Kitobni o'qish: «Лимерівна»

Драма в 5 справах 

СПРАВЛЯЮТЬ:

Лимериха, козача вдова; немолода вже, оже ще брава; на обличчі сліди давньої краси.

Наталя, дочка її, 18 літ; дуже вродлива.

Шкандибиха, багата міщанка; суха, згорблена і сердита.

Карпо, син її, 22 літ; забитий на голову й боязкий.

Кнур Остап, хрещений батько Наталин, заможний козак, літ до 50; низький, натоптуваний. Вигляда трохи злукава.

Оришка, його жінка, літ 45, висока суха молодиця. Вигляда якось суворо.

Маруся, дочка їх, 18 літ, подруга Наталина. Не погана, та й не красива з себе; скидається на матір.

Василь Безродний, годувальник Кнурів. Красивий парубок, 22 літ.

Чоловіки, жінки, парубки й дівчата.

Коїться в другій половині XVIII віку.

СПРАВА ПЕРША

Гай, спереду левада. На леваді попід деревом порозсідались дівчата; другі, забравшись за руки, гуляють і тихо перешіптуються. Убіга, засапавшись, дівчина.

ВИХІД І

Дівчина. Дівчата! дівчата! Ви тут сидите, шушукаєтесь; а там таке диво, таке диво!

Декілька голосів разом. Де диво? Яке диво?

Дівчина. Ось постійте, воно зараз появиться.

Голоси. Де? звідки?… Та кажи вже, що там таке?

Дівчина (хапаючись). Там, дівчата… Іде, дівчата, Лимериха, та п’яна-п’яна! Очіпок набік, коси розпатлалися… а вона, не потураючи на те, танцює та виспівує… За нею Шкандибенко, без шапки; в одній руці пляшка, у другій — чарка… То вона халясує-халясує, та повернеться до його: «Частуй мене, зятю! нехай я таки з твоїх рук вип’ю… Хай я буду знати, кого зятем звати!»… Вип’є та знову — у боки та вскоки! А Шкандибенко чарку об пляшку б’є та приграє… Кумедія, та й годі!

Чутно співи за коном. З-за дерева виходять Лимериха і Шкандибенко.

ВИХІД II

Лимериха (б’є в долошки, танцює і приспівує).

 
Ой, дай — погуляю!
Бо хорошу дочку маю…
Гоп! гоп! гоп-гоп!
Поти не брав, то й до діла,
А узяв — осточортіла…
Ой, гоп! гоп-гоп!
Поти не брав — порадниця,
А як узяв — ледащиця!
Ой, гоп! гоп-гоп!
Коли б було та се знав,
То й довіку б не брав…
Чи так, зятю? Так?
 

Дівчата регочуться.

Карпо. Матусю! матусю! Он — дівчата…

Лимериха. То що, що дівчата?

Карпо. Сміються.

Лимериха. О, мат-тері їх дуля з мотузкою! (До дівчат). Чого ви, сороки, скрегочите?

Дівчата ще дужче регочуть.

Де ви мою дочку, Наталочку, діли?

Дівчата сходяться у гурт, дають ознаку, буцім кого переховують.

Дівчина (з гурту). Я осьде, мамо!

Лимериха. Де ти, моя дитино? Де, моя дочко?… Іди ж сюди, я на тебе хоч подивлюся… На твоє личенько біле, на твої очиці ясні, на твою вроду красну!

Карпо. Її тут немає.

Голос (з-серед дівчат). Ось-ось, мамо!

Лимериха (прикро вдивляється). Де? (грізно)… Ви, сороки! розступіться! Пустіть мою дочку до мене.

 
Моя дочка, Наталочка,
Пишна, мов та паняночка!
До схід сонця вмивалася,
До дзеркальця чесалася…
 

А ви що? Сороки, та й годі!… Розступіться!

Кидається між гурт; дівчата розскакуються і, одбігши, знову збираються у купу.

Голос (з-серед дівчат). Я, мамо, осьде!

Лимсриха. Трясця вашій матері, як вона там! Брешете!

Карпо. Матусю! її немає між дівчатами. Вона десь інде гуляє… Ходімо далі.

Лимериха. Куди далі? Де — далі?… Кажеш: гуляє?… Брешеш, зятю; моя дочка не такая — моя дочка не такая, щоб із хлопцями гуляла! Брешеш, брешеш, хоч ти й зять, а брешеш, як руда собака!

Дівчата заливаються з реготу.

