Не говори зо мною про коханнє, Про жизні цвіт, про щастє… Ти не знаєш, Яку своїм дівочим залицяннєм Тонку струну в душі моїй торкаєш. Аешо люба, сонячне серденько! Ти всі квітки хотіла б осіяти, Заговорити з кожною любенько І приголубить як дитину мати. Та мій цвіток незримо процвітає, Незримо дише сонця красотою: Над ним і вдень і по ночам сіяє Світило щастя вічною любов'ю. І поки тху мого, поки аллаху Угодно на землі мене держати, Не буде той, хто не доступен страху, Очима іншої собі шукати. Ти кажеш — лучча, краща? Ні одної Нема на світі луччої й не буде… Во імя бога, красоти такої Не бачили ніколи грішні люде! Возьми у мене очі, подивися На неї звисока, з небес пречистих, Звідкіль всі помисли святі взялися І чувства праведні сердець огнистих. Як в глибиню бездонну океана Аллах всезрячим прозирає оком, Як до схід сонця над ночним туманом Зоря над сонним світиться востоком:
Так в Магометову прозріла душу Хадиза, боже око, сонце ясне, І зрозуміла все, про що я мушу Віщати миру, доки й жизнь погасне. Я був малий, мізерний і незнаний, — Вона мене між тисячами вздріла І золото, й верблюдів каравани, І всю судьбу мені свою вручила. Мене лиха тіснила ворожнета, Вона, мов скеля, при мені стояла І оклеветанного Магомета На всю вселенную б не проміняла. Тинявся я проміж людьми чужими, — Вона мені, мов сонце, осміхалась, І помишленнями її святими Моя душа, мов перлами, втішалась. У нищеті я нею був багатий, В багатстві нею був я милостивий; Вона робила, що з моєї хати Утішеним виходив нещасливий. Нехай аллах усю красу по світу В один алмаз безцінний позбирає, — Не засіяє він так Магомету, Як дух Хадизи перед ним сіяє.
2. Пролог
І
Розкинулась єси по всій землі широко; Імперія всемирна зветься згорда. Моря, земля і все на ній, що бачить око, Усе твоє, неволя і свобода. Свобода тисячам, неволя міліонам: На тім стоїш, пануєш, порядкуєш. Все покоряється тобі й твоїм законам, А хто б оперсь, до кореня зруйнуєш. Так правиш світом ти і над царьми царюєш.
ІІ
Один був тільки цар, та не від сього миру, Що нехтував страшну твою потугу. Носив корону він із терну, а порфіру З кармазину, невірами на наругу. Ти віддала й його, через свого Пілата, Лихим жидам на муку й на пропяттє; І хоть були в твого помиті руки ката, Та заслужила вічне ти прокляттє, І не спасе тебе ні розум, ні завзяттє
ІІІ
Прокляв господь всі пять столиць твоїх великих, Почавши від тебе, Єрусалиме: Розсіяв жидову проміж чужі язики… Тебе ж останнього прокляв він, Риме: Щоб ти побачив, як стовпи твої крушились, Що ти на них свою главу возносив, Як там по іншому законові молились, Куди нові скрижалі ти приносив І, замість господа, себе в них превозносив.
ІV
На всій імперії, що Римською прозавали, Лягла печать проклятія страшного, Що духа божого в живому не познали, А з мертвого собі зробили бога І поглумилися над правдою святою, Котрою дух господень в нас сіяє, Над вічним божеством і неба висотою, Куди і розум наш не досягає, Котру один творець всього живого знає.
V-VІІІ
Озвався був один против великого скандалу Святий філософ, Нестор Цареградський, Та оддано його безбожним на поталу, Що їх родив на світ владика адський. Замучили його, як і того, що богом Зробили мертвого, на глум розсудку: На клевети клевет нагромоздили стогом, А з мук його тяжких зробили шутку, Приправу до свого попівського прибутку.
ІХ
«Ой хто б нам дав крилі, крилі мов голубині, — Мовляли тайком несторіане, — Щоб звідси нам летіть в далекі україни, Покинувши се зборище погане! Особмося, брати, як птах назді високім, Рятуймо чистую любви науку, Злучаймо праведність із розумом глибоким. Нехай достанеться від діда внуку, І всолодіть його потомкам жизні муку».