Kitobni o'qish: «Острів Скарбів / Treasure Island»

Shrift:

* * *

Part one
The Old Buccaneer
Частина перша
Старий пірат

1
The Old Sea-dog at the «Admiral Benbow»

Squire Trelawney, Dr. Livesey, and the rest of these gentlemen having asked me to write down the whole particulars about Treasure Island, from the beginning to the end, keeping nothing back but the bearings of the island, and that only because there is still treasure not yet lifted, I take up my pen in the year of grace 17… and go back to the time when my father kept the «Admiral Benbow» inn and the brown old seaman with the sabre cut first took up his lodging under our roof.

I remember him as if it were yesterday, as he came plodding to the inn door, his sea-chest following behind him in a hand-barrow – a tall, strong, heavy, nut-brown man, his tarry pigtail falling over the shoulder of his soiled blue coat, his hands ragged and scarred, with black, broken nails, and the sabre cut across one cheek, a dirty, livid white. I remember him looking round the cover and whistling to himself as he did so, and then breaking out in that old sea-song that he sang so often afterwards:

«Fifteen men on the dead man’s chest —
Yo-ho-ho, and a bottle of rum!»

in the high, old tottering voice that seemed to have been tuned and broken at the capstan bars.

Then he rapped on the door with a bit of stick like a handspike that he carried, and when my father appeared, called roughly for a glass of rum. This, when it was brought to him, he drank slowly, like a connoisseur, lingering on the taste and still looking about him at the cliffs and up at our signboard.

«This is a handy cove», says he at length; «and a pleasant sittyated grog-shop. Much company, mate?»

My father told him no, very little company, the more was the pity.

«Well, then», said he, «this is the berth for me. Here you, matey», he cried to the man who trundled the barrow; «bring up alongside and help up my chest. I’ll stay here a bit», he continued. «I’m a plain man; rum and bacon and eggs is what I want, and that head up there for to watch ships off. What you mought call me? You mought call me captain. Oh, I see what you’re at – there»; and he threw down three or four gold pieces on the threshold. «You can tell me when I’ve worked through that», says he, looking as fierce as a commander.

And indeed bad as his clothes were and coarsely as he spoke, he had none of the appearance of a man who sailed before the mast, but seemed like a mate or skipper accustomed to be obeyed or to strike. The man who came with the barrow told us the mail had set him down the morning before at the Royal George, that he had inquired what inns there were along the coast, and hearing ours well spoken of, I suppose, and described as lonely, had chosen it from the others for his place of residence. And that was all we could learn of our guest.

He was a very silent man by custom. All day he hung round the cove or upon the cliffs with a brass telescope; all evening he sat in a corner of the parlour next the fire and drank rum and water very strong. Mostly he would not speak when spoken to, only look up sudden and fierce and blow through his nose like a fog-horn; and we and the people who came about our house soon learned to let him be. Every day when he came back from his stroll he would ask if any seafaring men had gone by along the road. At first we thought it was the want of company of his own kind that made him ask this question, but at last we began to see he was desirous to avoid them. When a seaman did put up at the «Admiral Benbow» (as now and then some did, making by the coast road for Bristol) he would look in at him through the curtained door before he entered the parlour; and he was always sure to be as silent as a mouse when any such was present. For me, at least, there was no secret about the matter, for I was, in a way, a sharer in his alarms. He had taken me aside one day and promised me a silver four-penny on the first of every month, if I would only keep my «weather-eye open for a seafaring man with one leg» and let him know the moment he appeared. Often enough when the first of the month came round and I applied to him for my wage, he would only blow through his nose at me and stare me down, but before the week was out he was sure to think better of it, bring me my four-penny piece, and repeat his orders to look out for «the seafaring man with one leg».

How that personage haunted my dreams, I need scarcely tell you.On stormy nights, when the wind shook the four corners of the house and the surf roared along the cove and up the cliffs, I would see him in a thousand forms, and with a thousand diabolical expressions. Now the leg would be cut off at the knee, now at the hip; now he was a monstrous kind of a creature who had never had but the one leg, and that in the middle of his body. To see him leap and run and pursue me over hedge and ditch was the worst of nightmares. And altogether I paid pretty dear for my monthly four-penny piece, in the shape of these abominable fancies.

