Kitobni o'qish: «Темна синя вода. Ручай»

Розділ 1
Виробнича нарада

І річка була та сама, і пагорб той, і навіть якийсь натяк на дорогу протоптали-проїздили понад нею – а от усе інше зникло. Ані натяку на млин, на греблю, на міст. Зникло урвище, де, вочевидь, брали глину для хат – бо не виднілося й хат; зник ставок – бо який же ставок без греблі?

Натомість лісу побільшало.

Може, й справді Землі було б краще без людей? Принаймні лісам точно краще. Хоч і насаджували їх у мої часи, та рубали все-таки більше. У часи, коли моя мама була школяркою, то їх виганяли саджати гаї та лісосмуги; батько трохи старший, і в його часи пробували навіть з літаків насіння розкидати – але дерев усе одно стає все менше та менше.

А шкода.

І пагорби меншають, а деякі – то й зовсім зникають, і ріки мілішають, а про звірів я й взагалі мовчу.

Так що були свої плюси в тому, щоб опинитися на високому пагорбі, укритому лісом, а що в лісі водилася звірина – то про це жодних сумнівів. Ще коли піднімались – то налякали зайця, Галя мало не вступила у купку оленячого лайна кульками, а Ігор очима показав мені слід. Чималий слід, з пів моєї долоні завбільшки, тільки пальців лише чотири, натомість із кігтями.

Або вовк, або дуже-дуже великий собака. Якого тут бути не може за визначенням, отже, все-таки вовк.

Розпалили багаття. Сірників, ясна річ, не було, а хоч би й були – один чорт, бо й мене, й Ігоря, й Галю варто було б викрутити перед тим, як сушити; а в Альберта, що зустрів нас після вивалювання з вікна – й тим більше. Взагалі не певен, що були в його часи сірники, та й не потяг би він їх із собою.

Багаття він розпалив хитрою залізякою – тою самою, що наставляв і на мене.

Недаремно наставляв, слід сказати – бо течія заперла мене на грузьке, і продирався б я крізь грязюку довго та марудно… якби не цвьохнула залізяка тоненьким тросиком із кільцем на кінці, й Альберт не скомандував хапати його й тримати міцно.

Якось хитро скомандував, незнайомими термінами, але які тут можуть бути розбіжності? Дають – бери, б’ють – тікай, утік – розвернися й придивись, чи нема можливості подякувати тим самим.

Я взяв.

Залізяка коротко запищала – й раптом сіпнула мене з багнюки, протягла до самого берега, потім так само коротко вереснула, й настав час відпустити кільце.

Чоловік, що тримав хитрий пристрій, навіть не поточився – це при тому, що тільки-но витягнув з болота суттєво більше центнера м’яса, трохи кісток, й приблизно з наперсток мозку.

Саме так. З наперсток, а може, й ще менше.

Бо як, як пояснити інакше те, що я бачити – бачив, чути – чув, на доторк також відчував, а зробити висновок так і не спромігся!

Навіть близько підходив, з самого початку підозрював в Ігорі виконавця, а не ініціатора всього цього заходу! Припускав же! А от зробити наступний крок – кеби не вистачило.

– Знайомтеся, – сказав Ігор, тільки-но я зіп’явся на рівні. – Це Альберт, командир нашого… е-е-е… загону. Він з трохи дальшого майбутнього, наскільки я зрозумів – аж із двадцять третього століття. Мова сильно змінилася, я його так-сяк розумію, й так-сяк розумію тебе, а Галю вже не кожного разу. Так що я перекладатиму Альберта, а ти вже передавай далі.

– А якщо з’явиться іще хтось, то далі перекладатиму я? – миттю зорієнтувалась Галина.

Молодець! Бо мені на такий самий висновок знадобилося на секунду більше.

– Сом так, – кивнув Альберт і сховав залізяку кудись під пахву. – Тепер гоу на хіл, там варміше, там і поспікаємо.

У принципі, було зрозуміло й без Ігоревого перекладу, але якщо мова піде про більш складні матерії, то є шанс заплутатись.

Галя секунди зо дві полупала очима (вийшло досить привабливо), але Альберт ще й рукою показав, і питання знялося.

Чому на хілі було «варміше», стало ясно вже за хвилину. Альберт, мабуть, чекав нас ще звечора – бо дрів наготував, і зародок багаттячка побудував – тільки вогонь піднеси, й навіть товстеньку колоду притяг до галявини – щоб зручніше сиділося.

