Kitobni o'qish: «Коли прокидається сила»

роман-казка

Частина перша
АТАКУЮЧИЙ СКОРПIОН

Розділ 1. Виклик

Привид з’явився у другiй половинi ночi, коли мiсяць кольору червоного золота уже сховався за горизонтом, а на сходi тiльки починала рожевiти вузька смужка холодного нiчного неба. Примарний силует промайнув у сiрому просвiтi вiкна i чiткiше проявився на тлi темних стiн. Беззвучнi рухи привида справляли моторошне враження, але Беренiка не злякалася – нiчний гiсть з’являвся не вперше i поводився цілком пристойно.

Здавалося, що привид танцював. Його примарний одяг нагадував клуби диму нiчного вогнища, а сумне обличчя скидалося на карнавальну маску.

Зникаючи, невесела примара залишила на долiвцi якийсь папiрець. Беренiка зiстрибнула з теплого лiжка, пiдняла записку i пiдiйшла до вiкна, не звертаючи уваги на прохолодне повiтря, яке заповнило кiмнату ще звечора. На аркушику паперу тiснилися знайомi лiтери, що нiяк не хотiли складатися у слова. Дiвчина хвилину чи двi тiшила себе надiєю, що дасть собі раду з текстом при кращому освiтленнi, але то були марні сподівання – автор послання, очевидно, писав лотарською. Однак, вона не дуже засмутилася, бо знала, що дядько Гонафо, її старий і добрий друг, розбереться у тих лотарських гачечках, адже він володів двома десятками мов, серед яких траплялися вельми і вельми незвичні.

Беренiка лягла i спробувала заснути, але хвилювання вiдганяло сон. Їй нiколи ранiше не доводилося отримувати листiв, а тим бiльше у такий дивний спосiб. Ну хто у цьому місті мiг їй написати? А якщо і знайшовся такий дивак, то чому незнайомою мовою? Вiдповiдей на цi питання дiвчина отак відразу знайти не могла, а тому просто облишила думати про це. Нічого, ранок усе прояснить. Та все ж якась незрозуміла тривога гнітила душу.

Тихий заспокійливий шум дерев за вiкном i приглушенi тони новонароджуваного свiтанку приносили відчуття умиротворення, вiдновлюючи у Беренiчинiй душi порушену рівновагу. Врештi-решт дiвчина таки заснула і увi снi її тривоги пропали безслідно.

Втомлене далекими мандрами по заобрiйних просторах пiвденного неба осiннє сонце поволi пiднiмалося над горизонтом. В мить, коли червоний приплюснутий диск вiдiрвався вiд краю землi, Беренiка розплющила очі i вiдразу ж згадала про записку. Картаючи себе за ранкову млявiсть, вона швиденько вмилася, одягнулася i вибiгла на вулицю.

Дарбург прокидався.

До будинку пана Країлуса, в якому жив дядько Гонафо, Беренiка бiгла. Вона страшенно боялася пронизливих поглядiв своїх набурмосених сусiдiв. Що й казати, але для неї набагато простіше було прогулятися опiвночi Вiдьмацьким лiсом, анiж вулицями рiдного мiстечка.

Дядько Гонафо жив на горищi двоповерхового порожнього дому, за яке платив Країлусовi, його власникові, аж три золотих друмени на мiсяць. Феноменальна скнарiсть багатiя вiдлякувала потенцiйних квартиронаймачiв, i лише дядько Гонафо, єдиний у будинку, вперто не хотiв переселятися у дешевше житло, бо кращого мiсця для спостережень за небом у цiлому Дарбурзi годi було знайти.

Дверi свого помешкання дядько Гонафо не замикав нiколи. Та й не було у цьому особливої потреби – злодiї обминали будинок пана Країлуса десятою дорогою.

