Kitobni o'qish: «Ярослав Мудрий»

У тіні інших

Не можна сказати, що постаті Ярослава Мудрого приділено мало уваги в літературі й мистецтві. Про нього написано чимало статей, а останнім часом з’явилися про цього князя й монографічні дослідження, книжки. Він є героєм художньо-літературних творів і навіть художніх фільмів. Йому поставлені (хай і поодинокі) пам’ятники.

Однак коли порівняти те, що зробив князь Ярослав Мудрий, яку роль відіграв він у історії Давньої Русі, з пам’яттю про нього, то кидається в очі певна невідповідність.

Саме Ярослав Мудрий створив Русь як державний організм. Закладені ним підвалини руської державної традиції зберігалися не одне століття в період Середньовіччя, зазнавши трансформації в ранньомодерні часи. Проте на це чомусь (?) не звертається увага. Ярославу Мудрому тут відведена роль на задньому плані.

Фундатором Русі традиційно вважається варяг Рюрик. Хоча те, що ми знаємо про цього князя, є, радше, плодом міфології, а не відображенням історичних реалій. «Походження і діяльність князя Рюрика досліджується протягом останніх трьох століть і продовжує залишатися однією з найбільш дискусійних проблем»¹, – зазначає відомий історик, що вивчає давньоруські князівські роди, Леонтій Войтович. Зрештою, говорити про створення Рюриком державного організму Русі дуже проблематично.

Рюрик. Мініатюра з «Царського титулярника». VII ст.

Безперечно, біля витоків Руської держави стояв батько Ярослава Мудрого – Володимир Святославич. За його часів Київ утверджується як столиця цього державного організму. Нагадаймо, що батько Володимира, Святослав, мав план перенести свій стольний град на Дунай. Говорив він матері Ользі й боярам своїм: «Не любо мені є в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї»². Дунай же в ті далекі часи трактувався як слов’янська ріка. У «Повісті минулих літ» сказано, що «по довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми…»³.

Дунай як «головна річка» часто фігурує в українському фольклорі, чого не скажеш про Дніпро. Перша пісня, записана розмовною українською мовою, починається словами «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»⁴

Тому можна зрозуміти князя Святослава, який хотів облаштувати столицю на Дунаї. Це була «його земля». І на цій землі, у Придунав’ї, він прагнув творити свою імперію. «Держава Святослава» не було утворенням з усталеними державними інституціями. Це була військово-торгова корпорація, яка жила з військової здобичі та торгівлі. Для цієї корпорації територія не мала особливого значення. Значення мали передусім торгові шляхи, які давали прибуток. Тому центр цієї «держави» мігрував, переходив із одного місця на інше.

Князь же Володимир, «розвернув» творення імперії, зробивши своєю столицею Київ на Дніпрі, на шляху із «варяг у греки». Він також здійснив певні кроки для християнізації Русі. У той час як його батько, Святослав, ладний був творити язичницьку імперію.

Володимир зробив спробу політичного освоєння теренів Східної Європи, пославши в її землі княжити своїх синів. Таким чином закладалися основи для патронімічної держави-федерації. Недаремно в період Середньовіччя й ранньомодерні часи східноєвропейські князі в своїх генеалогіях намагалися вивести свій рід від Володимира Святославича або його нащадків, репрезентуючи себе як «Володимирове плем’я». Термін же Рюриковичі – це відносно пізнє творіння новочасної російської історіографії. І він мав певний політичний підтекст.

Княжий знак-тризуб великого князя Київського Володимира Святославича

Володимир Святославич на пам’ятнику «Тисячоліття Росії» у Великому Новгороді

Однак, незважаючи на заслуги князя Володимира, загалом складно говорити, що за його правління сформувалася Руська держава. Не встановив цей князь і порядку престолонаслідування, що є важливим елементом патронімічних держав (хоча певні спроби в цьому плані робилися). Також, наскільки можемо судити, Християнська церква на Русі за Володимирових часів була слабо структурованою. Немає однозначності щодо того, чи існувала у період правління Володимира Київська митрополія. За часів Ярослава Мудрого вона вже існувала, а резиденцією київських митрополитів стала Софія Київська.

