Kitobni o'qish: «Повія»

Частина перша
У СЕЛI

I

Ще такої зими лютої та скаженої люди не зазнають! Осiнь була дощова: вiд другої пречистої як почалися дошi, та день у день лили – до самого Пилипа. Земля так набралася води, що вже i в себе не приймала. Великими рiчками-озерами стояла та вода по полях та балках; на проїжджих шляхах такi багна – нi пройти нi проїхати. Не тiльки село з селом – сусiди не бачилися одно з другим цiлими тижнями; жили, як у неволi. Осiння надвiрня робота стала. Коли хто мав клуню – молотив собi потроху, прибирав, що дала за лiто кривава праця. Та чи багато тих клунь у Мар'янiвцi? У зборщика Грицька Супруна – одна; у попа – друга; у пана третя; а в останнiх хлiб гнив у стогах. I врожай того лiта негустий удався; тепер осiнь мала й те зогноїти… Болiло хлiборобське серце, дивлячись на свої залитi водою токи, на почорнiлi, припавшi до землi стiжки. У Демиденка у стозi жито росло; у Кнура два стоги мишi поточили; зовсiм скирти розсунулись, розпались – у гнiй повернулись. В Остапенка оселя подiрчавiла – вода у хату лилася: лгав був сеї осенi вкрити, та захопила негода. На людей пiшла пошесть: трясцi, пропасницi… Заробiтку нiякого; грошей немає. У других i хлiба пе стало, та нiде й позичити. Бiда, кара господня! Наймали акафисти, служили молебнi – нiщо не помогало!

Так було аж до Пилипа. Уночi перед заговiнами потягло холодом; у свiту випав невеличкий снiжок. Продержало з тиждень морозом – земля заклякла, як кiстка. Люди й тому радi: зразу кинулися до хлiба. Зягупалiї з досвiтку до пiзньої ночi цiпи мiж стогами, загарчали лопати на токах – шпарко народ узявсь до роботи! Через тиждень – замiсть чорних стогiв жовтiли високi ожереди соломи.

З хлiбом управились, а одвезти у мiсто на базар або на ярмарок куди – колоть же така – нi з двору! Дехто з гарячих поїхав та й закаявся: той – вола розчахнув, а той – разом пару. Хто мав конячку – ще сяк-так, возив потроху. Та чи багато ж тих коней у селi? Мар'янiвщани споконвiку хлiбороби: вiл, а не кiнь – сила у польовiй роботi. Мар'янiвщани кохалися у волах, а не в конях: конем так – поїхати куди, прогулятися, а волом – робити. Шкода скотини, а тут за подушне надавили: овечата, свинi, корови – все за безцiнь пiшло; у волость побрали та там i продали… Народ плакався, бiдкався, бо то ж тiльки першу половину заплачено; з чого ж взяти на другу? Усi носи повiсили. Одна надiя зосталася – Миколаївський ярмарок у мiстi; там як не продати, то хоч пропадай. Люди надiялись та молились, щоб хоч трохи пiдкинуло снiгом, притрусило дорогу: все ж саньми не те що возом, – i для скотини легше, i набрати бiльше…

На Наума потеплiло. Сонце сховалося за зеленi хмари; з полудня вiтер повiяв; зробилась одлига. Продержало так три днi. Проти Варвари почало мотрошити снiжком; до свiту i геть-то його впало. Народ мерщiй шарахнув на ярмарок: хто мав скотину – своєю, а хто не мав – упрохувався в сусiди. Всi виїздили та виходили; всякому треба те продати, друге купити.

Упросився й Пилип Притика до Карпа Здора, свого сусiда й кума. Скинув до його на сани мiшечкiв п'ять жита, один – пшеницi та пiвклунка пшона – увесь лишок, який можна було збути; упросився до кума, та на Варвари раненько й поїхали в город. Виряджала їх сiм'я Здорова; виряджала й Прiська, жiнка Пилипова, не так стара, як застарена, молодиця; прощалася з ними й дочка Пилипова, Христя – дiвка сiмнадцяти лiт. Прiська наказувала чоловiковi солi купити, хоч з пiвпуда; Христя прохала батька привезти з мiста гостинця – хоч перстень, хоч сережки, хоч стьожку яку-небудь…

– Гаразд, добре! Усього навезу! – смiється гiрко Пилип, думаючи бiльше про подушне, за котре вже не раз натякав Грицько Супруненко, нiж про доньчине бажання.

