Kitobni o'qish: «Альбінос, або Ідеальний текст»

Будь-який збіг з реальними подіями, людьми, населеними пунктами, тошо… майже Випадковий!

Пролог

«Чому б не впровадити подібні заходи для всіх професій? Наприклад: клятва журналіста чи клятва педагога? Не завадило б додати трішки екстриму. Наприклад: з ритуальними танцями навколо церемоніального багаття аби вшанувати своє вельмишановне, професіональне я. Унікальний, резервний варіант. Взагалі, текст даної клятви застарів і настільки не ідеальний… Так і кортить змінити, додати або взагалі переписати.

А в тім, не тільки професій. Нащо плодити латентних зрадників? Є безліч претензій. Якщо так піде й надалі, то потрібна клятва для закоханих. Не тільки шлюбні обіцянки. Бо для деяких любов перетворилася на справжнього ворога. Серед цих деяких і я. Тобто, не зайва клятва бути ворогом для свого ворога. Точно. Отже. Конче необхідна загальна клятвенна повинність. В кінці-кінців, клятва громадянина чи просто людини. Універсальна, в якій означено всі аспекти. Ні, не людини розумної. Це тупо. Нудно бути якоюсь там людиною розумною. Буцімто ми й досі маємо сумнів на привід своїх можливостей. Хоча. Ну тоді вже просто: людини. На крайняк», – Славко Тарілка тасував схвильовані думки, добряче скуйовджені епохальним торжеством.

Він та ще деякі неофіти, із числа випускників, попри обіцяну напередодні директору коледжу достойну поведінку, заради підтримки протокольного регламенту заходу, лишень на загал зухвало мімікрували урочистість: емоційно, але беззвучно відкривали роти, демонструючи єднання з основною масою, що повторювала текст клятви…

Традиційно й покірно виконувався сумнівний ритуал, як дань обраного шляху. Хоча ця формальність з часом зовсім втрачає первозданний смисл. Так звана клятва Гіппократа прозвучала нерівномірним відлунням гомону натовпу випускників медичного коледжу. Мало хто з присутніх достеменно розумів істинний смисл повторюваного тексту.

Глава перша. Чики-брики або бринь-бринь

Розділ 1. Буйства

Того року весна прийшла напрочуд рано, щоправда й без помпезних урочистостей і претензійних заяв на панування. Календарна зима ще не пережувала кілька холодних днів, а наразі їй вже прозоро натякнули аби вона безапеляційно поступилася. її наступниця, ніби навмисне уникаючи особливих церемоній, планомірно прибирала прояви крижаної вакханалії.

«Якщо не бажаєш бачити в цих змінах особливого змісту, то це твої проблеми», – скажуть невиправні романтики і тонкі душевні натури з поетичним підтекстом. Віднедавна до цієї когорти намагався не бути причетним і Славко Тарілка.

На цьому сакраментальному зламі пір року, Славко закінчив фельдшерське відділення медичного коледжу в складі спеціальної групи військового призначення. Перспективи вимальовувалися доволі прозорі. На горизонті майоріли зелено-сірі барви слів, написаних долею, чіткими й рівними літерами: «Весінній призов». Славко Тарілка цілком і повністю усвідомлював важливість військової служби, тому ця перспектива не була для нього тягарем чи примусовою повинністю. Справжній чоловік має бути воїном в разі потреби…

Диплом «на руках». Випускник Тарілка жваво обговорював, тепер вже з бувшими, одногрупниками план дій на сьогоднішній вечір і водночас прикидав свої автономні варіанти буремної ночі.

Приступили до основного етапу святкування звісно ж опісля так званих обов’язкових непротокольних етапів, як то взаємні поздоровлення, вітання, бажання, тости. Як же без цього. Але поволі вечірка перейшла у фазу буйства свідомості й тіла в стані алкогольного трешу без чітких кордонів дозволеного. Ну і звісно без належної оцінки реальності та подальших наслідків.

Дві хмільні каністри: двадцятка вина і пятка самогону, успішно робили свою справу. Не минуло й години, як ця строката компанія забула про плани на майбутнє та перспективи поворотів долі. Всім весело і приємно. А чого його ото комизитись.

Тридцять організмів в полоні душевної атмосфери віддавали розвагам всю енергію. Тим більш, що бачать вони одне одного чи не востаннє. На ранок роз’їдуться по домівках. А зараз не на часі вмикати гальма…

Розділ 2. Ідеальний текст

А насправді, так зване, творче життя Славка Тарілки почалося з відвертої брехні. Проти неділі, по полудню, в старезному будинку по вулиці Водонепроникній, господарем якого була місцева вчителька географії і поеткою по сумісництву, вельмишановна панна Клавдія Яківна Привезена.