А потім, як вже було сказано, знову витяг свою залізяку, клацнув – й багаттячко зайнялося. Одразу. Як наче не запальничку, а вогнемет задіяли.

Ми з Ігорем негайно скинули піджаки, сорочки… й лише потім здогадалися поглянути на Галину.

Ясна річ – стояла, як кам’яний стовп, тремтіла – бо таки прохолодно було; й навіть ґудзика не розстебнула.

Альберт знизав плечима – вийшло схоже на те, як бугай головою крутить; стягнув із себе щось таке, як каптан, штани-шаровари, довгу сорочку й кинув усе те Галі.

– Гайс, зробіть голови овер.

І показав пальцем, як саме.

Чесно скажу – коли Галя шелестіла тканиною, обернутися хотілося, наче в п’ятнадцять років. Маю підозру, що не лише мені.

– Усе, можна, – пролунало з-за спин через дві хвилини.

Виявилося, що каптан має велике декольте, мало не до сонячного сплетіння; але, на щастя, вузьке. Якщо дуже не кутатися, то улоговинку поміж грудьми добре видно, а на самі груди лише натяк. У наші часи таке не соромилися одягати навіть дикторки в телевізорі, але Галя куталася.

– Де взяв? – запитав Ігор і додав ще якесь слово, незрозуміле.

– Майже, – вперше посміхнувся Альберт. – Фарували тут двійко місцевих…

Він потицяв пальцем за кущі, Ігор гмукнув, сходив і повернувся ще з одним оберемком якогось одягу. Він був зібганий жужмом, але криваву пляму на сорочці було й так помітно.

– Як зміг, – перехопив мій зацікавлений погляд Альберт, трохи напружився, наче згадуючи, й раптом видав:

– «Маємо те, сшо маємо».

Я пошкодував, що місцеві фарували не втрьох. Сидіти у мокрих штанах не хотілося, але лякати Галю не хотілося дужче.

– А гроші були? – запитав Ігор. – Ну, у тих двох, що… е-е-е… фарували?

Альберт мовчки упхнув руку до кишені та витяг кілька монеток. Не золотих. Та й на срібло також не схожих. Отже, мідяки-дрібняки.

– А документи? – не вгавав Ігор.

Альберт так само мовчки похитав головою. Мабуть, ті перехожі були не з багатих.

Багаття розгорілося, й хвиля приємного тепла швидко підсушила спочатку тіло, а там і мокрі штани – спочатку спереду (там важливіше); потім я став крутитися, підставляючи то лівий бік, то правий, то, так би мовити, тилову частину. Стояв близько до вогню, й зі штанів піднімалася пара.

– Гарячий ти хлопець, – раптом посміхнулась Галина, і я трохи здивувався. Не така вже вона й полохлива, виявляється, може й пожартувати на делікатну тему. Заусміхався, а потім допер – навколо багаття зависла неприємна мовчанка, й вона розрядила її традиційним жіночим способом.

– Зараз ще підгарячішаємо! – змовницьки підморгнув Альберт й витяг з-за колоди квадратну пляшку. Обсягу вона була якогось нестандартного – менша за півлітра, але явно більша за нуль-сім, та й вміст вино не нагадував, а був схожим на дуже розбавлене молоко.

Що воно – я не зрозумів, Ігор теж, а Галя, бач, дотямила.

– Самогонка? – Вона скривилась, але відмовлятись не стала.

– Теж місцева? – поцікавився Ігор, застібаючи на грудях трофейний каптан, чи як його там.

– Ну а яка ж, – буркнув Альберт.

Мабуть, запасливі були ті двоє, що мали нещастя їхати лісом.

Виявилось, я маю рацію, бо везли ще й клунок з харчами.

Сало не відрізнялося від пробуваного мною в дев’ятнадцятому столітті й у двадцятому теж; цибуля була майже така сама, як у нас, а от хліб інакший. Чорний, глевкий, аж волохатий від остюків, він ще й пах надто різко… ну, не казати ж про хліб «смердів»? З дитинства привчили. Застав я ще майже побожне ставлення до хліба, дотягло воно аж до другої половини двадцятого століття. А якщо враховувати й традиційний хліб-сіль почесним гостям, то й перетягло.