Після Володимира Русь як держава могла відбутися, але й могла не відбутись. Образно кажучи, він створив можливість для існування держави. А чи ця можливість стане дійсністю – вже залежало від його нащадків.

Ярослав Мудрий зробив цю можливість дійсністю. За часів його правління Русь відбулася як держава-імперія – остаточно й безповоротно. І для цього треба було прикласти чималі зусилля.

Однак, з різних причин, це не було належним чином оцінено. «Історична справедливість» – річ дуже відносна.

Ярослав Мудрий. Портрет із «Царського титулярника». ХVII ст.

Ярослав Мудрий ніби опинився в тіні інших можновладців Давньої Русі. Передусім затінив його батько – Володимир Святославич. Постать Ярослава Мудрого губилася й у тіні ще одного Володимира, його внука – Мономаха, котрий уславився як своїми походами, так і державотворчою діяльністю. Якщо брати церковний вимір, то тут Ярослав Мудрий затінюється не лише постатями Володимира й Ольги, що вважаються хрестителями Русі, а й своїх братів – Бориса та Гліба, котрі одні з перших серед руських князів були зараховані до сонму святих. Навіть діти Ярослава Мудрого затінюють його. Наприклад, іноді про нього згадують як про батька Анни Ярославни – королеви Франції.

Що є причиною такої «затіненості»? За великим рахунком, у цьому був винен сам Ярослав Мудрий. У його особі маємо в дечому нетипового для Середньовіччя правителя. Він не відзначився військовими походами, не був щедрим, роздаючи гроші дружинникам – як це робили інші князі. Ярослав, говорячи сучасною термінологією, належав до державних менеджерів. Його діяльність, на перший погляд, не виглядала ефектно. Він піклувався про культуру, книжників, дбав про розвиток Церкви, розбудовував Київ та міста своєї держави. Така робота не особливо цінувалася сучасниками. Це ми спостерігаємо на прикладі «Повісті минулих літ», де загалом стримано описуються діяння цього князя. Проте з яким захопленням літописець пише про Ярославового брата-конкурента Мстислава, котрий передусім прославився своїми блискучими військовими походами. Ось як у цьому літописному зводі характеризується цей князь: «Був же Мстислав дебелий тілом, рудий лицем, мав великі очі. [Він був] хоробрий у бою, і милостивий, і любив дружину велико, і не жалів [для неї], ні питва, ні їжі не боронив»⁵. Чогось подібного, коли заходила мова про Ярослава Мудрого, літописець не демонстрував.

Також Ярослав Мудрий буцімто не дуже займався, кажучи по-сучасному, само-піаром. Зате пропагував діяння свого батька і своїх братів. Не без його сприяння з’явилося відоме «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, де маємо апологію князя Володимира. Мав він, певно, причетність і до появи творів про князів-страстотерпців – Бориса й Гліба, які були канонізовані. Хоча не виключено, що Ярослав, прославляючи свого батька й братів, прагнув «погрітися» в променях їхньої слави.

Звісно, Ярослав Мудрий фігурував у різноманітних літературних творах, що з’явилися в період Середньовіччя. Він є одним із персонажів відомого «Житія Бориса і Гліба». Цей твір користувався популярністю в середньовічні часи, а канонізовані князі Борис та Гліб стали знаковими фігурами в руському православ’ї. Зберіглося понад 170 списків цього житія, найдавніші з яких приписуються преподобному Нестору-літописцю та Якову Мніху. Дослідник «Житія Бориса і Гліба» Борис Успенський так писав про вплив цього твору на руську свідомість: «Історія Русі мислиться як історія християнської країни, і Борис та Гліб як перші руські святі знаменують початок цієї історії: вони освячують цю країну, є її покровителями і в певному сенсі виправдовують її існування; тому, власне, вони й сприймаються як апостоли»⁶.

