Kitobni o'qish: «Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше»

Shrift:

* * *

Професорові Зигмунду Фрейду, збудливому розуму, проникливому збирачеві образів, присвячую цей тризвук образотворчих дослідів

Я люблю тих, хто не вміє жити. Вони не йдуть зі світу, але переходять світ.
Ніцше

Чим важчий шлях смертного до свободи,
Тим сильніше він б’є по наших струнах.
Конрад Фердинанд Мейер

У цій книзі, як і в попередній трилогії «Три майстри», знову об’єднані за ознакою внутрішньої спільності портрети трьох поетів; однак це внутрішнє об’єднання зводиться лише до порівняння їхніх образів. Я не шукаю формулу духовного: я відтворюю форму духу. І, свідомо поєднуючи в книзі кілька таких образів, дотримуюся взірця художника, який підшукує для своїх картин таке приміщення, де світло так поєднує контрасти, що вирізняє приховану аналогію типажів. Порівняння завжди видається мені плідним і навіть більше – творчим началом, і я охоче користуюся ним як методом, тому що його можна застосовувати без насильства. Воно збагачує так само, як формула об’єднання, воно підносить всі цінності, приносить одкровення, що стають несподіваним рефлексом, і створює глибину перспективи, наче рама навколо портрета. Цю пластичну таємницю знав уже перший портретист слова, Плутарх, і у своїх «Порівняльних життєписах» він попарно зображував один грецький і один римський характер, для того щоб за особистістю виразніше виступив тип – його духовна тінь. Того, що прославлений родоначальник цього мистецтва досяг в історико-біографічній царині, я намагаюся досягти в близькій їй сфері літуратурної характеристики, і ці два томи повинні бути лише першими в задуманій мною серії, яку я хочу назвати «Будівничі світу. Типологія духу». Та я далекий від наміру нав’язувати світу генія якусь застиглу систему. Пристрасний психолог, творчою волею підштовхнутий до творення образів, я підпорядковую своє мистецтво лише вільному потягу, а ваблять мене лише ті образи, з якими мене пов’язує духовна спорідненість. Цим внутрішнім спонуканням мої задуми певною мірою обмежені, і я анітрохи про те не шкодую: неминуча фрагментарність лякає лише того, хто у творчості вірить у системи і самовпевнено думає, що неосяжний світ духу можна виміряти циркулем; мене ж у цьому великому задумі приваблює саме те, що він стикається з неосяжним і разом із тим не ставить собі заздалегідь жодних кордонів. І ось повільно і водночас пристрасно я споруджуватиму все ще допитливими руками випадково розпочату будівлю, і нехай купол її досягне небесної миті, що невагомо нависає над нашим життям.

* * *

Ці три героїчних образи – Гельдерлін, Кляйст і Ніцше – навіть у зовнішній долі виявляють разючу подібність: так, ніби для них був складений один гороскоп. Всі троє гнані якоюсь надпотужною, певною силою – надприродною силою із затишного «я» до згубного циклону пристрасті і передчасно закінчують свій шлях у жахливому потьмаренні розуму, у смертоносному сп’янінні почуттів – божевіллям або самогубством. Не пов’язані зі своєю епохою, не зрозумілі своїм поколінням, блиснувши, немов метеорит, вони мчать у ніч свого призначення. Вони самі не знають про свій шлях, про свою місію, бо шлях їхній – із безмежності і в безмежність; у миттєвому злеті й падінні вони ледь встигають торкнутися реального світу. У них є щось надлюдське, якась сила понад їхньою власною силою веде їх; вони не панують над своєю волею (і в жаху помічають це у короткі миттєвості, коли прокидається їхнє «я»). Вони самі під владою, вони (в двоякому сенсі цього слова) одержимі вищою силою, силою демонічною.

