Kitobni o'qish: «Співомовки»

Вір не вір, а не кажи: «Брешеш»

I

 
Народився я на світ,
Як їдного рання
Моя ненька забагла
Шпаків на снідання.
 
 
А я, хлопець-молодець,
Пожалував мами,
Серед лісу відпитав
Дупло зі шпаками.
 
 
В дупло руку — не йде,
Голови не впхаю,
Сюди-туди край дупла —
Та й сам улізаю.
 
 
Ходжу голий по дуплі…
Шпаченят до ката!
Я в пазуху й загорнув
Тії шпаченята.
 
 
Вилізати б, так не то!…
Я й домудрувався,
Лиш сокиру притащив,
З дупла прорубався.
 
 
Гиц із дуба на коня!
Кінь собі брикає,
А сокира моя все
Зад йому рубає.
 
 
Нагадався за сім миль,
Назад подивився,
А у коня, як на сміх,
Лиш перед лишився.
 
 
Я і взявся йому зад
З верби підправляти,
І підправив, та й заліг
На годинку спати.
 
 
А кінь ходить по траві,
І перед пасеться,
А зад росте та й росте,
 
 
Аж до неба пнеться.
 
 
А для моїх шпаченят
Того було й треба —
Додряпались по вербі
До самого неба.
 
 
Пробудився — до шпаків —
Та де вже до ката!…
Аж на небі половив
Свої шпаченята!…
 
 
Ото знову до верби!
А верба й пропала,
Бо коняка напаслась
Та й, знать, побрикала.
 
 
Щастя тілько, що святі
Не горшки ліпили,
Але якось на той час
Гречку молотили.
 
 
Розказав я їм біду,
Випросив полови
Та з полови ізсукав
Мотуз прездоровий.
 
 
Вп’яв до неба та й униз!
Мені й горя мало!…
Аж до низу на сім миль
Мотуза не стало.
 
 
Згори й кажуть, що скачи!
Але я не хочу,
Що вгорі собі урву,
То внизу надточу.
 
 
І спускаюсь собі вниз,
Мало й остається,
Ще б урвати кілька раз,
А мотуз не рветься.
 
 
І висів я кілька літ,
Мамина дитина,
І висохла, як дупло,
Уся середина.
 
 
А рій якось пролітав
Та туда й забрався,
Наніс меду, щільників,
Розхазяювався.
 
 
Наніс меду кілька пуд,
Ну його з бідою!…
Мотуз рветься — я в багно
Чуть не з головою.
 
 
А тут якось по багні
І качка ходила,
На чуприну набрела,
Гніздо собі звила.
 
 
Яєць много нанесла.
За дітей помовка,
Аж нечистая несе
Голодного вовка.
 
 
Та фурнула з голови,
А той завинувся,
Поїв яйця та й на чуб
Хвостом обернувся.
 
 
А я за хвіст: «Гуттю-га!»
А вовк налякався
 
 
Та як скочить — я і — гоп!
На світ показався!
 

II

 
І ото вже я підріс,
Літ десяток було;
Дід ходив ще без штанів,
А батька й не було.
 
 
То, бувало, коли хто
В гості запрошає,
То дід сяде на полу
Та мене й питає:
 
 
«А хто ж, сину, піде з нас?»
То я його гладжу:
«Та хто б, — кажу, — не пішов,
Все то їдно, — кажу. —
 
 
Або я піду туди,
А ви сидіть, діду;
Або ви собі сидіть,
А я туди піду».
 
 
А зимою холодно,
 
 
Нічим затопити,
То й питається дідунь:
«Що, сину, робити?»
 
 
А що ж, — кажу, — тра комусь
Їхати в дубину!»
То, бувало, й каже дід:
«Хто ж поїде, сину?»
 
 
То я й кажу: «Хоч сидіть,
А я не поїду!
Хоч посиджу я за вас,
А ви їдьте, діду!»
 
 
То, бувало, й їде дід…
А раз таки, в біса,
Потягнувся вже і я
За дідом до ліса.
 
 
Тілько входимо у ліс,
Аж купа ломаччя!
Я сокирою гу-гуп! —
Заєць з-під ломаччя.
 
 
А ми собі не страшкі!…
«Гуттю-га!» — на зайця!
 
 
Та живенько до ломач —
Аж там сиві яйця.
 
