Kitobni o'qish: «Магомет і Хадиза»

1. Замість переднього слова про Магомета

 
Не говори зо мною про коханнє,
Про жизні цвіт, про щастє… Ти не знаєш,
Яку своїм дівочим залицяннєм
Тонку струну в душі моїй торкаєш.
Аешо люба, сонячне серденько!
Ти всі квітки хотіла б осіяти,
Заговорити з кожною любенько
І приголубить як дитину мати.
Та мій цвіток незримо процвітає,
Незримо дише сонця красотою:
Над ним і вдень і по ночам сіяє
Світило щастя вічною любов'ю.
І поки тху мого, поки аллаху
Угодно на землі мене держати,
Не буде той, хто не доступен страху,
Очима іншої собі шукати.
Ти кажеш — лучча, краща? Ні одної
Нема на світі луччої й не буде…
Во імя бога, красоти такої
Не бачили ніколи грішні люде!
Возьми у мене очі, подивися
На неї звисока, з небес пречистих,
Звідкіль всі помисли святі взялися
І чувства праведні сердець огнистих.
Як в глибиню бездонну океана
Аллах всезрячим прозирає оком,
Як до схід сонця над ночним туманом
Зоря над сонним світиться востоком:
 
 
Так в Магометову прозріла душу
Хадиза, боже око, сонце ясне,
І зрозуміла все, про що я мушу
Віщати миру, доки й жизнь погасне.
Я був малий, мізерний і незнаний, —
Вона мене між тисячами вздріла
І золото, й верблюдів каравани,
І всю судьбу мені свою вручила.
Мене лиха тіснила ворожнета,
Вона, мов скеля, при мені стояла
І оклеветанного Магомета
На всю вселенную б не проміняла.
Тинявся я проміж людьми чужими, —
Вона мені, мов сонце, осміхалась,
І помишленнями її святими
Моя душа, мов перлами, втішалась.
У нищеті я нею був багатий,
В багатстві нею був я милостивий;
Вона робила, що з моєї хати
Утішеним виходив нещасливий.
Нехай аллах усю красу по світу
В один алмаз безцінний позбирає, —
Не засіяє він так Магомету,
Як дух Хадизи перед ним сіяє.
 

2. Пролог

І

 
Розкинулась єси по всій землі широко;
Імперія всемирна зветься згорда.
Моря, земля і все на ній, що бачить око,
Усе твоє, неволя і свобода.
Свобода тисячам, неволя міліонам:
На тім стоїш, пануєш, порядкуєш.
Все покоряється тобі й твоїм законам,
А хто б оперсь, до кореня зруйнуєш.
Так правиш світом ти і над царьми царюєш.
 

ІІ

 
Один був тільки цар, та не від сього миру,
Що нехтував страшну твою потугу.
Носив корону він із терну, а порфіру
З кармазину, невірами на наругу.
Ти віддала й його, через свого Пілата,
Лихим жидам на муку й на пропяттє;
І хоть були в твого помиті руки ката,
Та заслужила вічне ти прокляттє,
І не спасе тебе ні розум, ні завзяттє
 

ІІІ

 
Прокляв господь всі пять столиць твоїх великих,
Почавши від тебе, Єрусалиме:
Розсіяв жидову проміж чужі язики…
Тебе ж останнього прокляв він, Риме:
Щоб ти побачив, як стовпи твої крушились,
Що ти на них свою главу возносив,
Як там по іншому законові молились,
Куди нові скрижалі ти приносив
І, замість господа, себе в них превозносив.
 

ІV

 
На всій імперії, що Римською прозавали,
Лягла печать проклятія страшного,
Що духа божого в живому не познали,
А з мертвого собі зробили бога
І поглумилися над правдою святою,
Котрою дух господень в нас сіяє,
Над вічним божеством і неба висотою,
Куди і розум наш не досягає,
Котру один творець всього живого знає.
 

V-VІІІ

 
Озвався був один против великого скандалу
Святий філософ, Нестор Цареградський,
Та оддано його безбожним на поталу,
Що їх родив на світ владика адський.
Замучили його, як і того, що богом
Зробили мертвого, на глум розсудку:
На клевети клевет нагромоздили стогом,
А з мук його тяжких зробили шутку,
Приправу до свого попівського прибутку.
 

ІХ

 
«Ой хто б нам дав крилі, крилі мов голубині, —
Мовляли тайком несторіане, —
Щоб звідси нам летіть в далекі україни,
Покинувши се зборище погане!
Особмося, брати, як птах назді високім,
Рятуймо чистую любви науку,
Злучаймо праведність із розумом глибоким.
Нехай достанеться від діда внуку,
І всолодіть його потомкам жизні муку».