Kitobni o'qish: «Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників»

Сборник
Shrift:

Чарівна капуста

Золотоголовий хлопчик

Діялося це не за моєї пам’яті й не тут. Одна жінка була чарівницею і через це не могла мати дітей.

Дізналася вона, що в горах є дід, який може їй допомогти, й помандрувала до нього.

Дід вислухав її, дав дві горошинки й сказав, аби ковтала одну вранці, а другу – ввечері.

Другого дня вранці одну горошинку жінка проковтнула, а друга покотилася та й упала у пійло. Віднесла вона кобилі пити, а кобила спила й горошинку.

Через сорок тижнів жінка народила хлопчика, що мав золоту голову, а кобила привела золотоголове лоша.

І хлопчик, і коник ростуть не по днях, а по годинах. Малий уже вчиться в школі. Мати розповіла йому про діда, який дав їй горошинку, і хлопчик вирішив провідати його.

Пішов у далекі гори, погостював три дні, а звідти повернувся з чарівним перснем, що дід подарував.

А цей перстень зробив його таким сильним, що золотоголовий хлопчик міг дуба з корінням вирвати.

Просить мати, аби він подарував їй той перстень, а коник радить не давати. Хлопець не дає.

Тоді чарівниця задумала позбутися сина й заволодіти чарівним перснем.

Подає вона хлопцеві сніданок з отрутою. Але тут прибігає золотоголовий коник і каже:

– Не їж, брате, бо вона хоче тебе отруїти.

Хлопець послухав коня і висипав сніданок собаці. Собака з’їв і тут же здох.

– Бачиш, мамо, що ти зі мною хотіла зробити? – каже він. – Тож тепер не нарікай, що залишаю тебе одну, а сам їду світ за очі.

Сів на золотоголового коня і поїхав. Їхали вони цілий день. Надходить ніч і треба кудись проситися ночувати.

А мати цього хлопця була знайома з усіма чарівницями. Задумала вона хлопця зі світу збути – полетіла до своєї приятельки, аби його перестріла.

Не встиг хлопець подумати, що нема де ночувати, як виходить з лісу вродлива жінка й просить до себе:

– Я маю багато волів. Якщо мене захочеш, то я хоч зараз згодна виходити за тебе заміж.

Пішов дивитися на її воли, а то ведмеді. Як не кинуться на нього, а він лише рукою махнув – і всі лежать неживі.

Входить до її палацу і каже:

– Ой, що то за воли! Я за одним махом усіх повбивав.

– Як ти такий сильний, – каже вона, – то будеш моїм чоловіком. Але спочатку подивися на моїх собак.

Пішов дивитися на собак, а то сорок вовків. Він як махнув рукою – всі сорок трупом лежать.

– Добре, – каже вона. – Коли ти такий сміливий і сильний, то будь моїм чоловіком.

Вийшла вона надвір і переговорила з його мамою, що нічого не боїться хлопець. Сама не знає, що вчинити.

– Знаєш що? – каже стара. – Виймемо йому очі. Але головне якось перснем заволодіти, аби силу втратив.

Входить чарівниця до хати і каже:

– Перед весіллям треба жениха купати.

Нагріла води. Він роздягнувся, скинув з руки перстень, а його мати хапнула той перстень і каже:

– А тепер я зроблю з тобою, що сама схочу!

Чарівниця питає:

– Що з ним вчинимо?

– Виймемо очі й кинемо голого за пліт.

Кинули чарівниці хлопця за пліт на оболонь, де його кінь пасся. Як побачив кінь, що таке сталося з його другом, підбіг і каже:

– Сідай якнайскоріше, бо вони вже здогадалися й радяться спекти тебе в печі.

Викарабкався він на коня, й той завіз його далеко-далеко. Скинув під старим високим хрестом і ліг поруч відпочивати. Він заснув, але опівночі чує, що його будить кінь. А то прилетіло три круки. Один сів на лівий бік перехрестя, другий – на правий, а найстарший – на вершечок.

Чує: говорять між собою.

Перший каже:

– Село вимирає, бо води нема.

Другий каже:

– Я сам таке зробив. Я копитом заткав джерело. Якби хтось з них взяв сирового полотна, зліз у криницю, відкрив ним нору, то вода знову була б.

Третій:

– Я чув, що цісарева донька дуже хвора: зсохла на тріску. Вона гуляла в парку і плюнула на доріжку, а жаба прискакала і ту слину злизала. Жаба тепер живе під підлогою її кімнати й чекає смерті царівни. Треба ту жабу зловити, розрізати, дати крові з неї напитися дочці цісаревій, а в м’ясі скупати, і одужає.

