Kitobni o'qish: «Світова гібридна війна: український фронт»

Рецензенти:

Безсмертний Роман Петрович – Надзвичайний та Повноважний Посол України в Республіці Білорусь;

Гопко Ганна Миколаївна – к. соц. ком., народний депутат України, Голова Комітету Верховної Ради у закордонних справах;

Міріманова Наталія – провідний експерт у галузі трансформації конфліктів і миротворчості, РhD Інституту аналізу і вирішення конфліктів Університету Джорджа Мейсона;

Пирожков Сергій Іванович – д.е.н., проф., академік НАН України, віце-президент НАН України;

Романченко Ігор Сергійович – д. військ.н., проф., генерал-лейтенант, заслужений діяч науки і техніки України, начальник Центрального науково-дослідного інституту Збройних Сил України;

Тука Георгій Борисович – заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України, голова Луганської обласної військово-цивільної адміністрації (2015–2016 рр.).

Головний науковий редактор і упорядник:

Горбулін Володимир Павлович.

Заступники головного наукового редактора:

Власюк Олександр Степанович, Ляшенко Олександра Миколаївна.

Слова вдячності

Авторський колектив Національного інституту стратегічних досліджень високо цінує підтримку начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України генерала армії України Віктора Миколайовича Муженка та рекомендації його колег щодо вивчення особливостей гібридної війни Росії проти України та формування нової якості вітчизняного оборонного сектору.

Висловлюємо щиру вдячність рецензентам: доктору економічних наук, професору, академіку НАН України, віце-президенту НАН України Сергію Івановичу Пирожкову; доктору військових наук, професору, генераллейтенанту, заслуженому діячу науки і техніки України, начальнику Центрального науково-дослідного інституту Збройних Сил України Ігорю Сергійовичу Романченку; Надзвичайному та Повноважному Послу України в Республіці Білорусь Роману Петровичу Безсмертному; кандидату наук із соціальних комунікацій, народному депутату України, Голові Комітету Верховної Ради у закордонних справах Ганні Миколаївні Гопко; провідному експерту в галузі трансформації конфліктів й миротворчості, РhD Інституту аналізу і вирішення конфліктів Університету Джорджа Мейсона Наталії Мірімановій; заступнику міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України, голові Луганської обласної військово-цивільної адміністрації (2015–2016 рр.) Георгію Борисовичу Туці.

Щиро дякуємо команді професіоналів, які невтомно працювали над літературним редагуванням тексту монографії, її технічнім оформленням, дизайном.

Велике спасибі усім, хто не шкодував сил і часу для нашої спільної справи.

Передмова

Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!

Тарас Шевченко

Сьогодні людство стоїть перед викликом гібридних війн, подобається нам це чи ні. Саме такі війни породжують формування нового гібридного світу, або, точніше, – гібридного світоустрою. І ми мусимо адекватно відреагувати на цей виклик, описати його не заперечуючи, але приймаючи реальність такою, яка вона є.

Точкою відліку для формування гібридного світоустрою стала агресія Росії проти України. І це не оцінка в дусі романтичного україноцентризму (на що й справді у нас багато хто грішить), – це об’єктивний стан питання. Як сараєвське вбивство вивільнило стиснуту пружину глибоких суперечностей і складних процесів, що призвели до Першої світової війни, так і пряма анексія Криму Росією та її дії на Донбасі стали таким самим спусковим гачком для початку нової світової гібридної війни.

«У світі немає нічого більш постійного, ніж непостійність», – писав Дж. Свіфт. Ключова проблема нинішнього «процесуального моменту» саме в тому, що багато людей (політики, експерти, науковці, журналісти), як і раніше, думають про нинішній стан як про щось тимчасове. Вони часто сприймають і трактують його як щось таке, що є «відхиленням від норми» або просто «транзитним станом» до кардинально іншого «кращого майбутнього». Більше того, так про це думають і ті, хто зруйнував цей світопорядок, який ще кілька років тому здавався нам непорушним: Москва та її кремлівсько-державний істеблішмент (політичний, інтелектуальний, військовий), що є «елітою» лише умовно. Загалом же спостерігається чітка неготовність не тільки РФ, а й Заходу прийняти нову реальність.