Щоправда, вже у мої часи мало хто знав, щó робити з поданим короваєм, та ще й із сільницею.

Натомість, щó робити з хлібом, салом, цибулею та самогонкою – знали всі, і ми теж, і навіть Галя не відцуралася – а хто б відмовився опісля погоні зі стріляниною, купелі, стресу, та опинившись у незнайомому місці з трьома незнайомими (ну, хай майже незнайомими) чоловіками, скажімо так, явно не гламурного роду занять?

– Шкода, що келишків не везли, – зітхнула вона, ще раз поглянувши у бік кущів, звідки Ігор притяг закривавлений клунок.

Горло у пляшки було мало того, що широке, так ще й з грибочком-розширенням. Не знаю, нащо його робили. Може, щоб зручніше було пляшку за горло тримати, а на пиття з того горла й не розраховували?

Самогонка виявилась гидотною на смак (а якою ж їй іще бути?), але свою справу зробила – і підігріла, і стрес зняла. А Галі, здається, ще й додала сміливості, бо вона приклалася ще раз, сьорбнула, покрутила головою – еч, зараза, як уставляє! – й раптом видала те, що у нас всіх було на язиці, але кожен кивав на іншого. Подумки.

– Ну що? Коли будуть подробиці? Куди їдемо, що робимо?

Ми з Ігорем перезирнулися, і я негайно набув сильної певності, що анекдот про «ну що?» дожив і до його часів. А може, навіть і до Альбертових.

«Ну що? – хрипко каже перший з компанії, продираючи на ранок очі й тримаючись за голову. – Хто вчора перший сказав «ну що?» (якщо раптом хто не в курсі).

Альберт помовчав і раптом видав довгу тираду, зрозуміти яку мені не вдалося. Мова була схожою на українську, і кожне слово окремо начебто зрозуміле, але загалом – уловлювалися лише окремі фрагменти. Так пересічний українець розуміє польську чи болгарську – окремі слова та загальний зміст, якщо тема нескладна. Росіянин, до речі, не розуміє.

На жаль, у нашому випадку тема була складна навіть для мене, а як для Галі – то й взагалі. Щось про труднощі спілкування, термінологію та загальний дискурс.

Бідолашна Галя аж рота роззявила.

– Альберт каже, – вліз Ігор, – що детально пояснити буде досить важко. І не лише тому, що в його часи мова сильно змінилася, але й тому, що змінився… е-е-е… спосіб мислення. Прямий переклад неможливий, так що він буде пояснювати, а я переказувати своїми словами.

«А якщо ти збрешеш?» – подумав я, але не сказав.

– Якщо раптом у когось виникне думка, що я збрешу, – сказав Ігор і глипнув на мене. – Взагалі-то, це мені ні до чого. В одному човні пливемо. Але помилитися з якимись дрібничками можу. Тому уважніше прислухайтесь до слів Альберта. Все не зрозумієте, але загальний зміст розібрати так-сяк зможете.

Він помовчав й додав упівголоса – не для того, щоб Альберт не почув – яка тут конспірація, якщо всі поруч сидимо, одне біля одного, а так, наче засоромився трохи.

– Якщо чесно, то я і сам не все розумію. Дуже вже швидко мова змінилася. Не так, як у наші часи. Юрко, ти ж мене нормально розумієш?

– Ну, майже завжди, – трохи ухильно відповів я.

– А ти, Галинко?

– Теж майже. Але здається, що моє «майже» більше за Юркове, – посміхнулася Галя.

– Так отож…

Альберт нетерпляче ворухнув плечем й видав ще одну фразу. Як на мене, можна було не перекладати, але Ігор, мабуть, вирішив постаратись для Галі й таки переклав.

– Він пропонує взятися ближче до справи.

Гадаю, будь-який професійний перекладач за таку трансляцію Ігорю по голові влупив яким-небудь товстим словником, але, як навмисне, жодного перекладача поблизу не бігало. Та й словника теж.

Але так чи сяк, але мав Альберт рацію і ми «стали до справи».

Альберт стріляв фразами – то короткими, на одне-два куцих речення, то довгими чергами – речень на п’ять або шість, Ігор ловив і перенаправляв до нас. Вже на другій Галя підсіла ближче до мене й перепитала: «А що таке еверетика?» Хлопці узяли паузу, а я так-сяк, наводячи аналогію з нитками у клубочку, розповів.

