Kitobni o'qish: «І земля, і зело, і пісня»

Shrift:

Благословення Руської землі

Тридцять третього року по народженні Христа – десятого дня після Його воскресіння буря велика пронеслася над Єрусалимом, і, вчувши в рокоті громів голос Бога, зібралися апостоли у дворі Іродового Храму, щоб прийняти Боже повеління. Й коли розвіялися хмари, з диска сліпучого сонця відірвалися вогненні язики й повисли над головами апостолів. І кожен учень Ісуса почув досі невідому, проте зрозумілу мову, що кликала їх у дорогу до народів, котрим вони мали принести правду Христову.

Тож розійшлися апостоли – в Месопотамію, Каппадокію, Фріґію, Памфілію, Єгипет, Лівію, Кірсену, Кріт, Аравію. Андрій же Первозваний вчув мову оріянську, яка полинула до нього від межі світів, що пролягла між слов’янами й племенами Яфетового сина Маґоґа на півночі. Й подався апостол у дорогу, полишивши за собою портове місто Кесарію, за яким стугоніли скелясті гори Моава.

У Кесарійському порту стояла біля причалу величава червоновітрильна римська трієра, готова вирушити до Ольвії. Команда трієри прийняла на борт апостола за невелику суму – як пілігрима від ольвійської юдейської громади, що відбував паломництво до Єрусалима на свято Шавуот.

Йшла трієра спокійними теплими водами дні й ночі, минаючи білі грецькі острови в Егейському морі; обережно, майже нечутно, начебто стояла на місці, просувалася крізь Геллеспонт, Пропонтиду й, прослизнувши вузьким Босфором, на берег якого наповзав багатолюдний Візантій, вихопилася в Понт Евксінський і на двадцятий день морської дороги сягнула землі, де сходилися в одне тихе водоймище води Бористена й Гіпаніса, на правому березі якого виднівся обгороджений зубчастим муром з чотирма сторожовими вежами грецький поліс – фортеця Ольвія.

Апостол зійшов на берег й потонув у портовій метушні: до трієри збігався ольвійський люд, щоб накупити дешевих заморських фруктів, які вмить продаватимуться на агорі втридорога; римські леґіонери стримували натовп, штовхали, лаялись; були тут, крім ольвіополійців, метушливі візантійці, чорновусі даки, галасливі таври й бородаті скити-кочівники, які скуповували у приїжджих купців фігури грецьких богів, наперед замовлені пекторалі із зображеннями скитських воїнів, що приборкують коней, срібні гребінці й фібули та золоті монети з карбованими парсунами грецьких царів.

Ольвія, яка вже тоді належала Римові, була занедбана, запущена в бруді й смітті, що накопичувалось горами в пристані і вздовж вулиць. Нижнє місто зяяло руїнами, де тулилися бездомні жебраки й злодії – і лише Верхнє із заставленою торговими рядами агорою та Зевсовим курганом, на якому височів храм Вседержителя, нагадувало про колишню славу Ольвії; а музиканти, давні вчителі яких супроводжували колись урочисті процесії на святах Аполлона й шалені діонісійські вакханалії, сиділи зі своїми лірами й кіфарами вздовж доріг, що вели на агору, й тягучими жебранками випрошували милостиню.

Андрій Первозваний зупинився перед кам’яними східцями, що спиналися до храму Зевса. Вражений контрастом між нужденністю Нижнього міста й величавим з рядами корінфських колон храмом, який самотньо височів у Верхньому й ніби волав до небес про кривду, заподіяну старому славному полісу, – заговорив сам до себе:

«То вже не життя, а історія. Siс transit gloria mundi. А ми розпочинаємо нову епоху – не Зевса, а Христа».

Біля храму Зевса ждали на апостола скитські вої – у бронзових шоломах і шкіряних панцирах, з сокирами при боках. Поміж ними стояв, втішно посміхаючись, апостол Матей, якого колись полонили скити. Андрій віддав скитові мішечок з грішми, той перерахував динари й відпустив полоняника.

«Слава Ісусу Христу! – привітався Матей і обняв побратима. Опісля, сягнувши рукою в пазуху, вийняв папірусний сувій і подав Андрієві.– Я написав у неволі книгу про Христа й про нас – Благу вість для людей. Віддаю тобі, Андрію. В Оріяні безпечніше, там народ молодий, буде, може, поблажливий до тебе. А я піду, куди мені призначено – в Каппадокію, землю Понтійську. Передчуваю свою смертну годину, тож хай не пропаде Євангеліє».