Мiсто вiд Мар'янiвки верстов зо двадцять. Коли удосвiта виїхати, то на обiд саме поспiнеш. Так вони розлiчували; так i в дорогу рушили. Зряику снiжок потроху почав падати, все прибiльшуючи та приспоряючи. Було тихо, а то й вiтрець рушив – почало колесом снiг крутити. Iк обiду таке схопилось, що свiту бiлого не видно! Не вiтер, а буря завiяла, метучи цiлi гори снiгу по землi, вихорючи немов густу кашу у повiтрi. Не стало видно нi неба, нi землi – все то одно непроглядне вiхало… аж страшно, аж сумно стало! Так було з пiвдня на Варвари i цiлий день на Сави. По дворах понавертало такi кучугури, що страшно дивитись; деякi хати зовсiм позаносило, позамуровувало. Мар'янiвка розкинулась на двох сугробах, посеред котрих у долину, мiж густими вербами, лежав ставок. Тепер теї долини й не видно; невеличкi гiлячки височезних верб, мов тирчаки бур'яну, визирають з-пiд снiгу, вулицi забитi-заметенi; по дворах врiвень з хатами стоять страшеннi снiговi баби, i тiльки вiтер куйовдить їх гострi голови. У Притики в дворищi, крайньому вiд царини, – повнi хлiвцi й повiточки снiгу, кругом хати, мов сторожiв, постановило п'ять баб; з верхiв їх вiтер рве й перекидає снiг через оселю; а на димарi повикручувало такi кудлатi барани – i не пiзнати, чи то людське житво, чи навернуло таку кучугуру снiгу?.. На Миколи перестало бити, зате ушкварив мороз – аж кипить, та вiтер так i рве, так i несе з землi… Ще такого страшенно холодного дня нiхто не зазнає! Галки на деревах замерзали i, як шматки льоду, падали додолу; горобцi по повiтках колiли… У церквi, не дивлячись на таке свято, – не дзвонено, не служено: до неї добитися не можна! Народ з самого ранку узявся був за лопати, щоб прогорнути хоч стежку, та нiчого не зробивши, розiйшовся по хатах… Скотина третiй день не напована: глибоко водопiй занесено, та й сама скотина у тяжкiй неволi; з великою силою до неї можна було добратися, щоб укинути оберемок соломи… Вiвцi, телята почали гинути… Ще таких два днi – i нi щетини не зостанеться у селi! Справдилася поговiрка: «Варвара похвалиться, Сава постелиться, а Микола скує!»

Кинулась ранком Прiська вийти э хати – нiяким побитом дверей вiдчинити! Замiстъ сiней Пилип зробив сяку-таку примостку, обкидавши зокола гноєм. Тепер у той захист навернуло повно снiгу! А тут ще, як на те – все топливо вийшло, приварку не стало: нiчим витопити, нi з чого борщу зварити. На велику силу Прiська з Христею одхилили дверi, прогортаючи руками снiг; що не можна було викидати надвiр, вигортали у хату. Снiг розтавав; калюжi текли пiд пiл, пiд пiч, пiд лави; у хатi, як у льоху, стало холодно, вогко… Сяктак дверi вiдчинились. Почали знову вигортати снiг з хати у сiни, з сiней – надвiр. Обидвi ухоркались, аж пiт пройняв. Захист очистили вiд снiгу й закрили плетеним засiком, що порожнiй стояв у кутку. Тепер же треба до соломи якось добитись: не сидiти ж у нетопленiй хатi!! Христя, молодша, кинулась було – та й пiрнула з головою в снiгу. Прiська стала рятувати; пiднявся крикгук… З сусiднiх дворiв те ж саме чулося: i там було не краще. Посеред улицi хтось кричав, лаявся… хтось десь реготався… I смiх, i лихо!.. Насилу Христя вилiзла з кучугури, та знову кинулась – i знову зав'язла…

– Нi, не так, – каже Прiська. – Возьмiмо ночви та ночвами виносимо! узяли ночви. Кругом хати був вiльний проход; помiж бабами ще виднiлись просвiти; у просвiти носили снiг, закидали їх. Не забарилася снiгова стiна вирости кругом хати… Насилу добилися до соломи. Ряден з п'ять її утягла Христя у хату. Прiська зовсiм вибилась з сили, лежала на полу та стогнала… Топлива добули; треба б у погрiб добитись. Попробувала знову Христя – нi, не сiкайся!

– Та хай йому, тому погребовi! Ще трохи там зосталося бурякiв – зваримо борщ; пшоно теж є – буде на кашу, – рiшила Прiська. – Що картоплi нема, то сiлькiсь уже!

Христя затопила в печi; солома зразу запалала, та дим погнало на хату.

– I димар занесло… Оце лихо! – тiльки що сказала Христя, як з грюком цiла копиця снiгу посунулася на припiчок. Христя мерщiй винесла його у сiни. Дим почав клуботатись над припiчком, шукав проходу; снiгу ще кинуло З димаря; це зразу сiпнуло його угору… Слава богу! Солома запалала жаркоясно.

