом і бетоном. Що з ними відбувається сьогодні, не знає ніхто.

Саркофаг споруджували наспіх, конструкція унікальна, напевно, інженери-розробники з Пітера можуть нею пишатися. Слугувати вона мусила тридцять років. Однак монтували його “дистанційно”, плити стикували з допомогою роботів і вертольотів – звідси і щілини. Сьогодні, згідно з деякими даними, загальна площа зазорів і тріщин перевищує 200 квадратних метрів, із них продовжують вириватися радіоактивні аерозолі. Якщо вітер дме з півночі, то на півдні – зольна активність: із ураном, плутонієм, цезієм. Мало того, в сонячний день при вимкненому світлі в реакторній залі видно стовпи світла, які падають згори. Що це? Проникає всередину і дощ. А при попаданні вологи в паливовміщуючі маси можлива ланцюгова реакція…

Саркофаг – небіжчик, який дихає. Дихає смертю. На скільки його ще вистачить? На це ніхто не відповість, досі неможливо підібратися до багатьох вузлів і конструкцій, щоб дізнатись, який у них запас міцності. Зате всі розуміють: руйнування “Укриття” призвело б до наслідків навіть страшніших, ніж 1986-го…»

Журнал «Огонёк», № 17, квітень 1996 р.

«До Чорнобиля… на 100 тисяч білоруських жителів було 82 випадки онкологічних захворювань. Сьогодні статистика така: на 100 тисяч – 6 тисяч хворих. Збільшення майже в 74 рази.

Смертність за останні десять років збільшилася на 23,5 %. Від старості вмирає 1 людина з 14, в основному працездатні – 46–50 років. У найбільш заражених областях при медичному огляді встановлено: з 10 осіб – сім хворих. Їдеш по селах, і тебе вражає територія кладовищ, які розрослися…»

«Досі багато яких цифр є невідомі…. Їх усе ще тримають у таємниці, такі вони жахливі. Радянський Союз послав на місце катастрофи 800 тисяч солдатів строкової служби та призваних на службу ліквідаторів, середній вік останніх був 33 роки. А хлопчаків узяли служити в армію відразу після школи…

Тільки в Білорусі значаться у списках ліквідаторів 115 493 особи. За даними Міністерства охорони здоров’я, з 1990 по 2003 рік 8553 ліквідаторів померли. По дві людини за день…»

«Так починалася історія…

1986 рік… На перших шпальтах радянських і зарубіжних газет репортажі про суд над винуватцями чорнобильської катастрофи…

А тепер… Уявіть порожній п’ятиповерховий будинок. Будинок без мешканців, але з речами, меблями, одягом, які використовувати вже ніхто і ніколи не зможе. Тому що будинок цей у Чорнобилі… Але саме в такому будинку мертвого міста давали невелику прес-конференцію для журналістів ті, кому належало вершити суд над винуватцями в атомній аварії. На найвищому рівні, в ЦК КПРС вирішили, що справа має розглядатися на місці злочину. У самому Чорнобилі. Суд відбувся в будівлі місцевого Будинку культури.

На лаві підсудних шестеро – директор атомної станції Віктор Брюханов, головний інженер Микола Фомін, заступник головного інженера Анатолій Дятлов, начальник зміни Борис Рогожкін, начальник реакторного цеху Олександр Коваленко, інспектор Держатоменергонагляду СРСР Юрій Лаушкін.

Глядацькі місця порожні. Сидять самі журналісти. Втім, людей вже тут і немає, місто “закрили”, як “зону жорсткого радіаційного контролю”. Чи не з цієї причини його й обрали місцем суду – чим менше свідків, тим менше галасу? Немає телеоператорів, і немає західних журналістів. Звичайно, на лаві підсудних усі хотіли побачити десятки відповідальних чиновників, у тому числі й московських. Свою відповідальність мусила нести і сучасна наука. Але погодилися на “стрілочників”.