Сподіваюсь, коли я говорив про веретено, Альберту було так само незрозуміло, як мені про деформацію суперструн.

Загалом картина поступово малювалась така. По-перше, Альберт був не першим. До нього теж хтось пристрибав зі ще більш далекого майбуття й надав методичну допомогу в організації мандрівки у часі. Що після того сталося з мандрівником – Ігор сказав, що розуміє, але не до кінця, я не зрозумів узагалі, а Галя, мабуть, ще менше. Але маю певність, що «диспруптизацією» щось хороше навряд чи назвуть.

Завербувати Альберта також виявилось неважко – над ним теж висіла якась загроза. Ігор переклав її, як «утрату частини громадської особистості». Що воно таке – я не зрозумів, тому Галі сказав, що Альберту зібралися щось відтяти. Галя чмихнула, і я зрозумів, про що вона встигла подумати.

– Альберт нарив у громадських… е-е-е… – Ігор, почухавши потилицю, обізвав те «хмаробазами», я подумав і переклав як бібліотеки, – …відомості про Ігоря, про мене й про Галю. Про Ігоря багато, про мене трохи менше, про тебе, Галю, майже нічого, окрім сумної події, завдяки якій вона й втрапила колись на газетні шпальти.

Галя здригнулася.

Звісно, на кожен час було по кілька кандидатів. Зокрема, Альберт вербонув десять штук в Ігоревому столітті, але до моїх часів дістався лише один – власне Ігор. Він, у свою чергу, вербонув трьох, але історію одного мого, так би мовити, «колеги» виклав раніше. Того самого, що загинув у Дніпрі, ага. З другим було приблизно так само. Може б, Ігор продовжив діяльність, але певні обставини змусили евакуюватися з того часу раніше, кхе-кхе…

На «певних обставинах» я зробив вигляд, ніби засоромився.

З більш ранніх часів докладних відомостей було ще менше. Зокрема, у тисяча сімсот вісімдесят п’ятому, у тому самому, де ми випали з вікна просто в річку, він знав лише одного основного кандидата і декілька запасних, точне число він не скаже з міркувань конспірації, але все, що він про них знає, – це власне дати на могильних каменях і…

Цей момент Ігор тричі перепитав, потім знизав плечима й сказав мені, що, мабуть, мова йде про розмір людини. Я двічі перепитав, про який саме розмір, Ігор поторочив ще трохи з Альбертом і сказав, що не певен, але, мабуть, про зріст. Але, може, й ні. Може, Альберт має на увазі не довжину тіла, а… Ігор знову почухав потилицю і припустив, що мова про видатні здібності. Але скоріш за все, мова таки про зріст.

Весь час, поки тривали переговори, Галя аж підстрибувала на місці й так само перепитала мене, до чого тут зріст. Мені лишалося хіба що плечима знизати й кивнути на Альберта – до нього, мовляв, усі питання.

Зі слів Альберта також виходило, що ідеальні кандидати мали бути чоловіками віком тридцяти-сорока років – або трохи за, або трохи недо; а також жінками трохи за двадцять – причому ближче до двадцяти, а не до наступного ювілею. Але були винятки. Чорт його зна, молодші чи старші.

З’ясувалося також, що Альберт очікував певного опору з боку Континіуму. Альберт вирішив, що я не зрозумію, й переклав це: «міжчасових ліній», і вирішив, що для Галі це трохи заскладно, й переклав ще простіше – з боку долі. Проте Альберт був неприємно здивований, коли опір виявився значно потужнішим, й з десяти кандидатів уцілів лише один, а в двадцятому столітті один з трьох, та й то дивом, і при цьому вербувальники також наражалися на небезпеку. Це означає, що й у цій ітерації (Ігор із сумнівом поглянув на мене, але я кивнув – мовляв, розумію; а Галі переклав, як «на цьому кроці») слід очікувати труднощів та бути готовим до небезпеки.

– Розділятись не будемо? – з надією запитала Галя, й запитання пробігло зворотним маршрутом перекладу. На кінцевому етапі прозвучало щось таке, як «сепаративно». Ой, щось не подобається мені напрям, куди змінилася мова!..