…Залишивши Ольвію і з євангелистом Матеєм попрощавшись, подався Андрій Первозваний пішки понад Бористеном на північ – до межі світів, як було велено Провидінням, – мусив дійти до найвищої кручі в незнаній Оріяні, за якою розпочиналося царство холодного Борея, й поставити там хрест.

Йшов удень і вночі й відпочивав лише у полудневу спеку; вдень зорив за сонцем, а вночі показував йому напрям Молочний Шлях, і брів він попід ним, розгортаючи буйне волоття трав – немов на дні морському. Губився у високій тирсі, ніби в пралісі, там же й знаходив поживу: забирав з гнізд чаїні й перепелячі яйця, ловив куріпок і смажив на вогні, в озерах ловив сітями рибу, що густо телесувалася у кришталевих водах, у дуплах лип та дубів знаходив мед, який збігав по стовбурах й застигав на корі грудами, мов живиця, – земля тут була такою багатою, що й працювати на ній не треба, сама могла нагодувати кочових скитів, які зрідка з’являлися під краєм неба з валками возів й чередами худоби, й там же зникали, канувши за небокрай.

Вряди-годи вихоплювався з тирсового полону, й тоді перед очима, скільки світу, – аж до обрію – скопичувалися один за одним горби й пагорби, а між ними у глибоких байраках кучерявилися острівці ліщинових кущів, оточених, немов сторожею, терном і глодом; згодом горби маліли, а щоб їх побачило небо, бо нíкому тут більше, взивали до нього фіолетовими озерцями люпину та кривавими латками маку й сповзали знову в безмежжя розімлілих під сварожим промінням трав, звідки не видно світу, й дорогу на північ показувала мандрівникові широка бинда Бористену, що просвічувалась голубизною крізь зарості очерету, вільх та трепетолисту.

Не знав Андрій назв цього зеленого буяння, як теж – і богів, які з таким щедрим марнотратством обдаровували не баченими в світі благами майже безлюдний край, і подив та заздрість щербили його серце: чи ж то справедливо вчинив Ягве, коли випалив сонцем Ізраїль, Єгипет, Грецію, густо заселивши їх народами, й вони на безводді й безхліб’ї, в пустелі, пісках і солончаках мусили витворювати високі цивілізації й викрешувати в собі силу мислення в боротьбі з убозтвом землі? А може, саме в жорстокій спонуці до непосильної праці й таїться причина того, що на земних пустищах зродилися неповторні культури, досконалі державні утворення, могутні війська? І все ж таки, для чого обдарував Господь таким багатством сколотський край, де люди навіть домівок не мають: чейже ніколи мешканці бористенських степів не спожиють цього добра. То чи ж не є воно самоціллю й створене лише для втіхи єдиному Богові – тоді, як стільки народів світу ділять крихти, здобуті тяжкою працею на пустках?

Йшов апостол, виминаючи непевних кочівників, які де-не-коли з’являлися на степових в’їжджених дорогах, – сповнювалось тоді зелене безмежжя ревом худоби, іржанням коней, скрипом дерев’яних коліс і лопотінням халабуд, нап’ятих на теліги, – були це ті самі скити-антропофаги, в котрих Андрій викупив Матея, й хоч не йняв він віри, що тут насправді живуть людожери, все ж остерігався бородатих понурих людей, які жили за законом кочівлі: ходила ж бо чутка в грецьких полісах, що скити обертають чужинців у рабів, осліплюючи їх, щоб не втікали; засуджених на смерть скидають з урвищ; на похоронах князів убивають рабів, коней і жон, спалюючи їх разом з покійником на жертвенних вогнях, – про це розповів Матей, застерігаючи його перед напівдикими людьми, в яких перебував у неволі, тож ховався Андрій далеко від доріг у вибалках, коли на обрії з’являлись валки.

Знав Андрій: це ще не той край, де йому звелено хрест поставити, він здалеку прислухався до голосів степових мешканців – не була то мова, яка вгніздилася в пам’яті, коли над ним завис вогненний язик в день зіслання Святого Духа, тож мандрував далі й далі, поки не спустився із пласких гранітних кряжів, що розтинали степ на обаполи, над молитовно тиху річку, яка впадала в Бористен серед розлогої, мов плахта, рівнини.