Вирок… Віктор Брюханов, Микола Фомін і Анатолій Дятлов отримали по 10 років. У інших терміни були менші. В ув’язненні Анатолій Дятлов і Юрій Лаушкін померли від наслідків сильного радіаційного опромінення. Головний інженер Микола Фомін збожеволів… А ось директор станції Віктор Брюханов відбув термін покарання від дзвінка до дзвінка – всі десять років. Зустрічали його рідні й кілька журналістів. Подія пройшла непомітно.

Колишній директор живе в Києві, служить звичайним клерком в одній із фірм… Так закінчується історія…»

«Незабаром Україна приступає до грандіозного будівництва. Над саркофагом, який накрив 1986-го року зруйнований четвертий блок Чорнобильської АЕС, з’явиться нове укриття під назвою «Арка». На цей проект 28 країн-донорів найближчим часом виділяють початкові капіталовкладення – понад 768 мільйонів доларів. Нове укриття має існувати вже не тридцять, а сто років. І задумане воно грандіозніше, бо мусить мати достатній об’єм, щоб там вести роботи з перепоховання відходів. Потрібен масивний фундамент: фактично належить зробити штучний скельний ґрунт із бетонних стовпів і плит. Слідом треба підготувати сховище, куди почнуть перевозити радіоактивні відходи, витягнуті з-під старого саркофага. Нове укриття буде виготовлене зі сталі високої якості, здатної витримати гамма-випромінювання. Тільки металу потрібно 18 тис. тонн…

“Арка” буде безпрецедентною в історії людства спорудою. По-перше, вражають її масштаби – це подвійна оболонка заввишки 150 метрів. А за естетикою вона наблизиться до Ейфелевої вежі…»

За матеріалами білоруських інтернет-газет за 2002–2005 рр.

Одинокий людський голос

«Я не знаю, про що розповідати… Про смерть чи про любов? Чи це одне і те ж… Про що?

…Ми нещодавно одружилися. Ще ходили по вулиці та трималися за руки, навіть якщо в магазин ішли. Завжди удвох. Я говорила йому: “Я тебе люблю”. Але я ще не знала, як я його любила. Не уявляла… Жили ми в гуртожитку пожежної частини, де він служив. На другому поверсі. І там іще три молоді сім’ї, на всіх одна кухня. А внизу, на першому поверсі, стояли машини. Червоні пожежні машини. Це була його служба. Завжди я в курсі: де він, що з ним? Серед ночі чую якийсь галас. Крики. Виглянула у вікно. Він побачив мене: “Зачини кватирки і лягай спати. На станції пожежа. Я скоро буду”.

Самого вибуху я не бачила. Тільки полум’я. Все ніби світилося… Все небо… Високе полум’я. Кіптява. Жар страшенний. А його все немає і немає. Кіптява тому, що бітум горів, дах станції було залито бітумом. Ходили, потім згадував, як по смолі. Збивали вогонь, а він повз. Піднімався. Скидали палаючий графіт ногами… Поїхали вони без брезентових костюмів, як були в самих сорочках, так і поїхали. Їх не попередили, їх викликали на звичайну пожежу…

Четверта година… П’ята година… Шоста… О шостій ми з ним збирались їхати до його батьків. Садити картоплю. Від міста Прип’яті до села Сперіжжя, де жили його батьки, сорок кілометрів. Сіяти, орати… Він це любить… Мати часто згадувала, як не хотіли вони з батьком відпускати його в місто, навіть новий будинок спорудили. Забрали в армію. Служив у Москві в пожежних військах, і коли повернувся: тільки в пожежники! Нічого іншого не визнавав. (Мовчить.)