Річ у тім, що не лише мова визначає буття, але й навпаки. В ескімосів кількадесят термінів для позначення снігу й жодного для літака, а в нас ситуація протилежна. Щоб краще розібратися, про що мова, варто пірнути в глибину століть трохи далі, коли народи ділилися не рівнем споживання попкорну, не за кольором шкіри або формою черепа, а за більш фундаментальною ознакою. Я про розподіл на кочовий та осідлий спосіб господарювання (якщо хто ще не зрозумів).

У кочовика кругозір більш широкий – це очевидно. Починаючи від того, що в межах свого району кочів’я він більше бачить, і аж до того, що на кордонах району він стикається з іншими народами та культурами. Осідлий хлібороб знає про ті культури лише з чуток, донесених, між іншим, тими ж кочовиками. Натомість біля свого села він знає в обличчя мало не кожне деревце, може розповісти, хто й коли його посадив, а чи саме виросло, і які події відбувалися під цим деревцем цієї весни, минулої й позапозапоза… минулої теж. А якщо дерево – дуб, то про нього починають розповідати, ніби посадив його не якийсь там хрін з бугра чи забудькувата ґава, що сховала жолудь за зиму, а сам пан-отаман Який-небудь. Хто зараз усміхнувся – нехай жене ту посмішку геть, бо одна справа, коли розповідають, що був колись князь Святослав, а зовсім інша – коли показують місце, де він загинув. Якщо він тут жив – подумає той, кому це розповідають. То це ж що означає? Що він, можливо, стояв на тому самому місці, де я стою? Йшов тією стежкою, де я ходжу? Цілував дівчину на тому ж місці, де я сподіваюсь Дарку-стельмахівну поцілувати? А якщо він сімсот років тому не лише поцілував, але й той, то, може… а чи не нащадок я славетного князя?

І це, я вам скажу, надихає!

А для кочівника це не дуб Залізняка віком сімсот з чимось років, а просто дуб, а про Залізняка він і взагалі не чув.

Хто скаже, що все це справа давно минулих часів, того я зараз носом натицяю. Якраз у сучасних кочовиків, і яка різниця, що їх тепер не печенігами називають, а заробітчанами? Перекотиполе. – Також можна по-науковому обізвати, волошка розлога (чи як воно там), але хіба воно після того гірше котитиметься?

Так от. Якщо заробітчан багато (а їх немало), й спілкуватися з батьківщиною вони будуть зрідка, то посиляться аналітичні тенденції – буде іноземно-місцевий суржик. Якщо зв’язок лишиться міцним, то батьківські риси залишаться. Суржик теж, звісно, буде; мови не камені, на місці не лежать і в часі не консервуються, але суржику буде менше, й він буде інший.

І ці варіанти можна розрізнити.

Якщо мігранти лишаться у нашому мовному середовищі, то слід чекати більшої кількості лексики. Як емігранти в Канаді: будуть казати «кара» замість автомобіля, «трин» замість потяга, «шузи» замість відомо чого і так далі. Якщо ж змінилась фонетика – відмінки, часи, змінювання дієслів тощо… о, це тривожна ознака. Це означає, що аборигени потрапили у вплив іншого мовного середовища, й мова гине.

Я не професійний філолог, але для такого висновку знання не потрібні, вистачить логіки.

Єдино, що порадувало – що суржик був не російсько-український, як у мої часи, а українсько-англійський. Пережили, знацця, російську навалу. Не знаю, чи з утратами, а чи без, та пережили.

– Не будемо, – майже по-нашому, лише з сильним акцентом, промовив Альберт, і мені трохи полегшало.

Він знову заторохтів по-своєму, Ігор переклав мені, я пояснив Галині, й з того трикрокового перекладу хитрий план став більш-менш зрозумілим.

А розділятися і справді не варто було. Мобіл нема, рацій нема, годинників теж уже нема – як потім зустрітись, якщо трапиться хоч якась нестиковка? А вона ж трапиться. Не буває так, щоб не трапилася.

Утім, назвати план хитрим – це я трішечки поспішив. Не було в ньому нічого хитрого. Шукаємо кандидатів за списком. Намагаємося завербувати. Якщо вдалося – беремо з собою й шукаємо наступного. Не вдалося – не беремо з собою й шукаємо наступного. Видаємо себе за групу… Альберт сказав якесь хитре слово, підозріло схоже на «блогер», Ігор переклав як «туристів», я передав Галі як «мандрівників», але вона тут-таки замотала головою.

– Не годиться!

