Hajm 440 sahifalar
1975 yil
Евпраксия
Kitob haqida
Библиотека проекта «История Российского Государства» – это лучшие памятники мировой литературы, в которых отражена биография нашей страны, от самых ее истоков.
Продолжает Библиотеку легендарный роман Павла Загребельного «Евпраксия». Это история русской княгини, девочкой-подростком очутившейся на чужбине и отданной в жены немецкому маркграфу. Самым невероятным образом Евпраксия стала королевой Священной Римской империи Адельгейдой…
Роман Павла Загребельного – увлекательное художественное исследование человеческих судеб, каждая из которых не утратила значение и сегодня.
Очень грустная книга. Второй раз читать не будешь. Какая-то безнадёга, а не судьба у бедной княжны. И все годы она бездействует, а не активно сражается. Я думаю, что на самом деле всё было не совсем так. Исторические факты не изменишь, но интерпретация чувств, мыслей, поступков должна быть динамичнее. Но один раз прочитать, думаю, стоит: не многие знают, что не одна только Анна Ярославна стала королевой в Европе, что даже императрицами становились русские княжны. А это стоит того, чтоб о них писать и о них читать!
Треть книги занимают рассуждения автора на духовные темы в лучших традициях марксизма-ленинизма и диалектического материализма. То есть все средневековое мировоззрение основано на т.н. текстологии, в том числе духовных источников. Это странно и довольно неприемлемо читать, если книга издана в 2006 году. Очень однобоко, очень неглубоко. По большей части пришлось просто пролистывать.
Евпраксия - великая императрица Священной Римской Империи в 11 веке - личность, о которой я вообще никогда не слышала (и не удивительно).
А, глядите-ка, она даже на марке есть)
Книга рассказывает ее удивительное жизнеописание. Она, сестра Владимира Мономаха и внучка Ярослава Мудрого, была забыта своей родной семьей в раннем возрасте и успешно отправлена с огромным приданным в Саксонию, замуж за маркграфа Генриха. Ей было всего 12 лет, а она одна начала это длинное путешествие. После свадьбы в первую брачную ночь она не отдалась своему мужу, потому что была еще мала, и по обычаям Руси ей надо было ждать до своего совершеннолетия.
Так она оказалась в монастыре, в котором томилась, находясь в компании своей женщины, которую отправили из Киева вместе с ней. Но, как выяснилось, монастыри в средневековье - это легкий способ молодым женщинам не выходить замуж и вести распутный образ жизни. А мужчинам можно в любое время их посещать, потому Евпраксии было не особенно скучно.
Она еще девочкой была глубоко несчастна из-за своей жизненной истории, хотела убежать, вернуться к семье, которая о ней даже не вспоминала, или на худой конец остаться одной, зарыться в траве, так и лежать. Но нельзя, ибо она являлась оружием в руках, вершащих судьбы. Долго являться безответным оружием она не могла, тем более выросла она сильной личностью, поэтому ей предстоит стать великой императрицей. Благо, в нее влюбляется император Генрих, у которого умерла жена, и решил сделать ее императрицей. Но у Евпраксии был свой собственный план.
Книга очень захватывает, если продраться через первую сотню страниц, и запомнить основных персонажей. Она такая медленная, тягучая, но с супершикарным сюжетом. Сама личность императрицы поражает, хотя характер двенадцатилетней девочки, конечно показал неправдоподобно от слова совсем. Ну и еще, что самое классное, в книге очень много цитат из реальных летописей, что очень хорошо сопоставляет авторскую выдумку с реальной жизнью.
Цікавий історичний роман. Але, попереджаю, події, що описані в книзі, відбуваються не тільки в Київській Русі. Адже Євпраксії довелось прожити суттєву частину свого життя в далеко від рідного дому. Втім, культуру, звичаї і вікові традиції Київської Руси автор зобразив дуже вдало. Втім, зумів він яскраво передати і те, що вібувалося в ті часи в Європі. І головними тоді буди лише 2 речі: для бідних - їжа, щоб вижити; для богатих - влада, щоб правити. І коли бідні могли задовільнитись малим, то королям влади багато ніколи не було. Життя жінки в ті часи було вкрай тяжким. Вона часто ставала засобом для досгянення мети, а надто доті, коли вона була знатного роду. Те, що 12-річну дівчнику видали заміж, тоді нікого не здивувало. Але макграфу захотілось відразу вступити в права чоловіка. І ось за це він заплатив високу ціну. Параксед (так звалась Євпраксія в Європі) зуміла вперше постояти за себе. Це був її перша битва за себе. Потім ще не один раз вона відвойовувала право буду собою. Ця війна зморила її, але, як мені здається, в останні роки життя все ж вона знайшла своє місце... Доречі, вставки "літописні", як мені здається, цікавий приклад того, що багато інформації важливої все ж пропускалось, або й замовчувалось. А надо мало писали тоді про життя людей, які не були першими в державі.