Беренiка тихенько прослизнула досередини i на хвильку затрималася у дверях, щоб очi звикли до напiвтемряви горища. Жахливий безлад, але такий знайомий i навiть затишний, панував у цiй чудернацькiй оселi. Скрiзь валялися товстелезнi книги, хоча господар щоранку складав їх попiд стiною акуратними рядами. Навпроти гамака, який правив дядьковi Гонафо за лiжко, висiла велика таблиця iз зображенням Зодiаку. Таблицю вкривала густа сiтка барвистих лiнiй, зрозумiла тiльки втаємниченим. Справа в тому, що дядько Гонафо практикував астрологію i мав серед мiсцевих жителiв неабиякий авторитет, хоча служителі церкви подивлялися на його заняття скоса.

– Знову гiсть зi свiту духiв? – спитав Гонафо, протираючи очi. Він знав про візити примари, але трагедії з цього не робив. – Не бешкетував?

– Хай би тiльки спробував, – усмiхнулася Береніка. – У мене з примарами розмова коротка.

– І що б ти йому зробила? Він же безтілесний!

– Щось придумала б, не переживай. Мене, до речі, сьогодні не лише танцями розважали, а ще й листа принесли. – I Береніка простягнула астрологовi бiлий аркушик.

– Цiкаво-цiкаво… – Хвилину чи двi Гонафо уважно розбирав написане, i дівчині на мить здалося, що на завжди спокiйне астрологове обличчя набiгла ледь помiтна тiнь тривоги.

– Ну, i хто це надумав менi листи писати?

– Якийсь Iдрiге, магiстр незрозумiло чого. – Дядько Гонафо неспішно вибрався з гамака і був підлкреслено спокiйним. – Призначив тобi побачення.

– Ти можеш пояснити по-людськи?

– А чи не забагато ти від мене хочеш? – розвів руками астролог. – Як я можу тобі щось пояснити, коли сам нічого не второпаю? Схоже, що у свiтi духiв полюбляють дурнi жарти, бо це, якщо вiрити авторовi, виклик на бiй.

– Ага, то якомусь там Iдрiге ні з того ні з сього закортiло зi мною повоювати? – Настрій Беренічин зіпсувався автоматично.

– Щось таке.

– А що буде, коли я не з’явлюся на побачення?

– Життя покаже, але тобі особливо хвилюватися не слід.

– Це на сьогодні всі неприємності?

– Чого ти так одразу? Є й приємні новини. Iдрiге прийде аж через пiвтора мiсяця. Отже, часу у нас вистачить.

– Для чого?

– Щоб навчити тебе якихось елементаргних прийомів захисту від меча.

– Отакої! Ти це серйозно? – не могла повiрити Беренiка.

– Серйозно, – мовив Гонафо. – Я тобі, звичайно ж, допоможу, бо сучасній дівчині конче треба вміти битися.

– Дівчині? Я правильно почула?

– Правильно. Чи ж ти не бачиш сама, що зараз у світі робиться? Окрім того в тебе особисто є ще дві причини взятися за науку бою. По-перше, у твоєму сузір’ї зараз перебувають Марс і Юпітер. По-друге, скоро скінчиться твоє третє семиліття. Як не крути, а пора братися за меч.

– Я тобі не вірю. Ти все щойно вигадав. Та й з якого б то дива до мене чіплялися незнайомі дядьки?

– А до гарних дівчат завжди хтось чіпляється, – чомусь зітхнув Гонафо. – Є у мене одне припущення. І якщо я не помиляюся, то на нас найближчим часом чекають пригоди.

– От тільки пригод нам і бракувало, – сказала Береніка, але особливої тривоги у її словах дядько Гонафо не відчув. – То що ти знаєш?

– Дещо. Ти стаєш небезпечною для певних сил.

– Я?! – здивувалася Береніка. – Дурниці.

– А звідки ти можеш знати?

– Як звідки? Я ж не вмію чаклувати, не знаю ніяких там заклять і навіть амулета чарівного не маю.

– А-а, то, по-твоєму, вся сила в закляттях і амулетах? Гай-гай, якби так було, то будь-який дурень, спроможний запам’ятати кілька слів, став би чарівником. Ти так кажеш, бо твоя сила ще не проявлялася.

– Не вірю. Я б щось відчула.

– Відчули інші. І їм це дуже не сподобалося…

– Маєш на увазi того Iдрiге?