Над річкою тут то там біліли розсипи хаток під солом’яними стріхами; кожен двір був огороджений плетеним тином і потопав у садочку; посередині обійсть вивищувались щогли журавлів, якими поселяни витягували з криниць, обрамлених дерев’яними цямринами, цеберка з водою; гавкали собаки на прив’язі, на берегах річки тихо паслися корови, і звідусіль немов пісня долинала – чи то співали люди, чи так співуче розмовляли, та вчув Андрій знайомі звуки і слова, й осінив себе хрестом: тут нарешті брав свій початок край, в який Провидіння звеліло Андрієві Первозваному принести Христове благословення.

Перейшов Андрій широким бродом річку й ступив на обійстя крайньої хати, висунутої на залучину до самої води. Стояв у нерішучості, вагаючись – заходити в дім чи ні, та рвався на прив’язі пес, звідомляючи втішним дзявкотом господарів, що гості прибули; врешті хатні двері тихо прочинилися, й на порозі став чоловік у свиті й личаках; був він безбородий і голомозий, тільки шпакувата коса, що виростала з тімені, спадала, закручена за вухом, на плече; за ним вийшла молода чорнява жінка в націленій до неба гостроверхій шапці й кольоровотканій корсетці, – обоє пильно приглядалися до подорожнього, що змучений, зарослий і босий стояв серед подвір’я, спершись на костур, й нічого не просив, тільки спозирав господарів, ніби вгадати хотів, добром чи злом його зустрінуть.

Спитав господар:

«Откіль і куди прямуєш, прочанине?»

«З Єрусалима до межі світів», – відказав Андрій.

«А-а, – посміхнувся господар, мовби давно виглядав його, а до Єрусалима було йому рукою подати. – Чули ми про Єрусалим, давно чували, коли ще дітьми були: тоді з востока на полудне йшла небом звізда хвостата, спушчаєща од себе лучі предивні. Тямлю, видіння сеї звізди страхом об’яло весь люд, волхви же наші, на звізду смотрівше, тако рекли: “М’ятеж велій буде в землі полуденній”».

«Тоді у Вифлеємі, що біля Єрусалима, Бог народився», – мовив Андрій.

«Чули-смо і те, та віри не йняли, бо свого Бога правічного маємо, і породив він вельми много боженят, що світом владіють… Звістили нас грецькі купці, що лодіями до нас прибувають, заморські вина й пахучу оливу привозять, а в нас забирають жито, мед і віск, – мовляв, народився в далекій Юдеї Син Божий, а як до нього йти, ніхто не знав, – то зоряну білу дорогу, попід якою хвостата звізда йшла, Єрусалимським шляхом нарекли – мандруй по ньому, як хочеш зріти Бога живого. А ти зрів?»

«Зрів, – відказав Андрій. – Я навчався в нього правди і любові».

«Он як. То заходь до хижі, Божий чоловіче, – запросив господар, нітрохи не дивуючись, що гість навчався в самого Бога. – А то по всій землі боги на землю сходять, так… До людей, до кого їм ще йти… Наш Перун сходить пломенем під час бурі, а в погодь Сварожем стає і по синьому небу білим конем день-денно гарцює, щоб перед вечірньою денницею сховатися за травами, а вранці знову викотиться… – Господар, згадавши про сонце, звів до нього руки й молитву прошепотів: – Хай не застане Бог сплячого орія, хай встигне він при сході сонця шапку зняти…»

Був господар вельми балакучий, господиня мовчки спозирала пришельця ласкавими очима. Налив господар у ночви води й помив гостеві ноги («Так само перед Тайною Вечерею вшанував нас Учитель», – подумав Андрій і прийняв се за добрий знак: схожі звичаї сприятимуть впровадженню Христової віри в цьому краю), потім господиня подала на стіл мису з медом і просяні коржі, а господар невгавав, розповідаючи гостеві про Оріянський край – найкращий у світі і люблений богами.