Іноді ніби чую його голос… Живий… Навіть фотографії так на мене не діють, як голос. Але він ніколи мене не кличе. І уві сні… Це я його кличу…

Сьома година… О сьомій годині мені передали, що він у лікарні. Я побігла, але навколо лікарні вже стояла кільцем міліція, нікого не пускали. Тільки машини “швидкої допомоги” заїжджали. Міліціонери кричали: до машин не наближайтеся, лічильники зашкалюють! Не лише я, всі дружини прибігли, всі, у кого чоловіки цієї ночі опинилися на станції. Я кинулася шукати свою знайому, вона працювала лікарем у цій лікарні. Схопила її за халат, коли вона виходила з машини: “Пропусти мене!” – “Не можу! З ним зле. З ними з усіма зле”. Тримаю її: “Тільки подивитися”. “Гаразд, – каже, – тоді біжімо. На п’ятнадцять-двадцять хвилин”. Я побачила його… Набряклий весь, опухлий… Ока майже немає… “Треба молока. Багато молока! – сказала мені знайома. – Щоб вони випили хоча б по три літри”. – “Але він не п’є молока”. – “Зараз питиме”. Багато лікарів, медсестри, особливо санітарки цієї лікарні через якийсь час захворіють. Помруть. Але ніхто тоді цього не знав…

О десятій ранку помер оператор Шишенок. Він помер першим… Першого дня… Ми дізналися, що під руїнами залишився другий – Валера Ходемчук. Так його і не дістали. Забетонували. Але ми ще не знали, що вони всі будуть першими…

Питаю: “Васильку, що робити?” – “Їдь звідси! Їдь! У тебе буде дитина”. Я – вагітна. Але як я його залишу? Просить: “Їдь! Рятуй дитину!” – “Спочатку я мушу принести тобі молоко, а потім вирішимо”.

Прибігає моя подруга Таня Кибенок… Її чоловік у цій же палаті. З нею її батько, він на машині. Ми сідаємо і їдемо в найближче село по молоко, кілометрів зо три за місто… Купуємо багато трилітрових банок із молоком… Шість – щоб вистачило на всіх… Але від молока вони страшенно блювали… Увесь час непритомніли, їм ставили крапельниці. Лікарі чомусь твердили, що вони отруїлися газами, ніхто не говорив про радіацію. А місто заповнилося військовою технікою, перекрили всі дороги. Скрізь солдати. Перестали ходити електрички, поїзди. Мили вулиці якимось білим порошком… Я хвилювалась, як же мені завтра дістатися села, щоб купити йому сиродою? Ніхто не говорив про радіацію. Лише військові ходили в респіраторах… Городяни несли хліб із магазинів, відкриті кульочки з цукерками. Тістечка лежали на лотках… Звичайне життя. Тільки… Мили вулиці якимось порошком…

Увечері в лікарню не пропустили. Море людей навколо… Я стояла навпроти його вікна, він підійшов і щось мені кричав. Так відчайдушно! У натовпі хтось почув: їх відвозять уночі в Москву. Дружини збилися всі в одну купу. Вирішили: поїдемо з ними. Пустіть нас до нашим чоловіків! Не маєте права! Билися, дряпалися. Солдати, вже стояв цеп у два ряди, нас відштовхували. Тоді вийшов лікар і підтвердив, що вони полетять на літаку в Москву, але нам потрібно принести їм одяг, – той, у якому вони були на станції, згорів. Автобуси вже не ходили, і ми бігом – через усе місто… Прибігли з сумками, а літак вже вилетів. Нас спеціально обдурили. Щоб ми не кричали, не плакали…

Ніч… По один бік вулиці автобуси, сотні автобусів (вже готували місто до евакуації), а по інший бік – сотні пожежних машин. Пригнали звідусіль. Вся вулиця – в білій піні. Ми по ній ідемо… Лаємось і плачемо…

По радіо оголосили: місто евакуюють на три-п’ять днів, візьміть із собою теплі речі та спортивні костюми, будете жити в лісах. У наметах. Люди навіть зраділи – поїдемо на природу! Зустрінемо там Перше травня. Незвично. Готували в дорогу шашлики, купували вино. Брали з собою гітари, магнітофони. Улюблені травневі свята! Плакали тільки ті, чиї чоловіки постраждали.