But though I was so terrified by the idea of the seafaring man with one leg, I was far less afraid of the captain himself than anybody else who knew him. There were nights when he took a deal more rum and water than his head would carry; and then he would sometimes sit and sing his wicked, old, wild sea-songs, minding nobody; but sometimes he would call for glasses round and force all the trembling company to listen to his stories or bear a chorus to his singing. Often I have heard the house shaking with «Yo-ho-ho, and a bottle of rum», all the neighbours joining in for dear life, with the fear of death upon them, and each singing louder than the other to avoid remark. For in these fits he was the most overriding companion ever known; he would slap his hand on the table for silence all round; he would fly up in a passion of anger at a question, or sometimes because none was put, and so he judged the company was not following his story. Nor would he allow anyone to leave the inn till he had drunk himself sleepy and reeled off to bed.

His stories were what frightened people worst of all. Dreadful stories they were – about hanging, and walking the plank, and storms at sea, and the Dry Tortugas, and wild deeds and places on the Spanish Main. By his own account, he must have lived his life among some of the wickedest men that God ever allowed upon the sea. Аnd the language in which he told these stories shocked our plain country people almost as much as the crimes that he described.

My father was always saying the inn would be ruined, for people would soon cease coming there to be tyrannized over and put down, and sent shivering to their beds; but I really believe his presence did us good. People were frightened at the time, but on looking back they rather liked it; it was a fine excitement in a quiet country life. Аnd there was even a party of the younger men who pretended to admire him, calling him a «true sea-dog» and a «real old salt» and such like names, and saying there was the sort of man that made England terrible at sea.

In one way, indeed, he bade fair to ruin us, for he kept on staying week after week, and at last month after month, so that all the money had been long exhausted, and still my father never plucked up the heart to insist on having more. If ever he mentioned it, the captain blew through his nose so loudly that you might say he roared, and stared my poor father out of the room. I have seen him wringing his hands after such a rebuff, and I am sure the annoyance and the terror he lived in must have greatly hastened his early and unhappy death.

All the time he lived with us the captain made no change whatever in his dress, but to buy some stockings from a hawker. One of the cocks of his hat having fallen down, he let it hang from that day forth, though it was a great annoyance when it blew. I remember the appearance of his coat, which he patched himself upstairs in his room, and which, before the end, was nothing but patches. He never wrote or received a letter, and he never spoke with any but the neighbours, and with these, for the most part, only when drunk on rum. The great sea-chest none of us had ever seen open.

He was only once crossed, and that was towards the end, when my poor father was far gone in a decline that took him off.

Dr. Livesey came late one afternoon to see the patient, took a bit of dinner from my mother, and went into the parlour to smoke a pipe until his horse should come down from the hamlet, for we had no stabling at the old «Benbow». I followed him in, and I remember observing the contrast the neat, bright doctor, with his powder as white as snow and his bright, black eyes and pleasant manners, made with the coltish country folk. Аnd above all, with that filthy, heavy, bleared scarecrow of a pirate of ours, sitting, far gone in rum, with his arms on the table. Suddenly he – the captain, that is – began to pipe up his eternal song:

«Fifteen men on the dead man’s chest —
Yo-ho-ho, and a bottle of rum!
Drink and the devil had done for the rest —
Yo-ho-ho, and a bottle of rum!»

At first I had supposed «the dead man’s chest» to be that identical big box of his upstairs in the front room, and the thought had been mingled in my nighmares with that of the one-legged seafaring man. But by this time we had all long ceased to pay any particular notice to the song; it was new, that night, to nobody, but Dr. Livesey. Аnd on him I observed it did not produce an agreeable effect, for he looked up for a moment quite angrily before he went on with his talk to old Taylor, the gardener, on a new cure for the rheumatics. In the meantime, the captain gradually brightened up at his own music, and at last flapped his hand upon the table before him in a way we all knew to mean silence. The voices stopped at once, all but Dr. Livesey’s; he went on as before speaking clear and kind and drawing briskly at his pipe between every word or two. The captain glared at him for a while, flapped his hand again, glared still harder, and at last broke out with a villainous, low oath, «Silence, there, between decks!»

«Were you addressing me, sir?» says the doctor; and when the ruffian had told him, with another oath, that this was so, «I have only one thing to say to you, sir», replies the doctor, «that if you keep on drinking rum, the world will soon be quit of a very dirty scoundrel!»

The old fellow’s fury was awful. He sprang to his feet, drew and opened a sailor’s clasp-knife, and balancing it open on the palm of his hand, threatened to pin the doctor to the wall.

The doctor never so much as moved. He spoke to him as before, over his shoulder and in the same tone of voice, rather high, so that all the room might hear, but perfectly calm and steady: «If you do not put that knife this instant in your pocket, I promise, upon my honour, you shall hang at the next assizes».