Перекладати у зворотному напрямку не довелось – інтонацію й так усі зрозуміли.

– Чому? – після деякої паузи сказав тепер уже новий ватажок.

– Тому що домандруємо до першого кордону, – пояснила Галина, й, дочекавшись, поки ланцюжок перекладу добіжить Альберта, продовжила: – Документів нема. Подумають – шпигуни або розбійники.

Якусь мить я розмірковував, через який кордон ми зібралися перебиратися, потім допер, що мається на увазі контрольно-пропускний пункт.

– Блокпост? – перепитав Ігор.

– Чек-пойнт? – дійшло й до Альберта.

Не певен, що Галя все зрозуміла, але кивнула.

– Гаразд, – кивнув ватажок і тут-таки перекинув гарячу картоплину назад. – А як краще?

Прийом був трохи нечесним. Не знаю, чи був професіоналом Альберт, але судячи з того, що ми з Ігорем трохи розумілися на питанні, то мав бути не згіршим, а, мабуть, що й кращим; й перекидати складне завдання на слабкі жіночі плечі не мав. Утім, і плечі були не дуже слабкі, й Альберт цілком міг не завдання перекидати, а лише запропонувати висловити думку. Так у моряків колись питали спочатку юнгу, потім найостаннішого з матросів, потім не найостаннішого, і так далі, через боцмана та старпома аж до капітана. Хоча вирішував усе одно капітан.

Якщо, звісно, мова не йшла про те, кого першим з’їсти, бо харчів нема; або кого з офіцерів висадити на безлюдний острів, кого скинути за борт, а кого й прибити кишкою до щогли й змусити нарізати біля неї з десяток кіл. Такі питання демократія не вирішує. Такі питання краще вирішує шабля або пістолет.

– Не знаю, – розгубилася Галя, й всі погляди схрестилися на мені.

Ну, звісно. Спитали юнгу, той відмовчався, тепер питають найостаннішого з матросів.

Що ж, подивимося, хто тут з нас за кого останніший.

– А що, Альберте, – я зайшов здалеку. – Скільки у списку жінок?

– Халфина, звичайно, – без перекладу зрозумів той, але Ігор все ж уточнив – «половина». «Звичайно» – викинув, а даремно. Воно теж про дещо сказало.

Така підкреслена гендерна рівність мені також не дуже сподобалася. Нічого не маю проти рівності, але якщо її треба підкреслювати, то це вже не рівність, а чортзна-що.

– Пропоную завербувати спочатку жінок, у них детальніше розпитати про тутешні порядки й, можливо, за їхньої допомогою вербувати чоловіків.

Галя незадоволено фиркнула, але я не звернув уваги й продовжив:

– А тим часом видавати себе за прочан.

– Теж не дуже годиться, – скривився Ігор. – Ти на морди наші подивись. Схожі на богомольців?

Альберт мовчав, але прислухався. Мабуть, теж розумів через слово. Галя з сумнівом подивилася на обох.

– Зі Скандинавії? – докинув я аргумент. – Там люди в середньому вищі.

– Не настільки ж, – здвигнув плечима Альберт. – І звідки тутешнім людям знати, що там вищі? «Інету» нема.

Лише через кілька секунд я зрозумів, що мова про інтернет, але за той же час вигадав й контраргумент:

– Ну так раз нема інету – значить, і не знають, наскільки вищі. А ми скажемо, що настільки.

– Ні, – вліз, нарешті, й Альберт, і це було єдине, що я зрозумів у наступній тираді. Довелося слухати переклад у виконанні Ігоря. Суть його полягала в тому, що ми трапили якраз у той період, коли певна інформація про чужинців вже є, і ніхто не повірить ані в песиголовців, ані в кентаврів, ані в те, що там, за морем, усі люди більші за місцевих, більше аніж на голову. Бо й купці їздять, й Карл Дванадцятий не так уже й давно був.

Я глипнув на Галю, але та похитала головою – мовляв, не треба перекладати, і так ясно. Натомість Ігор раптом проголосив:

– Але я з Альбертом не згоден.

Тут вже не лише Галя подивилася спантеличено. Але якщо здивування Галини було зацікавленим, мовляв: «А чому?», то Альберт поглянув незадоволено: мовляв, що це ще за бунт на кораблі? Пояснюй!

Ігор не забарився.