Поки Прiська лежала та спочивала, Христя поралась коло страви… Швидка ця Христя, золотi в неї руки! Не забарилася вона витопити, страви наварити. Коли заткнула верх, тепло пiшло по хатi… А надворi знову розходилося таке, що лихо!

Сонце, показавшись зранку, посунуло знову за хмари; зеленi вони та непривiтнi обложили все небо. Вiтер з години на годину дужчав, рвав снiг з землi, крутив його на всi боки, вихорив на всi сторони. Кругом хати неначе у сто коней гасало, торохтiло оселею, жалiбно спiвало у димарi. Добре тому, хто тепер дома, в теплiй господi! А тi, що в полi, в дорозi?..

Серце Прiсьчине пило. Вона сьогоднi ждала Пилипа. Певно, вiн зранку рушив. Не дай, господи, не доб'ється до пристановища? Занесе-закида зовсiм снiгом, душу заморозить навiки.

Прiська ледве ходила по хатi, блiда, хмура, i все стогнала. Довго не обiдали, все дожидали – ось-ось над'їде… I пообiдали – Пилипа не було. Уже стало й вечорiти – немає. Невеселi думки турбували Прiсьчину голову.

– Що це батька немає? Не дай, господи, в полi застука таке… – вимовила Христя.

Прiська трохи не скрикнула. Доччине слово як ножем ударило її в серце… Буря рвонула, аж затрiщала оселя у хатi, загуркотiло у вiкна, заголосило в димарi, тонко та жалiбно, аж в серцi у Прiськи похолонуло.

Нiч спустилася на землю, сiра, непривiтна нiч. У вiкна, крiзь намерзлi шибки, ледве-ледве пробивався свiт; по кутках у хатi зступилися тiнi; густий морок окрив її всю.

– Свiти хоч свiтло! – сумно промовила Прiська.

Христя засвiтила невеличкий каганець i постановила його на коминi. Пiдслiпо, чадiючи на всю хату, горiв його гнiт; вiтер ходив по хатi; сизий свiт коливавсь на всi боки, мов перед смертю чоловiк водив померклими очима. Христя глянула на матiр i злякалася: жовта, аж чорна, сидiла вона на полу, пiдобгавши ноги й згорнувши руки; голова її не держалася прямо – важко опустилась на груди; очiпок, пiдбившись угору, посунувся набiк; сiрi пасма волосся висiли з-пiд його, мов посохле бадилля; довга тiнь вiд неї гойдалася на помокрiлiй стiнi.

– Мамо! – скрикнула Христя.

Прiська пiдвела голову, глянула на дочку, болiсно, прикро подивилася… Христю аж обняло холодом вiд того погляду.

– Оце який вiтер по хатi ходить! Чи не протопити б? – спитала Христя.

– Як хочеш, – одказала Прiська й знову спустила голову на груди. Христя затопила… Весело забiгали яснi вогники по тонких стеблах соломи, залiтали невеличкi iскорки по чорних челюстях печi; вiхтем пiднялося полум'я вгору, палахнуло на всю хату, заблищало по намерзлiй шибцi i не забарилося згаснути. Христя пiдкинула соломи… ще… та ще… Знову полум'я пiднялося, свiт осiяв усю хату. Чорною марою вирiзувалась Христина постать серед того свiту; кругле молоде обличчя, мов квiтка, червонiло, очi блищали… Свiт, палаючи, поза комином блима i пада на пiл, добираючись до сволока… У кутку над полом на жердцi висить одежа – свитки, юпки, спiдницi, спускаючи вiд себе чорну тiнь; пiд покрiвлею тiї тiнi сидить Прiська, як i сидiла; свiт бiгає по її виду, одежi – їй байдуже: згорбившись, похнюпившись, вона, здається, слухає бурi, що так страшенно гуде та виє кругом хати… I здається їй, щось шамотить там… крекче, преться, добивається. Почувся i голос людський.

– А буря яка, господи! – промовила Христя.

– Цить! – крикнула Прiська, пiднiмаючи голову. Лице її ожило, ув очах грає одрадiсть.

– Гей!.. Чи чуєте?.. – доноситься голос знадвору.

Прiська стрибнула з полу та – в сiни.

– Ти, Пилипе? – питає, позираючи через засiк на чоловiчу постать, закидану снiгом.

– Що це у вас стоїть на дорозi? – допитується голос.

– Хто там такий? – обiзвалася й Христя.

– Се я.

– Хто – я?

– Грицько Супруненко, зборщик. Пустiть хоч у хату… Оце б'є яке! Оце Закуйовдило!