Чи є ця «неготовність» наслідком певного нерозуміння поточного моменту, помноженого на страхи його прийняття, – окреме питання.

«Справжні таємниці стають такими не тому, що про них ніхто не знає, – попереджав Карл Густав Юнг, – а тому, що їх ніхто не розуміє». Тим часом ця гібридна війна, як своєрідна парамілітарна агресія, унікальна за багатьма параметрами. Вони є своєрідним відображенням цього ж таки нового гібридного світу: кон’юнктурно надумана причина початку війни, брехня під час її розгортання, майже повне моральне розкладання й деградація жителів країни-агресора, і при цьому – посилені постійним членством у Раді Безпеки ООН дії агресора в рамках формального міжнародного права, створення масованої інформаційної підтримки своїх дій, використання методів «активних заходів» у небачених досі масштабах. І, до речі, проблеми в гібридного агресора виникають саме тоді, коли він намагається поєднати цілі та методи гібридної «війни майбутнього» зі світовими реаліями минулого.

Не можна не визнати, що за руйнування старого світопорядку відповідальна не тільки Росія. Безумовно, саме її агресія проти України (а раніше – проти Грузії) стала безпосередньою причиною того, що відбувається. Проте Захід, зі свого боку, по суті – «вмиваючи руки», дозволив цьому статися. Про це дедалі чіткіше говорять і західні ж аналітики, зокрема Пітер Дікінсон у своєму матеріалі для Atlantic Council. Він справедливо зазначає, що більшість західних ЗМІ відразу після російської агресії проти України несподівано «осліпли» стосовно того, хто агресор в українському конфлікті і як мають бути названі окупаційні війська. Натомість журналісти винаходили якісь нові слова та словосполучення, єдиний смисл яких – не назвати російську агресію такою.

І більш ніж слабкою втіхою, за своєю глибинною суттю, є підходи, схожі на бачення одного з найпопулярніших американських футурологів Роберта Каплана: «Хоч би як це обмежувало можливості України, хоч би як ускладнювало існування самого ЄС, – ані Євросоюз, ані НАТО не приймуть Україну у свої ряди… [але] ваше майбутнє не виглядає похмурим».

При цьому західна преса в новому гібридному світі і сама стає жертвою нової гібридної реальності (яка справді не вписується в її ліберально-демократичні світоглядні переконання), оскільки намагається підходити до інформаційно-політичного простору з «демократичними стандартами» мирного й раціонального існування – підходом «виваженості», «об’єктивності» та «плюралізму думок». А тим часом та ж Росія, по-ніцшеанськи «переоцінюючи цінності» демократії крізь призму своєї «суверенності» і спекулюючи на цих «класичних стандартах» журналістики (в частині необхідності показати, щонайменше, два погляди на ситуацію), свідомо зміщує «точку об’єктивності» продуманою та масштабною брехнею, роблячи об’єктивний погляд на ситуацію безглуздим.

Однак Захід потроху оговтується від першого шоку 2014–2015 рр. і починає шукати шляхи протидії Росії. Вдалі чи ні – поки що до кінця незрозуміло. Адже для повноцінної відповіді потрібно змінитися самим, а це занадто серйозна річ, до якої готові далеко не всі.

Насамперед це виявлятиметься в тому, що кожна сторона, яка зараз вдається до тих чи інших дій, у логіці «старого світу» реагуючи на виклики світу нового, постійно стикатиметься з абсолютно неадекватними (як їй здається) наслідками своїх дій.

І, мабуть, найбільше таких сюрпризів можуть очікувати саме на Росію. Вже очевидно, що, розв’язуючи гібридну агресію, Кремль розраховував на, щонайменше, зовні «двоєдиний» (але внутрішньо парадоксальний) глобальний результат.

