Kitobni o'qish: «Хіба ревуть воли, як ясла повні»

ЧАСТИНА ПЕРША

I. ПОЛЬОВА ЦАРIВНА

Надворi весна вповнi. Куди не глянь скрiзь розвернулося, розпустилося, зацвiло пишним цвiтом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспiло наложити палючих слiдiв на землю: як на Великдень дiвчина, красується вона в своїм розкiшнiм убраннi... Поле — що безкрає море — скiльки зглянеш — розiслало зелений килим, аж смiється в очах. Над ним синiм шатром розiп’ялось небо — нi плямочки, нi хмарочки, чисте, прозоре — погляд так i тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий свiт сонця; на ланах грає сонячна хвиля; пiд хвилею спiє хлiборобська доля... Легенький вiтрець подихав з теплого краю, перебiгав з нивки на нивку, живить, освiжав кожну билинку... I ведуть вони мiж собою тиху-таємну розмову: чутно тiльки шелест жита, травицi... А згори лине жайворонкова пiсня: доноситься голос, як срiбний дзвiночок, — тремтить, переливається, застигав в повiтрi... Перериває його перепелячий крик, зiрвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коникiв, що як не розiрвуться, — i все те зливається докупи в якийсь чудний гомiн, вривається в душу, розбуркує в нiй добрiсть, щирiсть, любов до всього... Гарно тобi, любо, весело! На серцi стихають негоди на думку не лiзуть клопоти: добра надiя обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину — аби недiля або яке свято — хлiбороби виходять на поле хлiба обдивлятись! Отакої саме пори, в недiлю, пiсля раннього обiднього часу, — тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пiсок аж до славного колись Ромодану, — йшов молодий чоловiк. «Не багатого роду!» — казала проста свита, накинута наопашки, — «та чепурної вдачi», — одмовляла чиста, бiла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-пiд свити. Червоний з китицями пояс телiпався до колiн, а висока сива шапка з решетилiвських смушкiв, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу... Iшов справдi парубок. На перший погляд — йому, може, лiт до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тiльки що висипався на верхнiй губi, де колись малося бути вусам; на мов стесанiй борiдцi де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Нiс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темнi карi очi — теж гострi; лице довгообразе — козаче; нi високого, нi низького зросту, — тiльки плечi широкi, та груди високi... Оце й уся врода. Таких парубкiв часто й густо можна зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою...

Парубок плiвся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми блискучими очима; iнодi зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згiрку — i знов оглядав поле. Ось перейшов i драний мiсточок посеред лук, на низинi, у балцi. Пiд ним ще не висохли веснянi калюжi — аж зацвiли, позеленiли: кумкають в них жаби рано й вечiр. От опинивсь на невеличкiм горбу по той бiк мiсточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку; перевiв погляд на крайне жито. «Оже, тут кращi хлiба, нiж пiд селом, — подумав сам собi, — тут, мабуть, сильнiший дощ пройшов...» Знов повернувся, — i рушив далi.

Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обнiжок — i пiшов помiж зеленими житами. Ось пiдiйшов до однiєї ниви, нахилився, вирвав при самiм коренi пучок жита, глянув на його, далi глянув на ниву, — i лице засвiтилось одрадою. «От де моя праця, — немов казали його очi, — не марно потрачена: вона зробила з мене чоловiка, хазяїна!..» Повертiвши в руках вирване жито, вiн скинув очима на другий бiк межi; знову глянув на свою ниву, наче рiвняв двi ниви мiж собою, — i промовив вголос: «Бач... на нашому полi жито краще, нiж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його — ледве од землi одлiзло, — низеньке, жовте, засмоктане...»

Не вспiв доказати останнього слова, — чує: недалеко, з-за жита, хтось спiває... Вiн притаїв дух; насторожив ушi, слуха... Голос тонкий, гнучкий, дзвiнкий, так i розходився на всi боки: то розлягався в високiм просторi; то слався по землi, по зелених житах; то замирав од далеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвiдомим щастям...

Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося — вiн зроду не чув такого свiжого, гнучкого голосу. У його в очах засвiтилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свiжою водою; серце затiпалось немов хто доторкнувся до його... «Хто б це?» — подумав вiн, — та й пiшов на голос. Не встиг ступить десяти ступнiв, як пiсня стихла, — тiльки одна луна її бринiла ще над головою у його. Ще ступiнь, ще... зашелестiло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина — i з жита заманячила дiвоча постать... Парубок став. Дiвчина, як перепелка, знялась — i помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквiтчана польовими квiтками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, iнодi дуже неповоротких дiвчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, мiж високим зеленим житом, — вона здавалася русалкою... Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царiвну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивованi очi...

Дiвчина одбiгла трохи i собi стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усмiхнулась свiжим, молодим личком. Тут її краще розглядiв парубок. Чорне кучеряве волосся, заквiтчане польовими квiтками, чудовно вилося коло бiлого чолi; тоненькi пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на бiле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очi оксамитовi, чорнi, — здається, сам огонь говорив ними... Двi чорнi брови, мов двi чорнi п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими вiями. Сама — невеличка, метка й жвава, з веселою усмiшкою на виду, вона так i вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах сдiдниця, на шиї дорогi коралi, хрести, золотi дукати — усе гарно пристало до хорошої дiвоцької вроди.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована, — наче манила своею дивною красою. Не спускаючи з очей, вiн пiдходив до неї.

— Чого ти тут ходиш? — обiзвалась вона перша.

— А ти чого хлiб толочиш? — не зовсiм ласкаво одказав вiн.

— Хiба се твiй хлiб?

— Не чий же... А що?..

— Цур тобi, як мене злякав!.. — та й замовкла. Парубок i собi мовчав.

— А ти хто така? — трохи згодом питає вiн, ковтаючи слова. — Де ти взялася? звiдкiля сюди прийшла?..

Дiвчина почула, як тiльки чують дiвчата, чого в його запнувся голос; очi в неї заiскрили, заграли...

— Навiщо тобi? — прядучи ними, вона питає в його.

— А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? — каже вiн. — Хто ти така? Чого тобi тут треба?.. — Чутно — аж дух спира йому в грудях од кожного слова.

— Не с-к-а-ж-у! — одмовила вона нарозтяг, осмiхаючись, i подалася трохи личком вперед, згорнувши пухлi бiлi руки попiд лiктями. — А прийшла сюди, бо недалечке живу... А ти хто?

— Сюди йди! — каже вiн, усмiхаючись i разом запрохуючи очима. — Посiдаємо тут... побалакаємо... я тобi й розкажу — хто я...

Як стрель стрельнув у дiвчину. Сплеснула в долонi, зареготалася та й помчалася буйними житами... Далi — вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квiтками; потiм — повернула круто налiво, почесала яриною; як бiлочка на деревину в лiсi, так вона збiгла прудко на згiрок; стала, перевела дух, озирнулася; осмiхнулась; махнула правою рукою: «сюди, мов!» — та наче мана яка, спустилася вниз — i скрилася за горою.

Парубок нi з мiсця. Стоїть та дивиться вслiд їй ще дивнiшими очима — мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свiжий, тонкий, її смiх молодий та дзвiнкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усмiхалося її личко, бiло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою корсеткою, з червоною спiдницею, привиджувалась йому, як жива!.. «Що це? — думав вiн. — Чи справдi, чи вважається?.. I вiдкiля б це?.. чи не москалiвна?.. Так же, казали, у москаля дочка вмерла... гм... мов, бачся, на хуторах нiкого такого й немає... Хiба Хоменкова? — так же не близий свiт од Хоменкового хутора сюди телiпатися... А видно — хутiрська: на селi, окрiм попiвни, здається, нiкого пiдхожого... Оже й не попiвна: попiвну я знаю — попiвна не така, та й не пiде за п’ять верстов од села... Чия б же це?..»