– Нi. Скоріш за все Iдрiге – тiльки знаряддя в чиїхось руках. Припускаю, що то робота однiєї вiдьми, яка називає себе Меллiнтою. В перекладi з банагорiйської це ім’я означає «Всемогутня».

– I звiдки ж вона про мене могла дiзнатися? I чому саме до мене причепилася?

– На те вона й відьма. Очевидно, мiж вами iснує якийсь таємничий зв’язок. А бiй покаже, хто успiшнiше боротиметься зi своїми страхами.

– А хiба вiдьми чогось бояться? – несподівано спитала Беренiка.

– Щоб ти знала – вiдьомськi страхи устократ сильнiшi за людські, – пояснив Гонафо.

– Ти щось казав про меч, – раптом пригадала Беренiка. – Хiба ти вмiєш битися?

– А ти здивована?

– Ще й як. От тiльки часу у нас малувато, – зiтхнула дiвчина.

– Це хто сказав: ти чи твiй страх?

– Не знаю…

– I це його слова, – усмiхнувся дядько Гонафо. – Затям собі, що всі песимістичні думки людині навіюють її невидимі помічнички. Більше оптимізму.

– І де ж його взяти?

– А ти носа задери, оптимізм задиристих любить. Ну то як, беремося до науки?

– А хiба у тебе є меч?

– В старi часи мечi були у всiх. – Астролог полiз у найглухiший закуток свого помешкання i за хвилину видобув з-пiд купи мотлоху середнiх розмiрiв меча.

– I чому я досi нiчого не знаю про твою бандитську молодiсть?

– Грудних дiтей ковбасами не годують…

– То це я грудна дитина?! – обурилася Беренiка. – Нiколи не прощу.

Меч дядька Гонафо особливою красою не вiдрiзнявся, був гранично простим i не мав нiяких прикрас. А ще на ньому подекуди траплялися коричневі плями вiд iржi.

– Це що, кров невинних жертв? – поцiкавилася Беренiка, пирскаючи зо сміху.

– Нi, це – печать рокiв… Треба буде тiльки вiдтерти iржу і трохи пiдточити.

– Як ти можеш так зi зброєю поводитися? – дорiкнула Беренiка.

– Зброя на краще не заслуговує, бо створена для вбивства, – вiдказав Гонафо розважливо. – Шкода, що тобi на перших порах доведеться користуватися палицею.

– З якої б то радостi? У мене теж є меч, хоча я й не пам’ятаю старих часiв.

– I звiдкiля вiн у тебе взявся, якщо не секрет? – здивувався астролог. – Щось я не пригадую, щоб ти ним нахвалялася.

– Не було нагоди. Та я й не думала, що вiн менi коли-небудь придасться. Ото б здивувався мій прадiдусь.

– Стривай-но, а як твого предка звали?

– Не скажу, бо ти будеш смiятися.

– Таке iм’я погане? – спiвчутливо похитав головою Гонафо.

– I зовсiм не погане. Просто так одна весняна квiтка називається…

– Невже Крокус?! – несподiвано зрадiв дядько Гонафо.

– А як ти здогадався?

– Дива в цьому свiтi ще iнколи трапляються! Зачекай хвилинку… – Астролог знову заходився щось шукати.

– Перестань мене інтригувати! – Береніку аж розпирало від цікавості. – А то прозиватиму інтриганом.

– Облиш, ми не в палаці, – озвався дядько Гонафо з кутка. – Я книгу шукаю.

– Будеш мене по нiй вчити битися?

– Не iронiзуй, – сказав астролог, здмухуючи пилюку з товстелезного фолiанта. – Це – «Iсторiя фей королiвства Елверанд». Тут написано про твого прадiдуся. Ось послухай: «Добра чарiвниця Гермiна, покровителька мандрiвних лицарiв, подарувала свiй меч Сон доблесному витязю Крокусу. Цей меч трощить ворожi обладунки, мов ураган, але вiн – ворог смертi». Маючи таку зброю, грiх програвати навіть найгрізнішому супротивникові.