Демонічною. Це слово мандрувало крізь безліч значень і тлумачень, поки від давнього й початкового міфічно-релігійного уявлення дійшло до наших днів, і тому необхідно дати йому індивідуальне тлумачення. Демонічним я називаю вроджене, початково властиве людині занепокоєння, яке жене її за межі власного «я», у безмежність, у стихію: немов природа, залишивши в кожній окремій душі невід’ємну неспокійну частку свого первісного хаосу, напружено і пристрасно прагне назад у надлюдську і надпочуттєву стихію. Демон вселяє в нас бродило – фермент, що набухає, напухає, напружує, фермент, що кличе від спокійного існування до небезпеки, до безмежності, до екстазу, до самозабуття і самознищення; у більшості людей, у пересічної людини, ця дорогоцінна і небезпечна частина душі швидко всмоктується і розчиняється; тільки в рідкісні миті – при кризах змужніння, у мить, коли під впливом любові або спраги зачаття внутрішній космос охоплений хвилюванням, – це прагнення може вирватися з тіла, ця надмірність, це самозабуття прориває і наповнює передчуттям навіть міщанське, найбанальніше існування. Зазвичай урівноважені люди пригнічують у собі фаустівські пориви, присипляють їх мораллю, притлумлюють працею, миряться з порядком: буржуа – споконвічний ворог хаосу не тільки у світі, але і в самих собі. Але в людині вищого порядку – особливо в людині творчій – занепокоєння продовжує творчо панувати, втілюючись у незадоволення буденністю; воно створює в ній «вище серце, здатне до муки» (Достоєвський), допитливий розум, який, підносячись над самим собою, простягає космосу свою тугу. Все, що зрадницьки штовхає нас за межі нашого єства, наших особистих інтересів, до небезпеки, до невідомого, до ризику, – все це виходить від демонічної частини нашого «я». Але цей демон є дружньою, доброчесною силою лише доти, поки ми ним керуємо, поки він служить нам стимулом напруги і сходження; але він стає небезпечним, коли напруга переходить відому грань, коли душа віддається бунтівному інстинкту, вулканічному початку демонізму. Адже демон може досягти своєї вітчизни, своєї стихії, безмежності тільки шляхом безжального руйнування всього граничного, земного тіла, в яке він вселився: він починає з розширення, але прагне до вибуху. Тому він вселяється в людей, не здатних своєчасно приборкати його, збуджує в демонічних натурах грізне занепокоєння, непереборною силою вириває кормило волі з їхніх рук: безвольно поневіряються вони бурхливим морем, гнані демоном до підводних скель своєї долі. Життєве занепокоєння завжди є першою ознакою демонічного занепокоєння крові, занепокоєння нервів, занепокоєння розуму (тому демонічними називають жінок, які сіють навколо себе неспокій, сум’яття, фатальні події). Демонічне завжди оточене грозовими хмарами, життєвими небезпеками, пронизане духом трагізму, подихом фатуму.

Так, кожна натхненна, кожна творча людина неминуче вступає у двобій зі своїм демоном, і завжди це двобій героїчний, завжди двобій любовний, найвеличніший двобій людства. Одні поступаються його полум’яному натиску, як жінка чоловікові, віддаються насильству його непереборної сили, відчувають блаженство бути захопленими і пронизаним запліднюючою стихією. Інші втихомирюють його і заковують його гаряче, тремтливе тіло кайданами своєї холодної, безстрашної, цілеспрямованої чоловічої волі; ціле життя тривають ці обійми полум’яної ворожнечі і любовної боротьби. У художника і в його творчості ця велична боротьба стає образною: до останнього нерва тріпоче його творчість гарячим диханням, чуттєвим тремтінням шлюбної ночі духу з його вічним спокусником. Лише у художника слова демонізм з мороку почуттів може вирватися до слова і до світла, і найвиразніше дізнаємося ми його пристрасні риси в переможеному, приборканому демоном поеті. Представниками цього типу я вибрав образи Гельдерліна, Кляйста і Ніцше, як найзнаменніші в німецькому світі. Бо там, де самовладно панує демон, створюється особливий полум’яно-поривчастий піднесений тип мистецтва: сп’яніле мистецтво, екзальтоване, гарячкове, надмірно творче, із судомними злетами духу, спазмами й вибухами, вакханалією і самозабуттям, «манією» греків, священним, пророчим, піфічно¹ несамовитим. Надмірність завжди служить першою, незаперечною ознакою цього мистецтва, вічне прагнення перевершити самого себе, переступити крайні межі, досягти безмежності, споконвічної прабатьківщини всього демонічного. Гельдерлін, Кляйст і Ніцше належать до роду Прометидів, який полум’яно розриває грані життя, буремно долає будь-яку форму і знищує себе в надлишковому екстазі: в їхніх очах виразно мерехтить чужий, гарячковий погляд демона, і він говорить їхніми вустами. Він продовжує говорити з їхнім зруйнованим тілом і тоді, коли згасає в ньому дух, коли вже німі ці вуста: саме тоді, коли їхня змучена душа розривається, не витримавши непосильної напруги, стає доступним погляду цей страшний гість їхнього єства: ніби крізь розщелину бачиш бездонну прірву, де звив собі гніздо демон. Саме на заході їхнього духу раптово, пластично розкривається в них глибоко прихована в крові демонічна сила.