За Грицьковою помiччю засiк посунули в сiни i в хату увiйшли разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняцi, досягав головою аж до самої стелi.

– Здоровi! – привiтався вiн, скидаючи разом з кобою й шапку та показуючи цiле руно посивiлого волосся на головi, своє довге суворе лице, насупленi брови, здоровезнi намерзлi вуса.

– Здоровi! – одказала Прiська.

– З сим днем, що сьогоднi!

– Спасибi.

– Пилип дома?

– Немає.

– Отак же! На чорта й краще!.. А менi його треба. Де ж вiн?

– Та як поїхав на ярмарок ще на Варвари, та й досi немає, – зiтхнувши, одказує Прiська.

– На чорта й краще! – одно своє Гркцько.

– Що ж там таке?

– Що? подушне! – грiзно гуконув Грицько, пройшовшись по хатi та вдаривши ногу об ногу.

– Не знаю, – каже, помовчавши, Прiська. – Коли вернеться – скажу… Узяв трохи хлiба продати, якщо продав…

– Та я цю пiсню не вiд одного чую! – перебив Грицько. – Лиха їх година розносила по ярмарках! А тут в одну шкуру посилають: iди!.. Отака путь… х-хе!

– Чого ж ее так припало? – пита Прiська.

– Гаспид їх знає! От нещастя! – чухаюч тяжко. – Вони там по ярмарках гуляють, горiлку п'ють, а ти по їх ходи та збирай…

Прiська мовчала. Вона знала добре цього Грицька: не було гарячiшого чоловiка на селi, як вiн. Розсердити його – як раз плюнути; а коли розсердився – як реп'ях той учепиться. Краще мовчати. I Грицько мовчав, ходив по хатi, хукав та тер руки, бив чобiт об чобiт.

– А тепер ще плентайся до Гудзя!.. Благий, бач, свiт! – сердився Грицько. – Душею наложиш через їх, проклятих!.. Та хоч би грошi давали.

– Що ж, як немає грошей, – йому тихо Прiська. – Хiба б не раднiшi вiддати?.. Коли й заробити нiгде.

– Брехня! – обiрвав Грицько. – То така вдача ледача, така звичка бi нова! Сповадились так: ходи по їх разiв по десять та проси, у ноги кланяйся!..

А нема того, – слiдує з тебе – i вiддай, коли слiдує. Так же нi: краще в шинку проп'ю, нiж в казну вiддам.

– Було б що вiддавати, – усмiхаючись, каже Прiська, – а не то що в шинок ще носити… Уже, здається, що у кого й було, то все поздирали. Доки вони вже будуть i драти?

– Не нашого то ума дiло… Сказано – дай, то й вiддай.

– Воно ж i даванню кiнець є… Уже ж усе, що було, забрали… овечат продали, свиней продали, одежу лищню… Зосталися однi з душами. Доки ж таки його брати i з чого його взяти? Он, небiйсь, у панiв скiльки землi – не мiряно! З iх би i брали.

– Хiба не беруть i з їх? Думаєш, милують – беруть!

– Та не стiльки, як з нас. З їх за землю беруть. А з нас? I подушне, i викупне, i земське, й мирське!.. Господи! от настало життя, – вороговi такого не пожадаєш.

– Толкуйся! Що поможеться?.. А ке лиш, дiвко, вогню люльку запалити, – пiдходячи до печi, промовив Грицько. Христя витягла жару.

– Як же ти його вiзьмеш? – скрикнув Грицько, показуючи рукою на купу попелу, в котрому тлiли iскри. – А до хлопцiв, небiйсь, проворна, – зло увернув вiн. – Давай вiхоть!

Христя скрутила верчик соломи, запалила i подала Грицьковi.

– То ти ж скажи Пилиповi, щоб безпремiнно достачив грошi, – каже Грицько, положивши вiхоть на люльку. Огонь пробiг вподовж його виду, освiтив насупленi брови, сiрi сердитi очi, котрими вiн блимнув на Христю… Здяб» ться, трiскучий мороз таким холодом не дихнув би, як глянув вiн па неї.

– Скажу, скажу.

– Ска-а-жу-у! – промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на голову й пiшов з хати.

– Звичайний дядько, нiчого сказати. Пiшов – i не попрощався! – сказала Христя.

– Жди ти вiд Грицька звичайностi – дiждешся! Вiн уже i звичаї людськi через свою пиху погубив, – промовила, зiтхнувши, Прiська i знову побралася в куточок на пiл, на своє мiсце.