Не пам’ятаю, як доїхала… Ніби прокинулася, коли побачила його матір: “Мамо, Вася в Москві! Відвезли спеціальним літаком!” Але ми досадили город – картоплю, капусту (а через тиждень село евакуюють!) Хто знав? Хто тоді це знав? До вечора у мене відкрилася блювота. Я – на шостому місяці вагітності. Мені так зле… Вночі сниться, що він мене кличе, поки він був живий, кликав мене уві сні: “Люсю! Люсенько!” А коли помер, жодного разу не покликав. Жодного разу… (Плаче.) Встаю я зранку з думкою, що поїду в Москву сама… “Куди ти така?” – плаче мати. Зібрали в дорогу і батька: “Нехай довезе тебе”. Зняли з ощадкнижки гроші, які у них були. Всі гроші.

Дороги не пам’ятаю… Дорога знову випала з пам’яті… У Москві у першого міліціонера запитали, в якій лікарні лежать чорнобильські пожежники, і він нам сказав, я навіть здивувалася, тому що нас лякали: державна таємниця, цілком таємно.

Шоста лікарня – на “Щукінській”…

До цієї лікарні, спеціальної радіологічної лікарні, без пропусків не пускали. Я дала гроші вахтеру, і тоді вона каже: “Іди”. Сказала, який поверх. Когось я знову просила, благала… І ось сиджу в кабінеті у завідувачки радіологічного відділення – Ангеліни Василівни Гуськової. Тоді я ще не знала, як її звуть, нічого не запам’ятовувала. Я знала тільки, що мушу його побачити. Знайти.

Вона відразу мене запитала:

– Мила моя! Миленька моя… Діти є?

Як я признаюсь?! І вже розумію, що треба приховати мою вагітність. Не пустить до нього! Добре, що я худенька, нічого по мені непомітно.

– Є, – відповідаю.

– Скільки?

Думаю: “Треба сказати, що двоє. Якщо одна – все одно не пустить”.

– Хлопчик і дівчинка.

– Раз двоє, то народжувати, видно, більше не доведеться. Тепер слухай: центральна нервова система уражена повністю, кістковий мозок вражений повністю…

“Ну, гаразд, – думаю, – буде трошки нервовою”.

– Ще слухай: якщо заплачеш – я тебе відразу відправлю. Обніматись і цілуватися не можна. Близько не підходити. Даю півгодини.

Але я знала, що вже звідси не піду. Якщо піду, то з ним. Присягнулася собі!

Заходжу… Вони сидять на ліжку, грають у карти і сміються.

– Васю! – кричать йому.

Повертається:

– О, братці, я пропав! І тут знайшла!

Смішний такий, піжама на ньому сорок восьмого розміру, а у нього – п’ятдесят другий. Короткі рукави, короткі штанці. Але пухлина з обличчя вже зійшла… Їм уливали якийсь розчин…

– А чого це ти раптом зник? – запитую.

І він хоче мене обійняти.

– Сиди-сиди, – не пускає його до мене лікар. – Нічого тут обніматися.

Якось ми це на жарт перетворили. І тут вже всі збіглись, і з інших палат теж. Усі наші. З Прип’яті. Їх же двадцять вісім душ літаком привезли. Що там? Що там у нас у місті? Я відповідаю, що почалась евакуація, все місто відвозять на три чи п’ять днів. Хлопці мовчать… А там були ще дві жінки, одна з них на прохідний у день аварії чергувала, і вона заплакала:

– Боже мій! Там мої діти. Що з ними?

Мені хотілося побути з ним удвох, ну нехай би одну хвилиночку. Хлопці це відчули, кожен придумав якусь причину, і вони вийшли в коридор. Тоді я обняла його і поцілувала. Він відсунувся:

– Не сідай поруч. Візьми стільчик.

– Так, дурниці все це, – махнула я рукою. – А ти бачив, де стався вибух? Що там? Ви ж перші туди потрапили…

– Скоріше за все, це шкідництво. Хтось спеціально влаштував. Усі наші хлопці такої думки.

Тоді так говорили. Думали.

