Kitobni o'qish: «Дон Жуан»

1. Пісня перва (част. 1)

І

 
Налагодивсь отсе поему віршувать,
Кого ж би то мені та за героя взять?
У нас тепер, що рік — то все нові герої
Роздивимось, аж ні! Не Гектори се з Трої
Не хочу славити пройдисвітів таких
Старий друг Дон-Жуан далеко лучче їх —
Той, що на сцені в нас колись гуляв, крутився,
Аж покіль до чортяк у пекло провалився.
 

ІІ — ІV

…………………

V

 
Як ще не проявивсь Агамемнон Атрід,
Багацько лицарів і мудрих бачив світ
Та й навпісля сього царя царів бувало
Хоч не зовсім таких, а все-таки чимало,
Та через те, що їх поет не виспівав,
Усіх їх до дного народ позабував.
Нікому з них ганьби я не чиню й догану,
А пісню все-таки співаю Дон-Жуану.
 

VІ — VІІ

…………………

VІІІ

 
Родився Дон-Жуан в Севіллях осяйних,
Ніде нема жінок і апельсин таких,
Кому не довелось в Севіллях пробувати
Не довелось, мовляв, і дивам дивувати
У шпана города другого не знайти,
Пріч Кадікса хіба, такої красоти,
Ріка Гвадалквівір текла повіз палати,
Де жив Жуанів рід — отець його і мати.
 

ІХ

 
Отець його, дон Хоз, був бравий дворянин,
Дворянський рід його ні мур, ні жидовини
Не сплямував своїм покривенством поганим
Із готів-пращурів бував знай правоправним,
Ніколи на коня хто луччий не сідав,
Ніколи і з коня значніший не зсідав.
Отсей же то дон Хоз вродив мого Жуана,
А той вродив… та ще про се казати рано.
 

Х

 
Під пару ж Хозові і Хозиха була.
Письменства всякого і мудрощів дійшла:
Якою б мовою науку ні назвати,
Все знала. Із її умом хіба зрівняти
Єї ж і серце; бо й великого ума
Людина, чуючи, красніла з сорома,
А добродітельна на неї позирала
І мовчки з зависті до неї умирала.
 

ХІ

 
У памяті її ніхто не бачив дна,
Мов актор, знала всі комедії вона,
Коли б хто роль свою забув слебезувати,
Могла б вона йому напамять проказати.
І той, хто синії панчохи поучав,
Як бог сей світ создав, як чорт на бога встав,
І той — здалось би нам — не тямить ні белмеза,
Така промовиста була донна Інеза.
 

ХІІ

 
У математиці кохалася найбільш,
Великодушієм пишалася незгірш,
В розмовах сипала аттічеською сіллю,
В високих помислах зближалась к божевіллю,
Сказати коротко: проявою була.
Носила каніфас ізранку, а прийшла
Вечірняя пора — шовками шелестіла,
Та їх прописувать не поетичне діло.
 

ХІІІ

 
Латину знала, се єсть — тілько «Отче наш»,
І греччину також, не вельми то гаразд,
Романи деякі в францужині читала,
Хоч, розмовляючи, подекуди й кульгала,
Не вельми вбилася і в шпанчину свою.
Бо темна ніч її була, — на тім стою,
Проблемами її химерними сповняла,
Немов таємність їй поваги надавала.
 

ХІV

 
Єврейський і аглицький вподобала язик,
Ще й аналогію знаходила між них.
На Біблії вона сю думку обпирала,
Хоч Біблія мені того й не доказала.
Дарма, нехай і так: нема в тому гріха,
Як хто не вичитав священного стиха.
Дивуюсь одному: єврейське слово с у щ и й
У нашій мові б то виходить — п р о к л я т у щ и й.
 

ХV

 
Є дома в нас такі, що ріжуть язиком,
Вона здавалась нам друкованим письмом.
У неї проповідь блищала в кожнім оці,
Мов сонце із-за хмар на темрявім востоці,
А на самім чолі сіяв чудовий світ:
Там із Новим Старий зіходився завіт
Вона кругом себе всі мряки розганяла.
Бо й казуїстику за пояс затикала.
 

