Kitobdan sitatalar «Гімн демократичної молоді»

Скільки разів я спостерігав за всім цим збоку і думав: ну ось, все гаразд, ось у них все має вийти, вони добре виглядають разом, вони гарна пара і в них будуть гарні діти, а якщо дітей у них і не буде, гірше від цього теж нікому не стане, головне, щоб вони довіряли одне одному, не закривались, як важковаговики на рингу, вміли говорити про очевидні речі, про свої таємні бажання, навіть якщо ці бажання зводяться до одного, а так, зазвичай, і стається. Але минає час, і знову повторюється те саме — паузи в спілкуванні, напруженість у розмовах, якісь моральні принципи, котрі невідомо звідки беруться і незрозуміло куди потім зникають, усе як завжди — вони сидять в одній кімнаті, по різні боки одного ліжка і роблять собі на шкірі глибокі болючі надрізи, дивлячись, чий надріз буде глибший і болючіший. А після цього змучено розходяться, довго заліковують свої надрізи, будь-що намагаються залікувати їх, так щоби найменшої згадки не лишилось, і якщо й зустрічаються після цього, то хіба що у вагонах підземки, їдучи, як і раніше, в одному напрямку. Корпорація поступово перебирає на себе надлишок їхнього психозу, і ти сам починаєш розуміти — радість колективної праці куди привабливіша за індивідуальну закоханість, хоча б тому, що нею завжди можна поділитись із трудовим колективом.