Тяжка, пекуча туга облягла її серце, важкi думки обсiли голову, її довге життя розстилалося перед нею… Де її радощi, де тi веселощi? День у день робота, день у день праця – нi згуляти, нi спочити. А нужда яка була, така й є; з самого малку як причепилася – та й досi… Що було доброго в серцi, що було живого в душi – як той шашiль, вона проточила: i краса була – не знать коли зносилася; i сила була – не знать де дiлася; якi надiї були – i тих немає; зосталася одна – дочку пристроїти, та тодi хоч i вмерти… Без жалю, без туги, скорiше радiючи, кинула б вона сей свiт: такий вiн їй гiркий та обридлий, темний та непривiтний… Там – хоч вiчний одпочинок; а тут – нi спочинку немає, нi єдиної одрадiсної хвилини… Ще й так вона довго протягла: другого б роздавило такою вагою нужди та горя або заставило руки на себе наложити; вона ж усе перетерпiла, все перемогла… Не диво, коли в сорок лiт прийшлося посивiти; глибокi зморшки порiзали високе чоло, покарбували колись повне рум'яне обличчя, спершу висушивши та вив'яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осiв, пряма спина зiгнулася у дугу, а колись блискучi очi погасли-поблiдли, як блiдне квiтка на морозi… Великi зашпори заганяло життя у серце Прiсьцi, страшким морозом кувало їй душу! Як мучена, сидiла тепер вона на полу, i не хотiлося їй дивитись нi на що, не хотiлося дихати; спустивши очi, вона важко зiтхала… Буря вила й одкликалася болiстю па її душi, на кiстках, на серцi.

– Ви б лягли, мамо, спочили, – упоравшись коло печi, каже Христя.

– Його вже не буде сьогоднi, – промовила глухо Прiська. – I то – спочити… – i, протягаючи свої синi корявi руки, полiзла на пiч. Кiстки їй лущали; сама вона стогнала.

Христя глянула на матiр, провела її поглядом аж на пiч – i на серцi у неї похолонуло. Така мати стара, зiсохла, немощна… Невже й вона доживе до такого? Не доведи, господи!

Цiлу нiч прокидало Христю материне важке зiтхання; їй не раз чувся i її задавлений плач.

– Мамо, ви плачете? – допитувалась дочка. I плач, i зiтхання на який час замирали… Вiтер покривав їх своїми жалiсливими заводами.

II

Недарма журилася Прiська; недарма цiлої ночi не спала, то гiрко плачучи, то важко зiтхаючи: уже третiй день минув пiсля Миколи, а Пилипа все не було. Щодня вона бiгала до Здорихи довiдатися, чи не приїхав її чоловiк? Поки ж Здора не було, ще таки надiя жила у її серцi, ворушилася на самому днi, грiла; а як Карпо приїхав та сказав, що Пилип, спродавшись, пiшов вiд нього i бiльше йому не доводилося бачити, – нi жива нi мертва вернулася Прiська додому… У головi в неї гуде, у вухах дзвоне, в очах жовто… Вона но змогла слова сказати; як злягла, то пролежала, наче дерев'яна, до другого дня.

На другий день пiшла розвiдувати по селу – хто приїхав? розпитувати – чи не бачили де-небудь її Пилипа? Iван Кнур хвалився, що бачив його в шинку; Грицько Хоменко розказував, що вони водилися з Уласом Загнибiдою; Дмитро Шкарубкий казав, що бачив на самого Миколи, як Пилип виходив З мiста. «Куди се?» – питався Дмитро. «Додому». – «Хiба спродався?» – «Спродався», – одказав Пилип i вдарив по кишенi рукою. «А то що мете?» – спитався Дмитро. «То не про нас мете!» – смiючись, одказав Пилип. «А про кого ж?» – «Про тих, що в ридванах їздять та бояться холоду», – i, зареготавшись, пiшов собi геть.

Другi, кого не питала Прiська, казали, що не бачили i в вiчi її Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снiгом; нахвалялися, що зроду-вiку вдруге не поїдуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лiчити – хто ногу, або руку, або нiс одморозив… I полiцiя, i становi їздять усюди, розривають бурти снiгу та вибирають задубiлих… «Як дров тих наскладано у полiцiї!» – додав Петро Усенко.

Вернулася Прiська додому заплакана та зажурена. Христя собi плаче; одна однiй слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужує: щодня iде подушне правити – i сьогоднi iде, i завтра iде.

– Де ж менi ного взяти? Бач же – Пилип не вертається, – плачучи, одказує Прiська.

– Винокурню закурив, мабуть! – доїдає Грицько. – Усi уже вернулися, а його немає.

– Може, вже й не вернеться нiколи… – каже Прiська.