Правда, в «Житії Бориса і Гліба» Ярослав Мудрий – персонаж другого плану. Він посилає гінця до князя Гліба, аби попередити його про небезпеку: «Не йди, брате (мається на увазі те, щоб той не відходив від Смоленська, куди прибув. – П. К.), отець твій помер, а брат є вбитий від Святополка»⁷.

Персонажем другого плану є князь Ярослав і у згадуваному творі Іларіона Київського «Слово про Закон і Благодать». Тут він «губиться» на фоні свого батька Володимира, постаючи продовжувачем його справ:

«Вельми добрий і вірний, покірний твій син Георгій (Ярослав Мудрий у цьому місці називається своїм християнським іменем. – П. К.), якого Господь настановив наступником після тебе, наслідником твоєї влади.

Не порушує він твоїх уставів, а утверджує їх, не поменшує набутків твого благовір’я, а примножує їх, не говорить, а діє, і що не докінчене тобою – докінчує, як Соломон після Давида. А ще дім Божий Святої Премудрості поставив на святість і посвячення міста твого, яке прикрасив всілякою красою – золотом і сріблом, і камінням коштовним, і посудом священним, якими церква величається і славиться по всіх околичних країнах, бо ж іншої такої не знайдеться на всій півночі земній від сходу до заходу. І славний город твій Київ величчю як вінцем увінчав, а людей твоїх і город святий всеславний доручив скорій на поміч християнам Святій Богородиці, їй же і церкву на великих воротах спорудив на честь першого Господнього празника – Святого Благовіщення, аби благословення, яке архангел дав дівиці, було і городу сьому»⁸.

Хоча, як бачимо, на адресу Ярослава Мудрого тут сказано багато хороших слів, але всі його дії – це ніби відблиск великих справ Володимира, який утвердив християнську віру на Русі.

У такому ж ключі трактуються діяння Ярослава Мудрого в «Повісті минулих літ» (за Іпатіївським списком). Там спеціально звертається увага на те, що Ярослав значно посприяв християнізації руської землі: «І при нім стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися…» Далі в цьому тексті говориться, що за часів правління цього князя з’явилися монастирі, почала зростати кількість ченців. Сам же Ярослав любив священнослужителів, церковні устави тощо. Любив і церковні книги. Наказував їх перекладати з грецької мови на слов’янську, переписувати їх⁹.

Таке славослів’я на адресу Ярослава є зрозумілим. Літописи, як правило, укладали люди церковні. Для них речі, які стосувалися релігійних справ, стояли на першому місці. Відповідно, християнізація Русі сприймалася цими людьми як чи не найбільша заслуга цього можновладця. Проте, попри всі Ярославові заслуги щодо християнізації, цей князь постає лише як продовжувач справ свого батька: «Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а інші пожинають і їдять поживу вдосталь, – так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє»¹⁰.

У літописі Ярослав представлений як книжник. Він не лише «списує» книги, тобто наказує їх переписувати, але й дарує ці книги в церкви¹¹. Хоча в літописних оповідях нерідко говориться про те, як руські князі допомагали церкві, священнослужителям, проте вказівки на книжність правителя – це не стільки правило, як виняток. Книжником був Володимир Мономах, який навіть залишив після себе твори, передусім відоме його «Поучення» своїм дітям¹². Також «Галицько-Волинський літопис» говорить про книжника-філософа, князя Володимира Васильковича, котрий так само, як і Ярослав Мудрий, не лише кохався в книгах, але й організовував їхню переписку й дарував їх монастирям і церквам¹³.

Діяння князя Ярослава Мудрого щодо християнізації Русі не могли бути не помічені й належним чином не поціновані. І все ж такі справи не викликали захоплення літописців. Захоплення викликали інші речі – переможні битви, звитяги полководців. Можна в цьому побачити парадокс християнської свідомості (хоча, власне, не тільки християнської): декларовані вищі цінності часто сприймалися як ідеал, до якого треба рости й рости. І такі цінності нерідко ігнорувалися в життєвих реаліях. Натомість цінувалися справи конкретні, часто криваві. Тому саме життєвість, «кров» викликали зацікавленість і, як правило, «врізалися в пам’ять».