Не розв’язавшись з такою думкою, вiн вийшов на згiрок — подивитись, куди пiшла дiвчина. Було вже пiзно. Дiвчини не видно, — тiльки зеленiли то там, то там, обложившись полями, хутiрськi, сади, як розкiшнi квiтники, а мiж зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь бiлiли чепурнi хаточки. Парубок постояв на згiрку, помилувався красою околицi, задивився на один хутiр, на другий; пригадував хазяїнiв їх, перебрав у пам’ятi їх дочок, — та, теряючись в догадках, i повернув назад — додому.

Iшов вiн такою ж тихою ходою, як i сюди, а може, ще й тихшою, — та все думав та думав... А в серцi — почував вiн — прокидалось щось невiдоме, чудне: i важко мов, i легко, i сумно, й весело, i хочеться спiвати, й, хочеться плакати... Сльози не ллються, а вголос рветься; несподiваний сум обiймає голову; думка думку гонить: нiгде пристати, нi за що зачепитися — так i ганяє за маною... А перед очима — зелена керсетка, червона спiдниця,, знадний з усмiшкою погляд, червонi, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрiбних, як перли, зубiв... У його аж мороз пiшов поза спиною... «Оце так — промовив вiн уголос. — Чи не здурiв, бува, я, чи не збожеволiв?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут — i думати забув!» Та, пiднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром i Пiски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вiкнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкi хлiвцi, повiточки; трохи далi — тiк; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою лiскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вiчi. Хата хоч старенька, та чепурна, бiла, — видно, бiля неї ходили хазяйськi руки; двiр виметений, чистий; огорожа цiла, хоч i низенька, а ворота дощанi-хрещатi.

Недалечке вiд хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бiдненько зодягнена, — i, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомiсть, з хлiвця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик — i давай похапцем хламати зерно, не пiдпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «аря, гладкi! аря!», потiм того плескала в долонi — й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нiчого з такими ненажерами невдiєш нi криком, нi легенькою бiйкою, — вона висмикнула з мiтли держално — i давай потягати «ненаситну прожир» i вздовж i впоперек, — аж поки не хруснуло держално... «От, проклятiї Каторжнi!.. Через них знiвечила держално..» — на весь голос гукала молодиця — й кинула в свиноту надтрiснутим держалном.

Саме на цей крик у двiр повернув парубок. Не вспiв вiн ще гаразд i ворiт причинити за собою, — як уже на його напустилася розсерджена молодиця.

— I де ти, Чiпко, ходиш? де ти бродиш? — докоряла вона. — Ось до якої пори виходив! Нi корова, нi кобила не напованi, а вiн блукає...

— Я, мамо, на полi був... до ярини довiдувався, — одказав вiн.

Мати пильно подивилася йому в вiчi, наче вивiряла: чи правда тому? Та син уже повернувся — пiшов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею — в хату.

— Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! — усе-таки з докором гукнула з сiнешнiх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Вiн випустив з загороди корову, одв’язав од ясел кобилу — погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свiжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила нiби знайома постать; вiн мерщiй кинув у ясла оберемок... йому здалося, що з-пiд трави заблищали, мов двi углини, двоє чорних очей... «Згинь ти, марюкої, — скрикнув вiн, випростуючи з трави руки. — От, причепилася!»

Швиденько зачинив загороду, пiшов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.

— Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? — пита вiн трохи згодом.

— У якого москаля, сину?

— Що живе коло нашого поля хутором.

— Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, — та, казали, либонь умерла. — А що там?

— Та я так питаю... нiчого.

Розмова увiрвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лавi. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попiд боками, а в вiччю — вона та й вона. «Пропади ти, навiжена!» — шепче вiн. Перевернувся з боку на бiк, натяг на голову ряднину, — не спиться, та й годi... «Нi, вже: не швидко ти дiждеш, щоб я пiшов на поле!»

II. ДВУЖОН

Лiт за двадцять до крiпацької волi, з того самого Ромоданового шляху, яким iшов парубок, у село Пiски вступав якийсь невiдомий захожий. Видно — з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибiйчанi, пiдсуканi аж до колiн; за спиною вiрьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палицi перекинута торба — мабуть, з харчю, та пара шкапових чобiт. На взiр — чоловiк середнiх лiт. Чорнi, як гайворон, уси починали вже по краях рудiти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скiска.