– Не вiзьме його лиха година! Такого нiщо не бере! – кричить Грицько, та повернеться ще до Христi i почне їй голки заганяти… все про хлопцiв їй плеще. Христя знає, куди се Грицько стриже, та мовчить, щоб ще бiльше не роздратувати.

Грицько – багатир, дука: у його три пари волiв, двi шкапи, цiла сотня овець; два двори – один у найми дає, у другому сам з жiнкою та нежонатим сином живе. Тихий його син Федiр i з себе гарний, робочий, слухняний; горiлки не п'є, по шинках не волочиться. Усе б гаразд, та… сватав восени Грицько Федора на Рябченковiй Хiврi, хоч поганiй, зате багатiй дiвцi, а Федiр вiзьми та й одкинься: «Нi за що не вiзьму Хiврi». – «А кого ж тобi? Попiвну яку?» – «От, – каже Федiр, – гарна дiвка у Притики – Христя». Грицько глянув так на сина, мов його хотiв наскрiзь пронизати. «У Притики?.. Гарна, та що має?» – грiзно спитався. I вже бiльше Федора не силував.

З того часу нiколи не минав случаю тим або другим Притицi насолити. А Федiр, як на те, дедальше все бiльше припадає до Христi; не так вона до нього, як вiн до неї липне. Люди по селу почали гомонiти: причарувала Христя Федора та й глузує з його. Почув Грицько та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив i нахвалявся, що вiн сього Притику з усiєю сiм'єю З свiту зжене; так ото Христю де стрiне, зараз i почне їй очi хлопцями вибивати. От i тепер: не одну, не двi голки загнав вiн i без того в уражене серце… Христя мовчала. Та й що їй казати? Чи їй тепер до тих хлопцiв, коли у своїй хатi таке лихо? Уже Прiська вступилася за неї.

– Що це ти верзеш таке, Гриньку? – спитала. – Коли не побачиш Христю, то все хлопцi та хлопцi…

– А ти глядиш за своєю дочкою? – грiзно запитав Грицько. Защемiло, заболiло материне серце. I без того важка туга надавила його, а така образа пройняла, неначе шилом, до самого краю.

– Гляди вже ти краще за своїми дiтьми, а не прийшов чужих учити… – образливо одказала вона.

– I навчу!.. навчу! – гукає Грицько.

– Чому ж ти навчиш? Ти б ще дужче залив очi, то бiльше б побачив, – не витерпiла Прiська, натякаючи на те, що Грицько прийшов випивши.

– А ти менi не кажи сього… I ти чарiвниця, i твоя дочка така! Ви тiльки й знаєте хлопцiв заманювати та чарувати.

– Яких хлопцiв? – здивувалася Прiська.

– Не знаєш? Удаєш себе святою? А хто мого Федора з ума звiв? Хто його напував, пiдкурював?.. Не знаю, думаєш? Мовчи ж!

I, свiнувши, мов гострими ножами, очима, вiн стукнув дверима та й потяг З хати.

До лиха – та ще лихо; до печеного – та ще вогню прикладають…

– Що ее, Христе, кажуть? За кого се кажуть? – з докором i сльозами повернулася вона до дочки.

Та стояла, як стiна, нiма, як крейда, бiла. Вона злякалася тiї бучi, що збив Грицько; вона злякалася його погляду страшного, його голосу крикливого. Вона слова не сказала матерi, так i вдарилася в сльози.

– Так це правда?.. правда?.. – кричала з таким болем мати, мов у неї серце розривалося.

– Мамо, мамо!.. Нi єдиного слова правди немає! – ридаючи, одказала Христя.

Прiська не знала, чому вiрити, кого слухати. Думки у її головi плуталися, роздвоювалися: то учувалася їй страшна буря, увижалася завiрюха, крик людський, замирання; вона чує голос Пилипiв, вона баче його безпомощного, як вiн ховає одубiлу голову в снiг… серце її рветься надвоє; то – перед очима недавня спiрка з Грицьком, його натякання про Христю… Бог знає! Хiба признається винувата дочка матерi?.. I її серце не рветься, а замирає, перестає битися; щось важке давить душу, чорною запоною застилає очi. Господи, яi;а їй мука! яка люта та тяжка мука!