У цьому – «несправедливість історії». «У Церкві, як і в миру, – відзначав Петро Толочко, – перевагу мають не послідовні праведники, а грішники, що розкаялись і навернулися до нової істини, мученики й страстотерпці, які без спротиву й особливої користі віддали своє життя, й навіть юродиві. Ярослав не грішив і не каявся, як це було з Ольгою та Володимиром, не помер мученицькою смертю, як Борис і Гліб чи Михайло Чернігівський, але вірою і правдою служив своїй батьківщині впродовж усього життя. Коли б він не відзначився нічим іншим, крім будівництва храму Софії, то й тоді заслуговував би на вічну пам’ять нащадків»¹⁴.

Звісно, можна розмірковувати про цю «несправедливість», дошукуватися її причин. Можливо, та «несправедливість» обумовлена передусім нашими неадекватними уявленнями про історичний процес. А можливо, якимись потаємними речами, котрі приховала від нас історія. Але не будемо про це. Краще сприйматимемо «несправедливість історії» як даність.

Ярослав Мудрий став не лише героєм давньоруських творів. Він фігурує в скандинавських сагах під іменем Яріцлейва – конунга Гольмгарда, тобто правителя Новгорода. Таким він є в «Сазі про Еймунда». У цьому творі розповідається про те, що варяг Еймунд разом із воїнами був найнятий Яріцлейвом. Останній воює із конунгом Буріцлавом. У сазі Буріцлава позбавляють життя варяги, підіслані Яріцлейвом¹⁵.

Дехто з дослідників, використовуючи співзвучність імен, почав вважати, ніби під Буріцлавом розуміється князь Борис¹⁶. А раз так, то виходить, що вбивцею Бориса був Ярослав. І що він спеціально, аби приховати цей злочин, вирішив приписати вбивство князеві Святополку, який через свої злодіяння отримав прізвисько Окаянний. Насправді, вважають опоненти цих дослідників, аналіз саги не дає підстав так твердити. Тут під Буріцлавом, ймовірно, розуміється князь Святополк, який разом із польським королем Болеславом воював проти Ярослава. Творці саги, варіант якої дійшов до нас із ХІІІ ст., не особливо орієнтуючись у руських реаліях, поєднали імена союзників, у результаті чого вийшов Буріцлав¹⁷.

У «Сазі про Еймунда» Ярослав, чи то Яріцлейв, постає переважно в негативному світлі. Він, будучи скупим, постійно торгується з хоробрими вікінгами, не хоче давати їм гроші. Зрештою, ті йдуть від нього до іншого князя – Вартілава.

Ця сага також представляє Яріцлейва як не дуже розумного правителя, котрий не вміє прорахувати наперед свої кроки. Розумнішою є навіть його дружина – Інгігерда, донька шведського короля Олафа. У такому «піднятті» Інгігерди над Яріцлейвом можна побачити не лише вияв «скандинавського націоналізму». Водночас це було й приниження Яріцлейва. У ті далекі патріархальні часи жінки в плані інтелектуальному, як правило, ставилися нижче чоловіків. Тут бачимо ситуацію зовсім іншу.

«Сагу про Еймунда» варто розглядати як твір, що компрометував Ярослава Мудрого. Для норманів, які йшли на службу до київського князя, він був чужаком. І якихось сентиментів вони до нього не мали – тим паче, що той не належав до щедрих «роботодавців».

У ранньомодерні часи, коли представники українських еліт, наприклад князі Острозькі, витворюючи свої міфічні генеалогії, зверталися до давньоруського спадку, на постать Ярослава Мудрого увага майже не зверталася. Як правило, на першому плані фігурували інші князі – Володимир Святославич, Володимир Мономах й Данило Романович¹⁸. У популярній на той час «Хроніці європейської Сарматії» полонізованого італійця Олександра Гваньїні (1534/38—1614) Ярослав Мудрий згадується епізодично, переважно коли йдеться про війни короля Болеслава Хороброго з цим князем. Причому він тут представлений як антигерой, що зазнає поразок від польського можновладця¹⁹. У принципі, це зрозуміло. Адже «Хроніка…» представляла польську візію подій. І в цій візії Ярослав не мав особливих шансів постати в образі героя позитивного.