Він підійшов до її обійстя, щоб провідати своїх однокурсників. Ті двоє квартирувалися за цією адресою від початку першого семестру. Вірніше Тарілка мав намір просто свиснути біля воріт, як і домовлялися аби визвати друзяк братів Гудимів. Справа проста й буденна. Він, перед прощальним побаченням з Лількою, домовився попити пивка з братами близнюками Вадиком і Костиком. А ще натякнути цим забудькам про повернення боргу. Сума незначна, але на квитки до кінотеатру на вечірній сеанс і жуйку вистачить…

Свистіти йому довелося довго. У відповідь – тиша. Тільки вітерець погойдував стару іржаву поштову скриньку, яка ледь трималася на зотлілій мотузці Здавалося ось-ось має відірватися від воріт і впасти додолу. Хочеш не хочеш, але йому довелося нанести візит до помешкання…

Додому він на ці вихідні не поїхав. Переказ від батьків буде тільки завтра, по обіді. А гроші були потрібні, як ніколи, бо на вечір він запланував прощальне побачення зі своєю новою знайомою Лількою. Така вдача не всім перепадає. Мати сексуальні стосунки зі старшою партнеркою: дуже гарною і так би мовити на язик клепаною у доволі розлогому трактуванні.

Славко голосно постукав у напівпрочинені двері. Тиша. Не дочекавшись дозволу переступив поріг помешкання. У вітальні відбувалася дуже важлива подія.

Хазяйка, така собі жіночка невизначеного віку. Звісно, що приблизно пенсійного, але чи менше, чи більше їй років за епохальну відмітку, так відразу й не скажеш. Помітні вікові особливості, приховані за кричущим макіяжем, все ж подекуди видавали чималий хвостик за п’ятим десятком.

Вочевидь, наспіх, одягнена у вивернутий халат досить таки сумнівного коричневого кольору з яскравими зеленими трояндами, ця дивна особа зосереджено лічила купу хрустких папірців і дріб’язку під пильними поглядами двох квартиронаймачів: Костика і Вадика.їхні недовготривалі стосунки, якщо це взагалі можна так назвати ту ситуацію, що виникла внаслідок випадкової зустрічі біля кінотеатру, мали завершитися сьогодні ввечері. Ба більше, ініціатором розриву був сам Тарілка. Він відчув у собі не розкритий досі потенціал жіночого серцеїда. Можливо, виною стала легка поступливість красуні. Аж занадто все просто почалося і легко продовжувалося.

Наразі волів сам вирішувати коли ставити крапку. Не використана нагода погратися почуттями і емоціями, як це зазвичай робила красуня Лілька зі своїми численними шанувальниками, означала б, що він звичайний підкаблучник. Бо ж не він її обрав, а вона його. Ніби знічев’я, помнивши пальчиком. А Славко відразу ж і піддався. Тепер черга за ним… Тепер все буде інакше.

Винаймати житло доречніше, коли вас більше, ніж одна особа. Це стосується фінансової складової. За місяць кімната на двох коштує з кожного по двадцять п’ять грошових одиниць. А коли ви рідні брати, та ще й однояйцеві близнюки, то іншого варіанту взагалі не існує. Тим більш, якщо розрахунок проводиться наперед і всього лишень раз на три наступні місяці.

На столі, поряд з попільничкою красувалося дві чималі акуратні купки, вже мабуть поліченого, дріб’язку. Мідяки окремо від срібляників. Мідяків було значно більше. Час від часу поправляла пасма фарбованого чорнющого волосся і тремтячими пальми стукала над попільничкою, заповненою досить таки добротними недопалками, по не підкуреній папіросці.

– Покайтеся, рудоголові. Приперли дріб’язку аби познущатися над добросердною жінкою. Не соромно вам? Чи думали обдурити мене? Га?

Брати, в черговий раз, спробували озвучити свою версію. Говорили разом, мов одним голосом і могло скластися хибне враження, що говорить одна людина

– Яківно, ми ненавмисне, – виправдався Вадик.

– Цить, Костику. Не збивайте.