 
«Заберімо!» — «Заберім!»
Зважили дрючками,
То насилу що згорнув
У шапку руками.
 
 
Ото я їх і приніс,
А в нас на ту пору
Розквокталася свиня,
Квокче коло двору.
 
 
«Пійміть, діду!» Дід пійняв,
Посадив на яйця…
То ми мали шість волів,
Як орлів, від зайця.
 
 
Зараз таки й запрягли,
Припічок зорали,
То такого ж, кажу, ми
Того хліба мали!…
 
 
Що як то вже нам женців
Прийшлося збирати,
То безрукая якась
Сама прийшла жати.
 
 
І нажала ж вона нам
Та кіп наскладала,
І стебла вже не було,
А та іще жала.
 
 
«А що, сину? — каже дід. —
Треба спогадати,
А де-то ми ті скирти
Будем закладати?»
 
 
То, бувало, я сиджу
Та й дідові раджу:
«Адже у нас комин е,
На комині! — кажу. —
 
 
На комині як складем,
То й не тра сушити,
А на печі, як Бог дасть,
Будем молотити!»
 
 
То, бувало, святий хліб
Аж комин колише!…
Їдна тілько нам біда,
Що вклюнулись миші.
 
 
А кіт якось на полу
Із дідунем грався,
Від дідуня гиць на піч,
В закутку закрався…
 
 
Та як хвостом замахнув —
Жиди б його з’їли! —
То в помийницю скирти
Так і полетіли!
 

III

 
А ото вже дід підріс
Та й і одубився;
Після нього через рік
І батько родився.
 
 
Та ото вже тра було
Батька мені вчити;
Але зато, як навчив, —
То-то було жити!
 
 
Все було у нас їдно:
Здатність і заможність,
І хазяйство, й ремество,
І смак, і набожність.
 
 
Мати любить все парне,
А ми з батьком кисле,
Мати парить по селу,
А ми собі киснем.
 
 
Мати ходить цілий день,
Тілько оглядає,
А ми з батьком уночі
Вудку закидаєм.
 
 
То, бувало, таки так
В добрую годину,
Як не клюнеться кожух,
То тягнем свитину.
 
 
Купувати коли що —
То рука дрижала,
Зато купим, то по нас
Аж земля движала.
 
 
А набожні що були,
То сохрани, Боже!
Як до церкви серед дня
І не пустять, може,
 
 
То, бувало, уночі
Церкву підкопаєм,
Помолитись хоч на час
Таки повлізаєм.
 
 
То так собі розжились,
Що й світлицю мали,
Світилося, куди глянь,
Лиш стовпи стояли!
 
 
А одежі що було!
Боже, твоя воле!
Вісім було свит бери,
А все тіло голе.
 
 
Та й хазяйство таки ми
Поряднеє мали,
Бо сусіди навкруги
В два плуги орали.
 
 
Та й воли які були!
Рога не дістати,
Бо то чорт його і мав
Кому доставати.
 
 
А як поле ізорем,
То вже чиє краще?
 
 
То не наше, а чуже,
То чуже, не наше.
 
 
А раз мати таки нам
Збитка ізробила:
Взяла батьковий кожух
Та й гречку накрила.
 
 
А худоби було шмат,
Гречка лиш біліла,
Та з кожуха як пішла —
Чисто гречку з’їла.
 
 
А було й таке у нас,
Що ми й лавки мали,
Та все-таки через ню
І то позбували.
 
 
Як умерла — де було
Домовини взяти?
Мусили вже для біди
І лавки віддати.
 
 
Та ще потім по біді
І обід справляли,
Взяли собі понад став
Людей поскликали.
 
 
Та й просимо їх удвох:
«Пийте юшку, люди!
Як вип’єте теє все —
То там рибка буде!»
 
 
А тепер ми розійшлись —
Батько шинк тримати,
А я не так до шинка,
Як люблю орати.
 
 
Батько п’яний все держить
За шинок рукою,
А я орю, як уп’юсь,
Носом за корчмою.
 

Гуменний

 
Їздив дідич за границю,
Назад повертає —
От гуменний на границі
Пана і вітає.
 
 
Поклонився, привітався.
«А що там, Іване?»
А гуменний йому каже:
«Та все гаразд, пане.
 