Свого часу читала у Загребельного Роксолану, й не дивлячись на дуже цікавий матеріал книжка читалась важко. Гадала що з часом моє відношення до творчості автора зміниться, але ні. Знову історичний роман про онуку Ярослава Мудрого Євпраксію, яка була імператрицею Римської імперії, дружиною Генріха ІV (Германського). Деякі описи і розлогі роздуми автора читала по діагоналі. Хоча дуже сподобалось, що автор чергував глави про Євпраксію і глави де цитував літописи різних країн. Дуже сподобались його слова про церкву та владу, як він описав боротьбу папи та Генріха, боротьбу за владу над людьми, їх жадобу і зверхність. Шикарні описи суспільства як і княжого руського двору, так і замки на скелях німецької знаті, й вежі серед сонця Італії. Поблукавши сторінками інтернету зрозуміла, що постаті Генріха й Євпраксії (Адельгейди) автор намалював на свій розсуд. Й дуже здивувало, що на різних сайтах відношення до Євпраксії різниться. Тому у творі не слід шукати історичної достовірності, а слід розглядати як один з можливих варіантів розвитку подій. Але суспільство змальоване достовірно. Окрім історичних постатей, постають перед нами і долі тих хто їх оточує. Хоч їхні долі проходять лише пунктиром, але на їх прикладі гарно видно відношення можновладців до простого люду. Журина – доглядальниця Євпраксії, яка разом з нею повинна була полишити Київ і їхати до германських земель, полишити чоловіка й сина. Вона залишилась і в монастирі з Євпраксією. І через неї було завдано Євпраксії болю. Хочу навести саме тут декілька висловів, які мені дуже сподобались. В принципі кожен з нас і так мабуть знає про це, але людина таке створіння, якому потрібні підтвердження його думок.
Найбільше багатство в кожної людини, дароване їй самою природою, — думка, отже, з самого початку ставала ворожою вірі, тому часто була знищувана носіями християнства разом з її непокірними власниками. Вірю, бо не смію не вірити. Відмовившись від єдиного свого багатства — думки, отримуєш навзамін велич церкви, її авторитетів, настанови. Але де велич, хто авторитети і які настанови виконувати?
Але хіба ідея віри, ідея самого бога не виведена з ідеї свободи, притаманної людині від народження? Чому ж бог і його прислужники відбирали свободу в того, кому вона належала від природи? І чому почувалися вони самі вільнішими лиш тоді, коли позбавляли свободи й незалежності якомога більше число людей?
Якщо поглянути на історію цивілізації, то таке відношення до людей притаманне не тільки церковній верхівці, а усім хто володіє владою, вони самостверджуються через приниження тих хто нижче їх, зривають свою злість, бо не можуть достати тих хто вище. А чи знаєте ви чому день Святого Миколая відмічається два рази на рік? Ні, то думає вам буде дуже цікаво дізнатись про це, я була дуже здивована.
що слід остерігатися розмноження простого люду, бо заколоти — завжди наслідки занадто великої його лічби. Дітей треба відбирати й посилати на війну, на смерть, на знищення. Ще стародавні знали: що менше любиш дітей, то дужче відданий державі. Ну що можна додати ще до цих слів.
Й останнє:
Мучеників було завжди багато, мудреців мало.
Не слід вдаватися до припущень, ніби Ясень мав конче усвідомлювати, що за сміхом ніколи не приховується насильство, що сміх не викликає крові й полум'я, що лицемірство й обман ніколи не сміються, а завжди надягають машкару поважності, що сміх знаменує не страх, а ствердження тої сили, яка походить від плодючості земної, народжень і вічних оновлень, від їдва й питва досхочу, що, в свою чергу, спричиняється до безсмертного тривання поколінь з діда-прадіда.
Бо не та мати , що народила, а та, яка вигодувала.
Людина створена з віри і розпачу. Коли відібрано віру, що лишається?
Поради, та ще здалеку, давати найліпше, це не вимагає ні зусиль, ні мужності, ні витрат.
Мудрого не зламає лихо і не зіпсує щастя.
Izohlar, 13 izohlar13