Щоб цілком усвідомити таємничу природу переможеного демоном поета, щоб усвідомити сутність самого демонізму, я, вірний своєму методу порівняння, непомітно протиставив трьом трагічним героям їхню протилежність. Але поетові демонічного натхнення не можна протиставляти поета, скажімо, недемонічного: немає великого мистецтва без демонізму, без слова, викраденого у початкової музики світу. Ніхто не довів цього переконливіше, ніж заклятий ворог усього демонічного, який і в житті ставився до Гельдерліна з суворим осудом, – ніж Ґете, котрий одного разу сказав Екерманну: «Будь-яка творчість вищого порядку, всяке визначне aperςu² не перебуває в чиїйсь владі і підноситься над усіма земними силами». Немає великого мистецтва без інспірації, без натхнення, а будь-яке натхнення йде з області підсвідомого, потойбічного, дає знання поза нашою свідомістю. Справжнім антагоністом екзальтованого, своєю надмірністю відірваного від самого себе, божественно-безмежного поета уявляється мені поет, який панує над своїм розмахом, поет, наділений земною волею приборкувати і спрямовувати до мети відміряну йому демонічну силу. Бо демонізм, вища могутність і прабатько всякої творчості, водночас абсолютно позбавлений напрямку: він спрямований у безмежність, у початковий хаос, з якого й виник. І високе, аж ніяк не менш цінне мистецтво створюється, коли художник підпорядковує цю первісну міць своїй людської силі, знаходить їй земну міру і направляє її своєю волею, коли він, у дусі Ґете, «повеліває» поезією і «неспівмірне» перетворює в творче начало. Коли він стає володарем демона, а не його рабом.

Ґете: вимовивши його ім’я, ми вже назвали полярно протилежний тип, незрима, але потужна присутність якого відчувається в цій книзі. Ґете не тільки як дослідник природи, як геолог був «противником всього вулканічного», – і в мистецтві він ставив еволюційний шлях вище вибухів натхнення і з не притаманною йому і майже озлобленою рішучістю боровся зі всяким насильством, з судомою, з усім вулканічним, коротко кажучи – з демонізмом. І саме ця його озлоблена відсіч найпереконливіше доводить, що і для його творчості боротьба з демоном була питанням існування. Бо тільки той, хто зустрівся в житті з демоном, той, хто, здригаючись, заглянув йому в очі, хто випробував ці тортури, лише той може відчувати в ньому такого небезпечного ворога. Мабуть, у затінках своєї юності Ґете довелося, вирішуючи питання життя і смерті, зіткнутися з цією небезпекою, – про це свідчать пророчі образи Вертера-Кляйста і Тассо-Гельдерліна і Ніцше – образи, створенням яких він відвернув від себе їхню долю. І від цієї жахливої зустрічі у Ґете на все життя залишилося озлоблене благоговіння і неприхований страх перед смертельною силою великого супротивника. Магічним поглядом він пізнає кровного ворога в усякому образі і втіленні: у музиці Бетховена, у «Пентесілеї» Кляйста, у трагедіях Шекспіра (які він, зрештою, не в змозі був розкривати: «це б мене вбило»), і чим діяльніше він прагне до творення і самозбереження, тим дбайливіше, тим боязкіше він його уникає. Він знає, до чого призводить влада демона над людиною, тому він захищається сам і марно застерігає інших: Ґете витрачає стільки ж героїчних сил на самозбереження, скільки поети, одержимі демоном, на самознищення. І в цьому поєдинку він бореться за найвищу свободу: він захищає свою міру від безмірного, він прагне досягти межі, а вони – лише безмежності.

Саме в цьому сенсі, але аж ніяк не в сенсі суперництва (в житті воно існувало), я протиставив образ Ґете цим трьом поетам і служителям демона: я відчував потребу підняти сильний «голос проти», аби екзальтована, титанічна творчість, перед якою я схиляюсь, відтворюючи образи Кляйста, Гельдерліна і Ніцше, не здавалася єдиним або найпіднесенішим, у сенсі порівняльної оцінки, мистецтвом. Саме зіставлення його з протилежним типом творчості розкриває проблему духовної полярності в найбільш яскравій формі. Тому, мабуть, не зайвим буде наочно уявити цю іманентну антитезу в деяких її відносинах. Майже з математичною точністю розгортається цей контраст із загальної формули аж до найдрібніших подій їнього чуттєвого життя: тільки порівняння Ґете з його демонічними антагоністами, порівняння двох вищих форм духовних цінностей, проливає світло на суть проблеми.