Then followed a battle of looks between them, but the captain soon knuckled under, put up his weapon, and resumed his seat, grumbling like a beaten dog.

«And now, sir», continued the doctor, «since I now know there’s such a fellow in my district, you may count I’ll have an eye upon you day and night. I’m not a doctor only; I’m a magistrate. Аnd if I catch a breath of complaint against you, if it’s only for a piece of incivility like tonight’s, I’ll take effectual means to have you hunted down and routed out of this. Let that suffice».

Soon after, Dr. Livesey’s horse came to the door and he rode away. But the captain held his peace that evening, and for many evenings to come.

1
Старий морський вовк у корчмі «Адмірал Бенбоу»

Сквайр Трілоні, доктор Лівсі та інші джентльмени попросили мене написати все, що я знаю про Острів Скарбів. Вони хочуть, щоб я розповів усю історію від початку до кінця, не приховуючи нічого, крім розташування острова, та й то тільки тому, що й досі звідти не вивезли всі скарби. Отже, я беруся за перо цього року Божого 17… і повертаюся думками до тих часів, коли мій батько мав корчму «Адмірал Бенбоу» і коли засмаглий старий моряк зі рубцем від шаблі на щоці оселився під нашим дахом.

Я пам’ятаю, ніби все це було тільки вчора, як він підійшов, важко ступаючи, до дверей нашої корчми, а слідом за ним везли на тачці моряцьку скриню. Це був високий, міцний, огрядний чоловік з темним, засмаглим обличчям. Засмальцьована косичка стирчала над коміром його брудної синьої куртки. Руки в нього були зашкарублі, порізані, з чорними поламаними нігтями, а шабельний рубець на щоці – бруднувато-білявого кольору зі свинцевим відтінком. Пригадую, як він окинув поглядом бухту і тихенько свиснув, а потім раптом затяг давню морську пісню, яку так часто наспівував і потім:

П’ятнадцять хлопців на скрині мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Голос у нього був старечий, хрипкий, верескливий, немов рипучі важелі кабестана.

Потім він постукав у двері кінцем палиці, що скидалася на гандшпуг, і, коли вийшов мій батько, грубо зажадав від нього склянку рому. Йому винесли ром, і він почав поволі його пити, як великий знавець, смакуючи кожен ковток і все ще поглядаючи на скелі й на нашу вивіску.

– Бухта нічогенька, – пробурмотів він нарешті. – Непогане місце для шинку. Багато народу, хазяїне?

Батько відповів, що, на жаль, народу тут буває дуже мало.

– То й добре! – сказав моряк. – Пристань саме для мене. Гей, ти, голубе! – гукнув він чоловікові, який віз тачку. – Під’їжджай сюди, допоможи мені втягти скриню. Я тут затримаюсь трохи, – вів він далі. – Чоловік я простий. Ром, шинка, яєчня – і більше мені нічого не треба. Хіба тільки ще ота скеля, з якої видно в морі кораблі… Як мене звати? Ну що ж, зовіть хоч би й капітаном. Еге, я бачу, що вас турбує… Маєте!

І він кинув на поріг три чи чотири золоті монети.

– Коли ці скінчаться, можете прийти і сказати, – промовив він суворо і глянув на батька, як командир на підлеглого.

І справді, хоч одяг у нього був поганенький, а мова дуже брутальна, проте він зовсім не скидався на звичайного матроса. Швидше можна було подумати, що це штурман або шкіпер, який звик командувати й карати непокірних. Чоловік з тачкою розповів нам, що незнайомець прибув поштовим диліжансом учора вранці до «Готелю Короля Георга» і розпитував, які є корчми в околиці. Почувши, мабуть, добрі відгуки про нашу корчму й довідавшись, що вона розташована на відлюдді, капітан обрав саме її. Оце й усе, що ми змогли дізнатися про нашого гостя.

То був дуже мовчазний чоловік. Цілими днями він вештався біля затоки або здирався на скелі з мідною підзорною трубою. А вечорами сидів у вітальні в кутку біля вогню, змішував ром з водою і пив цю міцну суміш. Здебільшого він нічого не відповідав, коли до нього зверталися. Тільки кине раптом лютий погляд і засопе носом, немов корабельна сирена в тумані. Ми й наші відвідувачі незабаром навчилися не турбувати його. Щоразу, повернувшися з прогулянки, він запитував, чи не з’являлися біля корчми якісь моряки. Спочатку ми гадали, що він питає про це, шукаючи собі підходящої компанії. Але незабаром помітили, що він, навпаки, старається уникати сторонніх. Коли якийсь моряк, пробираючись прибережною дорогою до Бристоля, завертав до «Адмірала Бенбоу», наш капітан наважувався вийти до зали, тільки поглянувши на відвідувача з-під завіски на дверях. У присутності такого гостя він завжди сидів тихенько, наче миша.