 
Одно тілько…» — «А що тілько?»
Дідич обізвався.
«Та то, пане, що ваш ножик
Складаний зламався».
 
 
«Ну! Зламався, так зламався,
Що там споминати.
Певне, хлопці мали гратись
Та й мали зламати?»
 
 
«Таки правда, ясний пане!
Хлопці ізламали,
Лиш не грались, а сивого
Коня білували».
 
 
«А з чого ж то сивий згинув?»
«Пані хорували,
За лікарством як погнали,
То і підірвали».
 
 
«То і пані хорувала?
Ах, Боже мій, Боже!
 
 
Що ж? Здорова моя пані?
Говори, небоже».
 
 
«Помоліться, пане, Богу!
День лиш хорували,
А на другий од пожару
Богу й душу дали!»
 
 
«Од пожару?… Що такеє?…»
«Просте, пане, діло:
Як зайнявся тік у пана,
То все погоріло!»
 
 
«Пані вмерла, все згоріло…
Будь здоров, Іване!…»
«А ще ж панна ваша вдома,
Поверніться, пане!»
 
 
«Що ж там, голубе Іване?
Як там бідна дочка?»
«А нічого, уповила
Хлопця, як линочка!»
 
 
Спом’янув тут бідний дідич
Чорта і чортицю,
Плюнув з лиха, сів на бричку:
«Рушай за границю!»
 

Становий

 
Гнався постом засідатель
На чиюсь біду.
Серед річки заламався
На тонкім льоду.
Б’ються соцькі й розсильнії,
Б’ються рибаки.
Водять шнури край пролому,
Ості і гаки.
Але йде жидок убогий,
Пейсами потряс.
«Гирсти-гирсти, — став питати,
Що таке у вас?»
«Засідатель утопився,
Господи прости!…
Ходи, жидку, хоть поможеш
Шнура завести».
«Гирсти! Нащо то шукати
Людської біди?
Лиш карбованець наставте —
Вийде сам з води!»
 

Лошак

 
Напосілися злодії
Раз на мужика
І, чи з поля, чи із стайні
Вкрали лошака.
Мужик ходить, ломить руки,
На святе дає;
Коли чує — аж у стану
Лошак його є.
Поклонився асесорам
Мужик-неборак;
Асесори йому кажуть!
«Пашол вон, дурак!
На слово ему поверить!
Экой дуралей!
Приведи для показанья
Восемь душ людей!»
Мужик ходить, просить, поїть,
Восьмеро найшов,
Дав попові на молебень
Та й у стан пішов.
Поклонився асесорам
Знову неборак.
Асесори знов говорять:
«Пашол вон, дурак!
Экой чорт сюда приносит
Этаво хахла!
Суется с сваей кабылай!…
Есть важней дела!
Придешь после!» Через тиждень
Знов мужик іде,
Вибирає, поїть свідків
І у стан веде.
Діла знову в асесорів,
Гонять мужика.
Став хазяїн, стали люди —
Нема лошака!
Аж піднявся і говорить
Іден з-межи них:
«Не відіб’єш ти коня[ки]
Від тих станових!
А як ще нас разів кілька
Сюда поведеш,
То будь певний, що й корову
З дому ізведеш…
Подаруй їм ту коняку
І не голоси…
А скажи, мов, що вклепався,
Ще й перепроси!»
І послухав мужик ради,
Іде до панів:
«Вибачайте, я вклепався!»
Бух панам до ніг!
«Как же ты, дурак, не знаешь,
Что было твое,
Да к чужому привязался,
Выдал за свое?…»
«Вибачайте, благороддя,
За вину мою!
Маю жінку і із нею
Років сім жию,
А щоб її який злодій
В стан запакував,
Мусив би-м панам сказати,
Що єй не впізнав!»
 

Добре торгувалось

 
Чи в Києві, чи в Полтаві,
Чи в самій столиці
З мазницею мужик ходить
Помежи крамниці…
 
 
У крамницях, куди глянеш,
Сріблом-злотом сяє,
Мужикові то й байдуже:
Він дьогтю питає.
 
 
У десятії крамниці
Два купці сиділо…
І в десяту мужик двері
Відхиляє сміло.
 
 
Відхилив: «Добридень, люди!» —
І й зачав питати,
Чи нема у них принаймні
Дьогтю де продати.
 