– Я й не збираюся. А до речi, чому у твоїй мудрiй книзi не сказано, чим саме так прислужився мiй славетний предок чарiвницi Гермiнi?

– Яка ж ти все-таки неуважна, – похитав головою дядько Гонафо. – Зрозумiло, як Божий день, що твiй прадiдусь за життя нiкого не вбив. У цьому доблесть. А може, Гермiна ще й закохалася. Хто тих чарiвниць розбере?

– Гаразд, лишай свою книжку i ходiмо до мене, – запропонувала Беренiка.

– Стривай, – мовив дядько Гонафо, загортаючи свого меча у старий плащ. – Не треба дражнити добропорядних громадян виглядом iржавого залiза, а то клiєнтуру втрачу.

На вулицi Беренiка принишкла i намагалася йти дуже швидко, уникаючи прямих поглядiв допитливих тiтоньок, але дядько Гонафо стримував її:

– Ти винна їм якiсь грошi, що так очi опускаєш?

– Нi.

– То, може, вже годi ховатися? Спробуй-но свою силу. Онде панi Горбело у вiкнi красується, штори мiняє. Пересиль себе – поглянь у її плюгавi очицi, – пiдохочував Гонафо Беренiку. I та зважилася – глянула на панi Горбело, тамуючи хвилювання.

В ту ж мить у домi почувся гуркiт, i огрядна фiгура господинi зникла з площини вiкна. Заодно зникли i штори.

– Оце «пострiл»! Так твоя сила проявляється, – розвеселився дядько Гонафо. – Бачиш, як усе просто?

– А ти жорстокий, – усмiхнулася Беренiка i зiтхнула, уявивши, яким болісним мало бути падіння для огрядної жінки.

– I нема чого її жалiти. Сама винна.

– Треба буде ще на панi Штумбах свiй погляд випробувати.

– Справишся легко. Вона хоч i на вигляд поважна, але внутрiшньої сили позбавлена. Триста фунтiв лютi, двадцять-тридцять фунтiв жовчi – ото й усi її активи.

Найближча Беренiчина сусiдка панi Штумбах уже висiла на воротах i їла поглядом перехожих. Зазвичай Беренiка була для неї десертом. В передчуттi задоволення Триста Фунтiв Лютi аж рота роззявила, але десерт виявився гiрким – Беренiка змiряла її таким виразним поглядом, що у панi Штумбах розболiлася голова.

– Я й не думала, що це так легко.

– Смiшна. А пригадай-но, скiльки часу ти витратила, шукаючи вiдповiдi на одне-єдине питання. Таке страшенно важливе для тебе питання…

– Чому вони мене так не люблять?

– Атож. Тому сьогоднiшня перемога готувалася роками.

Увійшовши до Беренічиного дому, дядько Гонафо став порядкувати у найбiльшiй кiмнатi – треба було розчистити мiсце для вправ. Сама ж господиня полiзла на горище за мечем.

– Взагалі-то ти правильно зробила, що нікому нічого не казала. У Дарбурзі лихі люди, – гукнув астролог у темний прямокутник горища.

– Вибач, тебе я не мала на увазі, – відповіла Береніка.– І все ж не сказала. Ай-я-яй. – Ну, вибач. – Це я ще подумаю.

Нарешті Береніка спустилася вниз, прихопивши з собою ще якусь книгу.

– Тримай, – мовила, подаючи Гонафо меч.

Той довго розглядав чарiвну зброю i нарештi сказав:

– Тридцятидюймовий. Для твого росту короткуватий. Очевидно, Гермiна була трохи нижчою за тебе.

– Це погано, що вiн закороткий?

– Якби вiн був звичайним, то так. Але ж вiн чарiвний, – усмiхнувся дядько Гонафо. – Ну що, почнемо?

– Прошу, пане професоре, я готова…

Дядько Гонафо продемонстрував кiлька найпростiших прийомiв захисту. Беренiка намагалася старанно повторювати усе побачене, але почувалася дуже сковано.

– Розслабся, а то нiчого не вийде, – сказав астролог своїй ученицi. – Будь, як вода у весняному струмку.

