Kitobni o'qish: «По той бік принципу задоволення»

© В. Б. Чайковський, переклад українською, 2019

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

По той бік принципу задоволення

І

У теорії психоаналізу ми, не вагаючись, приймаємо твердження, що перебіг психічних процесів автоматично регулюється принципом задоволення [Lustprinzip]¹, коли будь-який процес, що викликає неприємне почуття невдоволення [Unlust] і подальше збудження, скеровує організм на зменшення цієї напруги шляхом усунення неприємного чинника або створення відчуття задоволення [Lust]. Розглядаючи досліджувані психічні процеси у контексті такого характеру їх перебігу, ми запроваджуємо у свою роботу «економічний» погляд. На нашу думку, теорія, що, крім топографічного та динамічного аспектів, бере до уваги ще й економічний², є найповнішою, яку на сьогодні можемо собі уявити, і заслуговує на спеціальне визначення метапсихологічної.

Ідучи таким шляхом, ми не надто переймаємося, наскільки запровадження «принципу задоволення» наближає нашу роботу до якоїсь певної, історично обґрунтованої філософської системи. Ми підходимо до своїх теоретичних висновків шляхом ретельної реєстрації фактів, які щоденно спостерігаємо під час нашої діяльності. Пріоритет і оригінальність не є метою психоаналітичної роботи, і явища, які призвели нас до формулювання принципу задоволення, настільки очевидні, що не помітити їх майже неможливо. З іншого боку, ми були б надзвичайно вдячні тим філософській або психологічній теоріям, які зуміли б нам пояснити значення того імперативного характеру, які мають для нас почуття задоволення або невдоволення.

На жаль, нам не пропонують у цьому розумінні нічого прийнятного. Ця царина психічного життя залишається найтемнішою й недоступнішою, тож, якщо не маємо можливості обминути її, то, на мою думку, найліпшою буде найбільш гнучка гіпотеза. Ми зважилися поставити задоволення і невдоволення в залежність від обсягу в душевному житті незв’язаного збудження, підвищенню рівня якого відповідає невдоволення, а зниженню – задоволення. Водночас ми не схильні думати, що між силою згаданих почуттів і змінами рівня збудження є проста кількісна залежність, а надто – з огляду на дані психофізіології – пряма пропорційність; ймовірно, вирішальним чинником для почуття є інтенсивність зростання або зменшення збудження впродовж визначеного відтинку часу. Можливо, експериментальні дослідження змогли б відкрити доступ до цієї царини, однак нам, психоаналітикам, не варто далі заглиблюватися у проблему, доки не матимемо обґрунтування у вигляді абсолютно точних спостережень.

Водночас нас не може залишити байдужими те, що такий поважний дослідник, як Т. Фехнер, висунув теорію задоволення і невдоволення, яка у найістотніших положеннях збігається з гіпотезою, до якої нас призводить психоаналітична робота. Твердження Фехнера, викладені у невеличкій статті³, зводяться до такого: «Оскільки свідомі імпульси завжди пов’язані із задоволенням або невдоволенням, можна також задоволення і невдоволення розглядати у психофізичному зв’язку з умовами стабільності та нестабільності, і на цю обставину спирається гіпотеза, яку я маю намір надалі опрацювати й розвинути в іншій роботі: кожна психофізична дія, що піднімається над порогом свідомості, наповнюється задоволенням пропорційно до того, наскільки вона наближається, подолавши певну межу, до повної рівноваги, і невдоволенням, пропорційно до того, наскільки відхиляється від неї, теж від певної межі; при цьому між двома межами, які можна позначити, як якісні пороги задоволення і невдоволення, залишається певна ділянка чуттєвої байдужості…».

Факти, що спонукали нас визнати панування принципу задоволення у психічному житті, виявляються також у припущенні, згідно з яким психічний апарат має схильність утримувати наявну в ньому кількість збудження на якомога нижчому або, принаймні, на постійному рівні. Такі варіації рівнозначні за своїм ефектом, бо, оскільки робота психічного апарату спрямована на утримання обсягу збудження на низькому рівні, саме те, що сприяє зростанню напруги, має сприйматися як порушення нормальної функції організму – тобто як невдоволення. Принцип задоволення виводиться з принципу константності, себто сталості [Konstanzprinzip]. Насправді, до принципу сталості нас призводять ті ж самі факти, що змушують нас визнати принцип задоволення. Детальне вивчення цих фактів показує також, як побачимо, що стверджена нами тенденція душевного апарату може розглядатися як окремий випадок сформульованої Фехнером тенденції до стабільності, у залежність від якої він поставив відчуття задоволення і невдоволення.