З одного, геостратегічного, боку – зруйнувати існуючий світопорядок домінування країн Заходу на світовій арені. З цим, до речі, РФ досить успішно справляється, і, на її думку, це дуже добре для неї. Геостратегічна мета такого деструктиву – повернути Росії статус «великої держави».

З іншого, геоісторичного, боку – повернути світ у реальність середини ХХ ст., до періоду риторики класичного політичного реалізму («зони впливу», «боротьба систем», «баланс сил і баланс інтересів» тощо).

Саме між цими двома масштабними цілями лежить прірва концептуальної невідповідності, якої Росія ще не усвідомила. І не схоже, що здатна усвідомити в принципі.

Спрощено геополітична мета Росії при розв’язуванні глобального гібридного конфлікту усвідомлювалася таким чином: методами гібридної війни зруйнувати існуючий світопорядок, щоб відновити світопорядок періоду холодної війни і в ньому посісти звичне місце (або максимально порівнянне – з поправками на зміцнілий Китай та ін.).

Як бачимо, цей новий світопорядок формується. Зусиллями і діями Росії зокрема. Однак проблема в тому, що це буде новий гібридний світо(без)порядок, який не матиме нічого спільного з тим, який РФ так хоче повернути. Світо(без)порядок із новою розстановкою країн та новими гібридними війнами (ініційованими вже новими гравцями, в т. ч. ситуативними союзниками Росії – проти неї самої). З гібридними рішеннями у проблемних ситуаціях (часто – поза правовими полями держав або в «сірій зоні» національного і міжнародного права) та гібридним міжнародним правом тощо.

Слід зрозуміти і прийняти, що новий гібридний світо(без)порядок, який вибудовується на наших очах, – це не якийсь «транзитивний стан», це і є нова реальність, яку аж ніяк не можна екстраполювати на реалії минулого. Понад те, в цій новій гібридній реальності може просто не виявитися гідного місця для Росії – з її неефективною економікою, неефективним державним управлінням, з її застарілим лексиконом для ідеологічного опису та ціннісного осмислення реальності.

У цьому новому «прекрасному» світі ризики для самої Росії йдуть по висхідній, оскільки вона випустила джина гібридної війни з пляшки. Тим самим мимохіть погодившись, що нові норми і принципи «геополітичного безчинства» поширюються й на неї.

Діючи в обхід основоположних принципів світопорядку, порушуючи норми і правила міжнародних відносин, Росія тим самим втратила достатній кредит довіри, аби вважатися надійним і шанованим міжнародним партнером. І західні санкції стали лише зовнішнім виявом цього, не так позбавляючи Москви доступу до критично важливих ресурсів (від фінансових до технологічних), як ускладнюючи їх використання.

Росія й сама стає дуже вразливою до інструментів і механізмів, методів і методологій гібридної війни – якщо вони будуть використані проти неї, особливо в тих регіонах, які й без того ослаблені у військовому та забуті в адміністративному сенсі. Йдеться насамперед про Далекий Схід, відкритий для повзучої китайської експансії, яка може розпочатися вже найближчими роками і тривати десятиліття.

Поки що Москва робить те, що вона робила завжди, і досить успішно, – знищує існуючу реальність. У справі деструкції з нею зрівнятися важко. Проте конструктив завжди був її слабким місцем, а тепер і поготів. РФ нічого пред’явити не тільки світові та країнам, що її оточують, – їй нічого пред’явити і своїм власним громадянам. Показово, що левова частка російських публічних стратегічних/аналітичних документів останнього часу майже не звертається до проблем розвитку всередині країни: майже немає документів стосовно нових стратегій в економіці, соціальній політиці, етнонаціональній політиці, медицині, охороні здоров’я тощо. Натомість безліч «зовнішньо орієнтованих» документів: зовнішня політика, можливості застосування сили (в усіх її проявах) за кордоном, аналіз зовнішніх ворогів та союзників.