Ні з того ні з сього у власниці вивернутого халату почалася гикавка. Вона жбурнула монети на стіл, набрала повні груди повітря і затамувала подих, від чого троянди розправили пелюстки і стали неймовірно реалістичними, навіть більше справжніми живими. Тільки колір завадив відчути повноту вражень від гіперреалізму.

– Яка краса, – не втримався Костик. – Кортить навіть понюхати…

Привезена затрималася в такому стані секунд з п’ять і шумно видихнула. Троянди на її халаті знову зів’яли. Підняла правого вказівного догори і багатозначно промовила:

– Гикавка щезла. ла…ла. Дурня якась. Не на першому складі, а на останньому. З вами ненароком ще й заїкою стану. Нетрадиційним, задонапереднім. Хух-х-х. – Вона зробила ще кілька інтенсивних глибоких вдихів. – Старий перевірений спосіб. Від гикавки і заїкання. За-ї-кан-ня. О, тепер норма. А ти Вадику… Нарешті я вас розрізняю. Не мели дурниць. За таке можна й запотиличника отримати. Добре, не гаймо часу.

– Вадик не я. Він, – спробував виправити ситуацію Костик, вказуючи на брата.

Привезена знову взялася рахувати монети, але мабуть таки вкотре збилася з ліку.

– Не мели дурниць. Чи я не знаю, що Костик розумніший, а Вадик спокійніший… Так. Знову збилася. Мені вже по коліна переліченого тричі вашого дріб’язку. Все, я рахувати не буду. Чули? – вона знервовано блимнула на похилені руді голови братів Гудимів.

– Чули, чули, чули, чули. – спробували виправдатися приколісти.

– Замовкніть вже, однакові. Від цього завивання в мене гикавка знову починеться. Попереджаю: більше такого не буде. Ще раз і вижену під три чорти. Знову приперли торбу круглячків. Шукайте житло де інде.

– Зжальтеся, – перепросив Костик. – Ми. Ми хотіли, як краще. Щоб у вас було багато грошей. Це ж практично мрія кожного: купа грошей. Чи не так?

– Дотепно. За це вас, гульвіс і жалію. Купа грошей? Це ж треба таке утнути. Тут одне з двох: чи в триньку виграли, чи під церквою жебрували, – Привезена не могла приховати задоволення від вдало придуманої відповіді, її посмішка на всі вставлені тридцять два (добра половина з яких була золотими), осяяла кімнату жовтими відблисками. – Тільки одне прохання відповідайте по черзі – не дуетом.

– Ні, це наші кревні. Тепер ваші не менш чесно пораховані. – Вадик дістав запальничку.

Полохливий вогник обпалив кінчик папіроски, затиснутої між великим і вказівними пальцями Клавдії Яківни. Потребувалося лишень потягнути повітря через тютюн аби перші клубки диму сповили її задоволене обличчя.

Все ж було помітно, цю жінку терзають якісь душевні муки. Чи якась хвороба причаїлася в її нутрі і потроху їсть життя, перетворюючи ще не стару жінку на ходячого мерця. Але вона намагалася не подавати виду. Останнім часом дозволяла своїм квартирантам вільні висловлювання і не притаманні її віку жарти. Привезеній, будь що кортіло хоча б на якийсь час забути про своє найближче і невідворотне майбутнє.

– Облиш. Я на голодний шлунок не палю. Це я так, заради понту. Відволікає від негативних думок. Вадику, твоя черга. Озвуч свою версію. Де назбирали і чому запізнилися на цілу добу. Може кіоск пограбували?

Костик витягнув руки з кишень потертих джинсів аби жестами додати вагомості словам:

– Я Костик, але це в даному випадку не принципово. Ви теж нівроку. З гумором все на місці. Яка церква? Яке: пограбували? Ми праведні атеїсти одноосібники. Останнім часом стипендію видають дріб’язком. Та ми вам ще вчора ввечері хотіли віддати. Не пам’ятаєте? Ви навідріз відмовилися. Сказали, що гроші потребують світла і тиші. Ніякої тіні й шуму.

Хлопці дійсно вчора впіймали за хвоста синього птаха картярського щастя. Їм фортонуло, як ніколи. Напередодні вони програлися вщент. До останньої копійки. Навіть залишені для розрахунку гроші за житло. Аби відігратися взяли в борг у Славка і… Фортуна їм лагідно посміхнулася. Щоправда до повної суми не вистачало трьох рублів – борг Славку. Тому вони вирішили не міняти виграш на паперовий еквівалент. Мали надію, що вже стара і підсліпувата жінка в кінці кінців втомиться рахувати і прийме все за чисту монету.

