Kitobni o'qish: «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку»

Частина перша
За голосом трембiти

Чи давні оповіді можуть містити для нас якусь істину? Які саме? Скажімо, про те, що в катаклізмах нераз уже відбувалася загибель роду людського; залишалися тільки незначні його уламки… Уявімо ж собі один із безлічі випадків, що стався після катаклізму… Отож, тими, кому вдалося уникнути тоді загибелі, виявилися мало не виключно горяни, пастухи десь там на верхів’ях. Уціліли маленькі іскри життя, рештки людського роду. Перш за все, через нечисленність тодішні люди любили одне одного і ставилися одне до одного доброзичливо. Не було серед них і бідних, так що бідність не примушувала людей до ворожнечі. Не знаючи ні золота, ні срібла, вони ніколи не стали багатими. А в такому суспільстві, де поруч не живуть багатство й бідність, народжуються чи не найблагородніші звичаї. По простоті душевній вони вважали істинним усе те і вірили всьому тому, що чули в переказах про прекрасне й потворне, вважали істиною все, що розповідали про богів та людей, і відповідно до цього жили.

ПЛАТОН: ЗАКОНИ (NOMOI 677/ST)

Від первовіку, у ніч приречень. Перун, ліс та водоспад – троє гучних посланців, раду радять, як зачати трембіту.

У ревашах старовіку сказано так:

≪Візьми для трембіти всохлу смереку, обдерту громом, громом розколену. Видовбай її у вигляді труби, щільно обв’яжи корою берези з-під водоспаду, з піни та шуму≫.

Так пояснює реваш давно, сьогодні й завтра.

≪Най має трембіта силу і гучність грому! Водою виграна, най звикає до всіляких таємниць від вод, родом із пущ. Най підкоряє, най єднає, як вода≫.

Зроблена з таким задумом трембіта, тятива для стріл, що мають прорізати далечінь, неймовірно витягується у довжину: понад три метри. І звужується, стискається у мізерний переріз: неповний дюйм дульця, а в голоснику заледве три дюйми. Суха, гладко обплетена корою, аж блискуча, легенька, хоч і довга. Витончена, як гірська дівчина, і норовлива, так ніби була німа. Людина, що не вміє грати, не знає, як із нею поводитися, вона доступна тільки для грудей майстра, для дихання ватага.

З грому, з лісу, з шуму вод, із пророчої ночі почата, вона рве загати. З неї вихлюпуються світанки, радісні й сумні події, з неї виливаються пори року, літа і віки. Вона, визначальний образ краю та людей Верховини, нині вістує про себе світові.

Трембіта озивається на святочні урочистості: на Різдво Господнє, на Святий Вечір та під час усеношної голосно лунає по горах від хати до хати, її голос перелітає через недоступні й засніжені самотні пущі. Ходить за колядниками, котрі зі світлом та музикою сходять вузькими стрімкими стежинами. Гори та ліси дрімають, затишно приспані в снігах, а голоси скрипочок пронизливо в’ються серед ночі. Їм могутньо вторує трембіта.

Коляда міцнить цей спокій зимового сну та підсилює відчуття блаженної безпеки.

На Святвечір наче лежиш на лоні Божім. Час зупинився. Світ і Гоподь такі ласкаві, що навіть Архіюду, проводиря чортів, Архангел спускає з ланцюга, щоб той виправився. І люди його тоді не бояться, тим паче, коляда захищає село від його сили.

На Великдень трембіта радісно проголошує Алілуя. Впродовж зими, впродовж постів та після Великодня трембіта мовчить. Щойно тоді, коли святий Юрій зазеленить руна полонин, якими досі тільки сонний ведмідь ходив чи, точніше, тинявся, зголоднілий після важкого зимового сну – а лавини, мов гарматні постріли в похмурому скельному урочищі під Шпицями у Чорногорі, даючи перші сигнали, гримлять на честь весни – тоді озиваються трембіти. І пісня каже, що тоді святий Юрій трубить у мідний ріг А коли розійдуться відгомони лісами, обізветься кожна пташина. Вже, вже невдовзі потечуть рої овець, і кіз і всіляка худоба: лагідні та флегматичні або трохи вередливі й балувані, виплекані ґаздами, іноді від телятка вирощені в хаті за піччю корівки – і важкі, похмурі, з поглядом з-під лоба, часто-густо небезпечні бики. І розмаїті коні, цілі табуни; гуцульські коні, що зблискують диким і гнівним поглядом, з тонкими ногами, з міцними грудьми, з широкою шиєю, пишною гривою. Мишасті, вороні, булані, гніді, попелясто-сірі. Потечуть вони від села до полонин, і завирує весняний рух, який за віки обріc барвистим квітом звичаю, – полонинський хід. Потім, уже високо на пасовищах, відбувається змішування стад. Тисячі голів худоби, пастухи, собаки і трави, повертаються старі громади.