Мусимо, однак, зазначити, що неправильно було б стверджувати, буцімто принцип задоволення керує перебігом психічних процесів. Якби так було, то переважна більшість наших психічних процесів мала б супроводжуватися задоволенням або призводити до задоволення, тим часом як весь наш повсякденний досвід різко суперечить цьому. Напевне, справжній стан речей такий, що у душі панує тенденція до переважання принципу задоволення, якій, однак, протистоять розмаїті інші сили або умови, і, таким чином, кінцевий результат психічних процесів не завжди відповідає принципу задоволення. Порівняємо примітку Фехнера щодо подібного міркування⁴: «При цьому слід зазначити, що тенденція до досягнення мети не передбачає її досягнення і що, загалом, мета лише приблизно досяжна…». Якщо ми тепер звернемося до запитання, які обставини можуть ускладнити здійснення принципу задоволення, то знову ступимо на твердий і добре досліджений ґрунт, отримуючи нагоду широкою мірою використати наш аналітичний досвід.

Перший закономірний випадок гальмування принципу задоволення добре нам відомий із практики. Ми знаємо, що принцип задоволення притаманний первинному способу роботи психічного апарату і що для самозбереження організму у складних умовах довкілля він виявляється непридатним і значною мірою небезпечним від самісінького початку.

Під впливом прагнення організму до самозбереження цей принцип змінюється «принципом реальності», який, не зрікаючись кінцевої мети – досягнення задоволення – відтерміновує її та тимчасово мириться з невдоволенням на манівцях до задоволення. Принцип задоволення тривалий час іще зберігає панівні позиції у сфері сексуальних потягів, що особливо важко піддаються «вихованню», і часто трапляється, що саме у цій сфері або у Я як такому бере гору над принципом реальності – нехай навіть на шкоду всьому організму.

Не підлягає сумніву, що заміна принципу задоволення принципом реальності пояснює хіба що незначну, і до того не найголовнішу, частину досвіду, пов’язаного з невдоволенням. Отже, інше, не менш закономірне, джерело невдоволення полягає у конфліктах і розщепленнях усередині психічного апарату, тоді як Я розбудовує складніші форми своєї організації. Майже вся енергія, що сповнює душевний апарат, виникає з присутніх у ньому потягів, але не всі ці потяги допускаються до однакових ступенів розвитку. Водночас постійно трапляється так, що окремі потяги або їхні компоненти виявляються несумісними з іншими у своїх цілях або вимогах, тож не можуть об’єднатися у всеосяжну єдність нашого Я. Завдяки процесу витискання вони відколюються від цієї єдності, затримуючись на нижчих щаблях психічного розвитку, і їм протягом найближчого часу відмовлено в можливості задоволення. Та якщо їм щастить обхідним шляхом досягти прямого задоволення або заміщення такого, що особливо легко трапляється з витісненими сексуальними потягами, то цей успіх, який загалом-то міг би бути задоволенням, сприймається нашим Я як невдоволення. Унаслідок давнього конфлікту, який притуплюється витисканням, принцип задоволення зазнає чергового гальмування саме тоді, коли певні потяги були близькі до нового задоволення, згідно з тим саме принципом. Деталі цього процесу, унаслідок якого витіснення перетворює можливість задоволення у джерело невдоволення, ще недостатньо зрозумілі або не піддаються чіткому визначенню, але цілком ясно, що будь-яке невротичне невдоволення є такого саме штибу задоволенням, що як задоволення не може бути сприйняте.