Iшов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всi боки. Сказати б — з заробiткiв, коли б не така рання пора. А то тiльки що весна настала. Постiкали води, зазеленiли трави, зацвiли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед лiта, а приязно сяло та грiло.

Дiйшовши до одного двору, де серед нечистого городу влiзла в землю старенька хата, захожий став. «Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!» — каже вiн сам до себе. На той час з низеньких хатнiх дверей вийшов молодий парубок.

— Здоров був! — обiзвався до його захожий.

— Здоров.

— Чи це Окунь живе?

— Який Окунь?

— Карпо Окунь, старий дiд.

— Нi: це Лимар, а не Окунь.

— А де ж Окунь?

— Та який Окунь?

— Дiд старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жiнка. Видно, поралась коло городини, — бо очiпок подався трохи набiк, лице в поту, руки в землi.

— Та кого ти, чоловiче, питаєш?

— Окуня Карпа.

— Е-е-е... його вже давно й слiду нема... Знала я того Окуня, знала... Уже, мабуть, лiт з десять буде, як помер... А тобi ж навiщо вiн?

— Та треба... Так умер, кажете?

— Умер, умер.

— Та хто ж пiсля його зостався?

— Та хто ж, пiсля його зостався?! — каже жiнка, задумавшись... — Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько — був йому якийсь далекий родич... торiк його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нiкого такого...

— Так... А волость же ваша далеко?

— Волость? — глянула жiнка на його й, перегодя трохи, одказала: — на тiм боцi села. От як пiдеш сiєю улицею, та й вийдеш прямiсiнько. Спершу будуть гамазеї, а там — зараз i волость.

— Ну, спасибi вам. Прощайте.

— Щасливо.

Пiшов собi чоловiк тою тропою, що розказала жiнка. А жiнка й парубок ще довго стояли — дивились услiд, аж поки не скрився захожий з очей у кривiй вулицi.

— Ти не питав, Грицьку, — тодi жiнка до парубка : — хто вiн такий? навiщо йому Окунь?

— Нi, не питав.

— Гляди, лишень, чи не родич який... Там у його, в Донщинi, багато, кажуть, всякої рiднi... Там i брат його жив. То чи не по худобу бува, прийшов i сей?!

— Бог його зна.

— Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збiгав би ти, слiдом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловiк.

— Добре, мамо, — каже парубок. I обоє пiшли в хату.

Жiнка справдi догадалася навiщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волостi небожем Окуня — Остапом Хрущем, що лiт, може, з п’ятнадцять як пiшов на Дiн. Уже його й з ревiзiї викинули, не тiльки з думки. Тiльки старi люди пам’ятали ще — коли бородатий та бiлий Окунь виряджав на Дiн до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце вiн назад повернувся й просився в пiщанську громаду.

— Чого ти звiдтiля вернувся? — пита його голова, — хiба там недобре стало жити?

— Та трудно вже й там, — кланяючись, каже Остап. — Не тi тепер порядки пiшли: багато вже й там нашого брата... пропадає...

— А тут хiба краще? — пита писар.

— Та все ж, бачте — рiдна сторона.

— Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе нi виду нiякого, нiчого? — знову голова.

— Та в мене ось є старий пашпорт. — Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтiпаними краями, й подав головi.

Подивився той на папiр, розправив, прочитав — i знову зложив.

— Що ж з сього?! — каже. — Чому хоч ти не обзивався, як ревiзiя писалась?

— А бог його знає — чому... Не знав. — Вiдколи пашпорта не перемiняв! — не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

— Та там мене й по цьому всюди приймали.

— Гм... Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? — пита голова писаря.

— А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громадi могоричу, то, може, й дiло буде, — одказав писар. — А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

— Здiлайте милость, — каже, кланяючись, Остап, — уже поклопочiться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пiшли у другу хату.