У «Хроніці з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича (?—1677) хоча постаті Ярослава Мудрого й приділено чимало уваги, однак автор далекий від того, щоб звеличувати цього князя. Правда, звертає увагу, як і давньоруські літописці, на те, що Ярослав зробив чимало для християнізації Русі, побудував Софійський собор, прикрашав церкви тощо²⁰. Тобто Феодосій Софонович загалом йшов за руською літописною традицією в представленні Ярослава Мудрого.

Микола Карамзін.

Портрет кісті В.А. Тропініна (1818)

Саме в ранньомодерні часи за піклування в поширенні християнства цей князь удостоївся наймення «Мудрий». І заслуга тут належала Російській православній церкві²¹. Правда, Феофан Прокопович (1681 – 1736), якого варто вважати ідеологом Російської імперії, іменував Ярослава… Хоробрим. Подаючи генеалогію руських князів та описуючи їхні діяння, про цього князя він говорив дуже коротко. Не звертав увагу на його християнське просвітництво, а лише на те, що Ярослав переміг польського короля Болеслава й зробив собі покірними греків, тобто візантійців²². Взагалі такий підхід Прокоповича видається дивним. Адже цей діяч займав високе становище в ієрархії Російської православної церкви, намагався реформувати її. І тому, здавалось би, мав би приділити увагу християнському просвітництву Ярослава Мудрого.

Не приділялася велика увага цьому князю і в російській імперській історіографії ХІХ ст. Відомий історик Микола Карамзін (1766—1826) коротко говорить про правління Ярослава Мудрого. Називає його «монархом всієї Росії», вказуючи, що той володарював «від берегів моря Больтійського до Азії, Угорщини й Дакії». Серед заслуг Ярослава Карамзін називає його перемогу над печенігами, у результаті упорядкування та переклад з польської чого «Росія назавжди звільнилася від їхніх жорстоких нападів». На честь цієї перемоги, вказується, Ярослав побудував Софію Київську. Відзначає історик також релігійність князя, майже повторюючи слова давньоруського літописця: «Цей государ… дуже любив церковні статути, духовних пастирів і особливо чорноризців; не менше любив він і книги божественні: велів їх перекладати з грецької на слов’янську мову, читав їх день і ніч, багато їх переписав і наказав покласти в церкві Софійській для народного вжитку»²³.

Ось і майже все. Карамзін у розповіді про Ярослава близько половини тексту присвячує його дочкам – Єлизаветі, Анні й Анастасії, які вийшли заміж за іноземних монархів. Історик дає панегіричну характеристику князю – в дусі роялістської лояльності, але без якогось захоплення: «Ярослав заслужив у літописах ім’я государя мудрого; не здобув зброєю нових земель (насправді цей князь завоював нові землі й підпорядкував їх Руській державі. – П. К.), але повернув утрачене Росією в бідах міжусобиць; не завжди перемагав, але завжди показував мужність; заспокоїв вітчизну і любив свій народ»²⁴.

«Історія…» Карамзіна мала великий вплив на російське суспільство в першій половині ХІХ ст., зрештою – і в наступні часи. Цей твір значною мірою визначив уявлення росіян на свою історію в «еру націоналізму». Однак у цій історії Ярославу Мудрому відводилося загалом скромне місце. Він всього лише продовжувач справ свого батька – Володимира. Нових земель не завоював – а це для тогочасної російської свідомості було мінусом. До видатних полководців не належав. Сумнівно, що такий персонаж міг стати знаковою фігурою для російського націоналізму, викликати зацікавлення в істориків та письменників.