При цьому внутрішньої політичної опозиції (як запоруки розвитку політичної системи та забезпечення контролю над владою) в РФ немає як такої. Як і немає самого політичного життя – воно фальсифікується підкилимовою боротьбою окремих кланів та груп інтересів. Ситуація дедалі більше перегукується з відомою фразою з фільму «Убити дракона» за п’єсою Євгена Шварца: «Ну якщо не можна протестувати, то хоча б посперечатися…» Однак і можливість «посперечатися» потихеньку знищується.

Якщо говорити про російську зовнішню політику загалом, то, безумовно, це подальше нарощування потенціалу ведення гібридних війн (як безумовного продовження політики «за Клаузевіцем») на нових просторах. Причому не тільки на європейській арені, а й у регіоні Середньої Азії тощо. Однак Україна, як і раніше, залишається у фокусі зовнішньополітичної діяльності Кремля. І, судячи з усього, практична діяльність РФ тут і надалі зосереджуватиметься на підтримці створених псевдореспублік та продовженні (з поправкою на зміну умов) ведення гібридної війни проти нашої країни.

Росія в її нинішньому вигляді становить собою загрозу не лише для всіх, хто її оточує, а й для самої себе. І становитиме в майбутньому. Надії на те, що санкції її «заспокоять», «протверезять» або «повернуть до норми», – примарні й необґрунтовані. Вони випливають із тієї ж логіки поведінки «нормальних держав» у «нормальних умовах» за «нормального світопорядку». Якого насправді вже немає. Отже, сподіватися треба на себе і на продуманість своєї практичної діяльності.

Для цього потрібно активніше й інтенсивніше осмислювати новий підхід і нову реальність, рішуче відмовляючись від звичних нам типових рішень у всіх сферах – зовнішньополітичній, військовій, економічній, інформаційній, соціальної політики тощо. Як правильно зазначили недавно щодо зміни стратегії нашої зовнішньої політики: «Є теорія, що уподібнює взаємодію держав до більярдних куль, у тому сенсі, що характер зовнішньої політики не залежить від режиму, як сила і траєкторія ударів не залежать від кольорів куль. Однак у нашій ситуації йдеться не тільки про колір куль: змінилося майже все, включно з геометрією столу та характером силової взаємодії».

Якщо бути до кінця чесними, наша головна стратегічна загроза – це навіть не питання, чи знайдемо ми тактично успішні відповіді на гібридну агресію (хоча це життєво важливо!), а чи зможемо ми зрозуміти цей новий гібридний світ, зрозуміти його закони й закономірності (які зараз нам видаються хаосом), і як саме ми скористаємося цими знаннями.

Свої стратегії змінюємо (маємо змінювати) не тільки ми. Бо всі, хто не зміниться, хто не прийме нової геополітичної гри, хто буде про неї думати як про «повернення старої доброї холодної війни», швидше за все, програють і можуть зникнути.

Цей момент – це й нова можливість. Якщо ми зможемо побудувати адекватну нову картину світу, скоригувати свої стратегії, ми можемо стати частиною тих сил, які формують цей новий світ (хоч би як патетично це звучало). Ми на порозі глибоких трансформацій існуючих військово-політичних та економічних альянсів, зародження нових, пошуку відповідей на нові, несподівані проблеми, і цим слід скористатися. Ми мусимо бути активнішими, креативнішими, але ця діяльність має стати і більш прагматичною. Тому необхідна масштабна ревізія всього, що досі здавалося базовим (включно з абсолютними зовнішньополітичними пріоритетами). Це не означає, що Україна повинна раптово відмовитися від європейської і євроатлантичної інтеграції. Ні. Але ми маємо наповнити своє бачення цього процесу новим, більш реальним і досяжним змістом. Особливо з огляду на те, що перспектива юридично оформленого вступу України і до ЄС, і до НАТО така туманна, що висувати її як реальний стратегічний пріоритет можна лише в тому разі, якщо його ніхто не планує досягати.

Очевидно, попри незмінність євроінтеграційного та євроатлантичного вектора, цілепокладання має радикально змінитися. І це стосується не тільки зовнішньої політики, а й майже всіх сфер.