ХVІ

 
Коротке слово: се була сама лічба.
Казав би, в ній сидить тих теорем гурба.
Що попроходила всі цензорські митарства,
Як понадхмарного, так і хмарного царства.
Була в них чистая-пречистая мораль,
Що й зависті самій здавалась мов кришталь,
Та що ні сич, мовляв, ані сова не знає, —
Найгірше з усіх зол, яке між нас буває.
 

ХVІІ

 
Шукати рівні їй вважав би я за гріх:
Бо переважила і праведниць усіх,
І так зневажила чортячі трихи кляті,
Що й янгол перестав спасенну охраняти.
У всіх чинах своїх так праведна була,
Як в Гаррісиновім годиннику стріла.
На світі луччого нічого не видали,
Хіба те мазиво, що М а к а с с а р прозвали.
 

ХVІІІ

 
Була вона свята; пощо воно с в я т е
Про мир наш грішницький? Слівце чудне й пусте:
Бо й наші праотці не вміли цінувати,
Покіль їх з райської не витурено хати,
Де в тихості святій в невинності жили,
(Дивуюсь, як вони й добу пробули!)
Отим же то й дон Хоз, як рідне чадо Єви,
Знаходив ласощі на заказному древі.
 

ХІХ

 
Був чоловяга він лагідного ума:
Чи вчений хто, чи ні, йому було дарма,
Вчащав сюди й туди по власній уподобі,
Про жінку ж байдуже, що, може, й крикне: п р о б і!
Злорікий світ всігди втішається тим злом,
Як царство падає або поважний дом.
Шептали інші: «дві», а інші: «та аж троє!»
Про хатню ж моркву геть доволі і одної…
 

ХХ

 
Інеза ж, дивлячись понад людьми згори,
Цінила високо достоїнства свої,
Зневагу стерпіти — се треба буть святою
В моральності своїй вона й була такою,
Та в неї у душі чортяче щось було:
Часом находило таке за неї зло,
Що правду й вигадку свою докупи бгала,
І моркву Хозові вже не шкребла — стругала
 

ХХІ

 
Воно річ не трудна із олухом таким,
Що часто й провинить, а все не сторожкий;
Та й наймудріші з нас, що всяке средство знають,
Години й цілі дні такі небачні мають,
Що й віялом своїм дамуня їх убє;
А між дамунями такі завзяті є,
Що віяло у них мечем січе-рубає…
Чого воно так єсть, ніхто сего не знає.
 

ХХІІ

 
Учену сватати навченому шкода;
Та і такому жить з ученою біда,
Що й добре народивсь і добре в школі вчився,
А потім на книжки й премудрощі ужився.
Чого буває так, про се ні, не скажу:
Не йде в ту річ воно, що вам перекажу.
Я козаком живу, та всіх остерігаю,
Що панночок собі учених вибирають.
 

ХХІІІ

 
Дон Хоз і донна Хоз знай гризлись, а за що?
Із множества людей не скаже вам ніхто;
Хоч сотні є таких, що треба все їм знати,
Що не торкається ні їх сіней, ні хати.
Пронирство — се в мене найогидніший гріх,
Но коли я в чому сіяю над усіх,
Так се, щоб справами чужими кермувати,
Дарма про що свої не вмію добре дбати.
 

ХХІV

 
Отсе ж я умішавсь між них, як добрий друг,
Та на мене від них дихнув важенний дух.
Я думаю, чорти в обох тоді сиділи,
Що не зайду до них, усе замкнені двері,
Одвірник, правда, їх в тому мені признавсь;
Ну, та се ще річ мала, а ось що негаразд:
Що хлопчик Дон-Жуан зненацька чи з настрою
На ганку жовтою облив мене водою.
 

ХХV

 
Ледаче, в кучерях круг голови, хлопя
Шкодливе змалечку було собі маля.
Родителі його ні в чім ладу не знали,
Опріч у тім, що вдвох усяк його псували.
І виросло з його без упину чортя,
Замість, щоб гризтися між себе без пуття,
Послать було б його в яку хорошу школу,
Чи дома чустрити, як слід, про довшу пору.