Для мене все це не було таємницею, бо я став, так би мовити, співучасником його тривог. Якось він одвів мене вбік і пообіцяв платити мені по чотири срібних пенси першого числа кожного місяця, якщо я «пильнуватиму одноногого моряка» і повідомлю його, тобто капітана, відразу, як тільки цей моряк з’явиться поблизу. Коли ж надходило перше число і я звертався до нього по обіцяну винагороду, він тільки сопів носом і люто поглядав на мене. Але вже до кінця тижня змінював свій гнів на ласку, приносив мені той чотирипенсовик і повторював наказ «пильнувати одноногого моряка».

Навряд чи треба казати вам, як мучив мою уяву цей одноногий моряк. Уночі під час шторму, коли вітер хитав усі стіни нашого будинку, а прибій ревів у затоці й поміж скель, цей моряк ввижався мені уві сні в тисячах образів, страшний, мов тисяча дияволів. Іноді я бачив його з ногою, відрізаною до коліна; іноді – відтятою по самісіньке стегно. Часто він з’являвся переді мною у вигляді моторошної потвори, що так і народилася з однією ногою, яка стирчала з середини тулуба. На цій одній нозі він ганявся за мною, перескакуючи через паркани й рівчаки. Тож недешево діставалися мені оті щомісячні чотири пенси; я розплачувався за них страхітливими снами.

Та хоч який страшний був для мене одноногий моряк, самого капітана я боявся куди менше, ніж усі інші, хто його знав. Іноді ввечері він випивав рому з водою більше, ніж могла витримати його голова. Тоді він довго сидів у корчмі й співав своїх давніх, диких, жорстоких морських пісень, не звертаючи уваги ні на ко-го з присутніх. А бувало й так, що він замовляв випивку на всіх і примушував наших відвідувачів, що тремтіли від жаху, слухати його розповіді про морські пригоди або підспівувати йому гуртом. І дуже часто стіни нашого будинку ходили ходором від «Йо-го-го, ще й пляшечка рому», бо всі запрошені, побоюючись за своє життя, намагалися перекричати один одного і співати якнайголосніше, щоб не навернути на себе гнів капітана. А під час таких припадків капітан був справді небезпечним гостем: він то грюкав кулаком об стіл, вимагаючи, щоб усі замовкли; то раптом спалахував буйним гнівом, коли його перебивали, запитуючи про щось; то, навпаки, шаленів, що ніхто не звертався до нього з питаннями, а це означало, що товариство неуважно його слухає. Він не дозволяв нікому піти з корчми, аж поки сам не напивався до нестями й не йшов, хитаючись, спати.

Але найбільше страху нагонили його розповіді – жахливі розповіді про шибениці, про ходіння по дошці, про шторми на морі, про острови Тортугас, про розбійницькі гнізда і розбійницький розгул в Іспанському морі. За його словами, він, мабуть, прожив усе життя серед найзапекліших негідників, які будь-коли виходили в море. А лайка, якою він пересипав свої розповіді, лякала наших простодушних сільських жителів не менше ніж злочини, які він змальовував.

Мій батько весь час повторював, що ми розоримося, бо люди незабаром перестануть приходити до нашої корчми, де з них знущаються і звідки вони повертаються додому сповнені жаху! Але я певен, що присутність капітана, навпаки, добре впливала на наші справи. Правда, відвідувачі лякалися спочатку, та через день їх знову тягло до капітана. Він вніс якесь приємне збудження у тихе, сонливе сільське життя. Підібралась навіть група юнаків, які захоплювалися капітаном і називали його «справжнім морським вовком», «наскрізь просоленим моряком» та іншими такими назвиськами. На їхню думку, саме такі люди зробили Англію грозою морів.

Але, з іншого боку, він по-справжньому завдавав нам збитків. Минав тиждень за тижнем, місяць за місяцем; гроші, які він у перший день кинув на поріг нашої корчми, давно вже були витрачені, нових він не платив, і в батька не вистачало сміливості вимагати платню. Коли ж навіть батько і нагадував про це, капітан починав сопіти так голосно й люто, так гнівно поглядав на нього, що він якомога швидше тікав з кімнати. Я бачив, як після таких спроб мій бідолашний батько розпачливо заломлював руки. Я певен, що пережиті ним тривоги й страхи дуже прискорили його передчасну смерть.