Чого ви, бісові сороки, заливаєтесь? Чого вам смішно?… Сховали мою дочку та й регочете!

Дівчата. Де ж ми її, тітко, заховали? Ідіть трусіть; шукайте!…

Лимериха. А де ж ви її діли? Де ви її, гадючі дочки, затасували? Га, де? (Наскіпується на дівчат).

Дівчина (з гурту). Я, тітко, бачила Наталку біля ставка; з Марусею гуляла.

Лимериха. З якою Марусею? Біля якого ставка?

Дівчина. З Кнуревою… Біля вишневого.

Лимериха (перекривляє). З Кнуревою! Біля вишневого!… Брешеш!

Дівчина. Чого ж мені брехати?… Хай я на сьому місці не встою, коли не правда!

Карпо. Матусю! ходімо туди… Ходімо пошукаємо. (Бере її за рукав; веде).

Лимериха (до дівчини). Брешеш! брешеш, сучко! (Виходячи).

 
Ой, дай — погуляю,
Бо хорошу дочку маю!…
 

Скриваеться з Шкандибенком за деревом.

ВИХІД III

1 дівчина. Чого се вона з Шкандибенком водиться і зятем зове? Хіба, справді, заручила Наталю за Карпа? Не чутно ж було. А Василь же тепер як? Наталя ж його, либонь, давно кохає.

2 дівчина. Та це він не зна, з якого боку до Наталі підступити, та вже до матері лащиться.

3 дівчина. Нехай лащиться… То все по-дурному!

2 дівчина. Чого по-дурному? А як мати віддасть?

3 дівчина. Того ніколи не буде; а буде так, як Наталя схоче.

1 дівчина. Та ну, годі! Стане її мати слухати? Що вона придбає, як за Василя піде?… У його ж — ні за плечима, ні перед очима… приймак — та й годі! А Шкандибенко — дука; худоби скільки, грошей… давнього заможного роду.

3 дівчина. А мати його? Та вона ж її цілком проковтне, не соливши, з’їсть!

Шкандибиха витикається з-за дерева.

Та ось і вона. Дивіться, дивіться, яка страшна!… Іч, як похнюпилася… Чи не сина, бува, шукає, щоб йому доброї моркви вскребти? От злюка, господи!… Як справді піде Наталя за Карпа, то вип’є чималу та ще й повну від такої свекрухи!

ВИХІД IV

Шкандибиха (про себе). О-о… зібрались!… Чого вони зібрались?… До хлопців, бісові сучки, аж іржуть!… На шию серед дня б вішалися!… Ні стида їм, ні сорому! (Плює). Який тепер світ настав? Господи! (Хреститься). Колись дівчина глянути у вічі парубкові соромилась, а тепер — сама на шию скаче!… Тьфу! поганки! нетіпанки!

3 дівчина. О, дивіться: бурмоче, бурмоче… То, певне, нас лає.

Дівчата сміються.

Шкандибиха. Чого ви зуби скалите, сучки? Чого ви на мене витріщилися?

3 дівчина. Їй-богу, вона, мабуть, відьма…

Дівчата ще дужче заливаються з реготу.

Шкандибиха. Сміються!., регочуть!… Ги-ги-ги! го-го-го!… Тьфу! поганки! І мору на вас немає, і згуби! Хоч би москалі найшли на ваші дурні голови та сучі очі!… От їм що: хи-хи та сміхи… А дома сидіти? а діжі місити? (Плює і виходе).

ВИХІД V

3 дівчина. От баталія буде, як вона де Карпа з Лимерихою зуспе… А ходімо, дівчата, за нею навзирці.

Дівчата. Ходімо! ходімо!

Розбігаються по кущах. Як вони скриваються, з противного боку виход Наталя з Марусею.

ВИХІД VI

Наталя. Ну, та ще що він казав? Розказуй-бо далі сестрице.

Маруся. Та що ж він казав? Якби, каже, я хоч трох що-небудь мав за собою — зараз би послав старостів до тебе… А то, каже: і вона убога, і в мене немає нічого!

Наталя. Та це ти вже розказувала. А ще, опріч сього?

Маруся. Та більш і нічого.

Наталя. Так таки — нічого?

Маруся. Та, бог його знає, він якийсь чудний: оце тобі веселий і говіркий, такого накаже — не переслухаєш, а це зразу немов на його що нападе! Похнюпе голову, настобурче очі, аж потемніє, як ніч та… Тоді вже і не підступай до його! Самі батько бояться його займати… І в такі часи завжди зіходе з двору.