Наступного дня, коли я прийшла, вони вже лежали по одному, кожен в окремій палаті. Їм категорично заборонялося виходити в коридор. Спілкуватись один з одним. Перестукувалися через стінку: крапка-тире, крапка-тире… Крапка… Лікарі пояснили це тим, що кожен організм по-різному реагує на дози опромінення, і те, що витримає один, іншому не під силу. Там, де вони лежали, “зашкалювали” навіть стіни. Ліворуч, праворуч і поверх під ними… Там усіх виселили, жодного хворого… Під ними і над ними нікого…

Три дні я жила у своїх московських знайомих. Вони мені говорили: бери каструлю, бери миску, бери все, що тобі треба, не соромся. Це такі виявилися люди… Такі! Я варила бульйон з індички, на шість осіб. Шість наших хлопців… Пожежників… З однієї зміни… Вони всі чергували тієї ночі: Ващук, Кибенок, Титенок, Правик, Тищура. У магазині купила їм усім зубну пасту, щітки, мило. Нічого цього в лікарні не було. Маленькі рушники купила… Я дивуюся тепер своїм знайомим, вони, звичайно, боялися, не могли не боятися, вже ходили всякі чутки, але все одно самі мені пропонували: бери все, що треба. Бери! Як він? Як вони всі? Вони будуть жити? Жити… (Мовчить.) Зустріла тоді багато хороших людей, я не всіх запам’ятала… Світ звузився до однієї точки. Він… Тільки він… Пам’ятаю літню санітарку, яка мене вчила: “Є хвороби, які не виліковуються. Треба сидіти і гладити руки”.

Рано-вранці їду на базар, звідти – до своїх знайомих, варю бульйон. Усе протерти, покришити, розлити по порціях. Хтось попросив: “Привези яблучко”. З шістьма півлітровими баночками… Завжди на шістьох! У лікарню… Сиджу до вечора. А ввечері – знову в інший кінець міста. Наскільки б мене так вистачило? Але через три дні сказали, що можна жити в готелі для медпрацівників, на території самої лікарні. Боже, яке щастя!!

– Але там немає кухні. Як я їм готуватиму?

– Вам уже не треба готувати. Їхні шлунки перестають сприймати їжу.

Він почав змінюватися – щодня я вже зустрічала іншу людину… Опіки виходили наверх… У роті, на язику і щоках, спочатку з’явилися маленькі ранки, потім вони розрослися. Пластами відходила слизова, плівочками білими. Колір обличчя… Колір тіла… Синій… Червоний… Сіро-бурий… А воно таке все моє, таке улюблене! Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити… Рятувало те, що все це відбувалося миттєво, ніколи було думати, ніколи було плакати.

Я любила його! Я ще не знала, як я його любила! Ми тільки одружилися, ще не натішились одне одним… Ідемо по вулиці. Схопить мене на руки і закрутиться. І цілує, цілує. Люди йдуть повз нас, і всі усміхаються.

Клініка гострої променевої хвороби – чотирнадцять днів… За чотирнадцять днів людина помирає…

У готелі першого ж дня дозиметристи мене заміряли. Одяг, сумка, гаманець, туфлі, – все “горіло”. І все це тут же у мене забрали. Навіть нижню білизну. Не чіпали тільки гроші. Натомість видали лікарняний халат п’ятдесят шостого розміру на мій сорок четвертий, а капці сорок третього замість тридцять сьомого. Одяг, сказали, може, привеземо, а може, й ні, навряд чи він піддасться “чистці”. У такому вигляді я і з’явилася перед ним. Злякався: “Господи, що з тобою?” А я все-таки примудрялася варити бульйон. Ставила кип’ятильник у скляну банку… Туди кидала шматочки курки… Маленькі-маленькі… Потім хтось віддав мені свою каструльку, здається, прибиральниця чи чергова готелю. Хтось – дощечку, на якій я різала свіжу петрушку. У лікарняному халаті сама я не могла дістатися базару, хтось мені цю зелень приносив. Але все марно, він не міг навіть пити… проковтнути сире яйце… А мені хотілося дістати що-небудь смачненьке! Ніби це могло допомогти. Добігла до пошти: “Дівчата, – прошу, – мені треба терміново зателефонувати моїм батькам у Івано-Франківськ. У мене тут помирає чоловік”. Чомусь вони відразу здогадалися, звідки я і хто мій чоловік, моментально з’єднали. Мій батько, сестра і брат того ж дня вилетіли до мене в Москву. Вони привезли мої речі. Гроші.