Відірваність від світу – ось що перш за все звертає нашу увагу в образах Гельдерліна, Кляйста і Ніцше. Кого демон тримає в руках, того він відриває від дійсності. Ніхто з них не має ні дружини і дітей (так само, як їхні брати по крові Бетховен і Мікеланджело), ні майна і даху над головою, ні постійної професії, ні забезпеченого становища. Вони – мандрівні натури, мандрівники світу, сторонні люди, знедолені, диваки, і вони ведуть абсолютно анонімне існування. У них немає нічого свого на землі: ні Кляйст, ні Гельдерлін, ні Ніцше не мають власного ліжка, ніщо їм не належить: вони сидять на чужому стільці і пишуть за чужим письмовим столом, кочують з однієї чужої кімнати в іншу. Ніде вони не пускають коріння, і навіть Ерос не пов’язує на тривалий час тих, хто заручився з ревнивим демоном. Їх дружні зв’язки розпадаються, їх суспільне становище руйнується, їхні твори не приносять їм прибутку: вони завжди стоять перед порожнечею, працюють задарма. Їхньому існуванню властиве щось хаотичне, щось від неспокійних метань, падаючих зірок, тоді як життя Ґете рухається по правильній, замкнутій орбіті. Ґете пускає міцне коріння, і воно розгалужується все глибше, все ширше. У нього є дружина і син, онуки, жінки прикрашають його життя, він має невелике, але достатнє число друзів, котрі оточують його кожної миті. Він живе в повному достатку, у просторому будинку, який він наповнює колекціями, він живе в теплій, затишній славі, що понад півстоліття окутує його ім’я. У нього є посада і високе звання, він таємний радник і Exzellenz³, всі ордени земної кулі виблискують на його широких грудях. У ньому зростає земна сила тяжіння так само, як у них сила духовного польоту, він стає все більш осілим і з роками все більш постійним (тоді як у тих розвивається пристрасть до мандрівок, і вони нишпорять по землі, як зацьковані звірі). Там, де він стоїть, – центр його «я» і водночас духовний центр народу; володіючи твердою точкою опори, спочиваючи в діяльності, він охоплює всесвіт; його зв’язки поширюються далеко за межі людського світу: він доходить до рослин, тварин і каміння й творчо поєднується зі стихією.

Так на схилі свого життя твердо стоїть у бутті могутній володар демона (тоді як інші шматують себе на частини, подібно Діонісу). Життя Ґете – стратегічно обдумане завоювання світу, тоді як вони героїчно вступають у необдумані сутички і, відтиснуті із землі, біжать у безмежність. Їм треба відірватися від земного, щоб стати причетними до вічного – Ґете ж ні на крок не ступає із землі, щоб досягти безмежності: повільно, терпляче він притягує її до себе. Він чинить як розважливий капіталіст: щорічно відкладає солідну суму досвіду як духовний прибуток і, як турботливий купець, акуратно розносить його по поличках у своїх «Щоденниках» і «Анналах». Його життя приносить дохід, як поле урожай. Вони ж діють як гравці: з пишністю байдужості до світу вони ставлять на карту все своє буття, все існування, виграючи нескінченність і нескінченність програючи, – повільне накопичення доходу, збирання прибутку в скарбничку демона їм ненависне.

Життєвий досвід, у якому для Ґете втілюється сутність існування, в їхніх очах не має жодної ціни: страждання не вчить їх нічому, окрім загострення почуттів, і вони проходять свій шлях мрійниками, які втратили самих себе, святими диваками. Навпаки, Ґете невпинно вчиться, книга життя для нього – завжди розкритий підручник, що вимагає терплячого, сумлінного засвоєння, рядок за рядком; він завжди відчуває себе учнем, і тільки на схилі років він наважується вимовити знаменні слова: «Життя я вивчив. Боги, продовжіть мені строк».