Не приділяє постаті Ярослава Мудрого багато уваги й Сергій Соловйов (1820 – 1879) у своїй «Історії Росії з найдавніших часів» – першому гранд-наративі російської історії. Вчений цілком справедливо вказав на те, що Ярослав «не заслужив такої приємної пам’яті в народі, як його батько; незважаючи на це, його діяльність має важливе значення в нашій історії»²⁵. Це значення Соловйов бачив передусім у тому, що Ярослав сприяв утвердженню християнства на Русі. Але він звертав увагу ще на один момент: «…Ярослав не був князем лише в значенні вождя дружини, який прагнув у далекі сторони за завоюваннями, славою та здобиччю; Ярослав, як бачимо, був більш князем-урядником країни»²⁶. Із таким підходом вченого до оцінки цієї історичної постаті варто погодитися.

С. М. Соловйов

Соловйов звертав чимало уваги на моменти державотворення в діяльності правителів Русі. Стосувалося це й Ярослава Мудрого. І тому історик вважав, що народ Ярославову діяльність по достоїнству не оцінив.

Звісно, Ярослав Мудрий трактувався в російській імперській історіографії як персонаж російської національної історії, яка ніби має витоки в давньоруських часах. Тому в царській Росії зустрічаємося з фактами вшанування пам’яті цього князя. У 1838 р. у Києві на його честь назвали вулицю²⁷. Цей князь був зображений і на відомому пам’ятнику 1000-ліття Росії, поставленому в Новгороді²⁸.

Ярослав Мудрий на пам’ятнику «Тисячоліття Росії» у Великому Новгороді

Були також спроби з боку представників української історіографії вписати особу Ярослава Мудрого в контекст української національної історії. Постаті цього князя приділив певну увагу видатний історик, один із активних діячів українського «національного відродження» середини ХІХ ст. Микола Костомаров (1817—1885). Він є автором нарису «Київський князь Ярослав Володимирович»²⁹. Правда, цей нарис має «двоякий» характер. Історик веде мову про Ярослава Мудрого як про руського князя. Багато хто, читаючи цей текст, сприймав його як персонажа російської історії. І не враховував те, що Костомаров вів мову про дві Русі. Одна Русь – південна, котра пізніше стала Україною. Саме ця Русь і є першопочатковою. Є й інша Русь, що виникла на північному сході давньоруських земель і дала початок Росії. Фактично це нова Русь, що бере початок від старої, першопочаткової Русі³⁰.

Для Костомарова Ярослав Мудрий передусім персонаж південноруської, тобто української, історії. Хоча цей князь, вважав вчений, мав стосунок і до історії російської, чи великоросійської. Даючи загальну характеристику цьому діячеві, Костомаров писав: «Княжіння Ярослава може видатися продовженням княжіння Володимира, як у стосунках київського князя з підкореними землями, так і щодо сприяння поширенню на Русі нових начал життя, принесених християнством»³¹. Оповідаючи про діяння князя, історик звертав увагу на те, що цей князь переважно займався внутрішнім облаштуванням держави. І що «часи Ярослава ознаменувалися поширенням християнської релігії по всім руським землям»³². Микола Костомаров спеціально вказував на поширенні християнства на всі руські землі. Зокрема, звертав увагу на придушення Ярославом язичницьких бунтів на теренах Суздальщини, яка стала «колискою» для російської народності.

М. І. Костомаров

Але якщо Костомаров вписував Ярослава Мудрого й загалом історію давньої Русі в контекст історії української, здійснюючи це в прихованій формі, то Михайло Грушевський (1866—1934) це зробив у формі відкритій. Такий підхід бачимо в його «Нарисі історії українського народу», де була представлена схема історії України, що брала свій початок з часів Київської Русі³³. Ця концепція реалізовувалася в гранд-наративі Грушевського «Історія України-Руси». Уже назва твору багато про що говорила. Із неї випливало: Україна є продовженням Русі. Тому в назві на перший план був поставлений термін «Україна», що набув у той час значного поширення. Але та сама «Україна» трактувалася як «актуальна Русь».