Беренiка любила весну, i згадка про шумливi потiчки талої води допомогла їй розслабитися. Після цього справи пiшли набагато краще. Дівчині сподобався сам принцип ведення бою: атака – захист, атака – захист. Відбиваючи удар суперника, ти плавно переходиш у наступ. І збоку все виглядає так, ніби це гра, ніби суперники навмисно б’ють мечем об меч, але та видимість оманлива, бо меч, немов досвідчений актор, раз-по-раз приміряє на себе роль щита.

Двiчi заняття переривалися, для сніданку і обіду, а ближче до вечора дядько Гонафо пiшов додому.

З незвички Беренiка страшенно втомилася. Болiло все тiло, кожна жилочка i кожна кiсточка. I тiльки рука, в якiй дiвчина тримала меча, не болiла зовсiм. Гермiнин подарунок i справдi був чарiвним.

Розділ 2. Меллiнтин медальйон

Дядько Гонафо приходив зранку i йшов пiзно увечерi.

Добрi сусiди, забувши про роботу, цiлими днями спостерiгали за Беренiчиним будинком i просто худнули на очах вiд титанiчних потуг розгадати таємницю металевого брязкоту. Версiя про пекельну кузню вiдпала у перший же день, бо як панi Штумбах не принюхувалася, але запаху сiрки вловити не могла. Та й вечорами у вiкнах Беренiчиного дому горiло спокiйне свiтло кiлькох свiчок, а не палахкотiв пекельний горн. Буйної фантазiї, що завжди виручала їх у подiбних випадках, цього разу добрим сусiдам забракло. I хоча питання зависло у повiтрi, нiхто не сумнiвався, що Беренiчині заняття, може, й не аморальнi, але що непристойнi, то вже точно.

Та дiвчину проблеми сусiдiв цiкавили мало. Вона старанно засвоювала науку дядька Гонафо, змiнивши спiдницю на штани. Слід сказати, що така метаморфоза неабияк обурила оточуючих і дала гарну поживу для нових пліток і пересудів.

Так тривало бiльше мiсяця. I ось настав день, коли дядько Гонафо сказав Береніці:

– Дiвчино, ти чародiйка. Я вiдкрив тобi усi свої секрети i бiльше нiчому новому тебе навчити не зумію. Тож відтепер ми можемо лише битися нарівних.

– Це жарт?

– Я дуже втомився, щоб жартувати.

– Не вiрю. Ти стрибав, як навiжений заєць. – Беренiчинi очi свiтилися щастям.

– Iдрiге може виявитися набагато молодшим за мене. От я й старався, – пояснив дядько Гонафо. – Але, на жаль, бiй з тим паскудником буде не тiльки змаганням у спритностi. Для перемоги тобi знадобиться щось бiльше.

– Ти можеш говорити яснiше?

– Не гарячкуй. Тобi в першу чергу потрiбна мiцна вiра у себе, а ще – вiра у пiдтримку вищих сил. Я знаю, що для більшості якісь там вищі сили – то пустий звук, але що нам iншi?

– Якщо чесно, то я й сама iнколи сумнiваюся. Справедливість зневажена, а зло у нашому свiтi почувається дуже затишно.

– Тiльки на перший погляд. Ми обурюємося несправедливiстю, забуваючи, що з позицiї простої людини неможливо осягнути надземне. Явища закономiрнi видаються нам випадковими, хоча випадковостей практично не буває.

– Ти хочеш мене переконати, що навiть цей бiй з Iдрiге – теж закономiрнiсть?

– Аякже. Сила, яка у тобi народжується, вимагає дiї. І сила росте, коли змагається з іншою силою.

– Або слабне, коли натикаєшся на когось сильнішого за тебе, – зітхнула Береніка.

– Не драматизуй. Баланс енергій у нашому світі витримується справно. Це лихі люди мають зітхати, бо темна сторона завжди у програші.

– Мені б твою упевненість.

– Дарую, – усміхнувся астролог. – Забалакався я тут із тобою, а менi ще ж треба панi Штумбах показатися.

– Не дуже поспiшай, вона до пiвночi на воротах чатує.

– А потiм?