Коли там, нагорі, на дні скелястого котла, устеленого мохом, ватаг видобуде з трембіти мелодію, що обплітає дихання, мов пуповина, сповіщаючи цим перший вихід на пасовища, власність на якийсь час скасовується. Хто торкнувся трембіти, той очищений, він не хоче загарбати світ, не хоче мати його для себе. Бо чия полонина? Бога та овець. Бог та вівці годують ватага, пастухів, ґаздів. Ватаг чий? Власний ватаг овець, вони належать одне одному, отари ватагові, ватаг отарам. Усе пов’язує трембіта, стягує вітровою струною від неба до землі. Ватаг, хоча за ним узагалі не пильнують, нічого не беруть ні від кого, не можуть забрати, тому що реваш на удій, що його роблять при змішуванні худоби, відразу показує чітку мірку того, скільки кожен із власників стад – як їх називають, мішенників – має отримати бриндзи з цілого літнього удою. Ватаг служить усім і кожному, але жоден з мішенників не може йому нічого наказувати, та й він не наказує жодному з них. Він надто далеко, надто високо. Хто ж іще, зрештою, проводить протягом року стільки днів та місяців у в хмарах, у світі тіней і туманів, десь поряд із тим світом. То ж бо ватагові діти, чий тато проводить роки на полонині, тривожаться ночами, чи бува не затягли його тумани на той бік, а восени так радісно його вітають, ніби він повернувся з того світу. А ті діти, чийого тата вже немає серед живих, утішають себе тим, що, можливо, – хто знає? – він повернувся до своїх колишніх угідь і блукає у хмарах за отарами.

Полонина, на яку приводять овець і худобу, як каже пісня, пишається цим. Горда, неприступна, вкривається туманами, ніби хустками. Повсякдень грають трембіти протягом усього літа, скликаючи пастухів з-під вершин, з розлогих гірських просторів, з галявин і купин, схованих по скелях і ярах, кличуть до їжі, доїння і на ночівлю. Є лише ще один такий же гучний голос – голос полонинського ворога, страшний рик ведмедя, коли його відганяють від жертви, або коли він, накинувшись на вола чи корову, що тікає в смертному страху, б’єлапою по шиїісмокче кров; коли хоче залякати пастухів, якізахищають стада, або коли він поранений. А звук трембіти справдігучний, але який же ніжний, солодкий, заспокійливий, так ніби небесніблакитіспівають голосом флейти з-за хмарнад вершинами. І пастухи, і худоба, загублені в густих туманах, радісно вітають цей голос, поспішають до нього всі – від найменшого ягняти, що ледве перебирає ніжками, до грізного бика.

День у день радіє полонинка, слухаючи трембіту, – бо це її власний голос, а засмучується, банує лише восени, коли на свято Божої Матері ґазди приходять по свої череди і настає ≪розлучіння≫. Ґазди та ґаздині розраховуються з ватагом і вертаються зі своїм добром та стадами додому до села або до зимарок. Коні, навантажені світлими дерев’яними бербеницями, заповненими бриндзою та маслом, або нав’ючені строкатими бесагами, ідучи вниз, обережно ступають по бездоріжжю. Трембіти грають у лагідному смутку, оголошуючи розлучіння, тай полонинка, як каже пісня, сумує, коли йдуть із неї овечки. Ботеї розсипалися, власність повернулася, спільнота залишається в хмарах і чекає, осінній вітер згадує про неї своїми трембітами. Плаями і заростями гірської сосни дрібоче Мара, зазирає там і сям, навідує овечі кошари й зітхає. Хто знає, чи то злий дух, чи просто неприкаяний, сповнений туги? І знову трембіти надовго замовкають, хіба що виконують інші, так само важливі завдання. А виконують їх – такий уже присуд небес – упродовж цілого року. Коли хтось помре, озиваються трембіти біля хат. Іншу мелодію грають, по-іншому затягують, заводять журливо і сумно. Але й тоді залишається в них поклик ніжності й ласка блакиті, що проглядає над темними вершинами з-поміж похмурих хмар. Якщо, їдучи неподалік гуцульських осель, ви побачите увечері вогні біля хати і почуєте ридання трембіти, знайте, що, як каже пісня, – ≪вже си комусь співанка скінчила≫. Але наша думка, що летить ниніспогадом за голосом трембіти, не веде нас цього разу до сумних справ, навпаки —до радісно погідних, до давнини старовіку.