Через три недiлi Остап косив у писаря сiно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий — невтомний! Усьому лад дає, усiм перед веде — отаманує. А через мiсяць йому об’явлено, що тепер вiн пiщанський громадянин — козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямiсiнько й почвалав у город найматись. Недовго й мiсця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарi.

Добре Остаповi. I одежа й хлiб жидiвський, i плата добра, та й од проїжджих перепада. — Послужив вiн рiк, а на другий уже грунт i хату купив. Якраз на край села, на белебнi, стояла собi осторонь чиясь сирiтська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звiсно — сирiтське, та ще й за селом.

Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостiв до Мотрi Жукiвни — бiдної, некрасивої дiвчини, уже таки й лiтньої, що жила в сусiдах, удвох з старою матiр’ю.

— А що ж, Мотре, — каже їй мати, — iди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старiсть, як от я, стара...

— Та чи йти, то й iти! — одказує дочка. — I так натерпiлись усього!

Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли.

Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на свiт народилася. Чепурить її, прибира. Дiждали весни, — город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббiлила; призьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати вiником обмела. Чисто кругом — любо глянути, i огородина зеленiє...

Та й тiльки ж то, що огородина своя, а бiльше землi — нi ступня. Приходилось у чужих людей косити, хлiб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи... Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою — старою своєю матiр’ю, а все бiдно жили. Iнодi зимою нi з чого було й галушок зварити, — приходилось сухим хлiбом давитись...

Остап — спершу був повеселiв: такий балакучий, такий щирий, — Мотрю жалує, коло тещi ласкавий; а далi — все хмурнiшав та й хмурнiшав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнiтити його душу i серце... Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цiлий день i слова не промовить нi до кого...

Так минув рiк; минає й другий; а вони — всi тройко (дiтей не було) — похмурi, невеселi... Немає долi — немає й радостi!

Лягла зима. Падав дрiбний снiг, як бува в холод: буйний вiтер крутив заметами й вив, як звiр у лiсi, у димарi Остапової хати. Нiч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сидiли на полу; перед ними на стiльчику неясно блимав каганець — от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печi... Тихо, — тiльки веретена сюрчать!..

— О-ох! — важко зiтхнув Остап. — Обридло вже менi по цих краях горювати, — промовив вiн, наче сам до себе. — Дiжду весни, пiду на заробiтки. Там, може, знайду добре мiсце, то й вас переведу...

— А як же не найдеш? — на це йому Мотря.— Лiто втратиш... а я одними руками що тут зароблю?.. — додала вона журливо й скривилася.

— Та вже ж ви тут з матiр’ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму... А я, коли що, то там i зазимую. Так менi тут остогидло!

Дiждали весни. Порадився Остап з жiнкою та з тещею, узяв пашпорт, пiшов собi. Мотря з старою матiр’ю зостались самi собi на хазяйствi.

Вирядили Остапа на Дiн у великий пiст, а так — к зеленiй недiлi — приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий i такий козак Остап Хрущ? i де вiн у вас узявся? Що тут вiн прозивався не Хрущ, а Притика... що вiн кинув у нас жiнку й троє дiтей, пропадав був — не знать де — три роки без малого... А ось тепер — у пашпортi вiн уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якої це речi така плутаниця?..

Так оце запитувала якась Донська станиця Пiщанської волостi... I задала ж роботу волосним оця несподiвана бумага!

Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.

— Оце так! — скрикнули в один голос i голова й писар. — Буде ж тепер вiд окружного... I як-таки повiрити такому волоцюзi?! Прийшов — чорт його зна й вiдки, сказавсь — бiс його зна й ким; а ми — на тобi, та цить! — i лапки поклали... Окунiв небiж, та й Окунiв, — нестеменне Окунiв... Чому не прийняти?.. Аж воно — он який небiж!!

— Егеж... Недаром я казав, — вибрiхувавсь писар, — пiдождемо трохи, спишемось... Не послухали?..

— Що ж тепереньки робити? — мов не чув, питає голова в писаря.

Той мовчав, потупивши в землю очi. Видно було — щось пригадував.