– А ще що в світі діється?

– Знаю, що мати синові очі вибрала.

– Якби він дійшов на світанку до Дунаю, то буде така вода текти, що хто би в ній не вмив очі – стане видючим.

Знялися з хреста три круки й полетіли. А кінь питає:

– Все чув?

– Чув. Але як я зможу дійти до ранку до Дунаю?

– Сідай швидше й поїдемо.

На світанку були вони на березі Дунаю. Промив очі, кінь питає:

– Бачиш?

– Як крізь товсте скло.

– Вмивай ще раз.

За другим разом побачив ліпше, а за третім – повернувся зір.

– А тепер куди поїдемо?

– Поїдемо до того села, що без води вимирає. Може, хоч який одяг дадуть, бо я голий.

Доїхали до села, а біля криниці сидить старий дід і плаче.

– Дайте, дідусю, води!

– Де ж я тобі візьму, дитино? Одна-єдина криниця була – та й та пересохла. Люди мруть без води, худоба гине.

– Дайте мені якесь вбрання, драбину, сирового полотна, і будемо мати воду.

Приніс дід все, що просив хлопець. Зліз він драбиною у криницю, витяг з нори чортове копито і відразу пішла вода. І таке було джерело, що нараз криниця заповнилася і побігла вода потоком. Люди втішилися, біжить худоба, всі п’ють, дякують йому, а він каже:

– Їдемо до царя.

Сів на золотоголового коня і через якийсь час були в цісарському саду. Вже більше доби не спали, були змучені й позасинали. Збіглися царські слуги. Одні стали коло них, а другі побігли до царя.

– Що сталося? – питає цісар.

– Золотоголовий хлопець із золотоголовим конем у саду спить!

Цісар зібрав військо, оточили сонного з усіх боків, аби не втік. Сам цісар підходить і питає:

– Хто ти такий?

– Я – лікар, – спросоння відповідає цісареві.

– А чого ти так погано одягнений?

– Не питайте. Я вашу доньку вилікую, і ви мені краще вбрання подаруєте.

– Як вилікуєш, то вона жінкою твоєю буде. З усього світу лікарі в мене були, але ніхто ще не вилікував.

Пішов до її покою і так зробив, як круки говорили. Одужала царівна.

Оженився з нею парубок і жив, поки життя не прожив.

Золоті яблука

В одній сім’ї було три дочки. Дві повіддавалися на сторону, а наймолодша, Марійка, залишилася при матері й батькові. Вона була найвродливішою з-поміж сестер, та лише щастя не мала. Бо не встигли відгуляти весілля середущій сестрі, як вмерла мати, і батько привів собі другу жінку.

Недовго прожив з нею. Знущалася мачуха над Марійкою, банував1 батько за першою жінкою і скоро теж відправився на той світ.

Нікого тепер вже Марійка не мала, хіба що корову. Рано-вранці виганяла її на пасовище, найкращої трави носила і свій біль сирітський тварині виливала. А мачуха була така лиха, що й за пса її не мала, знущалася, як лише могла.

Одного разу каже Марійці:

– Ти, неробо, лише мій хліб їси, а робити нічого не хочеш. Поженеш нині корову пасти, то маєш на пасовищі виткати мені з павутини звій білого полотна. Як не витчеш, то не вертайся до хати.

Сіла Марійка на пасовищі й плаче. А корова підійшла і людським голосом питає:

– Чого ти плачеш, Марійко? – Та як мені не плакати, коли мачуха наказала виткати з павутини звій білого полотна, а я не вмію ткати.

– Не плач. Подивися краще мені в ліве вухо та й візьми, що треба.

Пригнала дівчина корову з пасовища, поклала полотно на стіл, а сама лягла спати.

Здивувалася мачуха, де вона таке біленьке полотно дістала. Другого дня каже:

– Не забудь мені, лежибоко, принести нині синього шовку. Як не принесеш, то й ночувати не приходь.

Втекла би Марійка від злої мачухи, але жаль їй корови. Сіла на пасовищі та й гризеться, що тепер робити.

– Чого журишся, Марійко? – питає корова.

– Та як не журитися, коли мачуха наказала принести звій синього шовку, а де я його візьму?

– Не гризися. Подивися мені в праве вухо і візьми собі, що треба.

Прийшла ввечері мачуха, а шовк на столі. Дивується, як Марійка виконує всі її забаганки. На другий день відправляє дівчину на пасовище з коровою, і каже принести звій червоного оксамиту.