Вони ж переконані, що життя недоступне вивченню, та й не варте того вивчення: властиве їм передчуття вищого буття для них важливіше, ніж будь-яке сприйняття і чуттєвий досвід. Що не звучить від їхнього генія, того для них не існує. Лише від його сяючої повноти беруть вони свою частку, тільки зсередини, тільки з розпаленого почуття черпають вони напругу і підйом. Вогонь стає їхньою стихією, полум’я – їхньою діяльністю, і ця полум’яність пожирає їхнє життя без останку. Кляйст, Гельдерлін, Ніцше самотніші, більше чужі землі, більше покинуті наприкінці, ніж на зорі свого життя, тоді як у Ґете щогодинна остання мить – найконцентрованіша. Лише демон у них міцніє, лише безмежність пронизує їх все глибше і глибше: є злидні життя в їхній красі і краса в злиднях щастя.

Ця полярна протилежність життєвої установки при глибокій внутрішній спорідненості геніїв породжує різну оцінку дійсності. Демонічна натура зневажає реальність як неповноцінну; всі вони – Гельдерлін, Кляйст, Ніцше – кожен на свій лад – є бунтівниками, бунтівниками проти існуючого порядку. Вони краще зламаються, але не зігнуться; до останнього смертельного удару вони залишаються непохитно непримиренними. Тому вони є (чудовими!) трагічними характерами, їхнє життя – трагедією. Навпаки, Ґете – такий зрозумілий самому собі! – зізнається Цельтеру⁴, що він не створений бути трагіком, «бо його натура здатна миритися». Він не прагне, як вони, до вічної війни: сам «охоронна і миролюбна сила», він хоче примирення і гармонії. Він підкоряється життю – з почуттям, яке не можна назвати інакше, як релігійним, – підпорядковується йому як вищій силі, перед якою він схиляється у всіх її формах і фазах. «Що б не було, життя все ж гарне». А їм, замученим, зацькованим, гнаним демоном по всьому світу, – найменше їм властиво надавати дійсності таку високу ціну або взагалі будь-яку ціну: вони визнають тільки безмежність і єдиний шлях до неї – мистецтво. Тому мистецтво вони ставлять вище за життя, поезію вище дійсності. Подібно до Мікеланджело, невтомно, запекло, палаючи похмурим полум’ям фанатичної пристрасті, крізь тисячі кам’яних брил пробивають вони темну шахту свого буття в пошуках дорогоцінної руди, що виблискує в безодні їхніх мрій, – а Ґете (як Леонардо) відчуває мистецтво лише як частку, як одну з тисячі прекрасних форм життя, не менш цінну, ніж наука, ніж філософія, але все ж тільки частку, одну з активних частинок свого життя. Тому у демонічних поетів форми стають все інтенсивнішими, у Ґете – більш екстенсивними. Вони розвивають у своєму єстві велич однобічності, абсолютної безумовності, тоді як Ґете – всеосяжну універсальність.

Ця любов до буття спрямовує всі зусилля антидемонічної натури Ґете до досягнення стійкості, до мудрого самозбереження. Це презирство до реального буття у демонічних натур навертає всі помисли до гри, до небезпеки, до насильницького саморозширення – і призводить до самознищення. У Ґете всі сили доцентрові, спрямовані від периферії до центру, у них чиясь сильна воля створює відцентровий рух, що виходить з внутрішнього кола життя і невблаганно його розриває. І це прагнення вилитися і перелитися в безформність, у світовий простір виражається найбільш наочно в їхній схильності до музики. Там вони можуть цілком безформно, цілком безмежно струмувати у своїй стихії: якраз наприкінці Гельдерлін і Ніцше і навіть суворий Кляйст підпадають під її чари. Розум остаточно розчиняється в екстазі, мова – у ритмі: зазвичай (так було і у Ленау⁵) музика оточує полум’ям падіння демонічного духа. Ґете, навпаки, до музики «ставиться недовірливо»: він боїться її привабливої сили, що відволікає волю від дійсності, і в години бадьорості протиставляє їй (навіть музиці Бетховена) рішучу відсіч; він віддається їй лише в години слабкості, хвороби, любові. Його справжня стихія – це малюнок, пластика, все, що пропонує певні форми, ставить перепони розпливчастості, безформності, все, що стримує розчинення, розкладання, випаровування матерії. Якщо вони люблять все розкуте, те, що веде до свободи, повертає до хаосу почуттів, то його мудрий інстинкт самозбереження тягнеться до всього, що сприяє стійкості індивіда, закономірності, нормі, формі та порядку.