Обидва зазначених тут джерела невдоволення аж ніяк не вичерпують повністю всього розмаїття наших неприємних відчуттів, але щодо решти таких можна, мабуть, упевнено ствердити, що їх існування не суперечить пануванню принципу задоволення. Адже найчастіше невдоволення нам трапляється відчувати від сприйняття [Wahrnehmungsunlust]: чи то сприйняття напруги від невдоволених потягів, чи то сприйняття зовнішніх подразників незалежно від того, чи вони болісні самі собою, чи збуджують неприємні очікування у психічному апараті, які він визнає «небезпеками». Реакцію на вимоги невдоволених потягів і зовнішні сигнали небезпеки, у яких, власне, виявляється діяльність психічного апарату, може належним чином спрямовувати принцип задоволення або, заміняючи його, принцип реальності. Таким чином, здається, немає потреби обговорювати тут подальші обмеження принципу задоволення; проте, саме дослідження психічної реакції на зовнішню небезпеку може надати новий матеріал і поставити нові запитання до проблеми, яку ми тут розглядаємо…

II

Уже давно описаний стан, що має назву «травматичного неврозу» і який виникає після таких тяжких механічних потрясінь, як зіткнення поїздів та інші нещасні випадки, пов’язані з небезпекою для життя. Жахлива, нещодавно пережита війна, створила умови для виникнення великої кількості випадків такого захворювання і поклала край спробам звести його природу до органічного ураження нервової системи внаслідок впливу механічного чинника. Картина стану травматичного неврозу наближається до картини істерії за багатством подібних моторних симптомів, але, зазвичай, перевищує її за виявленістю ознак суб’єктивних страждань, близькою до картини іпохондрії або меланхолії, і симптомами глибокої загальної слабкості та порушення психічних функцій. Повного розуміння як військових неврозів, так травматичних неврозів мирного часу ми ще не досягли. У військових неврозах, з одного боку, прояснює справу, а з іншого – заплутує та обставина, що така сама картина хвороби іноді виникала навіть без участі грубого механічного пошкодження. У звичайному травматичному неврозі привертають увагу дві основні версії перебігу хвороби: перша – якщо головним етіологічним чинником є момент раптового переляку, і друга – якщо отримане поранення або ушкодження водночас перешкоджало виникненню неврозу.

Cиноніми «переляк» [Schreck], «тривога» [Angst] і «страх» [Furcht] неправильно вважають ідентичними⁵ за значенням. У контексті уявлення про небезпеку їх нескладно розмежувати. Тривога означає певний стан очікування небезпеки та підготування до неї, навіть якщо її конкретна причина невідома; страх передбачає певний об’єкт, якого є підстави боятися; переляк – це стан, що виникає за появи небезпеки, особливо, якщо суб’єкт виявляється до неї не підготованим, тут підкреслюється аспект несподіванки. Я не думаю, що тривога може викликати травматичний невроз – тривога містить елемент захисту від переляку, а отже, захищає також від неврозу, що його викликає переляк. До цієї тези ми ще повернемося згодом.

Вивчення снів варто розглядати як найнадійніший шлях до дослідження глибинних психічних процесів. Стан хворого на травматичний невроз під час сну має особливий характер, цікавий тим, що він постійно повертає хворого у ситуацію катастрофи, що призвела до його захворювання, і пацієнт прокидається від нового переляку. На жаль, цьому факту не приділяють уваги. Зазвичай, його вважають тільки доказом глибини враження, справленого травматичним досвідом, якщо це враження не залишає хворого навіть уві сні. Пацієнт – дозволимо собі так це сформулювати – психічно фіксований на травмі. Такого типу фіксація на враженнях, що викликали хворобу, давно вже нам відома за симптоматикою істерії. Бройєр і Фройд 1893 року висунули таку тезу: істерики здебільшого страждають від спогадів. У разі так званих «військових» неврозів дослідники – наприклад, Ференці й Сіммель – теж пояснюють деякі моторні симптоми як наслідок фіксації на моменті травми.

Однак мені невідомі випадки, коли хворі на травматичний невроз у притомному стані надто переймалися б спогадами про нещасний випадок, що їх спіткав. Вони, радше, намагатимуться геть про нього не думати. Уважаючи самоочевидним, що сон знову повертає їх в обставини, які викликали травму, вони, зазвичай, не замислюються над природою сну. А природі сну більше відповідала б ситуація, коли сновиддя малювало б хворому сцени з того часу, коли він був здоровий або картини очікуваного одужання. Якщо ми не хочемо, щоб сни травматичних невротиків увели нас в оману щодо тенденції снів виконувати бажання, маємо зробити висновок, що в цьому стані функція сну так само порушена та відхилена від своїх цілей, як чимало іншого, або інакше ми мусимо зробити припущення про загадкові мазохістські тенденції Я.