Не знала Марійка, що зла мачуха прийшла вслід за нею аж на пасовище, сидить за кущем і слухає, про що вона з коровою розмовляє.

Пригнала ввечері корову додому, а мачуха каже:

– Завтра будемо твою корову різати, бо вона мало молока дає.

Вибігла Марійка надвір і так заплакала, що аж небо засмутилося. Але бачить – йде незнайомий дідок.

– Чого ти, дівчино, плачеш? – питає.

– Та як мені, бідній сироті, не плакати? Нікого я не маю, лише корову, і ту мачуха хоче зарізати.

– Не плач, сирітко, бо сльози не поможуть. Як заріжуть корову і будуть кості розбирати, візьми кісточку і посади в грядку.

Зробила Марійка, як дід казав. На другий день серед города з кісточки виросла прекрасна яблуня, одразу зацвіла, а на третій – зродила золоті яблука.

Хто чужий надійде, хоче яблуко зірвати, а вона гілля підніме догори і не дається. Лише підійде Марійка, і всі гілки нахиляються, аби вона зірвала золоте яблуко.

Над’їхав вродливий хлопець, а сирота під яблунею. Хотів зірвати золоте яблуко, але яблуня гілля підняла догори, і побачив під ними Марійку. Так сподобалася йому, що каже:

– Якби ти хотіла, я б оженився з тобою.

Марійці теж дуже сподобався цей хлопець і каже:

– Дай, яблуне, йому яблуко.

Яблуня вкрила їх гіллям, і обоє стали обривати золоті яблука. Як обірвали всі до одного, хлопець взяв її на бричку і повіз до себе додому.

А на другий день побачили на своїм городі яблуню. То вона вночі перейшла вслід за Марійкою. Ще довго там росла і родила золоті яблука. Може, і тепер родить, якщо вони ще живуть.

Зачарований хлопець

Був собі чоловік і мав багато дітей. Тяжко йому жилося. Якось приходить до нього чарівник і каже:

– Дай мені одного хлопця, я візьму його до себе в школу. Приїдеш через три роки і забереш його назад.

Дав чоловік йому хлопця, і чарівник вчить його, муштрує на всі боки і навчає різних штук.

Кінчилися три роки, їде батько за сином. А чарівник показує йому три голуби.

– Вибирай, котрий з них твій син.

Голуби всі однакові, котрого вибрати? Не знає чоловік, що робити.

Приходить він додому та й розказує жінці про тих голубів. А жінка йому:

– То ти дав йому хлопця, а він хоче голуба віддати? Іди й кажи, нехай віддає хлопця!

Іде він до чарівника другий раз, а той знову показує йому три голуби.

– Подивися, котрий твій син?

І батько знову пішов додому без сина. Жінка свариться ще дужче.

Збирається він іти третій раз, і сниться йому вночі сон. Ніби каже син: «Тату, як ти прийдеш за мною і покажуть тобі три голуби, то я буду з лівого боку, і трошки тріпну крилом. Як я тріпну крилом, ти мене зразу лови і не віддавай».

Прийшов батько до чарівника, а той знову показує три голуби.

Чоловік свариться:

– Ти віддай мені сина!

– А ти пізнай, – каже йому чарівник.

Дивився, дивився чоловік на ті голуби, а один – раз! – і тріпнув крилом. Чоловік одразу вхопив його.

– Це мій син!

– Ні, це не твій син, – каже чарівник.

– Я пізнав і забираю, – сказав батько і не віддав чарівникові голуба.

Приніс він його додому, і голуб перекинувся хлопцем.

Минуло кілька днів, і не стало в них ніякої їжі. Треба десь дістати грошей на харчування. Каже син батькові:

– Тату, я перетворюся на коня, а ви ведіть мене на ярмарок і продавайте. Кажіть на ярмарку так: «Яку мій кінь виб’є копитом яму, стільки треба насипати за нього золота». Але продавайте мене тільки без вуздечки.

Повів старий коня на ярмарок. Ходять купці, але хто ж стільки золота має? Коли йде той самий чарівник. Через плече в нього торба.

– Продається кінь?

– Продається.

– Що за нього?

– Яку мій кінь виб’є копитом яму, засип золотом.

– Добре.

Кінь як почав бити, то й вибив яму по груди. Розкриває чарівник торбу, засипає яму золотом і бере коня. Але вуздечки батько не дав. Одяг чарівник на коня свою вуздечку.