Розлучіння

1

То було у 1887 році, восени, на Кізій полонині під Чорногорою. Вітри сильно віяли, дули, вили, бушували кілька днів, періщили, гуляли та тріщали лісами, наламали дерев і галуззя, поки врешті вимели й вичистили небо від хмар. Золота погода стояла на небі – тихо, лагідно, тепло.

Трембіти грали на розлучіння. Було багато ґаздів та людей з низин, і озвучена вигуками полонина змінилася. Радісні оклики перелітали з гори на гору, з полонини на полонину, від стаї до стаї, від колиби до колиби, від кошари до кошари. Далеко розносилося гучне вівкання, один одному відповідали співані оклики та протяжні наслідування голосу трембіти. Літали ті голоси з Кізьої на Погорівку, з Погорівки на Гаджину, з Гаджини на Маришеску, з Маришескої на Млаки і Псарівку, із Псарівки на Озірний і Кострич. Перегукувавсявесь полонинський світ. Здавалося, що ці величезні простори якось з’єдналися на той один день, а людська думка разом із голосом перелітала з полонини на полонину, перескакуючи через неприступні бори, столітні пущі й староведмежі місцини, а разом з тим через молоді гущавини, яри, пропасті і берда. Десь там сидить ведмідь, який цього літа вполював собі не одну ялівку, спритно уникнувши рогатини та пострілу. Сидить у лісових проваллях, у смерекових сиглахабо ґаврах-барлогах, чує всі ті голоси, прищурює вуха або свище і дмухає від збудження. А вовк піднімає догори ніс і нюшить. І далі грають трембіти, а стародавні пістолі й пищалі, зблискуючи вогнем, гучно стріляють, і далі голоси нагукують із полонини на полонину.

Рано-раненько встало сонце. Скелясті пруги ледь притрушені сніжним пилом, ніби міцна зброя або ледьпосріблена кольчуга. Полонина полого здіймається, а потік Кізя, що народжується на скельних пругах, пінистими водами скаче і гуляє посеред кедрового лісу. І виспівує. На полонині вирубане у скелі крісло. Це на ньому колись сидів найславніший із лицарів-опришків – Довбуш.

На Довбушевому кріслі, над старим кедровим закучерявленим лісом, де видно дерева – то прямісінькі, зелені й стрункі, самі в собі, то велетенські, з розгалуженим, схожим на змій гілляччям, нерідко обпалені вітром і морозом аж до жовтизни, там сидить собі добрий ґазда з Ясенова, Фока Шумеїв, пісні про якого живуть донині. Курить люльку і слухає, як унизу шумить пуща. А праліс там унизу – тоначе прибраний прозорий храм з могутніми колонами, то ніби пекельний вертеп, завалений вітроломами, вивертами потворного коріння, вирваного із землі разом з уламками скель, зарослий хащами, малинниками, поритий ямами і проваллями від вирваних коренів, залитий мочарами. Добрий ліс, Божий ліс, Бог його садив, а лісові духи або нявки – берегині з озер під гірськими верхами  – леліють його, прислухаються до нього. І хіба лише Бог буде стинати його вихорами, громами, хоча і зветься він панською власністю.

Фока за своє життя чимало лісової гущавини вирубав, викорчував, багато полонин із неї поробив. Не одну царинку-сіножать обгородив там, де колись гніздилися вовки. Не одне і для себе, і для пана-сусіда зробив, а ще ґаздам-сусідам допомагав, радив. Але тепер подумав: ну, ось тут нашим штукам кінець, амінь! Цей ліс залишиться і вічно йому бути! Ані я, ані сам пан, ані цісарські фельвартери не дадуть йому ради. Не дозволимо – і край. Бо навіть якби його зрубав, донизу не стягнеш, не вивезеш, і так і зогниє зрубане дерево. Хай залишається! Так треба, бо де йому бути, як не тут, бо де ж та худоба лісова і Божа подінеться.