Ще сотнею порівнянь можна було б пояснити цей творчий контраст між господарем і рабами демона: я наведу ще лише геометричне, як найяскравіше. Життєву формулу Ґете визначає коло: замкнута крива, повна заокругленість, повне охоплення буття, постійне повернення до себе, завжди однакова відстань від стійкого центру до нескінченності, всебічний розвиток зсередини. Тому в його житті немає кульмінаційної точки, немає вершини творчості – завжди і скрізь рівномірно в часі і в просторі зростає його дух, наближаючись до нескінченності. Формулу демонізму виражає не коло, а парабола; швидкий, поривчастий зліт у височінь, у нескінченність, крутий підйом і різкий спуск. Їхня найвища точка (в поезії і в житті) передує неминучому падінню: понад те – вона ніби таємниче зливається з ним. Тому загибель демонічних натур, загибель Гельдерліна, Кляйста, Ніцше є інтегральною частиною їхньої долі. Лише вона завершує їхній душевний портрет як падіння параболи геометричну фігуру. Смерть Ґете, навпаки, тільки непомітна частинка в закінченому колі, вона не додає до його життя нічого істотного. Справді, він вмирає не їхньою містичною, героїчно-легендарною смертю, а звичайною смертю патріарха (якій легенда марно намагається надати щось пророче, символічне одкровення «Більше світла!»). Таке життя має один певний кінець: воно завершене в собі; життя ж демонічних поетів завершується загибеллю: у них палаюча доля. Смерть винагороджує їх за злидні життя і передає містичну силу: хто проживає життя як трагедію, той вмирає смертю героя.

Палка самопожертва аж до розчинення в стихії, жагуче самозбереження в ім’я самотворення – обидві форми боротьби з демоном вимагають героїчного серця, обидві обіцяють великі перемоги. Життєва повнота Ґете і творча загибель демонічних поетів – і те й інше – вирішує, хоча і в різних образах, одну і ту ж задачу, єдине завдання особистості: ставити невимірні вимоги буттю. Якщо я протиставив тут ці два типи, то лише для того, щоб символічно змалювати двоякий вигляд духовної краси, – аж ніяк не для того, щоб підказувати порівняльну оцінку, і найменше для того, щоб підтримувати похідне – і до того ж найбільш банальне – клінічне пояснення: Ґете втілює здоров’я, а вони – хворобу, Ґете – норма, а вони – патологія.

Слово «патологічний» має сенс лише поза межами творчості, у нижчому світі, бо хвороба, що створює безсмертне, вже не хвороба, а вища форма здоров’я. І якщо демонізм стоїть на рубежі життя і навіть схиляється в бік недосяжного і недосягнутого, він все ж залишається іманентним субстратом людського і не виходить за межі природного. Бо і сама природа, тисячоліттями незмінно виділяє насінню певний час для визрівання, і плоду в утробі матері відміряє точний строк, – вона, прообраз всіх законів, знає такі демонічні миті, і вона знає виверження і вибухи: у грозах, у циклонах, у катаклізмах – вона дає свободу руйнівним силам, що тягнуть її до самознищення. І вона ж перериває – щоправда, нечасто, так само нечасто, як з’являються в середовищі людства демонічні люди! – свою розмірену ходу, – але тільки в ці миті її надмірності ми пізнаємо повноту її міри. Лише те, що у виняткових випадках розширює наш кругозір, лише в жаху перед новою силою зростають наші почуття. Тому виняткове служить мірилом усього великого. І завжди – навіть в найбільш грізних, найнебезпечніших видах – творче начало залишається цінністю вищою від всіх інших цінностей, сенсом вищим всіх помислів.

Зальцбург, 1925

1.Піфічно. Піфія – в Стародавній Греції жриця-віщунка в храмі Аполлона в Дельфах; пророкувала, дихаючи п’янкими парами, які піднімалися з ущелини скелі (звідси вираз «піфічні пари»).

2.Зауваження, огляд (фр.).

3.Почесний титул, який німецька влада надавала сановникам. (Прим. перекл.).

4.Цельтер Карл Фрідріх (1758—1832) – німецький музикант, педагог, композитор. Поклав на музику багато віршів Ґете.

5.Ленау Ніколаус (справжнє ім’я Франц Німбш фон Штреленау) (1802—1850) – австрійський поет. Романтична лірика, поеми «Савонарола», «Ян Жижка», «Альбігойці» і ін.