Я пропоную залишити темну і похмуру тему травматичного неврозу і звернутися до вивчення роботи психічного апарату в його найбільш ранніх нормальних формах діяльності. Я маю на увазі дитячу гру.

Різні теорії дитячої гри лише нещодавно порівняв і оцінив із психоаналітичного погляду З. Пфайфер у Imago (V, с. 243), тож я можу послатися на цю роботу. Згадані теорії намагаються розгадати мотиви дитячої гри, що не висувають на перший план економічний аспект, тобто без огляду на отримання задоволення. Не маючи на меті охопити все розмаїття виявів гри, я скористався нагодою, щоб роз’яснити першу самостійно вигадану півторарічною дитиною гру. Ідеться аж ніяк не про швидкоплинне спостереження, оскільки я упродовж кількох тижнів мешкав під одним дахом із цією дитиною та її батьками, тож спостереження мої тривали достатній для того час, щоб ця загадкова і постійно повторювана дія нарешті розкрила мені свій сенс.

Хлопчик був не надто розвинений інтелектуально; він у свої вісімнадцять місяців виразно вимовляв лише лічені слова, але видавав, крім того, багато сповнених значення звуків, зрозумілих його близьким. Він добре розумів батьків і єдину в домі служку, і його хвалили за «добру» поведінку. Він не діймав батьків ночами, чесно дотримувався заборони чіпати недозволені предмети і ходити, куди не можна, а головне, не плакав, коли мати залишала його самого на кілька годин, хоча й був ніжно прив’язаний до матері, яка не тільки сама годувала малого, але без жодної сторонньої допомоги доглядала і бавила його. Це славне маля, попри свою лагідну вдачу, мало неспокійну звичку: всі дрібні предмети, що потрапляли йому до рук, закидати далеко від себе, у куток кімнати, під ліжко або деінде, через що розшукування та збирання його іграшок становило непросту роботу. Причому, розкидаючи іграшки, він із зацікавленим і вдоволеним виглядом вимовляв гучне і протягле «О-о-о-о!», яке, на одностайну думку матері та мою, було не просто вигуком, а означало «геть» [Fort!]. Зрештою, я збагнув, що це гра і що дитина всі свої іграшки вживає за призначенням, тобто, відкидаючи їх геть від себе, тільки бавиться ними у «бути геть» [Fortsein]. Одного разу я зробив спостереження, що зміцнило таке моє припущення. У малого була дерев’яна шпуля з намотаною на неї шворкою. Йому ніколи не спадало на думку, наприклад, тягати її за собою по підлозі, тобто бавитися з нею, як із візочком, натомість він, ухопивши її за шворку, дуже спритно закидав іграшку за спинку свого ліжечка, так, що шпуля зникала за ним, і вимовляв при цьому своє багатозначне «О-о-о-о!», потім знову витягав шпулю за шворку з-за ліжка і зустрічав її появу радісним «тут» [Da!]. Це була завершена гра із зникненням і появою, хоча здебільшого можна було спостерігати тільки перший її акт, повторюваний невтомно і захоплено, попри те, що найбільше задоволення, безперечно, пов’язувалося з другим актом⁶.

Тлумачення гри відтак не становило вже труднощів. Вона походила з великої культурної роботи, яку дитина проробила над собою, обмежуючи свої потяги (відмовою від їх задоволення), і яка виявилася у тому, що малий не опирався більше відходу матері. Він відшкодовував собі цю відмову тим, що, послуговуючись доступними йому предметами, ніби інсценував зникнення і появу – відхід і повернення. Для афективного оцінювання цієї гри байдуже, звісно, сама дитина її винайшла чи засвоїла з чийогось прикладу. Наш інтерес зосереджується на іншому аспекті. У разі відходу матері дитина не може бути задоволеною чи бодай байдужою. То як узгоджується з принципом задоволення те, що своє болісне переживання дитина повторює у вигляді гри? Можливо, відповідь на це запитання полягає в тому, що відхід виступає передумовою радісної події повернення, яке, насправді, є метою гри? Цьому припущенню суперечить спостереження, яке показує, що перший акт, відхід, інсценізувався заради самого себе, заради головної забави, і набагато частіше, ніж уся гра загалом, доведена до приємного завершення.