Дев’ятого травня… Він завжди мені казав: “Ти не уявляєш, яка гарна Москва! Особливо на День Перемоги, коли салют. Я хочу, щоб ти побачила”. Сиджу біля нього в палаті, розплющив очі:

– Зараз день чи вечір?

– Дев’ята вечора.

– Відчиняй вікно! Починається салют!

Я відчинила вікно. Восьмий поверх, усе місто перед нами! Букет вогню зметнувся в небо.

– Ось це так!

– Я обіцяв тобі, що покажу Москву. Я обіцяв, що у свята буду все життя дарувати квіти…

Озирнулася – дістає з-під подушки три гвоздики. Дав медсестрі гроші – й вона купила.

Підбігла і цілую:

– Мій єдиний! Любов моя!

Розбурчався:

– Що тобі наказують лікарі? Не можна мене обіймати! Не можна цілувати!

Мені забороняли його обіймати. Гладити… Але я… Я піднімала і всадовлювала його на ліжко. Перестилала ліжко, ставила градусник, приносила і забирала судно… Витирала… Всю ніч – поруч. Вартувала кожен його рух. Зітхання.

Добре, що не в палаті, а в коридорі… У мене запаморочилася голова, я вхопилася за підвіконня… Повз мене йшов лікар, він узяв мене за руку. І несподівано:

– Ви вагітна?

– Ні, ні! – Я так злякалася, що нас хтось почує.

– Не обманюйте, – зітхнув він.

Я так розгубилася, що не встигла його ні про що попросити. Назавтра мене викликають до завідуючої:

– Чому ви мене обдурили? – суворо запитала вона.

– Не було виходу. Скажи я правду – відправили б додому. Свята брехня!

– Що ви наробили!!

– Але я з ним…

– Миленька ти моя! Миленька моя…

Усе життя буду вдячна Ангеліні Василівні Гуськовій. Усе життя!

Інші дружини теж приїжджали, але їх вже не пустили. Були зі мною їхні мами: мамам дозволили… Мама Володі Правика весь час просила Бога: “Візьми краще мене”.

Американський професор, доктор Гейл… Це він робив операцію з пересадки кісткового мозку… Втішав мене: надія є, маленька, але є. Такий могутній організм, такий сильний хлопець! Викликали всіх його родичів. Дві сестри приїхали з Білорусі, брат із Ленінграда – він там служив. Молодша Наталка, їй було чотирнадцять років, дуже плакала і боялась. Але її кістковий мозок підійшов краще за всі… (Замовкає.) Я вже можу про це розповідати… Раніше не могла. Я десять років мовчала. Десять років… (Замовкає.)

Коли він дізнався, що кістковий мозок беруть у його молодшої сестрички, навідріз відмовився: “Я краще помру. Не чіпайте її, вона маленька”. Старшій сестрі Люді було двадцять вісім років, вона сама медсестра, розуміла, на що йде. “Тільки б він жив”, – говорила вона. Я бачила операцію. Вони лежали поряд на столах… Там велике вікно в операційній залі. Операція тривала дві години… Коли закінчили, гірше було Люді, ніж йому, у неї на грудях вісімнадцять проколів, важко виходила з наркозу. І зараз хворіє, на інвалідності… Була гарна, сильна дівчина. Заміж не вийшла… А я тоді кидалась із однієї палати в іншу, від нього – до неї. Він лежав уже не в звичайній палаті, а в спеціальній барокамері, за прозорою плівкою, куди заходити не дозволялося. Там такі спеціальні пристосування є, щоб, не заходячи під плівку, робити уколи, ставити катетер… Усе на липучках, на замочках, і я навчилася ними користуватися… Тихенько плівку відсуну і проберуся до нього… Зрештою біля його ліжка мені поставили маленький стільчик. Йому стало так зле, що я вже не могла відійти, ні на хвилину. Кликав мене постійно: “Люсю, де ти? Люсенько!” Кликав і кликав… Інші барокамери, де лежали наші хлопці, обслуговували солдати, тому що штатні санітари відмовилися, вимагали захисного одягу. Солдати виносили судно. Протирали підлоги, міняли постільну білизну… Повністю обслуговували. Звідки там з’явилися солдати? Не питала… Тільки він… Він… А щодня чую: помер, помер… Помер Тищура. Помер Титенок. Помер… Як молотком по тім’ячку…