На його думку, інформації було якраз стільки, щоб знати – десь там є така Швеція, що років сімдесят тому приходила з війною, скінчилось погано, й вояки там були наче вищі за місцевих. А може, насправді й не були, але легенди з тих часів точно лишилися, й могутність ворогів там збільшено. Чому? Бо це лише під час війни пропаганді вигідно усіх ворогів виставляти у карикатурному вигляді – маленького біснуватого Гітлера, тонконогого лобатого Муссоліні, немічного старенького Маннергейма… А після війни, навпаки: відбувається інферналізація ворога й роздуття його через соломинку до розмірів маленького антихриста. Або й немаленького. Якщо взяти радянські фільми, то в них «Тигри» почали ганятися за самотніми червоноармійцями за рік до того, як стали на конвеєр; у небі аж чорніло від «юнкерсів»; шмайсерами були озброєні не два-три вояки у відділенні, а всі підряд. І їздило те відділення не на велосипедах та кониках, як насправді, а виключно бронетранспортерами.

Конкретно з бронетранспортерами я б не погодився – бо у післявоєнному СРСР, коли ті фільми поставили на потік, легше було знайти цільнопиляний з німецької конструкції БТР-152, аніж коника, та загалом певна логіка у словах Ігоря відчувалася.

Але була й помилка, причому досить велика.

– Не згоден, – дочекавшись кінця тиради, вставив і я.

Галя перевела погляд на мене, Альберт стомлено кивнув – ну гаразд, мовляв, тепер ти пояснюй.

– Шведи ж ворогами були, – почав я. – Цебто, може, й повірять, що ми з тамтешніх країв, але все одно привернемо увагу. Підозру викличемо. Недоброзичливу таку підозру або й ворожість. Воно нам треба?

Судячи з погляду Галі, воно було нам не треба, та раптом стрельнуло мені в голову геть несподіване.

– Хоча… – я потер долонею підборіддя. – кололося. Як будемо голитися у часи небезпечних бритв, повної відсутності електрики та, скажімо так, дуже морочних способів отримання гарячої води – не хотілося й думати. Але й носити на морді лігво для бліх також не хотілося.

– Хоча… – повторив я, знов торкнувшись правицею до підборіддя та стримавшись в останній момент. – З іншого боку… а якщо видати себе за нащадків? Мовляв, діди загинули під Полтавою, а ми приїхали відшукати могилки?

– Гм, – сказав Ігор. – А це ідея. Так у дев’яностих…

Він подивився на мене й уточнив:

– Юрко, у твоїх дев’яностих! Таким чином багато німецьких шпигунів до нас шастало. Наче могилки шукали, а насправді… деякі потім мемуари лишили. Тобі корисно було б ознайомитись.

Знав, гад, чим врізати.

Щось таке я підозрював про тих, що понаїхали істориків, але з доказами було негусто, та й часи були, скажімо так, цікаві. Мабуть, добре було читати про них у мемуарах, а декому з нас у них ще й пожити трапилось.

Нічого, про його часи теж хтось мемуари напише.

Галя дивилася з цікавістю, але не на мене, а по черзі – як наче секундна стрілка на циферблаті.

– Гм, – сказав Альберт. – А документи?

Перекладати не довелось.

– Для початку напишемо, – Ігор посміхнувся й підморгнув – так, наче усім одразу, але більша частина явно дісталася Галі. – Шведською мовою?

– Вмієш? – здивувався Альберт. – А в твоєму досьє…

– Не вмію, – чесно признався Ігор. – Але маю підозру, що й десять з десяти тутешніх поліцмейстерів, урядників, чи хто тут за порядком слідкує, також не вміють. Так що напишу сучасною німецькою, зійде за шведську.

Озирнувся на мене й уточнив:

– Сучасною мені німецькою. Втім, можна трохи розбавити… та чим завгодно розбавити. Аби незрозуміліше стало.

Першою засміялася Галя – ввічливо й трохи навіть аж соромливо, прикриваючи долонею рота; за нею посміхнувся й Альберт, а там і я вже не втримався.

Наче й не сказав нічого смішного, а розвеселив. Мабуть, оточення вплинуло.

Справді, кому ще доводилось грітися біля вогнища за сотню, дві й три сотні років до власного ж народження? Ну як тут не посміятись!

А що було в цьому сміху трохи істерики – ну так це вже дрібниці.