Фока має забрати на полонині свою отару і бриндзу, що йому належить. А ще має перевірити стан отар дідича з Криворівні й те, як уділяють бриндзу для нього. Утім не думайте, що у краю розлогих долин, довгих гірських схилів хтось лише заради вовни і бриндзи багато разів знизу вгору і згори вниз мозолив би кінські чи свої ноги. Адже кажуть: «Не для бриндзи бриндза, не для вовни вовна, ані гроші не для грошей». Віддавна ж бо оселі на Верховині, розрізнені, мов острівці в пущі, хоч і скорилися такому розрізненню, якось так напнуті тугою-журою за самим людським спілкуванням, як натягнена для пострілу тятива. Сполучають їх, власне, лише плаї, далекі шляхи, непоказні, але постійні, щоправда, для возів і коліс непридатні, але для їзди кіньми зручні. Ті затаєні плаї – то кістяк спільноти і мапа давнини. Але знайте, краяни, і розкажіть у світах дослідникам, що на тих плаях така туга затуляє очі і раптово їх відкриває, що на повороті відразу бачиш не тільки тих людей, до яких зайдеш упродовж дня, але й тих, котрі перебувають геть далеко. Тож нічого дивного, що один із леґінів старовіку, золотокудрий пан ватажок Дмитро з плаю під Креминистим на Головах, уздрів старого християнського цісаря, який так дбав про наш люд. А іншому, старому кудлаєві, що звався Андрійко, з плаю на Данцерськім, крізь скелі одразу відкрилася дорога до Рима, – туди, де пуп землі, – а на її кінці засяяв білісінькою головою головний християнин, сам папа римський, премилий дідок, що й далі пильнує доступ до неба. Ах, на тих плаях так самотньо, тихо, аж глухо – порожньо так, що нападає з льоту – як на ягня сип, який залітає до нас із Семигорода, чорний, із жалобними хвилястими оздобами на крилах – така сама журба, яка відразу хапає і несе всі бажання, що ледь квилять. Тоді з’явиться не лише папа римський і цісар християнський, це ще надто просто, а й усі ті, кого на жодних плаях земних не зустрінете. Кості їхні десь над Амуром або в італійських Альпах, у Лондоні або в Нью Йорку, а самі ті особи не де-небудь, лиш власне по наших горах проходжаються. Давність фізично присутня на плаях удень, а тим більше вночі. То ніяке не марево, і давність – це не минуле. Бо так уже є: що давніший плай, що більше поколінь його топтало – лісом чи хребтом, берегом чи схилом, у загородах чи полониною,  – то він надійніший, бо такий видовбаний і рівний, що навіть темної ночі не випустить ні людину, ні коня. Ґаздівські осередки, зрештою, бувають самодостатніми, бо хоч вони й віддалені, завіяні – не конче снігом, але самою далечиною, пущею, а десь високо й туманами, – аж ніяк не є беззаконними, ніби в якихось циклопів. Безсумнівно, що у кожного є власне, окреме право, кажуть же: «Що згірок, то інший порядок», але річ у тім, що закони і порядки кожного закутка без спротиву підкорилися одному загальному законові гос- тинності, адже мешканці закутків, самотні родини і самотні люди, знають вони про те чи не знають, тужать за спілкуванням, за людьми. Раніше більше, як тепер, бо зі зростанням населення зблизилися відстані. Тож у ті часи вже самі зустрічі, такі нечасті в деякі пори року, навіть якщо траплялися вони з господарської оказії, були святом. Ще більше, ніж вовни і бриндзи, шукали новин, слів, поглядів.

