«Роксолана. В гареме Сулеймана Великолепного» kitobidan iqtiboslar

Вершина радости существования- любовь.

Можна дратувати людей, кидати їм злі слова, дихати ненавистю, а можна радувати, звеселяти серця, сподіваючись на добро, бо хто кидає злість - отримує теж злість, хто показує сльози, у відповідь побачить теж сльози, а хто дарує сміх, неминуче почує у відповідь теж смух, хоч, може, й прихований, затамований, загнаний у глибині душі.

Болтают лишь глупцы. Настоящие люди умеют молчать, делают свое без шума.

Жінці не досить слів. Вона все хоче перетворити на вчинки.

Один раз відмовишся від свободи, а тоді навіки забудеш, що то таке.

Не треба боятися смерті. Вона наздоганяє того, хто її боїться.

Навіть зовсім чужі люди, тривалий час живучи разом, переймають одне від одного то якийсь порух, то усмішку, то скинення бровою, то слово якесь або простий вигук.

Може, коли вже не маєш не тільки власної сорочки на тілі, а й надій, то тоді ти найбезтурботніша людина на світі.

Заметить - значит унизить себя.

- Не хочу його бачити.

- Але ж чому?

- У мене болить голова.

- Сьогодні болить, а завтра?

- Для нього - болітиме завжди.