Короткий день минає, настає нiч зимня, довга пилипiвська нiч. Чого за ту пiч не передумаєш? Якi думки не перейдуть через голову, через серце? А Прiська ж то за всю нiч i на волосину не заснула: як лягла звечора, та цiлу нiч тiльки й чутно було її глибоке зiтхання, її гiрке схлипування. Христя теж довго не спала: вона боялася, як то було прошлу i позапрошлу нiч, матiр розважати… Знав Грицько, коли їй вiддячити… А жалостi в його – нi капельки!.. Як їй тепер завiрити матiр, що вона не винувата? Вiдкрити їй усi таємнi розмови з Федором? Яка ж дочка-дiвка вiдкриє може, i таке, за що мати, дознавшись, i косу нам'яла б; а як не знає, то воно й байдуже… Як же його сказати їй, та ще тепер, коли серце материне i без того обливається кров'ю, коли, може, вона тiльки й бачила, тiльки й чула голос батькiв, як виряджала у ярмарок? Журба та досада гнiздилася в душi, ножем поверталась у серцi; Христя мовчала, слухаючи безодрадiсне материне зiтхання; чула, коли сльози падали з її очей, коли вона їх утирала. Молода душа довго не здерже такої ваги, такого лиха: вона знемагає пiд тим важким гнiтом. Не видержала й Христя; сон – не сон, а якась утома почала її розхитувати, закривала заплаканi очi.

Свiтом прокинулась Христя i здивувалася, що мати досi не вставала. То було, коли заспить Христя, Прiська завжди буде її; а то вже i свiт заглядає у вiкна своїми сiрими очима, а вона й досi лежить на печi тихо, не поворухнеться. «Хай же мати спить, – дума Христя. – Хай хоч трохи спочине, поки я впораюсь». Навспинячки Христя ходила, щоб не замутити тiї тишi, що панувала у хатi; як на те ж – солома шелестiла, аж лущала. Христя почала ще бережнiше ступати, їй треба умитися, а води у хатi немає. Христя, як кiшка, покралась у сiни; коли вернулася знову у хату, то перше, що їй кинулось у вiчi, – мати вже встала: у чорному закапелцi, мiж комином i бiлою стiною, тремтiла її постать сiра… То не мати, то не жива людина, то – виходець з того свiту. На кiстлявих її плечах сiрiе сорочка, широка-широка, мов не на неї шита; шия жовта, як у мертвяка, якось витяглася, посвiчуючи своїми кiстками; щоки усередину увалилися, жовтим воском узялися; очi, неначе олив'янi шаги, свiтили; пiд ними мов синi мiшки висiли; кругом червонi кружала… Сама журба, само лихо не дивилися б так страшно, як Прiська у той час дивилася! Вона вся трусилася; вуста її тремтiли, наче що шепотали… Трохи не випустила глечика з рук Христя, як углядiла свою матiр.

– Не вернувся?.. Немає? – мов трава суха прошелестiла, спитала Прiська, скривившись. Вона, видно, хотiла плакати, та не змогла; очi її горiли, блищали, i, як вона не лупала набряклими вiями, нi одна сльозина не показалася.

У обiд знову Грицько суне.

– Оце, господи, з тим дядьком, як розходився! – сказала Христя, углядiвши Грицька.

– Де мати? – спитався той, увiйшовши у хату.

– На печi, – одказала Христя. Прiська так i не вставала з печi.

– Чого лежиш? Уставай та збирайся в город за чоловiком! – почав вiн.

– Чого я за ним пiду? Хiба сам не прийде? – простогнала, пiдводячись, Прiська.

– Прийде… Дожидай… Дiждешся… Змерз! – рвучи слова, додав накiнцi Грицько.

Прiську наче хто у бiк шпортонув ножем при тому словi; вона кинулась, трiпнулася… та так i закаменiла на мiсцi – хоч би слово яке сказала, хоч би Зiтхнула! Тiльки збожеволiлими очима прикро дивилася на Грицька.

Христя собi глянула на його, подивилася на матiр, схопилася за лице руками, притулилася до комина головою…

– О мiй батечку, мiй таточку! – нестямно скрикнула вона, i вся її постать затремтiла.

У Грицька морозом сипнуло вiд того Христиного крику; та Грицько не такий, щоб ударяти на сльози: вiн пройшовся по хатi i знову почав докладати:

– Оце у волостi був… носив подушне… При менi бумага получена, об'явити жiнцi чи дiтям, чи родичам яким, щоб прийшли у мiсто признавати… Знайшли у снiгу замерзлого… Загнибiда, либонь, признав… Так щоб узяли поховати, коли хотять… Там бiля його i чоботи новi знайшли i ще щось… З волостi хотiли назнарошне за тобою посилати, та я сказав: все рiвно буду на тiм краї – зайду й скажу.

Грицько, скiнчивши, подивився на Прiську, поглянув на Христю… Прiська мовчала; Христя тужила. Вiн знову пройшовся по хатi, раз i вдруге; знову глянув на дочку i матiр… Нiхто не вгадав би, що його очима свiтило: чи радiсть, чи гiрка ураза? Лице його якось перекосилося… По хатi носилося Христине лементування.