Проблема не тільки в тому, що ми ніби «не бачимо», як саме мають змінитися наші стратегії. Наскільки нинішня система державного управління здатна ці нові стратегії реалізувати? Чи здатна вона у принципі прийняти їх і почати діяти за ними? Особливо якщо ці стратегії виходитимуть за рамки традиційних практик і традиційних інструментів.

Тут на нас, очевидно, теж чекає істотне зміщення акцентів, яке болісно позначиться на чималій кількості громадян країни, включно з її керівниками. Якщо питання вивести на рівень загальнодержавного осмислення, то звучатиме воно так: чи здатні ми (а якщо так, то коли і з яким результатом) на масштабну соціально-адміністративну підготовку до існування в рамках гібридного світу і до протидії гібридним війнам?

Сьогодні відповіді на це запитання немає. Але ця відповідь нам конче необхідна.

Так чи інакше, вивчення «уроків історії» в Україні відбувається паралельно із самим перебігом історичних подій, а фахівцем з питань національної безпеки мимоволі стає майже кожен. Однак навіть світова гібридна війна рано чи пізно скінчиться. Зрозуміло, що перемоги у ній не буде. Як початок цієї війни важко зафіксувати у часі, так і її завершення не буде ознаменоване тріумфальними дійствами. Але ця війна вже багато що змінила у світі, створюючи власний «дизайн» його гібридизації.

Продовжуючи «тримати український фронт» світової гібридної війни і розуміючи, що північний сусід завжди залишатиметься нашим сусідом, мусимо розмірковувати про майбутнє України. Яким би ми хотіли його бачити? Яким чином уже зараз, коли війну ще не закінчено, будувати своє майбутнє? Щиро сподіваюся, що комплексне монографічне дослідження «Світова гібридна війна: український фронт», здійснене фахівцями Національного інституту стратегічних досліджень, не лише визначить певну «систему координат» для існування у гібридному світі, а й допоможе усім небайдужим об’єднатися для створення майбутнього.

Директор Національного інституту стратегічних досліджень, академік НАН України В.П. Горбулін

Джерела гібридної війни

Розділ 1
Феномен гібридної війни

АВТОРИ:

Яворська Г.М., Їжак О.І.

– Ця війна відома під назвою «АТО».

– Так називається війна? – запитала Аліса.

– Та ні, ти не розумієш, – трохи роздратовано відповів Лицар. – Вона лише відома під такою назвою. А насправді назва у неї «Гібридний конфлікт».

– Отже, мені треба було спитати: «Так зветься ця війна?».

– Ні, це зовсім не те! Війна зветься «Неоголошена війна». Але це так лише зветься.

– То яка ж це війна? – запитала Аліса.

– До цього я й веду, – відповів Лицар.

За мотивами Льюїса Керролла, «Аліса в Задзеркаллі»

1.1. Гібридна війна як новітній конфлікт і як форма глобального протистояння

Агресія РФ проти України спричинила руйнівні наслідки для європейської та глобальної безпеки. Російсько-український конфлікт не тільки порушив регіональну стабільність, а й створює та підсилює глобальні ризики. Для опору та стримування агресора Україні разом з її міжнародними партнерами необхідно мати чітке розуміння природи й характеру цього конфлікту.

Поняття гібридної війни виявилося теоретично й практично найбільш придатним для визначення специфіки дій РФ, яка, поєднуючи мілітарні, квазімілітарні, дипломатичні, інформаційні, економічні засоби, не гребуючи ядерним шантажем, послідовно намагається досягти в Україні та в інших точках світу власних, не вповні зрозумілих міжнародній спільноті політичних цілей.

Водночас поняття гібридної війни охоплює явище набагато ширше, ніж сучасні форми ведення бойових дій, види війн майбутнього або назви конкретних конфліктів змішаного типу. Насправді йдеться про оформлення нового виду глобального протистояння у сучасному дестабілізованому міжнародному безпековому довкіллі. Гібридна війна не є поверненням до стану холодної війни. Вона приходить їй на зміну, у супроводі ланцюгів гарячих конфліктів, як нова, ускладнена й нестабільна форма відносин на міжнародній арені.