Їде чарівник додому, а кінь і по землі біжить, і попід хмари летить. Летів він так, летів, а тоді як шпурне чарівника на землю! Аж порожня торба відлетіла.

Побіг кінь додому, а чарівник встав і собі пішов.

Перетворився кінь хлопцем, і живуть вони з батьком, розживаються. Але сім’я велика, і гроші минаються. Син і каже:

– Ну, тату, треба знов іти на ярмарок. Тільки дивіться, щоб не продали мене з вуздечкою.

Повів старий коня на ярмарок, але ніхто не міг його купити. Аж тут знов іде чарівник з торбою через плече. І знов продав йому батько коня. Довго торгувався чарівник, хотів і вуздечку взяти, але старий не дав.

Їде чарівник додому, стискає ногами коня. А кінь то по землі біжить, то під хмари злетить. Летів він так, летів, а тоді як шпурне чарівника на землю, аж загриміло. Чарівник упав, торба відлетіла, а кінь побіг додому. Перетворився він удома хлопцем і живуть вони, розживаються.

Минув час, і знову гроші минулися. Каже син татові:

– Підемо знову на ярмарок. Знов буде яма золота. Лише тільки не давайте вуздечки.

Прийшли вони на ярмарок. Коло коня купці роєм рояться. І пани, і попи – усі хочуть мати такого коня. А грошей таких не мають. Коли йде знову той чарівник. Питає за коня.

– Кінь продається, – каже батько. – Дайте за нього стільки золота, щоб була повна яма. А яму він виб’є копитом.

– Добре.

І зачав кінь бити яму. Б’є і б’є, лиш земля на всі боки летить. Забився в яму по груди. Насипав чарівник повну яму золота, а тоді й каже старому:

– Дайте мені й вуздечку.

– Ні, не дам.

– Я вам за неї ще дві пригорщі золота насиплю.

Подумав старий: «Як за дві пригорщі золота, то можна й віддати». Та й віддав вуздечку чарівникові. Одяг чарівник вуздечку на коня і поїхав. Кінь то по землі біжить, то під хмари злетить, але вирватися від чарівника не може. Приїхав чарівник додому, заводить коня у стайню, прив’язує його. Потім насипав йому казан вугілля і каже:

– Їж, вражий сину. Ти мучив мене, а тепер я тебе буду.

Замкнув стайню і пішов.

Ліг чарівник спати. А на ранок встав і йде до коня. Подивився, а коня немає. Лиш вуздечка і вугілля лежать. Чарівник розгубився і забув зачинити двері. Де кінь? А кінь перетворився горобцем, заліз у шкарубину, туди, де випав сучок, і сидить. Чарівник перетворився у шуліку і глядить по шкарубинах, і от-от має його спіймати. А горобець раз! – і надвір. І в кущі. Шуліка за ним і почав там ловити. А він перекинувся голубом і полетів. Шуліка – за ним. Але голуб летить швидше, і шуліка ніяк його не здоганяє.

Долітають вони до моря. А там дівчина прала сорочки. Голуб перекинувся в перстень і впав коло дівчини. А дівчина підняла перстень і на палець його почепила. Шуліка перекинувся в панича і підступив до дівчини.

– Віддай перстень. То мій.

А вона не дає. Він усе «дай» і «дай», і не відходить від неї, а вона не дає. Попрала вона своє шмаття, кладе його на коромисло і йде додому, а він усе «дай». Виходить з хати її мати.

– Що там таке?

– Я, – каже дівчина, – знайшла перстень, а він причепився і хоче забрати. Каже, що це його перстень.

– То дай йому той перстень, – каже мати.

Дівчина зняла перстень з пальця і кинула на землю. А перстень перекинувся кукурудзою і розсипався по траві. Панич перекинувся в півня і давай те зерно дзьобати. Видзьобав він усе зерно. Лише одне зернятко лишилося, і з того зернятка зробилася миша. А з півня зробився кіт. Кіт – за мишею, а вона – в дірку. Забилася і сидить там. Кіт походив, походив, а тоді перекинувся шулікою і полетів додому. А миша перекинулася в хлопця.

Повернувся син додому і каже батьку:

– Тату, погано ви мене продали. Мало душі не збувся. Нащо продали вуздечку?

І жили вони собі, і більше на ярмарок не ходили.

Про сестричку Оленку та її брата Івасика

В одному селі жили чоловік і жінка. Мали вони дівчинку Оленку і хлопчика Івасика. Добре їм жилося. Але людина ніколи не знає, що її завтра чекає. Вмерла в господаря жінка, і він оженився другий раз. Прийшла до хати не сама мачуха, а привела ще й свою доньку.