Аналіз одного окремого випадку не може переконливо розв’язати проблему. Об’єктивне міркування схиляє до враження, що дитина зробила це переживання предметом своєї гри з інших мотивів. Початково малюк грав у ситуації пасивну роль, він зазнав переживання, а тепер ставить себе в активну позицію, повторюючи той самий досвід у формі гри, попри те, що досвід пов’язаний із невдоволенням. Це спонукання можна було пов’язати з прагненням до оволодіння [Bemachtigungstrieb], яке виникає незалежно від того, чи приємним є спогад як такий, чи ні. Утім, можна спробувати дати ситуації інше тлумачення. Відкидання предмета так, щоб він зник з очей, може бути задоволенням згніченого в реальному житті імпульсу помсти матері за те, що вона пішла геть, і може мати значення бунту: «Так, іди геть, ти мені не потрібна, я сам тебе відсилаю геть». Той-таки хлопчик за рік по тому, як я спостерігав його за його першою грою, мав звичку кидати об підлогу іграшкою, на яку він гнівався, і наказувати: «Йди на війну!»; йому тоді розповідали, що його батька немає вдома тому, що він на війні, а малий нітрохи не переймався відсутністю батька, але ясно виявляв небажання того, щоб хто-небудь заважав йому самому володіти увагою матері⁷. Ми знаємо приклади інших дітей, які намагаються висловити подібні агресивні імпульси, відкидаючи геть предмети, замість осіб⁸. Тут виникає сумнів, чи може прагнення психічно переробити будь-яке сильне враження, повністю оволодіти ним виявитися як щось первинне і незалежне від принципу задоволення. В обговорюваному випадку дитина могла повторювати у грі неприємне враження тільки тому, що з цим повторенням було пов’язане інше, але безпосереднє задоволення.

Подальше дослідження проблеми дитячої гри не дає нам нагоди визначитися і обрати одну з двох розглянутих концепцій. Часто можна бачити, що діти повторюють у своїй грі все, що у житті справляє на них сильне враження, що вони можуть при цьому регулювати силу враження і ставати, так би мовити, господарями становища. З іншого боку, вочевидь, що будь-яка їхня гра відбувається під впливом бажання – панівного у їхньому віці – стати дорослими і робити все і так, що і як роблять дорослі. Можна спостерігати також, що неприємний характер враження не завжди робить його непридатним для застосування у грі. Якщо лікар оглядав горло дитини або зробив їй якусь медичну маніпуляцію, то ця страшна подія, напевне, стане предметом найближчої гри, хоча тут не можна не зазначити, що задоволення при цьому виникає з іншого джерела: переходячи від пасивної ролі у реальній події до активної ролі у грі, дитина переносить те неприємне, що їй самій випало пережити, на товариша по грі та мститься таким чином тому, кого цей партнер заміщає у грі.

З викладеного у будь-якому разі випливає, що не варто переоцінювати роль потягу до наслідування як мотив для гри. Нагадаємо також, що драматичне мистецтво, артистична гра у світі дорослих, на відміну від дитячої, розрахована на глядачів, завдає дорослим людям – наприклад, у випадку трагедії – найболючіші враження, а однак, може сприйматися ними як найвища насолода. Ми приходимо, таким чином, до переконання, що й за панування принципу задоволення є засоби і шляхи, які дозволяють щось саме по собі неприємне зробити предметом спогадів і психічного оброблення. Полишимо ці випадки і ситуації, що у прикінцевому підсумку виливаються у задоволення, на розсуд естетики – вона ґрунтується на економічному принципі; а для наших цілей вони нічого не дають, передбачаючи панування принципу задоволення і не виявляють тих тенденцій, що перебувають по той бік принципу задоволення – тобто тенденцій давнішого походження і незалежних від принципу задоволення.