Гібридна війна як глобальне протистояння виникає в умовах нових принципів геополітичного устрою, який наразі визначається «внутрішніми лініями напруженості між зоною стабільності, де панує закон і міжнародне право… і сферою невизначеності, яка характеризується зневагою до закону, численними локальними конфліктами»,¹ а не протистоянням між великими державами і сферами їхнього впливу, як за часів холодної війни. На Сході Європи лінія нового поділу пройшла територією пострадянських держав, які після холодної війни опинилися в ролі «буферних зон», або сірих зон безпеки, між Росією та країнами ЄС і НАТО. Вразливість України, що стала об’єктом російської гібридної агресії, зумовлена саме цим, бо сірі безпекові зони вважають головними джерелами гібридних загроз у сучасному світі.

Попри наявність багатьох праць на теми гібридної війни, кількість яких різко збільшилася після 2014 р. і продовжує зростати, значна частина питань теорії і практики гібридної війни взагалі і специфіки ведення російської гібридної війни проти України зокрема залишається без відповіді. Гібридна війна, при спробі її проаналізувати, уподібнюється рухомій мішені, яка з’являється й зникає з поля зору непередбачуваним чином. Маючи значну кількість підтверджених фактів і даних про гібридні воєнні дії, експерти стикаються з труднощами їхньої інтерпретації.

Внаслідок російської агресії проти України деякі засадничі тези щодо характеру гібридних воєнних дій потребуватимуть уточнення та навіть перегляду. Насамперед це стосується поширеного уявлення про асиметричний характер гібридних загроз як таких, що застосовуються слабшим противником проти сторони з відчутно більшим військовим, технологічним, людським потенціалом, в основному недержавними акторами проти національних держав. Ця поширена на початкових етапах розробки поняття гібридної війни теза виникла під впливом поняття «війни з терором» і отримала подальший розвиток у концепції гібридних бойових дій.²

Однак напад РФ на Україну продемонстрував, що гібридний конфлікт може бути за своєю сутністю міждержавним, хоча, із застосуванням нападником, також іррегулярних засобів. А коли нападником виступає противник з більшим економічним та військовим потенціалом, співвідношення сил агресора і об’єкта агресії виявляється зворотним.

Існують також інші моменти, які вимагатимуть перегляду або уточнень. Це спонукає докладніше розглянути теоретичні аспекти концепції гібридних війн з урахуванням досвіду російсько-української гібридної війни. Наразі дослідники відзначають, що зміст терміна «гібридна війна» зазнає змін порівняно з початковим вживанням,³ проте досі не було зрозуміло, в якому напрямі відбуваються зміни. Нижче спробуємо відповісти на деякі з цих питань. Враховуючи широкий обсяг значення концепту гібридної війни та його міждисциплінарну спрямованість, далі пропонуємо кваліфікувати його як т. зв. парасольковий термін.

Специфіка російської гібридної агресії проти України полягає не стільки в загальних методах та цілях гібридної війни (які загалом були описані й частково передбачені теоретиками на прикладах інших гібридних конфліктів), скільки у беззастережному порушенні РФ системи базових міжнародно-правових угод, великих масштабах заподіяних ушкоджень, значній тривалості конфлікту. Досвід рішучої та багатосторонньої протидії агресорові з боку України продемонстрував принципово нові можливості захисту в умовах гібридної агресії та водночас виявив точки вразливості нашої країни, що стала об’єктом нападу і втратила територіальну цілісність. Поза тим, три роки війни в Україні наочно показали динаміку змін у процесі гібридної війни – як у методах нападу, так і у способах захисту та опору агресії.

