Господь симпатизує аутсайдерам (збірник)

Томущо кожна дорога - це наша радість і втома,

тому що кожна зупинка - це наші тиша й самотність,

тому що ми завжди знаємо, хто нас чекає вдома,

знаємо, що таке відданість і що таке незворотність.Кожному з нас буде що розповісти по смерті,

хоча кожен із нас не вірить у її можливість.

Небо нам нагріває наші куртки подерті.

Я маю серце - і саме тому розумію його важливість.Я маю голос - і саме тому вмію порозумітись,

і ця дорога насправді може бути легкою,

бо над нею завжди висить теплий місяць,

і його завжди можна торкнутись рукою.

Любов нищить

усі наші уявлення про рівновагу.

Можемо забуватись і відступати вбік,

можемо відмовлятися від того, що говорили,

можемо цілувати ніч у чорні губи -

ми єдині, кого торкався нічний вогонь,

ми єдині, хто вірить,

ми єдині, хто ніколи

в цьому не зізнається.

І я знаю, найтяжче, що у нас є, — це наша пам’ять.

А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком.

Оминатимуть ці повітряні коридори,

де настільки щільне минуле,

що час зупиняється в ньому, ніби серце в покійнику

...і хвилі Дунаю волочать їх піщаним

дном у напрямку моря,

і від їхніх темних-темних мундирів

море називається Чорним.

Свято, яке завжди з тобоюМи про нього уже встигли забути,

і тут раптом він помер.

Родичі вирішили сповістити колег.

Сповістили нас.

А ми, ну що ми, як ми зазвичай

поводимось на поминках?Хтось із нас здивувався, що він помер.

Хтось здивувався, що він помер лише зараз.

В дитинстві ми читали його книжки,

можливо тому і виросли такими злими.На поминках всі говорили про літературу

і читали свої вірші.

Хтось побіг за шампанським для жінок.

Хтось намагався підкотитись до вдови

і питався, чи є в неї хлопець.

Хтось побив молодого поета,

який писав патріотичні сонети.Той лежав на підлозі,

облитий шампанським і сльозами вдови,

а над ним люто нависали колеги по цеху

і вимагали, аби він піднявся і продовжував

бійку, оскільки лежачих вони

не б’ють.І поруч із ним лежали потоптані

аркуші з сонетами

і загублена найстарішим із поетів

вставна щелепа, яку він загубив,

вимагаючи, аби молодий піднявся

і продовжував бійку.І перш ніж вдова устигла викликати

наряд, вони били посуд і друкарську

машинку покійного,

читаючи вірші

і говорячи про літературу.Поезія — цей останній плацдарм для нескорених,

гідна відсіч суспільній зневірі.

Поети тримаються разом, ніби матроси крейсера.

І коли крейсер безнадійно іде на дно,

поети підставляють обличчя вітру і співають

гімн братерству і вірності

високими чистими голосами.

Лише хтось один, весь час, від першої ноти,

постійно шамкотить своєю

вставною щелепою.2008

І в їхній чіпкій повільній розмові,

в їхніх жорстоких дитячих серцях

стільки злості й стільки любові,

ніби спокою у мерцях.Можливо, колись твердий, ніби гравій,

час, що між ними зараз трива,

і з їхніх ламаних біографій

буде складати нові слова.

Скажи тій жінці, що вміла любити,

нехай виходить з печалі своєї.

Все, що я міг для неї зробити —

це померти подалі від неї.

Ей, пасажире з розбитим вантажем,

з кров’ю в кишенях пальто, з золотом у шлунку,

що ти крутишся на переїздах і дратуєш псів?

Що ти чекаєш на своїх мішках із зібраною

провідниками білизною?

Чекаю, що колись випадково шлюзи відкриються,

і мене винесе звідси в теплу і неторкану безвість,

яку так люто охороняють вівчарки.

Чекаю, що вони хоча би раз помиляться

і залишать без нагляду цей перехід,

коридор у нічному повітрі.

Ну і що там, у твоїх валізах?

Що там – за підкладкою твого одягу?

Там усе, що потрібно, аби ніколи не повертатися назад:

іграшки, які я розгризав, щоби побачити їхні хребти,

і фотокартки поетів, чиї очі я виколював від любові та осуду,

і чиї вірші – хитрі, мов номери телефонів – я намагався

завчити на пам’ять.

Там листи братів і жінок,

там земля з могил і сталь фабричних верстатів,

і гострі шматки порцеляни, об які я постійно ранив долоні,

і дріб’язок, який я вибирав із дароносиць у церквах,

куди забігав від холодного дощу,

і дитячий одяг, який я збирав по світу, як гербарій.

І що ти будеш робити, пасажире,

коли вирвешся на той бік?

О, я вже про все подбав.

Я поселюся в найнебезпечнішому з притулків.

Я заведу знайомство з найганебнішою поганню міста,

з найвідомішими скандалістами та співаками.

Я торгуватиму взуттям і натхненням,

втративши голову, загубивши сум.

Я роздягатиму найнедовірливіших жінок у місті.

Спрага і мої втомлені пальці

робитимуть їх невиліковно легкими.

Перепаливши серце, як паровозне вугілля,

битимусь і перемагатиму, щоби, коли надійде час,

забратися куди подалі, всім віддячивши і всіх обдуривши.

Прямо-таки усіх?

І навіть мене?

І навіть тебе, смерте,

і навіть тебе.