…Хто хоч один раз побував у нашому раю між Россю й Ужем, той не покине його ніколи… Живе в наших гаях Полісун, який на кожне наше слово відгукнеться й заманить подорожнього у глибину оріянської україни, а там оточать його мавки-літавиці – красуні лісові, а там Купайло з Мареною запросять на весняний бенкет, і кожен ладо знайде свою ладу – назавше залишиться зайшлий в Оріяні, дітей своїх їй віддасть, а сам переміниться у землю, у твар земну; зацвіте калиною або терном; березою, тополею, братком синьо-жовтим стане; зозулею закує, чайкою закигиче, бусолом заклекотить або цвіркуном-домовиком засюрчить – нікому немає тут смерті, тут усе вічно живе, вічно оновлюється, перемінюється, воскресає, – бог Ярило, спосланий на нашу землю Родом, править тут вічним життям… А коли тобі говорили, що ми сколоти, то не вір нетямущим: сколоти там, за гранітним кряжем, що проліг від витоку Раставиці аж до кам’яних порогів на Данапрі; то чужі дикі племена, які не орють і не жнуть, а лише топчуться по землі й марно її стратовують: самі ж достатку не запосягли й кого настигли – зубожили, і мова в них інша й боги не такі… Всіляко називають нас чужинці. Сармати, що з-над Танаїсу прийшли й жон оріянських собі вибирають, звуть нас роксолянами. В нас місця багато, всіх приймаємо, бо так велить наш закон… Хто венедами нас кличе, а більше росами або росомонами, бо над Россю живемо, а ще й полянами звуть – поля в нас много; та єсьмо оріями, бо землю плугами оремо – їх скинув нам із неба син творця всесвіту Рода – Даждьбог… Хто вміє слухати, той чує, як усе на нашій землі вміє розмовляти: зілечко до зілечка притуляється, зілечко до зілечка озивається: барвінок, любисток, рута й васильки нашіптують молодим про любов і зводять їх – зірвеш листок, послухаєш і знаєш, хто полюбив; лобода провістить горе, сухе дерево застереже перед нечистою силою, зозуля вдівство й розлуку накує, крук-трупожер лихо накличе, бусол домівку обереже й заколише своєю мовою малят, цвіркун насюрчить дітям казок на всю ніч, тільки жито мовчить, напружуючись у праці великій: соків із землі набирає, щоб нас прогодувати… В Оріяні люди найдобріші в світі; хто заходить у хату, того оберігає родинний бог: гостя кривдити не можна – хто гостя прожене, тому сусіди хату спалять. А полоняника відпускаємо на волю. Тільки зрадника люто караємо – виганяємо з нашої землі, бо найбільшою для людини покарою є втрата раю…

І далі йшов апостол горі Бористеном до межі світів, і чудно йому було з дива оріянського… А може, то не над Йорданом, а над Россю вибрав колись Господь місце для Едему, а може, на цій землі праотці людства пізнали колись солод гріха первородного? – думав Андрій. – А може, тепер, в сію мить Божої вічності, запримітив Ягве оріянський народ й готує його для великого чуда в майбутньому, а про свій народ забув, розсердившись на гебреїв за гріхи їхні? Можливо, Господь завершив уже свої справи над Йорданом і, викупивши гріхи Ізраїля кров’ю свого Сина, приглянувся до безтурботного молодого народу, в якого щойно розпочався ріст, й ось посилає йому через апостолів ідею єдиного Бога?

Думав Андрій: на півдні старий світ умирає, а тут тільки народжується. Чи варто його тривожити – як же то тяжко бути обраним народом! Але ніщо на світі не зупиняється на грані дитинства, все приходить до своєї зрілості, а зрілість – то трудне випробування. Хай благословить мене Господь вийти разом з цим народом на його Голготу! Прости мені, Ягве, але ж Твої досліди над моїм народом, оглупленим вірою і спонадіянням лише на Твою силу, надто дорого нам оплачуються. Як довго йшли ми з неволі, виригуючи єгипетський хліб, що ним з ласки Твоєї один лише раз нагодував наш народ Йосиф! Яка ж постигне гебреїв іще кара за те, що, заспокоєні вибраністю і марно сподіваючись на Твій абсолютний розум, не зуміли піднятися духом до тієї висоти, щоб зуміти відрізнити злодія від Бога й зважитися вибрати для свого діла не Вараву, а Христа?..

Від хати до хати, від села до села зигзицею шугала вістка про провісника нового Бога, що зійшов на Оріянську землю з небесного Єрусалимського шляху й мандрує на північ до межі світів, позначеної найвищою кручею над устям Десни в Данапр, де земля легко й радісно підноситься до неба, а баня небесна благословить зелену україну.

За апостолом гурмою ішли увірувані орії, супроводжуючи Божого посланця до свого храму, щоб жертву данапрівському богу зрів – чейже один Всевишній на землі. Ірани називають його Маздою, гебреї – Єговою, а оріяни – Родом, який послав на землю свого сина Даждьбога достоту, як Ягве Ісуса. Йшли збентежені оріяни за апостолом до кручі, в підніжжі якої, у Святошинському гаю, стояв головний оріянський храм: хай скаже своє слово волхв Богодан.