Принципово новим аспектом для ведення сучасної гібридної війни виявилася ключова роль міжнародної спільноти. Спільна позиція щодо засудження дій агресора з боку НАТО, ЄС, стратегічних партнерів України, система санкцій проти РФ стали важливим чинником протидії та стримування агресора. Водночас гібридний російсько-український конфлікт унаочнив, що, попри широку і розгорнуту систему включення в архітектуру міжнародної безпеки, Україна опинилася в умовах військової агресії у безпековому вакуумі, поза надійними гарантіями безпеки.⁴ Роль і зміст гарантій безпеки у сучасному світі виявили свою обмеженість і змінність залежно від наявності або відсутності довіри між світовими гравцями, готовності слідувати міжнародним правилам або зухвалої відмови рахуватися з ними.

Порушення положень Будапештського меморандуму однією з країн-підписантів, зруйновані гарантії суверенітету, надані Україні в обмін на відмову від третього за розміром у світі ядерного потенціалу, чітко продемонстрували, крім підступності дій країни-агресора, також безперечний факт зміни у системі безпекових гарантій, що склалися після Другої світової війни. На час підписання Будапештський меморандум не тільки сприймався, а й був цілком надійним правовим документом, і побоювань щодо його дотримання не виникало. Міркування про декларативність і юридичну необов’язковість з’явилися після брутального порушення його положень, і тому не є цілковито переконливими.

Розуміння і зміст міжнародних гарантій безпеки нині зазнали кардинальних змін, а самі гарантії у новому безпековому середовищі значною мірою втратили вагу. У часи підписання Будапештського меморандуму проголошені ним гарантії суверенітету України були цілком ґрунтовними, однак сьогодні абсолютних гарантій захисту не дають не тільки заяви на зразок цього документу – дискутується навіть довіра до статті 5 Вашингтонського договору про колективну оборону членів Північноатлантичного альянсу, найбільш надійної безпекової організації у світі. Тому НАТО розробляє й починає застосовувати комплекс заходів, спрямованих на стримування агресивної РФ і на відновлення цілковитої довіри до надійності Альянсу серед країн-членів і країн-партнерів.

Російська агресія проти України відбувається у контексті системної кризи світової безпеки. Східна Європа перетворилася на територію нестабільності та загроз унаслідок незаконних і нелегітимних дій Росії, що підірвали систему міжнародних відносин, яка вибудовувалася протягом десятиліть. Вогнища напруженості на Близькому Сході, в Південній Азії, у Східній Європі, які фактично оточили трансатлантичну спільноту, міграційна криза, діяльність ІДІЛ тощо – усі ці події, разом із російською агресією проти України, доцільно розглядати як складники взаємопов’язаних деструктивних процесів у міжнародному безпековому довкіллі. Спостерігаються спроби повернути до міжнародних відносин принципи силової політики (до чого прагне РФ), однак в умовах глобалізації відновити принципи світоустрою часів холодної війни неможливо.

Тому говорити про повернення до холодної війни немає ні сенсу, ні конкретних підстав. Новітні форми протистояння, на відміну від протистояння часів біполярного устрою, мають непевний, змішаний хаотичний і множинний характер. Зруйновані діями РФ принципи міжнародного права поступаються місцем змішаним, гібридним нормам міжнародної поведінки, а гібридна війна змінює холодну війну як нова форма глобального протистояння.

У цьому розділі ми аргументуємо необхідність розрізнення двох модусів існування гібридної війни – як феномена фізичної реальності і як дискурсивного конструкта, а також ставимо питання про характер співвідношення між ними. Процеси формування концепту досліджено за допомогою аналізу термінів на позначення гібридної війни та суміжних явищ з урахуванням відмінностей різних військово-теоретичних традицій. Висловлено гіпотезу про доцільність інтерпретації терміна «гібридна війна» не тільки як загальної назви новітньої форми воєнного конфлікту, але й як назви одиничної (унікальної) історичної події. У цьому новому ракурсі гібридна війна постає як співвідносна з холодною війною та відомими з історії війнами зі своїми власними назвами. Таким чином, загальне припущення про гібридну війну не тільки як про вид новітніх воєнних конфліктів, а і як про нову форму множинного глобального протистояння отримує додаткову аргументацію.