Kitobni o'qish: «Куліш у пеклі»

1. Заспів

І

 
Усім лучалось нам чувати
Не раз між людьми, та й не два,
Чи то й написане читати
Про пекло й про його дива.
Гомер, Віргілій, Котляревський
Співали про той мир мертвецький,
А Дант — мов на Дону там був.
Ще якось і в чистець пробрався
І в рай за дівчиною вгнався,
Та ба! там гарбуза здобув.
 

ІІ

 
Мені, Небресі, зась плескати
Про те, чого не бачив сам,
Шкода про те оповідати,
Що в пеклі діється і там,
Де наші очі ледві бачать,
Як душі зорями маячать,
Но, сам Куліш мені не дасть
Про все те страхіттє збрехати,
Якого мусив він дознати
Через людську, мовляв, напасть,
 

ІІІ

 
Оце ж про все, чого мій любий
Тезко Олелькович дознав,
Як до останньої вже згуби
Лукавий мир його загнав,
Тепер вам певно слебезую
І правду безо лжі ясую:
Бо з пекла він живий вернувсь,
Протей брехливого народу,
Що не збрехав ні слова зроду
Про добре й зле, чого здобувсь.
 

ІV

 
Він був із пекла геть ізнявся
Над передвічну дику тьму,
Аж се Ілля святий озвався
І громом загримів йому
Віддалеки над головою:
Коли не надишся стрілою
Летіти в пекло сторчкака,
Як ті, що тільки молитвами,
А не спасенними ділами
Заломлють попа й дяка.
 

V

 
Вертайсь додому і, що знаєш,
Що думаєш, кажи, як єсть, —
Не так як у брехак читаєш, —
Хоч би тобі за правду й смерть
Від злюк у вічі зазирала,
Хоч би й Москва на тебе встала
І рідна предківска земля…
Дурницю мусиш занедбати
І на лукавих не вважати,
Яка б ні лучилась пеня.
 

VІ

 
Що я книші святим розвожу
І торохчу своїм возком,
Дак се храню я правду божу,
Щоб злюки хитрим язиком
Її в брехню не повернули
Да про страшний суд не забули,
Що буде всіх людей судить.
Оце ж і знай, що я громами
Тебе від них та блискавками
За правду буду боронить?
 

VІІ

 
Під сими ж то запевненнями
Почув Панько пророчий глас
І голубиними крилами
Вернувся дух його до нас.
Тепер шкода його судити
Міносу да хвостом крутити:
Нічого не боїться вже, —
Бо торохтюча колесниця
Його від кривди стереже.
 

2. Пісня перва

І

 
Куліш завзятий був писака,
В шпаргалках, мов та миш, довбавсь.
Що коїв лях і гайдамака,
До всього пильно доглядавсь.
Ще ж завела його охота
Писати всячину й про чорта
Та й про богів оповідав.
«Боги, — рече, — пішли з героїв,
Преславних душогубством воїв,
Що й дідько б ради їм не дав».
 

ІІ

 
Таки Панько писав-проводив
І всіх чортів письмом дрочив.
З писаками ніже не ладив
За їх героїв і богів,
Бо душогубство прославляли
І до богів за темні хмари
Драбину строїли собі,
Щоб старий бог, всіх благ податель,
Усіх дурниць законодатель,
Родив їм груші на вербі.
 

ІІІ

 
За се Куліша узились
Усі пекельні цензори,
Що від отця брехні родились
Людського мороку царі.
Ото ж, як дзизнула косою
Безока смерть, він головою
Поліг, мовляли, «дуба дав»,
І за письменницьку роботу,
Що завдавала всім турботу,
До пекла мовчки почвалав.
 

ІV

 
До пекла, певно не до раю:
Се знав і Київ, і Москва,
І Львів, що руського звичаю
Колись був третя голова,
А потім у ляхву пошився,
Від мови нашої відбився
І став з уніта палієм:
Бо предками зве гайдамацтво,
Те тотарене козацтво,
Що Русь спустошило вогнем, —
 

V

 
Що на підмогу хана звало,
Упавши попяну в біду,
І руським тілом годувало
Його ненаситну Орду.
Знайшлись і в Києві бурлаки,
Що з людоїдів-гайдабур
Зробили православних воїв,
Святої вольності героїв,
Всесвітньої культури мур.
 

VІ

 
Заскиглили, немов на вовка,
Всі гавкуни на Куліша,
І розійшлась кругом помовка,
Що, певно, дано відкоша
В раю завзятому писаці
За невгавущі злющі праці,
І в пеклі мучиться тепер:
Присуджено-бо люті муки,
Письменним людям для науки,
Йому тоді, як ще й не вмер.
 

VІІ

 
І справді ж бо давно наслухавсь
Дурного лементу Куліш
І в голові собі начухавсь,
Та серце в грудях бгав, мов книш.
Як наші давні Андибери
Пили в кабашної гатери,
Аж покіль ходора все йшло,
Аж покіль груби гуркотали
І сажею світ затемняли,
Так і в письменників було.
 

VІІІ

 
Не мед-пяне-чоло кружляли,
Чорнильний опіум вони,
І лжею пійло заправляли,
Найкращим трунком сатани,
Аж покіль морок душі темні,
Мов сажа пустки ті корчемні,
Непроглядно заволікав.
Від галасу того пяного,
Від біснування навісного
Сердека в хутір утікав.
 

ІХ

 
Там води Лети дзюркотали
Про молоду старовину
І з кволим серцем розмовляли
Про сльози, рози та весну.
І забувало серце кволе
Про те, мовляв, просторе море,
Що має гаду без числа, —
Про ту безодню, що пустилось
По ній плисти, та й опинилось
Без демена і без весла.
 

Х

 
Було колись, як очортіє
У Січі пити горілки,
Козацтво наше густо вкриє
Саєтами зимовники.
І там уже гуляти годі:
Сидить отаман у городі,
Пильнує кримські кавуни,
Не татарву ганяє — свині,
Щоб не поїли жовті дині,
Як манна, кожному смачні.
 

ХІ

 
Так і Куліш було забється
В глухі степи чи то в гаї…
Нехай хто хоче лобом бється
Один з одним, як бугаї,
За те, яким се дивним робом
Перевернувся хліборобом
Страшний паливода-козак,
Як занедбав свою криваву
Старовину і втратив славу
Там, де гуляв-буяв кабак.