 
А купці переглянулись,
Стихача сміються;
«Здесь не деготь, — йому кажуть, —
Дурні продаються!…»
 
 
«Добре ж у вас торгувалось,
 
 
Що все розійшлося
І на продаж тілько два вас
В склепу зосталося!…»
 

Гусак

 
Раз у баби перехідний
Москаль ночував,
Устав рано до походу
Та й гуску украв.
Доганяє його баба:
«Служба! Почекай!»
«А что, бабушка, мне скажешь?»
«Та гуску оддай».
«Ах ты, Бог мой! Это гуска?…
Экой я дурак!…
Вазьми, бабка, ей-ей думал,
Что зто гусак!»
 

Почому дурні

 
«Де бував-пробував?
Розкажи, Іване!»
«Та вже де не бував,
Всюди бував, пане!
 
 
Був не раз у Криму,
Бував і в Полтаві,
Ходив раз у Москву,
Бував і в Варшаві».
 
 
«А почім у Москві
Дурні продаються?»
«Та навгад не скажу,
Які попадуться:
 
 
Як мужик — так мужик,
його й не питають,
А пани — все пани,
З ціни не спадають!»
 

Чи голосна церква

 
Став у церкві батько з сином.
Церкву вже кінчали:
Засклепили, побілили,
Олтар прибивали.
 
 
«Слава богу, — каже батько, —
Спомоглися люди.
Лиш не знати, як то вона —
Чи голосна буде?
 
 
Постій хіба, — каже, — сину,
Перед образами,
А я піду та для проби
Свисну за вратами…»
 
 
Пішов свиснув разів кілька,
Назад повертає.
«А що, сину, голосная?» —
Хлопчину питає.
 
 
«Голосная!… — хлопець каже, —
Так і б’є луною!…»
«Ану ж, — каже, — піди свисни,
А тут я постою…»
 
 
«Оце але! — каже хлопець. —
Найшли що сказати!…
А чи ж я то який дурень
У церкві свистати!»
 

Де спійняли?

 
«А чи знаєш ти, Романе,
Батько під судом:
Іспійняли неборака
Над чужим добром…»
 
 
«Мого батька?… Де спійняли?»
Циганчук спитав.
«Таки в нашії ж коморі —
Бодню розбивав».
 
 
«Та в коморі й горобцеві
Крила одшибеш…
Ні! Пусти-но батька в поле!
Чи тогді піймеш?»
 

Не вчорашній

 
Везе в місто мужик сіно
Якось проти свята
Та й годує в капелюсі
Малі шпаченята…
 
 
Але їде пан багатий
До костьолу, знати,
Та вже в них натура, мабуть,
Щоб покепкувати…
 
 
Іде звольна та й питає:
«Со wieziesz, Іване?»
Мужик пану поклонився:
«А що ж? Дрова, пане…»
 
 
«esz, gaganie! Wieziesz siano!»
«То ж пан самі знають,
Що се сіно, а не дрова,
Нащо ж пан питають?»
 
 
Закусив пан тлусті губи:
«Z jakej wsi?» — питає…
Мужик підняв шпаченята
Та й одповідає:
 
 
«Всі не всі, вельможний пане,
Старі повтікали…
Молоді лиш половив я,
Бо ще не літали!…»
 
 
«Kto najstarszy u was we wsi?»
«Баба Терпелиха:
Пережила стара баба
Всіх дідів до лиха!…»
 
 
«Gagan jeste! Kto was bije?»
«А хто ж? Бугай, пане!
То так і б’є напропале,
Кого лиш достане!…»
 
 
Хтів пан чогось допитати,
Та й не допитався…
«Со z gaganem! Ruszaj prdzej!»
І вперед погнався…
 
 
Привіз в місто мужик сіно…
Продав його зрання,
Купив собі добру миску
Драглів на снідання!…
 
 
І сидить собі на возі,
Драглі уплітає…
Аж той самий пан надходить
Та й його питає:
 
 
«Сzy nie sycha do spzedania
Owsa tu, Іване?»
Мужик встав, кругом обнюхав…
«Ні, не чути, пане!»
 
 
І сів знову на драбині,
Драглі уплітає…
«Czy ty, chopie, nie wczorajszy?» —
Пан його питає.
 
 
«Де вам, пане, я вчорашній?
Гляньте на всі боки:
То мені вже оце буде
Тридцять і два роки!»