– Я вам таке скажу. Який дурень на ніч борг віддає? Всі розрахунки тільки зранку. – Попри вдавано незадоволене буркотіння, вона облизувала губи. завжди так робила, коли відчувала кайф від якогось процесу. Наразі цим кайфом був лік грошей. Але вона вже втомилася і було помітно, що номінал монет її вже мало цікавить.

Привезена мала клопіт здавати житло студентам медичного коледжу. Попри досить таки не погану і не досить хорошу, а, як вона сама вказувала при розмові з колегами по роботі: більш-менш пристойну зарплату вчителя; їй не вистачало на поточні витрати. Тобто життя для неї виписувало індивідуальний кошторис. Додаткові розходи на боротьбу з невидимим ворогом, що причаївся в її організмі і повсякчас волів перемогти… А ще допомагала доньці. Вона сама виховала аж трьох доньок. Дві вже дорослі, заміжні і дають собі раду. Але менша Зоряна ще потребували фінансової підтримки, бо навчалися в обласному центрі на ветеринара. Чоловіка в неї з роду віку не було. Холостячка. Всі діти від різних, випадкових партнерів.

– Ви рахуйте, рахуйте. А то прорахуєтеся, – підкинув Костя. – Підрахунок любить тишу, як кажете ви і наш математик Борис Іванович.

Славко хотів було привітатися, як за звичай, вигукнувши: «Привіт лунатикам». Але Костик застережливо притулив вказівного пальця до губ і засичав:

– Ц-с-с-с.

– Дев’яносто. Скільки там? Не дай боже збилася. А разом це. А скільки ж було? Три купки, а в кожній купці по. Чи навпаки? Знову про корову. Хто там ще? – Вона повернула голову в бік Тарілки.

– Дев’яносто дев’ять. А далі сто. – випалив Вадик. – Все точно копієчка в копієчку. До гадалки не йдіть…

– Сто? Грець з вами. Хай сто, бо я вже втомилася. Ніби все. Всі вільні, – менторським тоном заявила Привезена. – О, Славунчик-красунчик, прийшов. Стоїш, мовчиш. Вітатися тебе не вчили?

Славко нарешті відчув «шпарину» в насиченому спілкуванні цієї строкатої компанії і випалив:

– Доброго ранку, вечора, дня, тощо. Яка пора доби вам найбільш до вподоби? Я милувався процедурою підрахунку. Чарівне дзеленькання. Навіть, ба більше, мелодія! Неперевершено. Мене захопило. Мене відвідало. Хоч віршика про гроші складай. Наприклад. Гроші, як воші. Воші, як гроші. Ніби хороші і ніби шкідливі. Коли вошей багато свербить голова. Коли грошей багато – пуста голова. Ого.

У вікно забарабанив дощ. Отак зненацька, серед ясного, сонячного неба.

– О, з неба капотить, – сумно констатував Вадик. – Сліпий дощик.

– Хай іде. На нього земля є, – заявила Привезена. – Що це було? Невже вірш, Славку?

Тарілка нещодавно дізнався, що вчителька, на додаток до всіх чеснот, ще й поетеса. Красномовний псевдонім Абпорт, свідчив про неабиякий творчий потенціал і нестандартний підхід до справи віршоскладання.

Славку випадково потрапила до рук місцева газетка з публікацією поезій цієї неординарної жінки, яка вдома полюбляла носити навиворіт сукні й халати. Навіть зимове пальто, яке їй дісталося разом з іншими речами у спадок, згідно заповіту, від двоюрідної тітки із Польщі. Речі було доставлено у лютому цього року згідно адреси, вказаної у заповіті. І чомусь були вивернутими. Скоріше їх перевіряла служба безпеки на привід заборонених артефактів. А опісля перевірки так і залишили вивернутими. З того часу вона й взяла за моду носити все навиворіт, але тільки вдома аби не привертати й без того прискіпливої уваги оточуючих до її тонкої душевної натури.

Вірші публікували у місцевій газеті «Круті береги». Численні публікації додавали творчої наснаги поетесі Абпорт… Вона цим фактом віднедавна вихвалялася і мало не примушувала своїх квартирантів насолоджуватися її творчістю. Інколи, щойно написавши черговий шедевр в захваті читала поетичні рими вголос. Виразно, чуттєво, але брати Гудими тільки заради ввічливості вислуховували ці тиради.

– Скоріше про наболіле. Несвідомий експромт.