Випорожнення двадцять п’ять – тридцять разів на добу. З кров’ю і слизом. Шкіра почала тріскатися на руках, ногах… Все тіло вкрилося пухирями. Коли він вертів головою, на подушці залишалися пасма волосся… А все таке рідне. Кохане… Я намагалася жартувати: “Навіть зручно. Не треба носити гребінець”. Скоро їх усіх постригли. Його я стригла сама. Я все хотіла йому робити сама. Якби я могла витримати фізично, то я всі двадцять чотири години не пішла б від нього. Мені кожну хвилину було шкода… Хвилинку, і то шкода… (Закриває обличчя руками і мовчить.) Приїхав мій брат і злякався: “Я тебе туди не пущу!” А батько каже йому: “Таку хіба не пустиш? Та вона у вікно влізе! По пожежній драбині!”

Відлучилася… Повертаюся – на столику біля нього апельсин… Великий, не жовтий, а рожевий. Усміхається: “Мене пригостили. Візьми собі”. А медсестра через плівку махає, що не можна цей апельсин їсти. Раз він біля нього якийсь час полежав, його не те що їсти, до нього торкатися страшно. “Ну, з’їж, – просить. – Ти ж любиш апельсини”. Я беру апельсин у руки. А він у цей час заплющує очі й засинає. Йому весь час давали уколи, щоб він спав. Наркотики. Медсестра дивиться на мене з жахом… А я? Я готова зробити все, щоб він тільки не думав про смерть… І про те, що хвороба його жахлива, що я його боюсь… Уривок якоїсь розмови… Хтось мене перестерігає: “Ви не мусите забувати, що перед вами вже не чоловік, не кохана людина, а радіоактивний об’єкт із високою щільністю зараження. Ви ж не самогубець. Візьміть себе в руки”. А я як божевільна: “Я його люблю! Я його люблю!” Він спав, я шепотіла: “Я тебе люблю!” Йшла по лікарняному двору: “Я тебе люблю!” Несла судно: “Я тебе люблю!” Згадувала, як ми з ним раніше жили. У нашому гуртожитку… Він засинав уночі тільки тоді, коли візьме мене за руку. У нього була така звичка: уві сні тримати мене за руку. Всю ніч.

А в лікарні я візьму його за руку і не відпускаю…

Ніч. Тиша. Ми самі. Подивився на мене уважно-уважно і раптом каже:

– Так хочу побачити нашу дитину. Яка вона?

– А як ми її назвемо?

– Ну, це ти вже сама придумаєш…

– Чому я сама, якщо нас двоє?

– Тоді, якщо народиться хлопчик, хай буде Василько, а якщо дівчинка – Наталочка.

– Як це Василько? У мене вже є один Василько. Ти! Мені іншого не треба.

Я ще не знала, як я його любила! Він… Тільки він… Як сліпа! Навіть не відчувала поштовхів під серцем… Хоча була вже на шостому місяці… Я думала, що вона всередині мене, моя маленька, і вона захищена. Моя маленька…

Про те, що ночую у нього в барокамері, ніхто з лікарів не знав. Не здогадувався. Пускали мене медсестри. Попервах теж умовляли: “Ти – молода. Що ти надумала? Це вже не людина, а реактор. Згорите разом”. Я, як собачка, бігала за ними… Стояла годинами під дверима. Просила-благала. І тоді вони: “Чорт з тобою! Ти – ненормальна”. Вранці перед восьмою годиною, коли починався лікарський обхід, показують через плівку: “Тікай!”. На годину втікаю до готелю. А з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора у мене пропуск. Ноги у мене по коліна посиніли, розпухли, настільки я втомлювалася. Моя душа була міцнішою тіла. Моє кохання…