Розступилися клени й осокори перед прочанами, які йшли до свого храму в сумнівах і надії: чей не розсердиться Род за те, що увірували в Духа Божого, зісланого колись в образі голуба на Ісуса під час хрещення, – бо й водохресний обряд їм не чужий. Навесні, коли сонце виходить із сузір’я Перуна й народжується на землі вода, весь оріянський люд іде до требищ над священні потоки, щоб змити з себе накип щоденних буднів, який прилип до тіла й душі: втому, злість, чужоложну похіть, ненависть, жадобу помсти, лінивство, байдужість, заздрість – все змиє вода Перуна, якщо ти в щирому покаянні діткнешся троєперстям до своїх грудей.

На огородженій частоколом галявині, що похило збігала до священного струмка, оточив жертовний камінь чотиристінний без покрівлі храм з відкритими трьома брамами. За каменем, у глибині храму, стояв високий дерев’яний ідол бога Рода з повним вина рогом у витягнутій руці, а біля його стіп лежали на землі плуг, сідло і меч. Ідол мав три обличчя, що створювали єдиний образ Рода, а тулуб його ділився на дві частини: вгорі витали люди, які заселюють Оріяну, а внизу панував підземний світ, на якому держиться земне життя.

Андрій приглянувся до найнижчого зображення: то стояв на колінах скотій бог Велес, якого Род скинув у підземелля за те, що дав він людям Оріянського краю надмір молока й меду, посіявши цим серед народу найтяжчий гріх – лінивство; та все-таки щедрий бог достатку не покинув людей: ось тримає він у руках над головою землю у вигляді клаптика дерну – вічно тримає й клянеться, що це його україна, що укроїв він людям рівно стільки землі, скільки вони можуть захистити мечем; Велес присягає, що завжди буде її утримувати – всю україну Оріяну, а якщо лже, то хай земля його покриє.

Так пояснював Андрієві волхв Богодан.

«Велес двигає на собі життя, а Род благословить, бо ні один не є сильніший від іншого, бо обидва опікуються людьми. Це наша триєдиність – Бог, громада і україна, тому ми свято вшановуємо священне число: тричі благословляємо своїх дітей, тричі цілуємося при зустрічі, тричі спльовуємо проти злих сил і тричі піднімаємо труну з покійником».

Думав Андрій Первозваний про незбагненну спільність між народами, віддаленими один від одного на тьми-тьмущі стадій, – в засадах релігій і в щоденному побуті… Водохрещення, троєперстість, триєдиність, а ще довгий до п’ят, як у юдейських первосвященників, блакитний подир на жерцеві… А може, Ісус уже колись й сюди приходив?

Волхв Богодан підійшов до жертвенного каменя, на який крізь верховіття дерев, що оточили храм, падав сніп сонячного світла, поблагословив його до жертвоприношення й промовив до апостола:

«Я вислухав тебе, Божий посланцю, і зрозумів, що ваша віра не чужа нам. Та інший у нас світ й інші обряди. Наш Род добрий, бо не для проби обрав нас з-посеред чужих племен, а породив нас. Тому ми злилися з ним, як із Природою, і пізнаємо його в Природі. Усе тут наше – він і земля! Ти ж приносиш нам науку Сина Ягве, й ми повинні знати, в чому незглибима сутність його науки…».

«Ісус приніс на землю прощення гріхів, – відказав Андрій. – Ви боїтеся таємниць, прагнете в усьому ясності, та неспроможна людина знати все, й чи не обдурює вона себе, стверджуючи, що все пізнала? Таємниця ж Христа полягає в тому, що до неї треба весь час доростати душею. Проте вона вічно буде таємницею життя, смерті й воскресіння й водно спонукуватиме людину до поступу й до удосконалення… Ви багато знаєте, але повинні ще й пізнавати, бо обдаровані єсьте мислю і словом. У цьому й різниця між людиною й німиною: німина щось знає і завше робить те, що знає; людина пізнає і не відає нині, що вчинить завтра…»

«Що ж саме повинно спонукувати людину до пізнання? – спитав Андрія волхв. – Праця, жорстокість, обман? Чим велить керуватися Христос?»

«Ісус проповідував милосердя й любов», – відказав Андрій.

Волхв довго мовчав, мовив потім:

«Це найсвятіше почуття може нас поєднати. Ми дозволяємо освятити нашу землю Хрестом… Справимо жертву, і я поведу вас до межі світів».