Була її донька дуже лінива, а мачуха сварлива. Пожив трохи чоловік, а далі побачив, що добра не буде, й пішов на заробітки.

Тяжко було дітям коло мачухи, коли він був удома, а тепер ще тяжче стало. Ще сонце не сходить, а мачуха будить Оленку, аби до роботи ставала. Своїй доньці теплої води наливає, а Івасик у холодній вмивається. Лінивій доньці молока свіжого дає, а Оленці – штурханців у плечі.

Поснідає лінива дівчина й знову спати в садочку лягає, а двоє сиріт цілий день працюють.

Але мачусі всього було мало і мало. Найбільше злило її, що рідна донька сохла і чорніла, а Оленка з кожним днем розквітала, як у городі ружа. І задумала вона звести дітей зі світу. Одного дня проганяє сиріт із рідного дому:

– Ідіть служити і не вертайтеся. Я не маю чим годувати нероб.

Взяла Оленка Івася за руку, заплакали й пішли у світи.

А мачуха була чарівницею. Випустила з рукава чорну ворону і наказала їй висушити всі криниці, потічки, річки й озера, куди пішли Оленка з Івасем.

Йшли сиротята, йшли, Івасик дуже втомився і захотів пити. Побачив він коров’ячий слід, а в нім дощову воду і каже:

– Я нап’юся, Оленко.

– Не пий, Івасику, бо станеш телятком.

Далі побачили свинячий слід, а в нім воду.

– Я вип’ю цю воду, – каже Івасик.

– Не пий, братчику, бо станеш поросятком.

Але зустрівся їм овечий слід з водою. І не встигла Оленка слово вимовити, як Івасик припав до нього і вмить став баранцем.

Заплакала Оленка:

– Що мені тепер з тобою робити?

Зняла з себе пояс і веде баранця за собою. А ніде нема ні села, ні води. Аж далеко-далеко побачила палац. Підійшли вони ближче, а за палацом – сад, річка, луги і на брамі стоїть вродливий царевич. Проситься Оленка:

– Чи не взяли б ви мене на службу?

Подивився царевич, що Оленка дуже вродлива й каже:

– Чи не була б ти мені за жінку, бо я нікого не маю.

– Стану, але при одній умові, що цей баранець буде всюди зі мною. Що я буду їсти, те й він нехай їсть, де я буду спати, нехай і він там спить.

Так жили вони всі троє в добрі та гаразді. Царевич ходить на полювання, а Оленка з братом-баранцем вдома. Вона прибирає, пере, варить. Але мачуха питає чорної ворони, чи загинули діти, і чує, що живі-здорові.

Переодягається мачуха-чарівниця з донькою так, аби їх Оленка не впізнала, і разом ідуть до палацу. Царевич на полюванні, а тут сонце пече. Каже чарівниця:

– Ходімо, Оленко, купатися.

Прийшли до річки, роздягаються. А мачуха зайшла ззаду, скрутила назад руки, зв’язала осокою, до шиї камінь прив’язала й кинула Оленку у воду.

Каже чарівниця дочці:

– Тепер царевич буде твоїм чоловіком. Іди до палацу, лягай на її ліжко і чекай його.

Повертається царевич з полювання, а Оленка не зустрічає його. Входить до палацу, а вона лежить чорна, марна і з очима лютими.

– Чого ти так змарніла, Оленко?

– Я дуже хвора.

– А чим тебе рятувати?

– Заріж он того баранчика і звари мені з нього печінку і серце.

– Нехай буде так.

Пішов царевич ножа гострити, а баранець прибігає і проситься:

– Пусти мене з річкою попрощатися.

– Біжи, попрощайся.

Прибіг Івасик-баранець до річки й просить:

– Оленко-сестричко, рятуй мене. Хочуть мене зарізати – вже ножі точать.

А ріка відповідає:

– Я тебе вже не врятую. На мені камінь лежить і руки мої зв’язані.

Прибігає баранець, а на нього вже ніж гострий чекає.

Проситься ще раз:

– Пусти мене, царевичу, ще раз до річки, бо я ще не попрощався.

Відпустив його царевич, а сам пішов за ним. Сховався за кущ і слухає.

– Врятуй мене, Оленко, бо я вже зараз маю вмерти.

А річка відповідає Оленчиним голосом:

– Не врятую тебе, Івасику-братику, бо на грудях важкий камінь лежить і руки зв’язані.