– Не знаю. Може, спить, а, може, на мiтлi гасає, – усмiхнулася Беренiка.

– Це ж тодi яка їй мiтла потрiбна, – щиро перейнявся проблемами сусiдської вiдьми дядько Гонафо. – А тобi я радив би гарненько виспатися.

– Встигну ще.

– Як знаєш. I все-таки добранiч.

Залишившись сама, Беренiка пiдiйшла до вiдчиненого вiкна, залiзла на пiдвiконня i задивилась на темнiюче небо. Надворі стояла неймовірна тиша. Сірі хмари, не потривожені вітром, заснули. Крізь їх нещільне покривало пробивалися подекуди іскорки найяскравіших зірок. Східний край неба світився теплим світлом – то місяць готувався до нічного чергування. У такі хвилини, як ця, зникають страхи, розчиняючись у безбережному океані тиші, і тоді здається, що можна почути все на світі.

Та несподівано спокій, навіяний картиною тихої ночі, кудись пропав. Береніка раптом вiдчула тривогу. Хвиля мурашок, що прокотилася по спині, вказувала на присутність сторонньої сили. Дівчині здалося, що у кiмнатi з’явився хтось чужий. Вона рвучко обернулась i зацiпенiла вiд несподiванки, побачивши перед собою середнього зросту жiнку з недобрим поглядом. «Меллiнта!» – промайнула свiдомiстю сполохана думка, хоча Беренiка нiколи ранiше не бачила злої чарiвницi.

– Як приємно, що тебе впiзнають, – задоволено примружилася несподiвана гостя. – Люди кажуть, що ти береш уроки фехтування. I як нашi успiхи?

– Звiдки менi знати про вашi? – Беренiкою аж трусило вiд нервового збудження, але фраза прозвучала цiлком прородньо.

– Панi Штумбах таки була права – ти страшенно неввiчлива…

– Я давно здогадувалася, що вона вiдьма. Ви, певно, на шабашi разом лiтаєте? – перебила Беренiка свою спiврозмовницю, вiдчуваючи незвичне пiднесення. – Ну-ну, то якого дiдька ви приперлися до мене у таку пiзню годину? I де, до речi, ваша мiтла?

– Я прийшла сказати, що тобi не допоможе нi твiй божевiльний звiздар, анi той шматок металу, яким ти вчилася розмахувати цiлий мiсяць. – Меллiнта намагалася приховати своє роздратування, але це їй погано вдавалося.

– Психологiчна обробка перед боєм – ознака невпевненостi у власних силах. – Беренiка остаточно заспокоїлася i тепер могла мiркувати тверезо.

– Менi тебе шкода, – скривила Меллiнта рота у презирливiй усмiшцi. – Ідрiге зачарує тебе своєю красою, i ти забудеш про все на свiтi.

– Невже ж у мене й краплини розуму не лишиться пiсля зустрiчi з вашим красенем?

– Ти даремно iронiзуєш. Жiноча душа – то суцiльнi емоцiї, впоратися з якими iнодi так важко… А де, до речi, твiй хвалений меч? Покажеш?

– З радiстю! – Беренiка рвучко зiстрибнула з пiдвiконня i, не дуже чемно штовхнувши непрохану гостю, схопила меча, який лежав під покривалом.

Лезо несподiвано зблиснуло у темряві блакитним сяйвом. Беренiка в ту ж мить вiдчула легеньке посiпування, пiсля якого тiлом розлилася приємна хвиля бадьоростi. Вiд вигляду меча Меллiнта закам’янiла. Таємнича сила немов скувала її, не даючи поворухнутися. Беренiка зачудовано спостерiгала, як зла чарiвниця корчиться вiд болю, намагаючись дотягнутися до медальйона, що висiв у неї на шиї. Коли ж це їй нарештi вдалося, вона зірвала з себе прикрасу, набувши врешті здатності рухатися вільно.

– Не радiй передчасно. Тобi ще рано святкувати перемогу, – прошипiла Меллiнта i зникла.