А цього разу, на день Розлучіння, у Фоки особлива роль. Він має запросити весь народ полонинський, де кого зустріне, на весілля найстаршої доньки дідича з Криворівні. І це лише початок добровільного обов’язку. Бо як один із весільних старостів він пообіцяв приготувати й залагодити все, що належить, для весільного прийняття гуцулів. Зрештою, це не одноразова ґречність. Господарство і навіть життя Фоки та дідича спаяні не віднині, Фока стільки навчився від пана, а пан стільки йому завдячив. Весілля дідичевої доньки для Фоки, чия одиначка Гафія померла кілька років тому, – то обов’язок якби перед власною донькою. Іде він до полонинської колиби, а радше до кошари, туди, де юрмляться десятки мішенників, ґаздів із Жаб”я, з Голів, із Зеленого, з Криворівні та з Ясенова. Щойно побачать Фоку, вбраного до запросин, зоставляють свої справи, замовкають, чекають. А він чекає, поки його обступлять, і просить ніби на своє весілля:

«Люди делікатні, ґазди хрещені, побратими звіку-правіку! Дідич, дідичка, панна і я просимо вас усіх на весілля, яке почнеться на Покрову. Хто прийде здалека, притулок знайде, най не бере того до голови. Будуть великі музики гуцульські з Жаб’я, з Ясенова і з Голів. І будуть три музики циганські з Буковини і Мадярів. І жидівська для панів аж із Коломиї. Будуть відправа і Служба Божа, будуть забави й комедії всякі, і такі вогні будуть у повітрі, як звізди або світні квіти. Будуть священики з усеньких гір і польські ксьондзи з Косова і самої Коломиї. Будуть панове зі Львова, з Відня, з Варшави, зі Слободи-Ропи, з Мадярів, з Англії і з Америки. І будуть жиди з цілих гір, сам рабин приїде з Косова. Будуть ґазди звідусіль, люди багаті й бідні, навіть старий Фудор Гєлета, що воював був колись із паном, прийти обіцяв. Кожна віра за старою правдою, по своїй мірі, кожна на своєму місці, як годиться у родині».

«Тай тому ґречно, чемно вас просимо, запрошуємо! Кого побачите, просіть, усі гори просіть! Кажіть, що пан, пані дідичка і сам Фока ясенівський запрошує. І будьте ласкаві, коли з інших полонин хто зацікавиться – переказуйте, – нехай зупиняються коло Чердака, я там до людей буду звертатися і запрошувати на весілля».

Полонинська хода і розлучіння – то справді свято, але весілля все ж таки більше свято, лише один раз, завжди інакше. Перш ніж люди придумали собі театри, бали, клуби, зібрання, концерти, мали весілля. А в гуцульських горах два-три дні весілля, а, якщо добре піде, весільний тиждень, заміняє інші забави й потреби. А що вже у тамті роки, а ще й весілля доньки дідича! Від таких весіль ведеться лік часу, як одні ведуть його від створення світу, другі від Різдва Господнього, а ще інші віднедавна, від прусської війни, крий нас, свята Покрово! Бо весілля обіцяє новий світ, нове життя, так як тиждень творіння, як святочний тиждень Різдва, а відколи якісь вискочки пруси, про яких ніхто перед тим не чув, скрутили бідного цісаря в баранячий ріг, то на кінець світу дуже схоже.

Мішенники перестали звертати увагу на те, по що прийшли. Жоден не задивлявся ні на хвости, ні на коров’ячі дійки, ні на бриндзу, ані на реваш, ані навіть на телятка, бо на все те ще буде час, а людське весільне свято найважливіше. Скільки ж то рук спереду, ззаду, з обох боків тяглося до Фоки, а він сам крутився, як міг, однією парою рук потискав кожну руку, уділяючи всіх так ретельно, що нагадував образ косівського майстра, не будь-яке чудо, а саме «Михайлове чудо», і, як видно з образу, чудо сердечності. На тому косівському образі той великий святий має стільки рук різного кольору, ніби він довкола обріс гілками й галуззям. І це ніяка не дурниця, бо якщо якесь дерево може мати стільки рук, то й сердечний чоловік, тим більше такий, що запрошує на весілля за старою правдою, був би щасливий, якби йому стільки із серця виросло, щоби подавав навколо принаймні з десять відразу, і то так щільно і міцно, щоб нікого з гостей не пропустити. Після потисків рук хор привітності щось мурмотав, ще не відомо що. А вже з нього щораз сміливіше вилітали побажання: «Аби йсте сотки літ дочекали, що так за нас дбаєте». – «Аби сте ґаздували на землі, а царювали на небесах». – «Аби тя, синку, Господня рука стерегла та й благословляла», – дудонів якийсь старець. Із побажань текли схвальні слова, ґречні, сердечні аж на запас, але в сам раз, без жодної фамільярності: «Але сте чемні, Фоко!»  – «Але сте файні». – «Удався нам, синку», – додав той самий старець. Коли вже розігрілися, заходилися питати щораз сміливіше: котрий же то князь-наречений? Якого роду? Звідки? Чим займається?