Наталя. Куди ж він зіходе?

Маруся. А господь його знає! Світ’за очі…

Наталя (задумано). Коли б я знала, від чого то у його сум такий та туга тяжка?!

Маруся. То що б було?

Наталя (не слухаючи). Коли б можна чоловікові заглянути у чужу душу, подивитися у другого серце! (Важко зітхає).

Маруся. Хіба ти його так уже тяжко любиш, Наталко?

Наталя. Мати сина, а сестра брата ніколи не полюблять так, як я його люблю!… Чи удень сиджу я одна, самотою, — він мені перед очима так і стоїть! Чи опівночі спати ляжу, — і сонній він мені привиджується, не дає спокою!

Маруся. Ото вже ти його так укохала!… А гріх, Наталко, так хлопця кохати, за те тебе колись бог скарає.

Наталя. За що ж він мене буде карати? Хіба я що лихе затіяла, кохаючи його?

Маруся. Он моя мати розказують, що одна дівка покохала парубка та як він її зрадив, вона взяла і втопилася.

Наталя. То що ж, що втопилася? Коли, може, краще було утопитися, ніж на сім світі жити!

Маруся (гаряче). А душа як? хай без покути пропадає?! Хіба, ти думаєш, вона сама топилася? по своїй волі йшла? То він, — не при нас згадуючи! — нею водив; він привід давав!… Запопаде душу християнську та тоді з нею що хоче, те й робе, як знає — так і воде!… Через те то і гріх так гаряче кохати, бо через те кохання чоловік спізнається з ним!

Наталя. Ні, Марусю… Сам господь заповідав усіх любити; і ворога, навіть свого… злодія… розбишаку!

Маруся. То ж любити, а то — кохати… Любиш — батька, матір, людей; а кохаєш — милого.

Наталя. Що ж мені робити, Марусю? що казати?… Скажи, порай мене, моя сестрице.

Маруся. Молися, Наталю.

Наталя. Хіба я не молюся?… Я коліна одстояла, поклони б’ючи; серце сльозами попалила, молитви засилаючи!… Що ж, як не помага.

Маруся. Отож то, бач, і є! Отож то він до тебе і підходить; душею твоєю заволодіти хоче… А ти на те не потурай та все молись, усе молись.

Наталя. Не поможе вже молитва, Марусю… Господи! чим я перед тобою переступила, що я таке учинила, — що мені мука така?! Хоч би він прийшов; хоч би я побачила його… розказала та розпитала б, що се діється зо мною?… Може б, він порадив мене… Другі ж ходять, вештаються; і на гулянки виходять, а він… ні! (Закрива очі руками, збираючись плакати).

З-за дерева показується Василь.

Маруся. Наталю! Наталю! А то хто такий?

Наталя (озираючись). Де?

Маруся (указує). Он!… між деревом.

Наталя (углядівши). Він! він!… Марусю, голубонько! зайди куди-небудь, хай я з ним на самоті побалакаю… Заховайся в кущах; постережи нас, щоб хто, бува, не зійшов та не побачив… бо вже за нас і так є гомону на все містечко!… Уволь мою волю, голубко, — постережи… Та як хто ітиме, ти подай звістку; кахикни, або що… Іди ж, голубко, іди.

Маруся. Та йду, йду… А ти не дуже перед ним падай; не давай йому знати, що кохаєш; а то — знаєш, які вони? (Убік). Шкода мені її; нещасна, як то побивається!… Ох, та й моє серце чогось-то б’ється, коли я побачу його… Жаль мені її та й себе шкода… Як там кажуть: і туди — пече, і сюди — боляче… Василю! Василю! (Свариться на його і ховається за кущами).

Наталя (сама). Господи! у мене серце від щастя мре і розум міниться!

Василь іде похнюпившись, не примічаючи Наталі.

Наталя. Здоров був, Василю!

Василь (углядівши, усміхається). Наталя!… Здорова, здорова!

Наталя. Куди се ти йдеш, так замислившись та загадавшись?

Василь. Вийшов погуляти, тугу розносити… Думав: тут хлопці-дівчата співають, аж і не чутно нікого.

Наталя (хоче жартівливо). То ти так слухав… Скільки їх тут було та співало, — аж обридло, слухаючи.

Василь (прикро дивиться на неї). Такій молоденькій та й обридло?

Наталя. Справді, обридло… Гуляють, жартують, регочуть…

Василь. А тобі хіба жарти та реготи не милі?