Ярослав Мудрий у цьому творі постає персонажем української історії. Грушевський загалом стримано ставився до особи цього князя, даючи йому таку характеристику: «Для князювання, що тяглося без малого 40 років (рахуючи від смерти Володимира), що було останнім «єдиновлаством» на Руси, і полишило справді важні сліди в житю східно-словянських земель, се, безперечно, не бога-то. Сама фіґура Ярослава виступає досить слабо; індивідуальних прикмет його в нашій традиції ми не маємо майже зовсім. Очевидно, в його особі, в характері не було прикмет визначних, незвичайних, що могло б зворушити фантазію сучасників, відбитися в памяти суспільности і викликати перекази, лєґенди, анекдоти, як то було з Володимиром. Воно й зрозуміло, що зручний, обережний політик, любитель книжного почитания і монашого жития – Ярослав і не мав чим заінтересувати суспільність…»³⁴

М. С. Грушевський

З такою характеристикою патріарха української історіографії можна посперечатися. По-перше, дивно звучить, що майже сорок років перебування на княжому столі – це небагато. І в ті часи, і в наступні – то немалий строк для правителя. За цей час змінюється майже два покоління. По-друге, дивно також читати, що в характеристиці Ярослава Мудрого в творах давніх авторів не зустрічаємо «індивідуальних прикмет». Вони є! І про них ми далі будемо вести мову. Було б лише бажання їх пошукати.

На адресу Ярослава Мудрого Грушевський висловив чимало претензій. Були це й претензії специфічні, викликані тими умовами, в яких довелося жити й діяти історику. Наприклад, він закидав київському князеві те, що той допомагав польському князю Казимиру Відновителю, зокрема посприяв у завоюванні Мазовії. «Сим Ярослав, – писав історик, – дуже сильно поміг Казимирови в відбудуванню Польщі і тим, розуміється, зробив тим лиху прислугу своїй державі на пізніше»³⁵. У цих міркуваннях маємо відверту проекцію сучасної для історика ситуації на події давно минулих днів. Грушевський, коли писав ці слова, працював професором у Львівському університеті, викладаючи українську історію. У той час і в університеті, і на Галичині було засилля польської шляхти, яка утискала українців. Тому українці, зокрема представники українського національного руху, до якого належав Грушевський, вбачали в поляках своїх ворогів.

Казимир I Відновитель

Грушевський, як відомо, належав до народницького напрямку в українській історіографії. І від нього годі було чекати високої оцінки Ярослава Мудрого як державного діяча (цей момент мало цікавив історика).

Дещо інакше до оцінки постаті Ярослава Мудрого підходили прихильники державницької школи в українській історіографії. Один із найбільш яскравих її представників Дмитро Дорошенко (1882—1951) відзначав, що Ярослав «заокруглив межі своєї держави», повернувши не лише втрачені після смерті князя Володимира землі, а й підпорядкував низку фінських племен³⁶. Говорив він також про те, що «сформування й об’єднання такої держави було ділом не тільки щасливих походів, але й зручної дипломатії»³⁷. Звертав увагу і на династичні зв’язки князя.

При цьому Дорошенко вів мову також про слабкі сторони держави Ярослава. Вона «не була така сконсолідована й сильна всередині, як це могло здаватися. Партикуляризм окремих східнослов’янських племен, опертий на різні умови географічно-етнографічного характеру, помалу почав переходити в сепаратизм окремих земель. Цей сепаратизм знову ж знайшов собі опору в стремлінні княжої династії до якнайбільшої децентралізації й вироблення собі якнайбільшого обсягу влади, в ролі намісників великого князя Київського. Власне, цьому сприяла сама система управління, яка полягала в тому, що князь-батько роздавав своїм синам окремі землі в управу. Коли помер в 1054 р. Ярослав, то бачимо, що його держава була поділена на сім частин в руках його синів, котрі негайно почали змагатися за київський престол»³⁸.

«Пропольська» діяльність Ярослава Мудрого сприймалася Грушевським як явище негативне. При цьому не особливо враховувалися реалії далекого ХІ століття. Зрештою, історик чомусь «забув» «антипольські заслуги» Ярослава Мудрого – адже цей князь здійснював походи на терени Польщі, завдаючи полякам відчутних ударів.