— Недурно менi сю нiч чорна собака снилася. — похваливсь голова. — Жiнка одгадувала: напасть... так воно й є!

— А менi руда свиня, — увернув писар. Порадившись, мерщiй послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.

— Чи не розказував тобi чоловiк чого про Дiн? — стрiли її волоснi.

— Нi, не розказував, — одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. — А що там? Хiба яка чутка прийшла?.. — запитала вона зляканим голосом.

— Так i так — кажуть; таке й таке диво...

Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблiдла, як крейда, затряслась, як лист на осичинi; хотiла щось сказати, та не вимовила й слова, — тiльки раз по раз тяжко зiтхала, i якось чудно дивилась мутними очима...

— Чого ти здихаєш? — гримнув на неї голова. — У чоловiка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив... Проклятi! Через вас на Сибiр ще пiдеш...

Мотря нiчого не одказала, — тiльки жалiбно дивилася. Коли б хто заглянув тодi в її душу, — що там робилося! Якби зазирнув у серце, — що в йому поверталося!

— Iди собi! — гукнув голова, бачачи, що в неї й рiч вiдтяло.

Мотря повернулася, вийшла. Iшла по вулицi, — не бачила свiта перед собою; прийшла додому, — як п’яна, мов чмелена...

— Що там, дочко? — стрiла її мати. — Чого тебе кликали?

Пожовкло в Мотрi у вiччю, заколихався свiт, пiшло все ходором... Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву — так не роздягнена, не розбута — i впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.

— Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?.. — Оришка не доказала. У неї в думцi пробiгла смерть Останова.

Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла бiда... В Оришки затiпались челюстi, забiгала по виду мишка.

— Та кажи!.. чого ти плачеш? — аж скрикнула вона. Мотря утерла рукавом сльози й простогнала... А далi натужилась i, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: «О-о, боже мiй!... недурно вiн все сумний був... мовчав... журився... та все через сон про Дiн викрикував... про Хiврю та Грицька... Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голiвонька бiдная!..»

— Що ж там таке? кажи вже, не мороч моєї голови! Про яку це ти Хiврю плещещ?

— Про жiнку того сучого сина, щоб йому... нi добра, нi життя!..

— Кого?

— Остапа...

— Чи ти не збожеволiла, дочко?

— Поневолi збожеволiєш, коли таке...

— Мотре! не тумань ти моєї голови: розкажи по-людськи — що там таке?

— Отой волоцюга, блудяга... покинув на Дону жiнку з дiтьми... приплiвся сюди на мою голову... Господи! i за що ти мене отак караєш на сiм свiтi? — скрикнула Мотря i знову залилась сльозами.

Тепер тiльки Оришка розiбрала своє лихо. Образа, гора тяжкої образи дочки, людськi поговори та смiхи, — все разом пiднялось у головi матерi, налягало їй на старе серце важким жалем... Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сiла мовчки на пiл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тiло тремтiло, колихалося, стара голова не здержувалась на в’язах — хилилася на груди. Оришка болiсно пiднiмала її i тяжко стогнала... Мотря не переставала плакати. Гiркий її плач, стогнання матерi зливалися вкупу, носилися по хатi, слались по бiлих стiнах. I темнiли вони для дочки й для матерi; здавалась темною хата, й свiт що вривався у вiкна, чорнiв у вiччю в них... I стояла в темнотi тiй ще темнiша доля їх — чорна, темна, страшна, з худим, з’їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима... Таке лихо скоїлось перед обiдом. Страва давно стояла у печi: ще як у волость iшла Мотря, то засунула, щоб упрiвала. Тепер нiхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Нiхто з них не кидався до печi. Обидвi навiть забули про обiд.