– Ти теж поет? Чому мовчав.

– Поет і не соромлюся цього. Сьогодні прем’єра. Я вперше декламував свою творчість.

Брати Гудими здивовано перезирнулися, бо знали, що віршик склав не Славко. Це колективна творчість команди «квк» їхньої групи.

– А ну, сідай поруч. Ось тут на цей стілець. – Вона кивком голови вказала на старий, обшарпаний виріб з дерева і ржавого залізного дроту. – Обережно. Обережніше. Він трішки кульгавий. Припадає на всі ніжки. Сідай на край і тримай спину рівно. Це я… Мій не запатентований винахід. Просто і дешево. Замолоду ще. Для фігури. Аби рівна спина була і шляхетна постава…

Славко бережно вмостився краєчок запропонованого стільчика.

– Поговоримо? А ви вільні.

– Та звісно. – Почухав потилицю Вадик.

Костик тільки задоволено посміхнувся і змовницьки підморгнув Славку.

– Чули? Все зійшлося. Копієчка в копієчку. Все, що дали. Я навіть пробачу вам три карбованці. Відпрацюєте в палісаднику. Прорвете редиску. А обдурити мене – даремна затія. Я вас наскріб бачу.

– Вибачте нам. Ми більше не будемо. – Брати стали поруч, опустивши голови.

– Подякуйте Славку. Він серед нас, мов світлий промінчик, що розігнав темну сутність і вказав нам шлях до щастя. Брехуни. Але прощаю. Я сьогодні добра. Ідіть покуріть на свіже повітря.

– Там ще йде дощ. – промурмотів Вадик. – Здається.

– То візьміть парасольку. – Привезена підійшла до вікна. – Хоча не треба. Вже не йде. Стоїть. То зі стріхи крапає. Ми поговоримо кілька хвилин. Не довше. Підете доїти своїх дівок. Ще встигнете на свої гульки.

Однокурсники поволі вийшли з кімнати покурити на терасі під шум стоячого дощу та обговорити варіанти дозвілля на цей вечір. Творчі теревені скоріше були для них зайвим вантажем.

– А ти, Славку, почитай ще. Мені цікаво. Ти ще й поет. Не соромся. Утни щось зі свого свіженького.

Тарілка брехав і не червонів. Йому дійсно кортіло перевершити себе, тобто утнути щось архі-прикольне. Не якісь там солоні жарти, якими вони часто-густо обмінювалися поміж однокурсниками. Це має бути вишуканий витвір мистецтва. Прямо отут, в цій кімнаті, лупонути вже своїм баламутним віршиком межи очі поетесі. Але катма таланту… Ця справа виявилася не вельми доступною для його скромних можливостей. Всі намагання видати якусь римованину, окрім напруження м’язів і появи зморщок на лобі, ні до чого путнього не привели. Він натужно відкрив рота, мов під час позіхання. Даремно – звідти нічого не прозвучало. Його погляд зупинився на столику у кутку кімнати. Біля телефонного апарату стосики газет і журналів з публікаціями творчості поетки Абпорт. Він розгледів деякі заголовки. Ці словосполучення виявилися рятівною соломинкою. Новоявлений поет вичавив із себе недолугий віршик. Тобто перше, що спадало на думку, опісля прочитання «рятівної соломинки»:

– Термін експлуатації. Людини розумної. Без гарантії. Чітко обмежений часом, що пробубнить німий годинник. Старі люди, мов малі діти і навпаки. Воліють бути доглянути. ми. Ми молоді теж такими будемо, якщо все буде добре. Так от чи не от. Шепочуть пенсіонери собі під носа колискові і скоріше за все не чують, бо вже мабуть глухі.

Славко замовк. Ні, не тому що відчув всю недолугість становища. Йому раптом згадалися дитяча забавка. Свого часу він змайстрував з пластмасового діда Мороза, якого за звичай ставили під ялинку на новорічні свята, скарбничку. Назбирав достатньо дзвінких монет. Настав час скористатися скарбом. Але – зась. Він кілька разів кидонув об підлогу бідолашну іграшку. Пластик не розбивався. Єдиний вихід: розрізати Мороза, вставивши лезо ножа в шпарину для вкидання монет. Щось подібне відбувалося й на тепер. Потрібен був не класичний варіант, а радикальний бзик аби не завести ситуацію у глухий кут. Хай він буде в очах цієї поетки невдахою, а ніж брехуном.