Беренiку зустріч зі злою чарівницею не дуже налякала. Якби нічна гостя хотіла заподіяти їй шкоду, то зробила б це, не вагаючись. Але Гермінин меч перешкодив цьому. Тож дядько Гонафо казав правду – злі сили завжди у гіршому становищі. Медальйон лежав на підлозі і світився у темряві. Береніка розуміла, що мiж вiдьминою прикрасою i Гермiниним мечем iснував таємничий зв’язок. От тiльки який?

Дiвчина запалила свiчку, щоб краще роздивитися медальйон. У мерехтливому сяйвi срiблястий метал здавався живим. Прикраса була виконана у формi ромбика з зображенням атакуючого скорпiона на лицьовiй сторонi. Та чи то майстер був недбалий, чи то метал уже стерся від довгого носіння, бо зображення здавалося розмитим.

Кiлька хвилин Беренiка мучилася з ланцюжком, намагаючись з’єднати розiрванi ланки. Нарештi їй це вдалося i вона повiсила медальйон собi на шию. Метал був холодним, але вiд дотику до тiла швидко нагрiвся, i Беренiка заснула.

Нiч мандрувала на захiд. Її чималий почет затримався ненадовго, але безжалiсний свiтанок нетерпляче пiдганяв слуг ночi, готуючи небо до зустрiчi осiннього сонця.

На свiтанку Беренiка вiдразу ж пiшла до дядька Гонафо, забувши навiть вмитися, чого з нею нiколи ранiше не траплялося.

Астролог тiльки-тiльки вкладався спати пiсля нiчних спостережень, а тому на розмову не дуже-то був настроєний, проте, коли почув про Меллiнтин вiзит, спати перехотів.

– Ти взяла її медальйон?! – вжахнувся дядько Гонафо. – Скiльки разiв тобi казати: не можна торкатись речей поганих людей!

– Нiчого я не брала. Вона сама лишила, – спробувала виправдатися Беренiка, але це не справило на астролога жодного враження.

– Тим бiльше не можна було брати! А може, та вiдьма навмисно його лишила?.. Ти, до речi, як почуваєшся? Голова не болить?

– Нi, а що?

– А те, що вночi ти могла померти!

– Це ж чому?

– Тому, що на речах злих чарiвникiв лишається невидима отрута. Але тобi, бачу, вона не зашкодила. – Астролог трохи заспокоївся. – Жінки – найнепередбачуваніші істоти у Всесвіті. От поясни мені, для чого тобi знадобився вiдьомський медальйон?

– Не знаю. Вiн гарний, – знайшла Беренiка аргумент, який чоловiчою логiкою не сприймався. – Ого! Ти тільки поглянь, ще вчора тут був скорпiон, а сьогоднi – метелик! – зрадiла дiвчина, показуючи прикрасу дядьковi Гонафо.

– А тобi той скорпiон часом не примарився? – недовiрливо перепитав астролог.

– Ага, i Меллiнта приснилася.

– Взагалi-то усе можна пояснити, – пiсля недовгих роздумiв сказав дядько Гонафо. – Вiд твого тепла огидний скорпiон перетворився на метелика… Я, до речi, дещо про Меллiнту дiзнався. Вона, виявляється, була ранiше доброю чарiвницею. Не вiриш? Таке iнколи трапляється. Меллiнта зневiрилася, бо творити добро – справа невдячна. Медальйон – знак приналежностi до чарiвницького цеху. Роблять їх з мiсячного срiбла. Тепер вiн у тебе. I це, гадаю, справедливо.

– Невже медальйони iснують лише для того, щоб iншi могли дiзнатися про рiд занять їхнiх власникiв?

– Нi, звичайно ж. Справа в тому, що чарiвна сила дуже примхлива. Медальйон її акумулює i зберiгає. Тому вiднинi i ти стала чарiвницею – твоя внутрiшня сила витравила скорпiона.

– Дядьку Гонафо, ти все не свiтi знаєш. Поясни менi, чому та вiдьма причепилася саме до мене. У Дарбурзi що, людей бiльше нема?

– Ти знову за своє? Зрозумій одне, що у Дарбурзі просто нема людей, рiвних Меллiнтi за силою.