Фока відповідав, як знав, а про заняття нареченого, що той знаходить і видобуває машинами з землі нафтову ропу, пояснив коротко, тільки те, що хотів, щоб не занесло від того запахом якоїсь нової моди, хтозна-якої. Не допитувалися далі, бо раз Фока ручається, то до такого й придивитися варто. Тим жвавіше питали, хто буде куховарити на весіллі та яких музикантів запросили.

Фока охоче називав їх по черзі, а коли згадав скрипаля Сухонського з Голов, крізь юрбу полинув гомін: «Сухонький, Сухонький». Збудження наростало, люди бідкалися один поперед одним, як встигнути на весілля, щоб не запізнитися. Що довше стояли, то вільніше розпитували, не шкодуючи часу, а Фока вже позирав на сонце, як кожен ґазда, що зважає на час. Позирав і на саму колибу, бо хоча у день розлучіння кінець полонинській господарці, а пастухи снують кошарами, переймаючись обрахунками й розділенням стад, не варять уже сиру, Фока мусив зробити у колибі ще дещо важливе.

Бо там зачинився старець Максим із Яворова, якого зумисне запросили взяти участь у погашенні ватри. Поки інші поралися на сонці, Максим сидів сам-один у темній колибі. Інакше могло би статися щось недобре, чи то духи лісові образяться, знюхаються потім із вогнем і буде з того біда, чи сам вогонь образиться. Максим був пустельником, жив самітником на схилі протилежного хребта, серед лісу на галявині, що звалася Яворє. Шанували його надзвичайно, бо він не лише був знахарем, примівником та віщуном, а ще й мав очі найліпші, як казали, рахманські. Схиляв до віри рахманської, щоб ніхто нікого не судив ані словом незичливим, ані поглядом, ані потоком злоби здалека не досягав. І хоча він не був небезпечним, як інші примівники, сама його присутність бентежила.

Входячи з Фокою всередину, в темряву колиби, варто пригадати, що полонинська колиба, чи радше стая, є прямокутною будівлею в «ключі», складеною з колод, які прилягають не зовсім щільно. Завдяки цьому вона безперервно провітрюється, і хоч би до неї у сльоту чи то пастухів, чи мішенників, чи мандрівників із плаїв, де милями і днями не знайдеш ні хати, ні даху, полонинський вітер провіває задуху і дим. Стая не має ні печі, ні вікон, її освітлює тільки ватра, що весь час горить на втоптаній землі. І хоча дим виходить через отвір у навмисне піднятому крилі даху, його так багато і він такий густий, що пробирається ще й через шпари між колодами. Якщо дивитися знадвору, то ціла стая безперестану димить, огорнена ззовні димом. У коротшому боці прямокутника знаходиться вхід, одностулкові двері вузькі й такі низенькі, що якби хтось, заходячи, хоч трохи гордо тримав голову, то вдарився б об одвірок так, що відразу б упокорився. Коли входиш, ватра спочатку осліпить світлом, потім димом заслонить очі, а як від неї трохи відійдеш віддалишся, по кутах так темно, хоч в око стрель, і задимлено.

Між ватрою і стаєю таке співжиття, що коли пастухи йдуть геть, вуглі погашеної ватри зимують собі під дахом, і жодна злива ані відлиги їх не розмиють. Навесні досить іскри або вуглика з ватри, званої живою, і, щойно відгорнуть попіл, старі вуглі оживають і розгоряються. Інколибуває так, що ватру необхідно загасити поспіхом, заливаючи водою. І тоді, як і завжди, коли людина силоміць змішує стихії, вони люто сичать одна на одну. Окріп випаровується, а ватра затихає серед шипіння. Але не думайте, що це цілком безпечно. Бо найгарячіші вуглі, ялівцеві або з жерепу, нехай їх і заллєш такою холодною і надійною водою, як Довбушева, виблискують ненависно, подають знаки. Відчує це вітер або якийсь інший дух, почне дути та спокушати, й вуглі можуть розворушитися, розгулятися і спалять стаю. Через це і сама ватра пропаде, бо без даху зливи, сніги та відлиги розмішають її на болото. Терплячість і гасіння по-старому, коли це робить людина, яка на тому знається, корисне для самої ватри, для стаї, а тому і для людей.