Тарілка гордо підняв голову і урочисто завершив віршо-складання:

– А взагалі все, що не відбувається, то на краще, бо цього прагнуть усі і навіть тварини, а ще риби, тощо. Хоча не виключено, що й рослини. А якщо й комахи, то теж не зле. Не залежно від того хороші вони чи погані. Ура!

Реакція Апорт перевершила сподівання Славка. Поетка кілька разів гучно плеснула в долоні, щоправда не змінюючи кам’яного виразу обличчя. Ошелешені однокурсники тільки роти повідкривали від такого дійства.

– Не ідеал, але й не казна що. Верлібр на тверду трієчку. Я б сказала: несподівано і надміру сумбурно, але має право на існування. Особисто я прагну написати сама чи щонайменше почути від когось абсолютну формулу. Тобто, ідеальний текст. Не знаю чи це можливо взагалі, і, яким має бути подібний набір слів. Так от. Написання тексту – це ритуал… А псевдонім у мене Абпорт, – Привезена завершила свою відповідь несподіваним одкровенням.

– А псевдонім брати обов’язково? – продовжив гру Тарілка

– Звісно. Друге ім’я. Як друге я. Це типу ти, але інший. Роздвоєння особистості потребує індивідуальної етикетки. Я Апорт.

– Ідеальний текст? Вперше чую. Матиму на увазі. – діловито зауважив Славко. – Псевдонім. Обираю собі псевдонім Тарілка. Трішки схожий на моє прізвище, але, я вважаю, це оригінально.

– Без сумніву, – пирснула сміхом поетеса. – Псевдонім аналог прізвища? Вперше чую. Хоча, це твій псевдонім, тобі й вирішувати.

– Так. Я тепер поет Тарілка.

– Тарілка… Враховуючи твій стиль віршоскладання. Чом би й ні.

– Майте на увазі. – Вираз обличчя Славка свідчив про серйозність заяви. – Про псевдонім знав тільки я, а тепер і ви. Це таємниця. Віднині нікому й ніколи, а ні чичирк.

– Славко Тарілка, запевняю про твій творчий псевдонім Тарілка, не дізнається ніхто, чого б це мені не коштувало. – І, не менш серйозно додала. – Доки для мене світа й сонця.

– Ви, як поетка поета, мене зрозуміли. А згадане вами ідеальне твориво сповістить нарешті всім про все і ні про що одночасно.

– Можливо. Таке пояснення теж має право на існування.

– Чи то пак, це просто чистий аркуш паперу на якому потенційно може розміститися будь який варіант тексту.

– Не мели дурниць. Хоча, проблема не в тобі. Даруй за відвертість… Ти ще зелений та тугий. Не стиглий. Текст має певні ознаки. Одна з яких: наявність орфографічних знаків на якомусь носії. В нашому випадку, на папері. Але, якщо тебе ваблять інші носії. Будь ласка. Ніхто не закине зайвого, навпаки.

– Можна поставити одну, але масну крапку на чистому аркуші. Багатозначну і красномовну.

– Я це вже проходила свого часу. Хибний шлях.

– Даруйте… Так, бовкнув аби що. До речі, як вам моє твориво. Чи далеко воно від вашого розуміння так званого ідеального тексту.

– Та бовкай, бовкай. – Вона зненацька підстрибнула майже торкнувшись тім’ям стелі і лягла на підлогу. – Вибач, прихопило спину. Може колись і вилізе із тебе путяще та варте уваги. Не знайома з усім твоїм творчим доробком, але достатньо й цього шедевру. Шикарний верлібр. Англійською це звучатиме майже вишукано, – Вона на мить закрила очі в спробі перекласти щойно почуте.

– Дійсно. Аби. Аби виказати свою схвильованість. Я такого ще не чула. Браво. Ні, дійсно. Щось в цьому є. Звісно, якщо ти не прагнув мене якимось чином образити.

– Ні в якому разі. Навпаки. Я прагнув. Вірніше, це відбулося спонтанно і тільки опісля я почав вважати, що це я сам спромігся.

– Але зауважу. Не переоцінюй своїх можливостей. Ідеальний текст підступний і аж занадто недоступний. Скоріше ти виглядатимеш посміховиськом в очах твоїх близьких і знайомих.

– Перепрошую. Що ви. Ні в якому разі.

– Заладив оце своє: ні в якому разі. Таке іноді трапляється. Він іноді може бути твоїм найліпшим другом. А ще конче необхідно і вкрай важливо визначитися зі своїм ворогом. Він має бути. Обов’язково.