Kitobni o'qish: «Великі проводи»

Благій матері славного сина Мар’ї Івановні

Гоголь

1. ***

 
Як на мене шуря-буря
З півночі схопилась, —
Твоя хата, блага мати,
Мені відчинилась.
 
 
Як на мене хиже птаство
Важко налітало, —
Ти мене, благая мати,
Орлом величала.
 
 
Не орел я, стара нене, —
Голуб полохливий,
Яструбами закльований,
Совами ночними.
 
 
Під твою сховавсь я кришу
В завірюху злую;
Твоїм духом теплим дишу,
Твоїм серцем чую.
 
 
Ой ти вміла заспокоїть
Лякане серденько, —
Буркочу тобі тихенько,
Моя рідна ненько.
 

1648

2. Пісня перва

І

 
Ой чого, чого
В славнім Гадячі
В усі дзвони задзвонено?
Ой чого, чого
Усі могилки
Корогвами закрашено?
Попи співають,
Свічки палають,
Козаки шабельками лискають.
 
 
Ой кого, кого
Пишним поїздом
У почеті привезено,
Вороного коня,
В сріблі-золоті,
За труною приведено?
Пани й панята,
Дуки, княжата
З’їхались труну проводжати.
 
 
Ой хто ж бо то, хто
На сиру землю
Пав у чорнім оксамиті?
Тяжко старому
Зоставатися
Сиротою на світі!
Є кому меди
І вина пити,
Нікому очей веселити.
 

ІІ

 
Годі тобі, годі,
Пане Рарожинський.
У сиру землю биться:
Ще ж бо ти на світі,
У похилих літах,
Не зовсім одиниця.
 
 
Не заливай, батьку,
Примерклого ока
Гіркими сльозами:
Єсть у тебе втіха —
Дочка ясноока
З чорними бровами.
 
 
Ой вона від жалю
Як степова квітка
Під росою, схилилась.
А на її красу,
На пишну уроду
Вся молодіж задивилась.
 
 
Схилилась над братом,
У чорних серпанках,
Як верба над водою;
Усім взяла очі,
Усім взяла серце
Молодою красою.
 

ІІІ

 
Під страшну негоду,
Через Жовту Воду
Не знайшли пани броду;
Помер молоденький
Панич Рарожинський,
Повернувши з походу.
 
 
Не низьким поклоном
Низове гультяйство
Паненя привітало:
Воно йому в груди
З довгої пищалі
Подарунок послало.
 
 
Чи то степи й балки,
Глибокі байраки
Красним маком процвітають:
Чи то хмельнищане,
Втікачі-панщане
Червону кров розливають?
 
 
Застукав Хмельницький
Гетьмана Калину
Із Потоцьким під Стебловим, —
Дякують панове
По костьолах богу,
Хто вернувся здоровим.
 
 
Ой уже ж Хмельницький
На всю Україну
Зичним голосом гукає:
«Гей, хто не хоче
Шляхті догоджати,
Хай до мене прибуває!»
 
 
Гудуть хлібороби,
Як весняні бджоли:
«Ой що маємо чинити?
Чи нам манівцями
За Дніпро втікати,
Чи ще шляхті послужити?
 
 
Уже ж ми служили,
Уже ж ми й робили,
Та що маєм за послугу?
Запродало панство
Наше тіло й душі
Орандарям у наругу!»
 

ІV

 
Ой у Лубнях крутоярих,
У високім замку,
Сидить пишний князь Ярема
На тисовім ганку.
 
 
Насупився князь Ярема
Все листи читає.
«Враже хлопство! Хамське кодло!» —
Раз по раз гукає.
 
 
«Наряджайте драгонію,
Лаштуйте гармати!
На всіх шляхах, перевозах
Поставити чати!
 
 
Усі стежки по яругах
Поперетинати.
А піймавши утікачів,
На палі вбивати!
 
 
На розпуттях шибениці
Славити по полю.
Щоб завчасу вгамувати
Ледачу сваволю!»
 

V

 
Кличе пишний князь Ярема
Поперед себе Голку, —
Молодого отамана
Панцерного полку.
 
 
«Пане Голко! ти вірністю
Своє ім’я вславив:
Тим я тебе серед шляхти
Високо поставив.
 
 
Хоч родився ти від козака,
Та шляхетну душу
В твоїх речах і учинках
Шанувати мушу;
 
 
Бо не дурно ти зо мною
З'їздив чужі краї:
Розумнішої людини
Над тебе не маю.
 
 
Вірний Голко! тепер тая
Година настала,
Щоб твоя душа шляхетна
Сонцем засіяла.
 
 
Занедужав Рарожинський,
Поховавши сина,
А тим часом закипає
Бунтом Україна.
 
 
Гадячане перші встануть:
Завзятії люде!
Як не впиним того хлопства,
То щось лихе буде!
 
 
Оце ж мушу сусідові
Допомогу дати
І тебе послать у Гадяч
Рейментарювати.
 
 
Честь велика! Уся шляхта
Завидує збоку.
А за вірність дамо тобі
Награду високу:
 
 
Дамо тобі крулевщизну
У Липовім Броді,
І будеш ти, з ласки сейму,
Шляхтич на загроді».
 
 
Уклонився пан отаман,
Засіяли очі:
«Я більшої, ясний князю,
Милості не хочу.
 
 
Аби мені панам своїм
Добре догодити
І від них ласкаве слово
Собі заслужити».
 

VІ

 
Чого ж се ти, Голко,
Чого ж се ти, друже,
Одійшов од князя
Та й зажуривсь дуже?
 
 
Чи ти зажурився,
Чи ти загадався, —
Хто ж би то по тобі
Дорозумовався?
 
 
Глибокий колодязь, —
Тільки дно блищиться:
Твоя думка глибше
У серці таїться.
 
 
Глибокий колодязь,
Води не достати:
Тебе не збагнув би
Ні батько, ні мати.
 
 
Глибокий колодязь,
Не сягне ключина:
Тебе не збагнула б
І вірна дружина.
 
 
З панами ти виріс,
Панам сподобався
І рідного батька
Змалку відцурався.
 
 
Панським тебе мати
Личком наділила,
Бо в панських будинках
Тобою ходила.
 
 
Уродлива мати,
Як намалювала,
Бо в панських будинках
Вона пробувала.
 
 
Чого ж тебе серцем
Козаки шанують?…
Козацьку натуру
Вони в тобі чують.
 
 
Як заграєш в полі
На воронім коні, —
З тобою, Голко,
Козаченьки роєм!
 
 
Як виїдеш збройно
Граничить границі, —
Вони за тобою —
Що вольнії птиці!
 
 
Вірно Голка, вірно
Свойому пану служить…
Чого ж його серце
Потай усіх тужить?
 
 
З веселої учти
Голка утікає,
І панська шаноба
Його не втішає.
 
 
Ой б’є-розбиває
Щука-риба ряску?
Не вважає Голка
На дівочу ласку.
 
 
Летить орел в небо,
Розпустивши крила:
З козаками Голці
Розмова не мила.
 
 
По синьому морю
Лебідь виринає:
Не простацьку Голка
Думку собі має…