Наталя (журливо). Не милі, Василю!

Василь. Чого ж се так?

Наталя. Так… Коли на душі важко та нерадісно, то жарти і співи не милі!

Василь. Чого ж воно так важко та нерадісно?… Ходімо он на тому бугорочку посідаємо.

Наталя. Ходімо…

Ідуть, сідають.

Василь (зазираючи їй у вічі). Чого ж се ти, моя горличко, журишся?

Наталя (тихо). Через тебе, мій голубе!

Василь. Отак!

Наталя. Ти все щось думаєш-гадаєш… Мабуть, мене покинути хочеш. Може, знайшов де другу, багатшу від мене?

Василь. Господь з тобою, Наталю! Що се ти кажеш? Хіба мені, приймакові безродному, та про багатство дбати? Якого мені багатства?… Як твої очі, та чорні брови, та твоя ласка щира, — от і все моє багатство!

Наталя (важко). Не один такої співав, Василю, і не одна дівчина від зради сохла!

Василь (понуро). Не знаю за других; я про себе кажу.

Наталя. Чого ж ти завжди такий сумний та задуманий… тікаєш людей, мене цураєшся?

Василь. Я не цураюсь тебе, Наталю; а від людей тікаю, бо — сумно між ними.

Наталя. Чого ж воно сумно?… Скажи, бога ради!

Василь (подумавши). Того, що все не до ладу… Один одного їсть, один одного насідає… Гірко, противно робиться на те дивитись!… Іноді світ би за очі зайшов, щоб тільки того не бачити!

Наталя. Що тобі до людей? Ти сам себе знай; сам себе бережи.

Василь (гаряче). А я де живу? Не між ними валандаю? Не їх вчинки щодня бачу? Не вони зачіпають мене?… І приймацька доля їм на заваді!? І вона їм руба у горлі стає, очі дере!… їм заздро, що приймак, не маючи нічого, ні об чім не жалкує; завжди, бач, покійний, веселий… То украдьмо у його покій! засмутімо його радощі!… Нащо вони йому?… Та що? багато казати, а мало слухати!

Наталя. Кажи, кажи, мій голубе!… Цілий би день… вік тебе слухала, не наслухалась!

Василь (понуро). Що я був для їх? Щеня, котре добрі люди у рові знайшли та з жалості узяли до себе… вигодували-виростили… А чим став тепер? — Багачем, що дере їх ненажерливі очі… щасливим, що буде їх заздрість неситу!… Чуєш: я — багач, я — щасливий?! Я — приймак безродний!… А, лопніть ваші очі, зсуши ваше серце ненажерливість люта!

Наталя. Ось годі, Василю, їх клясти; господь з ними! Вони — самі собі, ми — самі собі… Коли б усі були такі щасливі, як я тепер! (Схиляється до його головою і любо зазирає у вічі).

Василь (весело). То що б було?

Наталя. Що б було?… Ось би що було!… (Міцно обхоплює його шию руками і тулиться до його обличчя щокою).

Василь (обійма її). Горличко моя! сизая моя!… Здається, якби саме зло вискарило на світ свої гострі зуби, щоб його пожерти, — ти б і його зупинила, і його заговорила! (Цілує її).

Наталя (палко). Бо я люблю тебе, мій голубе!… Більше матері, себе… всього на світі люблю тебе!… Якби ти зміг заглянути у моє серце та подивитися, що в йому коїться, як я побачу тебе… Щастя моє! і доле моя! Я тобі всього того не вимовлю словами… не зумію, не зможу… Я, здається, здурію від щастя!

Маруся (за кущами). Кахи! кахи!

Василь (обнімаючи Наталю). Зірочко моя! ясная моя! Ти кажеш: щаслива зо мною?… А я — тільки тоді і світ бачу, як з тобою зустрінуся… Все мені немиле, все мені обридле; все не так робиться, як треба; немає правди на світі! Люди, неначе ті собаки, одне з одним гризеться, кожне кожному добра ані крихти не жадає… А найгірше ті заможні: не могли — світ би увесь зажерли!… От тут вони у мене сидять! у самі печінки уросли-уїлися!

Маруся (з-за кущів). Кахи! кахи!… Та ка-а-хи! (Вибіга і гукає). Наталко! Василю! Ідуть! Усі ідуть; і твоя мати іде!

Чується гам, сварка.

Наталя (схопившись). І нанесе їх лиха година!… Ходімо далі, Василю.

Василь. Чого? Хай собі ідуть — не з’їдять же!