Якщо в російській та українській національних історіографіях було намагання привласнити спадок Київської Русі, зробити його своїм, то радянська історіографія спробувала тут знайти «компромісну» формулу. Радянським вченим, який обґрунтовував концепт давньоруської народності, був Володимир Мавродін (1908— 1987). Йому належить низка робіт, зокрема «Утворення Давньоруської держави та формування давньоруської народності», де він проводив ідею існування такого етносу³⁹. Такий концепт відповідав «інтернаціональній формулі» радянської держави, котра трактувалася як «добровільний союз народів».

Представлення Київської Русі як «колиски» росіян, українців та білорусів збереглося і в постсталінський період⁴⁰. Правда, в ньому акцент робився на «російськості» Русі. Дослідження давньоруського спадку було прерогативою переважно російських радянських істориків, які, відповідно, в проросійському дусі інтерпретували середньовічну історію. Через те в радянській історіографії Русь сприймалася передусім як Росія.

В історії цієї «русифікованої» Русі певне місце відводилося й князю Ярославу Мудрому. Він, щоправда, за часів СРСР не дочекався спеціального монографічного дослідження. А ставлення метрів радянської історіографії, які займалися проблемами Київської Русі, до нього було стримане. Наприклад, Борис Греков (1882— 1953) вважав, що об’єктивно боротьба Ярослава Мудрого відповідала інтересам єдності держави, але досягнення ним «самовладдя» не обійшлося без моральних втрат⁴¹. Приблизно таке ставлення зустрічаємо і в Бориса Рибакова (1908—2001). Хоча Ярослав Мудрий, на його думку, заслужив на урочистий запис про «успение царя нашего», зроблений у Софії Київській, проте в житті він не був прикладом бездоганного лицарства. Багато чого позитивного в образі цього князя, на думку історика, варто віднести на рахунок придворних літописців⁴². Не будемо дискутувати, наскільки така оцінка є справедливою. Відзначимо лише, що в радянській історіографії нерідко спостерігалося моралізаторство при оцінці діячів минулого.

Історики періоду сталінізму почали розглядати давню Русь як «колиску трьох братніх народів» – російського, українського та білоруського. Відповідно, вважалося, що існувала єдина давньоруська народність.

По-своєму цікавою є характеристика Ярослава Мудрого, подана у восьмитомному гранд-наративі української радянської історіографії «Історія Української РСР». Тут, безперечно, був представлений офіційний погляд. Україна в цій праці трактувалася передусім як УРСР, чи точніше – частина СРСР, а історія цього квазі-утворення «поширювалася» не лише на радянський період, а й «проектувалася» на події дорадянського минулого. Правда, цінність історії дорадянського періоду була «нижчої проби». Але навіть у цій «низькопробній історії» спостерігалося намагання знайти «ідеологічно правильні моменти». Наприклад, коли йшла мова про Ярослава Мудрого,то зверталася увага на те, що він забезпечив Київській Русі, начебто далекій предтечі радянської держави, авторитет у міжнародних стосунках. Там читаємо: «У галузі зовнішньої політики Ярослав, як і його батько, більше покладався на дипломатію, ніж на зброю (у той час Радянський Союз вступив у т. зв. «період розрядки», коли його керівники прагнули зменшити протистояння із країнами Заходу й розв’язувати проблеми мирним шляхом. – П. К.)». Ярослав Мудрий, читаємо далі, «зумів забезпечити для Київської Русі визнання й високий авторитет на міжнародній арені. Міжнародне становище тої чи іншої країни в епоху Середньовіччя нерідко визначалося династичними зв’язками. Чим вище становище займала держава і чим більшим авторитетом користувався її володар, тим більше було бажаючих серед іноземних правителів поріднитися з ними. Королі майже всіх західних держав вважали за честь вступити у династичні зв’язки з Ярославом Володимировичем»⁴³. В «Історії Української РСР» також звертається увага на широку будівельну діяльність Ярослава Мудрого, поширення ним християнства, його вклад у розвиток культури й права⁴⁴.