Так день настав, так i минув. Одходячи на спокiй, сонце обдало землю блискучим промiнням; земля на прощання усмiхнулася — i потемнiла. Спустилася нiч; викликала собi на втiху зорi; викотився з-за гаю мiсяць — i став оглядати околицю... Усе кругом спало, мов зачароване, в тихiм забуттi теплої ночi, — не спав тiльки один соловейко, виспiвуючи в зеленiм садочку свою любу пiсню, — та не спало ще лихо в Орищинiм та в Мотринiм серцi... Завело i воно свою пiсню — гiрку, журливу, безнадiйну... I не розходилась та пiсня по свiту, не окликалася луною в лузi, як соловейкова, а, як важкий камiнь, налягала на душу, морочила голову цiлим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою... Мотря й Оришка не спали, не плакали, — тiльки то одна, то друга зiтхала... I вiдкiля це лихо взялося? i чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остаповi?.. чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували... Жiнка жонатого чоловiка? покритка-дiвка?.. Нi жiнка, нi дiвка, а замужня вдова... Грiх перед богом, — чим його замолити? Сором перед людьми, — чим його змити?.. А ще ж, може, i каратись за це прийдеться — хоч не на сiм, то на тiм свiтi... Непевний той Остап, — вiн щось лихе, страшне... Страх справдi пiсля таких думок закрадався їм в душу — i вони обидвi тихо молилися.

Як не мучились вони цiлу ту нiч, що вже не думали, а все-таки не видумали нiчого для себе утiшного.

Не вигадали поради й волоснi. Судили, рядили — та окружному, а окружний— та губернаторовi. Пiшли писати та одписувати...

Незабаром наїхало в село чиновного панства.

Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпiлася страху Мотря од тих хитрих спросiв та переспросiв; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.

А в селi — тiльки й мови, тiльки й речi, що про Хруща. Наче все на свiтi для Пiсок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща — й Мотря... Хто її зроду не знав, — став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрi нiкуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю, — малi дiти слiдком за нею; порається Мотря на вгородi, — бачить: двi жiнки стоять коло тину, дивляться на неї й перешiптуються. Немає Мотрi спокою i в церквi: i там її не спускають з очей.

— Ото... ото вона! низенька, чорнява... чорним платком голова пов’язана, — чує Мотря позад себе в бабинцi.

— Ото чорнява, що хреститься?

— Еге ж, еге... Ото вона сама... за жонатого замiж пiшла.

Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколiшки, приникне головою до помосту, — шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолює свiй грiх — i разом сльози ковтає.

Тодi тiльки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи зацiпили язики людськi.

Коли це — перед другою пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Пiски. Як зачули люди, то за малим не все село вибiгло з хати, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ!.. Хрущ iде!.. Хруща... Хруща ведуть!..» — викрикують з усiх бокiв по селу. I бiжить на Хруща дивитись старе й мале.

Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залiзнi штиби; давай випитувати та розпитувати. Пiднялися знову спроси та переспроси... Зовсiм загубила спокiй Мотря: водять її то в город, то з города... А тут — друге лихо: Мотря почула — щось заворушилось пiд серцем...

Помiтили люди — та як у дзвiн задзвонили:

— Чи чули?.. — питає молодиця другу, стрiвши на улицi. — Завагiтнiла...

— Чула, серденько, чула... I скажiть: од такого!!

— Це вже, видно, не перед добром, моя матiнко!.. Чи не кiнець, бува, й вiку швидко буде... Там: торiк хвостата зоря свiтила, а се знов проява якась вирискалась...

— I я кажу: не перед добром таке на свiтi коїться! Та як пiдуть отак цокотати, — не переслухаєш. А пiд недiлю або свято збереться де-небудь чоловiкiв купа, надiйдуть жiнки, парубки, дiвчата — назбирається чимала юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща. Аж ось — не знать звiдкiль узялась на селi чутка, що вiн нi Хрущ, нi Притика, а прямiсiнько-таки Iван Вареник — крiпак пана Польського, що панував у Пiсках.

Така чутка збила з пантелику судових i громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, — пан одсахнувся: робiть, мов, з ним, що хочете, як знаєте... Тодi громада розв’язала дiло. Як голили хлопцiв у москалi: «У некрути його!.. лоб йому! лоб!..» — закричала громада. Поїхав голова у Гетьманське, пiшов, куди треба, однiс, що годилось — i «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте — i став вiн з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, — та бiльше вiн нi вертався, нi озивався.