А в цю хвилину крикнув царевич слугам нести сіті. Закинули слуги сіті в річку й витягли з води Оленку. Розв’язали руки, зняли з шиї камінь, покропили цілющою водою, і вона ожила. Питають, як так сталося. І вона розповіла про все.

Знайшли стару мачуху-чарівницю, зв’язали її разом з дочкою і кажуть:

– Прощайтеся з цим світом, прокляті.

Почали вони проситися, але царевич витяг револьвер і забив мачуху разом з донькою. Як викинули їх за браму, то все розквітло: сухі дерева, зів’ялі квіти, трава. А з баранця знов зробився Івасик.

І на цьому кінець.

Казка про Бову Королевича

Жив цар Кірбіт Вірзалович і мав собі дочку, дорослу дочку мав.

А кругом нього жили два князі, знатні князі, багаті. Одного князя, князя Гвидона, цар любив, а другого князя, князя Додона, дочка любила.

От дочка збирається заміж, а батько не хоче віддати за князя Додона, а тільки за князя Гвидона. Дочка ж любить Додона, та що вдієш, воля батькова, як батько скаже, так і буде. Вийшла вона заміж за князя Гвидона. Рік-два прожили, народився у неї син і назвали його Бова Королевич – красень, і ріс не по днях, а по часах.

От минуло три роки, став він здоровий і сильний. А мати його замислила злодійське діло – знищити свого чоловіка князя Гвидона і вийти заміж за Додона. Кірбіт Вірзалович, її батько, вже на той час помер, залишилась вона сама. Задумала злодійське діло і написала листа до князя Додона. Призвала одного гінця, дала листа і сказала:

– На! Завези князю Додону і привези мені відповідь, а ні то голова з пліч!

Взяв гінець, завіз, дав Додонові.

А вона йому пише: «Милий і дорогий мій Додон, я тебе любила і люблю. А Гвидона я не люблю, віддав мене батько силою. Я три роки терпіла, більше терпіти не можу».

Додон їй написав: «Ти підлаштуй так, щоб я міг його де-небудь знайти і вбити».

Вона зразу ж написала другого листа, призвала гінця і послала. Пише йому: «Я Гвидона вишлю в ліс».

А в старі часи такі були князівства: місто, а кругом міста проведений канал, наповнений водою, річка і на всі чотири сторони ворота і мости. Хочуть кого впустити в місто – ворота відчиняють і міст опускають. А ні (ну, коли там нападав хто) – ворота замикаються і міст піднімається.

От вона вислала свого чоловіка. А як вона його вислала? Хитрощами! Вона було все прикидалася слабою, а коли Додон їй передав, що «візьму тебе заміж», так вона зробилась здорова й весела. А перед Гвидоном хвора. Прикликала чоловіка й сказала:

– Чоловіче мій, знаєш, у мене була ворожка й ворожила мені про мою хворобу. Загадала такі ліки: щоб ти, мій чоловік, виїхав у ліс і своїми руками вбив дике козеня, розрізав і витяг у нього серце, привіз додому і мені сам зварив. І як я його з’їм, тоді буду здорова.

Князь Гвидон нічого й не подумав лихого. Сам був мисливець. Призвав слуг, осідлали коня, взяв з собою одного провожатого, сіли верхи і помчали до лісу.

Тільки вони виїхали з двору, а вона зразу ж наказала підняти мости і замкнути всі ворота. А сама вийшла на башту (була така башта, щоб було видно кругом) і дивиться. Дивиться й дивиться, баче – чоловік поїхав у ліс, гониться там за дичиною. Коли це князь Додон з військом летить прямо туди – за Гвидоном, у ліс. А вона все дивиться. Бігали вони, поки знайшли, де Гвидон. Гвидон же тільки з одним провожатим, а у Додона сотня душ озброєних. Побачив Гвидон – давай тікать, а ті давай ганятися за ним. Тікав Гвидон прямо до перших воріт, до першого моста. Прибіг – міст піднятий, ворота замкнені… Гайда до других! Пригнавсь до других, і там так. Об’їхав він кругом всього міста – всюди ворота були замкнені і мости підняті. Тоді він з розгону кинувся в річку, а Додон зверху давай стріляти. Та там і вбили його.

Зразу ж княгиня веліла відкрити ворота і спустити мости. Відчинили, мости спустили, Додон з військом урочисто в’їхав у місто, музику наперед, і почали гостювать, гулять.