За весь час, який капітан жив у нас, він ані разу не перемінив свого одягу, тільки купив кілька пар панчіх у вуличного торговця. Один край його трикутного капелюха обвис; капітан так його й полишив, хоча це й завдавало йому чимало неприємностей у час сильного вітру. Я добре пам’ятаю, який вигляд мала його куртка, яку він сам латав у своїй кімнаті. Латка там була на латці.

Він ніколи не писав і не одержував ніяких листів. І ніколи ні з ким не розмовляв, крім сусідів, – та й то здебільшого тільки тоді, коли добре випив. Також ніхто ніколи не бачив, щоб він хоч раз відмикав свою скриню.

Тільки одного разу капітанові дали добру відсіч, та й то це сталося в останні дні, коли мій бідолашний батько був уже при смерті.

Якось пізно ввечері до нас приїхав доктор Лівсі. Він оглянув хворого, нашвидку пообідав на запрошення моєї матері й зайшов до загальної кімнати викурити люльку, поки йому приведуть коня. Коня залишили в селі, бо в старому «Бенбоу» не було стайні.

До загальної кімнати провів його я, і пригадую, як вразив мене контраст між стриманим, привітним і веселим лікарем у сніжно-білій перуці, зі жвавими чорними очима, та сільськими гультіпаками, що відвідували нашу корчму. Особливо вражала ця різниця, коли глянути на наше опудало – незграбного, брудного, страховидного пірата, що напився і сидів, поклавши руки на стіл.

Раптом він, тобто капітан, завів свою улюблену пісню:

«П’ятнадцять хлопців на скрині мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Пий, і диявол тебе приведе до кінця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!»

Спочатку мені здавалося, що «скриня мерця» – це і є ота велика скриня, яка стоїть нагорі в кімнаті капітана. У моїх кошмарах ця скриня часто з’являлася переді мною разом з одноногим моряком. Але потім ми всі так звикли до цієї пісні, що не звертали на неї ніякої уваги. Цього вечора вона була новиною лише для доктора Лівсі і, як я помітив, справила на нього не дуже приємне враження. Він сердито подивився на капітана, перш ніж продовжити розмову зі старим садівником Тейлором про новий спосіб лікування ревматизму. Тим часом капітан, повеселілий од своєї власної пісні, гримнув кулаком по столу. Ми всі знали, що це означає наказ мовчати. Всі відразу принишкли. Всі, крім доктора Лівсі. Той продовжував говорити, виразно й м’яко вимовляючи слова й час од часу попихкуючи своєю люлькою. Капітан кинув на нього лютий погляд, знов ударив кулаком, потім глянув ще лютіше і раптом закричав з брутальною брудною лайкою:

– Тихше, там, на нижній палубі!

– Чи не до мене ви звертаєтесь, сер? – спитав лікар.

Нахаба, знову вилаявшись, сказав, що звертається саме до нього.

– Тоді я маю сказати вам тільки одне, сер, – відповів лікар, – якщо ви не перестанете пиячити, то світ незабаром звільниться від одного з найбрудніших мерзотників.

Лють старого волоцюги була жахливою. Він скочив на ноги, вихопив і розкрив моряцького складаного ножа і, розмахуючи ним, погрожував приколоти лікаря до стіни.

Лікар навіть не ворухнувся. Він, як і перед цим, говорив до капітана через плече таким же спокійним тоном, може, трохи голосніше, щоб усі в кімнаті могли чути, але цілком спокійно:

– Якщо ви зараз же не покладете свого ножа до кишені, клянусь вам своєю честю, що вас повісять після першої ж сесії нашого виїзного суду.

Між ними почався поєдинок очима. Але капітан скоро здався. Він сховав зброю, сів на своє місце і тільки гарчав, мов побитий пес.

– А тепер, добродію, – вів далі лікар, – оскільки мені стало відомо, що в моїй окрузі є такий суб’єкт, можете бути певні, що я стежитиму за вами вдень і вночі. Я не тільки лікар, я й місцевий суддя. І коли я почую найменшу скаргу на вас, хоч би навіть тільки на те, що ви нагрубіянили комусь… як-от зараз, я вживу рішучих заходів, щоб ви понесли належну кару. Зважте на це.

Невдовзі після цього лікареві подали коня і він поїхав. Капітан у цей вечір був тихим і смирним, і таким він уже залишався й в усі наступні вечори.