– Ви ж чули? – глухо спитався вiн i, повернувшись, пiшов з хати. Слiдом за ним, наче докiр, вирвавсь нестямний крик Христi i розпався надворi. Грицько, струснувшись, повернув улицею.

– Ой лелечко!.. Ой мамочко!.. – кричала Христя, пiдходячи до матерi. – Що нам тепер, бiдним, робити?..

Вона дивилася на матiр своїми заплаканими очима, а мати на неї – сухими, як огонь, палючими.

– О горенько наше! о лишенько тяжке! – тужила, припадаючи до матерi, Христя.

Прiська все божевiльне дивилась на неї та тремтiла. А се – наче що з-пiд Землi – трiснуло, писнуло… Страшний охриплий крик вирвався з Прiсьчиних грудей i розлився божевiльним плачем… Прiська припала до Христi, обхопила її голову руками i страшно-страшно завила.

– Моя донечко, моя голубочко, пропали ж ми навiки!

Надворi насупилося; у хатi потемнiло. I серед тiї темноти, неначе сови, перегукувалися дочка й мати… Тонкий виразний крик дочки зливався з охриплiї лементом матерi, розходився по хатi, бився об стiни, слався по долiвцi… Сум та туга виглядали з темних куткiв.

До самого смерку голосили дочка й мати. Забули i про обiд, забули про все на свiтi. Одарка Здерла, почувши з свого двору їх страшенний лемент, прийшла провiдати, що там таке? – i насилу вiд Христi добилася, що то по батьковi тужать. Вона кинулася була розважати Прiську, що то, може, ще й брехня… чого люди не накажуть? – та ще гiрше розразила її серце, ще бiльше виточила слiз iз старих очей. Прiська за ними i слова не скаже; що почне, то так i заллється плачем. Сумна та невесела пiшла Одарка додому.

Смеркалося. Надворi, неначе туман, сiрий свiт коливався над землею. У хатi – чорнiше сажi: тiльки намерзлi вiкна, мов полудою засланi очi, сiрiють; i тихо-тихо, як у могилi. Замовкли дочка и мати. Пора й перестати, бо є кiнець сльозам, є край i лементовi: голос хрипне, сльози сохнуть, опускаються в серце, на дно душi. Замiсть їх устають думки, здiймаються гадки – одна другої неодраднiша, одна другої нерозважнiша. В темрявi вони ширяться, яснiшають; давнє устає перед очима, мов воно тiльки що дiялося; люди проходять – живi люди; чути їх мову – живий голос… їх бiдкання, регiт, радощi, сльози.

Не минули тi думки-муки Христиної i Прiсьчиної голови. Дочка, забившись у куток на полу, божевiльне устромила очi у сiрi шибки, i на їх бiлуватому полi малює думка батька… її батька, низенького, натоптуваного, з круглим лицем, рудими вусами, карими добрими очима. Який сам був – такi в його й очi; недарма кажуть: видно чоловiка по очах. Вiн справдi був добрий, не то що нiколи не зобижав її, а, було, i матiр придерже, коли та розходиться лаяти… I з людьми вiн такий – швидше своїм поступиться, нiж у другого посяде. Мати, розсердившись, було, каже: «Що ти за чоловiк? ти – макуха! свого не одстоїш!» А вiн їй: «Од скаженого поли врiж та тiкай!» I такий вiн Завжди був; i п'яний – мерщiй уляжеться спати, не так, як другi: на копiйку вип'є, а прийде додому – усе догори дном переверне… I от тепер його немає… «Де вiн? Чи чує вiн наше бiдкання за ним, чи баче нашi сльози?.. Душа, кажуть, з дев'ятого дня лiтає по свiту – може, i його душа тепер мiж нами?» Як би вона бажала побачити його душу, побалакати з нею!.. Розпитати, чи i на тому свiтi однаково, як i на сьому?.. Кажуть – смерть усiх рiвняє; кажуть – на тiм свiтi усе навпаки: тут було голодно й холодно, там – ситно й тепло; тут ти скнiв душею, там – радiтимеш серцем; тут мужикував, там – пануватимеш… То оце батько панує?.. Бажала б вона побачити батька паном… Вона попрохала б у його й собi панування. Або – цур йому! воно таке нещире та горде – тiльки душу загубиш; краще хай на тому свiтi… А на сьому? Трошки б бiльше достаткiв, нiж є, та одежинку б празникову: а то i на будень, i на свято – та все одна! Чоботи новi б, сережки срiбнi – такi, як вона бачила у Марини, їло в мiстi служе, коли та навiдувалася додому. Добре б було i перстень до серег мати, теж срiбний, i по руцi, а не такий, як у Горпини, – i срiбний, та здоровий, як каблучка: щоб надiти – прийшлося прядивом пiдмотати…