А Бові Королевичу було три роки. От вони там стільки гуляли, Додон захотів побачити її сина, говорить:

– У тебе ж є син, здається, його звуть Бова Королевич, як би його побачити?

Вона приказує нянькам:

– Ану ж бо, приведіть Бову Королевича!

А Бова Королевич уже почув від няньок, що мама зробила недобре діло, заховався і не схотів бачити Додона. Потім пішли няньки і мамки, почали його силою тягти, але нічого не могли зробити. Він, хоч і три роки мав, а такий міцний був, як ті богатирі. Все ж притягли його силою. Він тільки глянув раз на Додона, а потім вирвався і втік. Уже мали його знайти, Додон розсердився, відчув, знаться, недовір’я пасинка, зрозумів, що він уже проти нього стоїть.

От Додон живе і все думає: «Як би знищити того Бову?»

Одного разу прокинувся і говорить жінці:

– Знаєш, що мені снилось цю ніч? Такий сон страшний, що я боюся з тобою жити. Якщо ти Бову Королевича не вб’єш, то я тебе покину. Мені снилось, що я їхав десь полем верхи, а напроти мене Бова Королевич. І як налетів на мене, то так і нашпилив списом – заколов. Я боюсь, щоб цей сон не справдився, тому зведи Бову з світа, інакше я тебе покину.

Що робить? Жалко їй сина. Але ж любить Додона. От вона й говорить:

– Знаєш що, убить своїми руками, пролить кров сина – гріх, жалко. Давай я посаджу його в темницю, будем держать його без їжі, нехай він з голоду помре.

– Ну, давай!

Посадили Бову в тюрму. Сидить він там день, два… А все-таки їй жалко було сина. Призиває вона няньку, була в неї така, називалась Дівка-Чорнявка. От вона призвала Дівку-Чорнявку, дала їй хліба й до хліба і каже:

– На, увечері, як буде темно, занеси як-небудь і передай Бові Королевичу.

Взяла та нянька (а вона сильно любила Бову Королевича, хотіла його визволить) і занесла все в тюрму. Він почав просить її:

– Як будеш виходить, відчини тюремні двері і замкни ворота у двір княжого двору, то я втечу.

Вона відчинила і замкнула ворота. Вночі, як стало темно, Бова вискочив і давай тікать. Брав він путь прямо до моря. Біг він, біг, поки зморився, впав і заснув. Йшли рибалки ловити рибу і знайшли сонного хлопця. Подивилися – такий красивий, хороший хлопець.

– Давай заберем його з собою!

Забрали його і пішли до моря ловити рибу. Якраз плив корабель. Плив, плив і пристав до берега.

– Що там у вас? Риба є на продаж? – питають.

– Є! – відповідають рибалки.

Ті прийшли, як глянули на того хлопця, так і кинулися:

– Продайте нам його!

А тим рибалкам що, де гроші взять? Краще хлопця продать… Купці дали добрі гроші, і рибалки продали Бову.

Сів Бова Королевич на корабель, і попливли.

Пливли вони, пливли, поки допливли до одного міста. У тому місті княжив князь Зіндзівей Андронович. Мав дорослу дочку. А в стародавні часи так було: корабель на пристані стає біля міста, і хто там княжить, князь який, чи що, – посилає послів: «Ідіть подивіться, що на кораблі на продаж є і що вони купують?» Знаться, торгівля. У них купувати, а своє продавати.

От так пішли люди і від князя Зіндзівея Андроновича. Прийшли на пристань і як глянули на Бову Королевича, то й забули, чого їх князь послав туди. Тільки на Бову дивились і дивились.

Як вернулись, питає князь:

– Що там є?

А вони тільки за того хлопця і розказують:

– Такий хлопець, такий хлопець, такий хлопець!

А дочка князева як почула, та:

– Гайда, поїдемо побачимо!

Зразу ж князь узяв дочку, поїхали. Як побачили Бову Королевича, то й самі забули за все. І причепилися до команди корабля:

– Продайте нам його.

Ті не хотять, а ці:

– Ні, продайте, бо арештуєм корабель.

Ну, ті вже не мали що робить, продали Бову Королевича князеві Зіндзівею Андроновичу.

От той князь із дочкою ведуть Бову Королевича до себе та й питають:

– Як тебе звуть, хто ти такий, якого роду?

А він не признається, тільки каже:

– Батько мій музика, а мама прачка.

Та ці знов його випитують:

– Якого ти роду, хто ти такий, чий ти?

– Батько мій музика, а мама прачка.