Не знаю, чи мені першому сягнула в голову ця думка, а чи всім одночасно, та припинили ми сміятися, починаючи з мене.

– Не повірять, – раптом сказала Галина. – Ну хто їхатиме чортзна-куди, щоб подивитися на могилу прадіда?

Отакої.

На мене наче відерце холодної води лийнули. А чого, річка поруч, води там багато. Відерця, щоправда, нема…

– Треба щось практичніше, – продовжила «обливальниця». – Що як… не просто нащадки, а… спадкоємці? Скажімо, умова отримання спадку – знайти могилу діда. Бо інакше нотар заповіт не віддасть.

– Інтрига! – захоплено покрутив головою Ігор. – А як довести, що знайшли?

Запала мовчанка, й порушив її знову я.

– Щось привезти. Скажімо, родовий медальйон. Був у прадіда на шиї.

– Гм, – сказав Ігор, але заперечувати не став.

– А що? – Ідея мені все більше та більше подобалася. – Чудова легенда. Дивіться – й пояснює, чому ми говоримо не по-тутешньому, й дасть можливість вештатися селами, людей розпитувати.

– Гаразд, – сказав Альберт. – Отже, тепер ми група шведських спадкоємців багатого прадіда. Але є нюанс.

Він помовчав і додав:

– Лукапити доведеться не лише по селах, але й у містах. Прайм у Києві. А там айді точно аскнуть.

Мені було зрозуміло. Про всяк випадок, зиркнув на Галю, а та на мене. Довелося перекладати.

– Паспорт запитають.

– А який він тут вигляд має, той айді? – запитав Ігор наче в Альберта, та глянув чомусь на мене. Я негайно перевів стрілки на Галю.

– Чому це ви на мене так дивитесь? – здвигнула вона плечима, від чого старанно запнуте декольте трохи розійшлося, і те видовище мене зацікавило. На жаль, мій погляд зацікавив Ігоря, та, мабуть, Альберта теж, але вистачило й Ігоря. Галя інтерес засікла й негайно вжила заходи щодо маскування об’єкта.

– Ти ж до цього часу найближча, – пояснив отаман, вочевидячки в особі Ігоря. На диво, Альберт також кивнув – це, мабуть, уперше за весь час знайомства. Чи то у них там жестикуляція вийшла з моди, чи це виключно нам так пощастило з дослідним екземпляром – хтозна!

– Не знаю, – відрубала Галина. – Ви багато знаєте про документи сторічної давності?

Я трохи знав, але лише тому, що трохи цікавився. Зовсім трохи. Паспорт від жовтого квитка так-сяк відрізнив би, але намалювати справжнього ані того, ані іншого втяти б не зміг. Хоча нащо це самостійно робити? В усіх народів в усі часи були майстри фальшиводокументальної справи, мабуть, і тут є. Віднайти буде нелегко, але й навряд чи надто вже важко. Тим більше, в Києві. Не Одеса, звісно, але й не Арзамас-16.

От цікаво, чи заснована вже Одеса? Чорт його зна. Істориків, істориків було б сюди посилати! Вони, мабуть, знають напам’ять і рік заснування Одеси, і який на вигляд був паспорт, і як одягти каптан, так щоб декольте не світилося… а може, то вона навмисне? Бо таки засвітилося знову…

Я згадав обставини вербування й прикусив язика. Істориків тут не треба. Історик би двох комплектів одягу так швидко не роздобув. З історика тут би з самого останню сорочку здерли.

– А що, у тих двох перехожих паспортів не було? – Я скинув оком на того, хто затрофеїв комплекти, – на Альберта, мається на увазі. Той ані здригнувся, ані погляду не відвів. Мабуть, не перший трофей, й сподівається, що не останній.

– Не було, – пролунала коротка відповідь.

Значить, не погребував, перевірив.

Правильно зробив. Я на його місці вчинив би те саме. Хіба, може, допитав би ретельніше, перед тим як… – але то вже не лише від мене, але й від обставин залежить. Від поспіху, наприклад, або наявності небажаних свідків…

Поки ми їли, теревенили, розробляли легенду та розбиралися, хто розуміється на документах сторічної давності, а хто ні, розвішаний біля вогнища одяг перестав парувати. Не так, щоб зовсім висох, звичайно, але вже так-сяк можна було натягти на себе й досушувати на ходу. Нічого, весь день попереду, сонце вище підніметься, висушить.