Коли Фока ввійшов до стаї, туди увірвалося сонячне світло. На якусь мить він побачив худу, високу постать, із довгим білим волоссям, зі спокійними сірими очима. По тому Фока зачинив двері, обоє залишилися у темряві, лише обриси постаті вирізнялися у світлі, що сочилося крізь шпари. Максим закінчив розмову з ватрою. Людину було видно, а з ватри тільки вуглі, мов гаснучі очі, то відкривалися, то закривалися, то сичали, то шепотіли.

Ідучи вслід за Фокою, ще пригадаймо, що каже ватра сама про себе і про цей край.

Найдавнішою, найбільш гідною пошани силою, що не дає пропасти людині в гірських пущах та пустищах, є вогонь. Ватра – стара назва багаття в усіх пастухів і горян на безкраїх карпатських хребтах, у румунів, русинів, угорців, секлерів, сербів, саксонців та німців. Ватра – це найстарша матір пастуха і горянина. Гуцульська коляда повідає, що після народження Ісуса «Богородичка ватру скресала, над тов ватерков Христа зогрівала».

І гуцул змалечку вміє і любить розкладати ватру. Він робить це легко, швидко й за кожної нагоди, майже так само, як сучасна людина запалює сигарету. У глушині гірських лісів, де завжди панує волога, ватра є неодмінним супутником, тому гуцул, зупиняючись навіть на короткий час на відпочинок у лісі, на полонині, при дорозі чи над рікою, розкладає ватру. Паливо є всюди, тож, коли їдеш чи йдеш горами полонинськими, бачиш, нераз із чималої віддалі, як по всіх верхах та схилах здіймаються фонтани і язики полум’я, сиві або білі дими ватри, що снують лісами, полонинами, царинками. Часом вітер звідкілясь принесе духмяний і міцний запах невидимої ватри. Коли підходиш до стаї, частенько продираючись крізь заслони колод і величезного гілляччя, вже здалека долинає веселе потріскування ватри; а коли увійдеш досередини, чуєш, як тривожно ватра весь час співає, заводить, страждає у горінні, вторує вихору полонинському на одвічній ноті. Надто важливою є ця полонинська ватра, ретельно підживлювана, адже мусить вона горіти безперервно ціле літо на утрамбованій землі, від першого займання, і не можна дати їй загаснути ні на мить. Величезні колоди жерепу, ялівцю та смереки є її поживою, а очі захожого, не звиклі до кусючого диму, ронять сльози безперестанку. Та навіть якщо наб’ється люду понад міру, навіть якщо опиниться там якийсь хворий чи заразний, дим так його витравить, а вогонь випарить хворобу, що та не відважиться показати не те що роги, а навіть ріжки.

Лише раз на рік і лише на полонині розпалюють живу ватру. Колись її запалювали і в хаті, у Великий Четвер, званий Живним, і зберігали вогонь аж до того часу, коли вирушали на полонини. Живу ватру на полонині розпалюють не кресалом і не сірниками, а геть іншим прадавнім способом. Отож беруть сухе кругле полінце і на одному кінці розколюють його навхрест. У ті розколинки запихають губку, і тим же кінцем полінце щільно вкладають у круглий отвір у боці вертикальної колоди, що стирчить із землі. Другий кінець полінця вставляють у ямку на дощечці, якою його притримують, щоб воно тісно оберталося в колоді. Потім полінце обмотують міцною мотузкою, і двоє чоловіків, тримаючи обидва кінці мотузки, надають полінцю обертального руху, аж поки не загориться.

Коли з’явиться і народиться живий вогонь, це означає, що жити почала стая, що розпочалося полонинське життя. Живий вогонь є пульсом стаї, стая – тілесною оболонкою ватри.

Коли полінце зайнялося, із золи вигортають затвердлі минулорічні вуглини, ялівцеві, жерепові, а колись давніше й тисові. Ледь торкнешся до них палаючим живим полінцем, загоряється блискавично, достатньо кількох сухариків, аби спалахнула ватра. Ватра стара й нова водночас.

Багато років по тому дев’яносточотирирічний Матій Зеленчук з роду Іванкових, майже ровесник Фоки, тільки трохи молодший, так пояснював нам, молодим, як розпалюють живу ватру: «Тоті, що крутять полінце, мусять добряче попотіти, такі вже виморені, що ледве дихають. Жива ватра ще й не задиміла, а вони вже півмертві. От коби то я був років зо двадцять молодший, то бих вам так показав, як тото має бути, що аж гей».