Поки я з ним… цього не робили… Але коли виходила, його фотографували… Одягу ніякого. Голий. Лише легке простирадло поверх. Я кожен день міняла це простирадло, а до вечора воно все в крові. Піднімаю його, й у мене на руках залишаються клаптики шкіри, прилипають. Прошу: “Миленький! Допоможи мені! Обіпрись на руку, на лікоть, скільки можеш, щоб я тобі ліжко розгладила, не залишила жодного шва, жодної складочки”. Будь-який шовчик – це вже рана на ньому. Я зрізала собі нігті до крові, щоб десь його не зачепили. Ніхто з медсестер не наважувався підійти, доторкнутися, коли що-небудь потрібно, гукали мене. І вони… Вони фотографували… Говорили, для науки. А я б їх усіх виштовхнула звідти! Кричала б і била! Як вони можуть! Якби я могла їх туди не пустити… Якби…

Вийду з палати в коридор… І йду на стінку, на диван, тому що я нічого не бачу. Зупиню чергову медсестру: “Він помирає”. – Вона мені відповідає: “А що ти хочеш? Він отримав тисяча шістсот рентгенів, а смертельна доза чотириста”. Їй теж шкода, але по-іншому. А воно все моє… Все кохане.

Коли вони всі померли, в лікарні зробили ремонт… Стіни скребли, зірвали паркет і винесли… Столярку.

Далі – останнє… Пам’ятаю уривками. Все спливає…

Ніч сиджу біля нього на стільчику… О восьмій ранку: “Васильку, я піду. Я трошки відпочину”. Розплющить і заплющить очі – відпустив. Тільки дійду до готелю, до своєї кімнати, ляжу на підлогу, на ліжку лежати не могла, так усе боліло, як уже стукає санітарка: “Іди! Біжи до нього! Кличе нещадно!” А того ранку Таня Кибенок так мене просила, кликала: “Поїдьмо зі мною на кладовище. Я без тебе не зможу”. Того ранку ховали Вітю Кибенка і Володю Правика. З Вітею вони були друзі, ми дружили сім’ями. За день до вибуху разом сфотографувались у нас у гуртожитку. Такі вони, наші чоловіки, там гарні! Веселі! Останній день нашого того життя… Дочорнобильського… Такі ми щасливі!

Повернулася з кладовища, швиденько дзвоню на пост медсестрі: “Як він там?” – “П’ятнадцять хвилин тому помер”. Як? Я всю ніч була у нього. Тільки на три години відлучилася! Стала біля вікна і кричала: “Чому? За що?” Дивилася на небо і кричала… На весь готель… До мене боялися підійти… Отямилася: наостанок його побачу! Побачу! Скотилася зі сходів… Він лежав іще в барокамері, не забрали. Останні слова його: “Люсю! Люсенько!” – “Тільки відійшла. Зараз прибіжить”, – заспокоїла медсестра. Зітхнув і затих.

Я вже від нього не відірвалася… Йшла з ним до труни… Хоча запам’ятала не саму труну, а великий поліетиленовий пакет… Цей пакет… У морзі запитали: “Хочете, ми покажемо вам, у що його одягнемо”. Хочу! Одягли в парадну форму, кашкет на груди поклали. Взуття не підібрали, тому що ноги розпухли. Бомби замість ніг. Парадну форму теж розрізали, натягнути не могли, не було вже цілого тіла. Все – кривава рана. У лікарні останні два дні… Підніму його руку, а кістка хитається, теліпається кістка, тілесна тканина від неї відійшла. Шматочки легень, шматочки печінки йшли через рот… Захлинався своїми нутрощами… Обкручу руку бинтом і засуну йому в рот, усе це з нього вигрібаю… Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити… Це все таке рідне… Таке… Жоден розмір взуття неможливо було натягнути… Поклали в труну босого…