– Ну, – каже князь, – якщо ти простого роду (а Бова уже виріс, стало йому п’ять років, а здоровий, як дорослий чоловік), то я тебе поставлю старшим на стайні, будеш там коням лад давати.

А він думає: «Це мені й треба, я буду собі коня шукать по своїй силі».

От побув він там на конюшні, роздивився, усе взнав, знайшов собі коня.

Почалася війна.

А раніше так бувало: коли який-небудь сусідський князь хоче взяти у другого князя заміж дочку, то присилає листа, пише:

«Дай твою дочку за мене заміж, а ні – зараз прийду і військом завоюю, заберу силою».

От присилає і до Зіндзівея Андроновича листа один князь, на прізвище Духопер. А в тім листі просить: «Віддай свою дочку за мене заміж, а якщо не віддаси, то прийду з військом, розіб’ю твоє військо, заберу твою дочку заміж силою».

От пішов князь Зіндзівей, засмутився, питає дочку:

– Що будем робить? От так і так.

Вона:

– Н-ні! Ніяк! Ніяким родом не хочу, не йду! (А їй уже Бова сподобався. Хоча він молодий, а красивий, здоровий!)

Той Духопер як прочитав листа, що не згодна дочка йти заміж за нього, враз зібрав своє військо, прийшов, оточив місто і давай викликать – виходь на бій (викликать трубою, що називалась бараній ріг).

Зіндзівей зібрав своє військо, вийшов проти тих, а його дочка з Бовою Королевичем вилізли на башту й дивляться.

Почали битися. Раніше не було ще вогнепальної зброї, тільки руками билися, різні шаблі були, навіть сокири. Брали в руки що попало й билися.

Почали битися. Баче Бова Королевич, що вже ті війська душать ці. Він розсердився і каже:

– Я піду на поміч!

Вона не пускає:

– Куди ти підеш? Ти ще малий, чи ти битися вмієш?

– Піду!

Вона не пускає, а він виривається. Вирвався від неї силою і подався вниз. Прибіг на конюшню, кінь у нього вже є. Нема чим воювати – нема шаблі, нема меча. Була мітла така – з терну зв’язана дротом міцно. Він схопив у руки ту мітлу, сів на коня і полетів.

Як вилетів за місто, як почав тією мітлою направо і наліво: махне – так і лежать, махне – так і лежать! Пролетів напрольот те військо Духоперове і всіх положив – зробив дорогу. Повернув коня назад і другу дорогу проклав. Ті бачать, що нема де дітися, злякались – і навтіки! Ці за ними. Розбили, розігнали те військо.

Тоді вже як побачив князь Зіндзівей Андронович, що зробив Бова Королевич, хлопець, батько якого музика, а мама прачка, стрів його з музикою і питає:

– Скажи правду, хто ти такий?

– Батько мій був славний хоробрий князь Гвидон, а мама Мілітриста Кірбітовна, а я Бова Королевич.

– Ага! Он хто ти, хлопче!

Привели його з музикою.

Так минуло день-два чи й три – другий князь, ще й богатир, присилає знову листа, пише: «Віддай дочку заміж, а ні, то розіб’ю твоє військо і силою заберу».

Цей князь був богатир, і батько в нього ще був живий, сильний цар Султан Султанович. Син же називався Маркобрун Султанович. Мав він сильне військо і сам був дужий: голова в нього як пивний казан, між очима п’ятдесят сантиметрів, а очі були, як сито, здорові.

От як прислав він листа до князя Зіндзівея, то всі перелякались. Тільки одна дочка князева не злякалась, бо вже знає, що Бова Королевич – богатир над богатирями, розбив Духоперове військо, вже вона й не боїться. Відмовила відразу й тому.

От той Маркобрун зібрав свої війська, вийшов напроти, ну куди ж там воювать?

А Бова Королевич в кладових свого князя знайшов собі богатирський меч, кінь уже в нього є.

Тільки ті війська почали цих душить, так він як узяв меч, як сів на коня, як вилетів напроти, і прямо до того князя-богатиря, та так його навпіл і розрубав. А потім почав його війська чистить, розбив, розігнав.

1.Див. словничок рідковживаних слів в кінці книги.
Yosh cheklamasi:
0+
Litresda chiqarilgan sana:
22 aprel 2013
Yozilgan sana:
2005
Hajm:
270 Sahifa 1 tasvir
Mualliflik huquqi egasi:
OMIKO
Yuklab olish formati:

Ushbu kitob bilan o'qiladi

Muallifning boshqa kitoblari