Коли ж настає час гасити полонинську ватру, розставатися з вогнем, який ціле літо зігрівав та годував пастухів і був місцем їхньої щоденної праці, це дійство тим паче набирає рис обряду.

Коли увійшов Фока, Максим перервав розмову з ватрою. Але ватра знову зітхнула, і Максим заохкав над нею благально й дошепотів:

«Хоч гаснеш – не погаснеш, не згинеш, а заснеш. Вуглі твої не пропадуть – через зиму пройдуть. На зиму стелю тобі колиску в попелі. На весну знов оживе твоя правдешна сестра, пробудить тебе зо сну, і вуглі твої воскреснуть. Хоч гаснеш – не погаснеш, не згинеш, а заснеш».

Ватра стихла, вуглини беззвучно жевріли й поволі згасали. Максим почекав хвильку, здійняв угору очі й руки і почав молитися:

«Святий Отче, позволь ми піти до хатів земних у супокої, най твій святий огонь ніколи ми не шкодить. А якби шкода від його таки зробилася, вчини так, щоби в їх не згасла віра, терпіння й одвага. І най усіх сотворінь, і які не стриножені, і які на прив’язі гуляють, береже твоя свята сила. Амінь».

Двері відчинили навстіж, вдерлося світло, і Фока звернувся до Максима з повагою, тихо, достойно:

– Славен єс, Максиме! Будьте ласкаві, не погнівайтеся, не відмовте. Пан дідич, пані і я, Фока, просимо вас, отче Максиме, на весілля. Поблагословіть молодих. Із ваших рук щастя стікає, світло на всіх.

Максим, який зазвичай дуже мало говорив, подивився з поблажливою посмішкою на Фоку, кивнув головою і нічого не відповів. Це означало, що він погоджується.

Фока схилився перед старцем, вийшов із колиби. Очі, обмиті сльозами від диму, заблищали знову. Він поспішав, пішов ще до Довбушевої криниці, до якої було півгодини від стаї. Там набрав до дерев’яного барильця води з джерела. Так він пообіцяв панні молодій. На весіллі не повинно бракувати чорногірської води, а панна молода хотіла цю воду з-під верхів посвятити і взяти з собою в далекі краї. Бо весільна пісня каже таке:

 
А бодай та молоденька така веселенька,
Так як у тій Чорногорі вода студененька.
 

«Вода студененька» – якби її налити до металевої манерки, навряд чи можна було б її довго втримати в руках, бо і так у Фоки, поки він її ніс у тисовій бербеничці, руки скоро замерзли, наче від брили льоду, тож він причепив барильце пряжкою до широкого пояса. Адже Довбушева криниця крижана влітку навіть у найбільшу спеку, натомість не замерзає взимку і є тоді єдиним джерелом, яке можна розкопати з-під шарів снігу. «Вода веселенька» – бо у похмурій чорногірській впадині випливає раптом дуже щедро з-поміж величезних каменів, укритих товстим шаром моху. Вибігає несподівано, заговорить, заграє, блисне – і знову сховається. Виявляє тим виверженням, що в глибинах нерухомих скель тече і чаїться підземне море, яке то там, то сям зблисне морським оком і зразу замружується. Бо, йдучи догори брилами, можна почути у скелі дзюркіт і гуркіт. Тому чи то на сонці, чи на морозі, літнім полуднем чи зимовим ранком, Довбушева криниця, родом із вод підземних, не переймається законами сонячного світу. Через це вона має славу вічної води, і є десь такий примівник, у змові з підземними силами, який знає слово, щоб перетворити її, а радше привернути її силу, як скеля, що до життя повертає й омолоджує. Заки з’явиться такий, підземний гомін із грудей землі виманює з грудей людини, що проходить біля джерела, зітхання: «Ти є вода, ти біла, ти чиста, ти ціла, ти свята, ти жива, ти вода правдива». Мабуть, не в одній хаті, і хтозна-як далеко від Чорногори, зберігають на тяжку годину, на хворобу, навіть для вмираючих, воду з Довбушевого джерела. А якби хтось на чужині мав із собою ту воду, навіть під старість, то хто знає…