Прочани поклали на ватрище зерно і стільники з медом, а камінь поливали не кров’ю жертвенних ягнят, як у гебреїв, а свіжим молоком: довкруж розносився солодкий запах хлібної, медової й молочної землі, яка ще не знала крові, бо була молодою. Оріяни падали ниць перед каменем і били поклони, а волхв воздавав молитву, й люд вторував за ним хором: «Даждь, Боже!»

Слухав Андрій і дивувався, що так само, як ці незнані оріяни, молилися до Ягве гебреї-хлібороби: «Благослови нам, Боже, наш урожай, пошли росу і дощ, щоб і завтра ми були наділені щедротами Твоїми!»

Коли запашний дим розіслався над потічком і всякнув у прибережні трави, волхв Богодан, спираючись на костур, пішов попереду процесії в бік Данапра. З ним поруч ішов Андрій Первозваний, двигаючи на плечі білого хреста, з явора витесаного. Виносив його на зелену оріянську Голготу.

А коли стали на вершині гори – уздріли у всій величі диво Оріянського краю: рвійний плин безмежно широкого Бористену. Вихопившись із холоду північної землі, сповільнив він раптом свій біг біля підніжжя кручі, розливаючись по рівнині на десятки рік; верболозні острови спиняли ріку, щоб вона встигла відбити у своїх водах красу Оріяни, а потім, знову злившись в одне русло, ще з дужчою силою, натхненням і ревом ринути на південні простори, забираючи в себе всі води благословенного краю для подарунку Гостинному морю.

«Погляньте, люди, – промовив волхв, вказуючи рукою на плин Данапра. – Праворуч – наш край, а ліворуч – на північ і схід, за крайнім урочищем Полин, в земних тіснинах якого завмер до часу пекельний вогонь, простягнулися аж до гіперборейських льодів землі безбожного Маґоґа, Яфетового сина, і панують там ватаги з коліна Роша – живуть дикі племена на безмежних просторах – до кряжів Ямантау й далі аж до Гіндукуша – їдять вони нечисть і вбивають один одного… Ця круча, де стоїмо, то вже межа світів – супротивних і непримиренних. У північному світі холод породжує злу силу, готову рушити валом на землі, що знають Бога, й відчинити тіснини в Полиновому урочищі… Так гласить оріянський кощун… Поблагослови, чоловіче Божий, – звернувся волхв до Андрія, – цю землю, може, не дасть ваш Бог злій силі спустошити колись наш край».

Він троєперстям тричі торкнувся до чола апостола, і той вкопав на вершині кручі хреста.

І промовив урочисто Андрій Первозваний:

«Бачите гори сі? На них возсіяє благодать Божа, і стане тут город великий!»

* * *

Стихла апостольська сповідь Андрія Первозваного, яка долинала з-над вод Генісарета до слуху Івана Богудухавинного, лик якого зухвалий майстер Євген Безпалий поєднав з образом апостола; потахла річ Андрія у вічності, й долунювала лише з розламів минулого часу поганська музика рогів, флояр, гусел і тилинок, що супроводжували пророчу мову, але й вона блякла, віддаляючись у незвісті, поки не стихла під торохтінням барабанів на капищах… Й тоді на місце музичного хаосу почало вливатися, набираючи гармонійної звучності, мелодійне таланіння дзвонів, що долинало звідусіль – з-під земних пропастей, в які запалися, рятуючись від лихоліть, християнські монастирі, та із золотоверхих соборів, що сягали хрестами слави небес.

І в тому гомоні вчув Іван Богудухавинний голос апостола Андрія, що пробився крізь хорал старої й нової музики світу до слуху письмовця:

«А що сподіялося в оріянській землі після мого благословення на Святошинській кручі?»

Й передав Іван апостольський зойк, який долинув із правічності, чотирьом пілігримам, що сиділи на забутому поганському капищі довкруж холодного жертовного каменя, котрий протягом тисячоліть не знав жертвоприношень.

Тож обізвався на той запит славний богомаз Євген Безпалий, який з’єднав у образі Андрія Первозваного давноминулий час із днем нинішнім, переступивши межу, що розділювала епохи.

«Що творилося? – перепитав. – А що – кривавилися на цій землі міжусобиці, які знесилювали наших предків. Та врятував їх від загибелі благословенний симбіоз давніх вірувань, на захоплюючі казки схожих, з чистотою християнської любові, про яку мовили між собою апостол Андрій і волхв Богодан.

Та хай про це вам оповість історія…»