Kitobni o'qish: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Shrift:

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

Передмова, коментарі

М. П. Бондаря

Кіліманджаро української прози

Прозова творчість Панаса Мирного належить до явищ, якими відкривалися нові сторінки у розвитку українського письменства. Услід за першими творами І. Нечуя-Левицького у прозі Панаса Мирного було підтримано стратегію багатогранного, багатоаспектного зображення світу й людини. Разом з тим Панас Мирний в певних відношеннях іде далі від свого попередника, здійснюючи успішну спробу вибудови масштабних художніх структур, якими є, природно, романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», задаючи у них великий епічний розмах повістування, створюючи багатофігурні сюжетно поєднані ансамблі, розширюючи у зображенні те коло чинників і обставин дійсності, якими визначається поведінка і весь життєвий шлях героя.

Панас Мирний – псевдонім Опанаса Яковича Рудченка, що народився 1 (за н. ст. 13) травня 1849 р. в Миргороді (звідси – художній топонім «місто Мирне» в одному з рукописів циклу творів та й сам псевдонім письменника). На час народження Панаса батько його був бухгалтером повітового казначейства і мав чин колезького регістратора (у тогочасному «табелі про ранги» – найнижчий чин 14 класу), трохи пізніше дещо просунувся по чиновних щаблях і обіймав посаду повітового скарбничого. По протоптаній батьком службовій стежині пішли й сини: старший Панасів брат Іван і молодший – Лука (ще один – наймолодший – Георгій – у молодому віці попросився волонтером у військо і згодом загинув на Російсько-турецькій війні).

У Миргороді Панас здобуває початкову освіту. Услід за новим призначенням, власне, службовим підвищенням Якова Григоровича, батька, сім’я Рудченків у 1858 р. переїжджає у м. Гадяч. Тут 1862 р. Панас закінчує повітове училище (вдруге закінчує третій клас; враховуючи один початковий рік у миргородському парафіяльному училищі, всього навчання Панас відбув п’ять років). Невеликі статки багатодітної сім’ї не дозволяли здібному хлопцеві вчитися далі; подальшу освіту, яку склали ґрунтовні знання з фінансової справи, а також з історії, культури, світової літератури, він у житті здобув самостійно, поза будь-якими навчальними закладами.

Ще підлітком, у 14-літньому віці, Опанас Рудченко вступає на службу – канцеляристом у гадяцький повітовий суд. Згодом починається його самостійна чиновна служба – у повітовому скарбництві (казначействі) Гадяча, далі – незначні посади в таких же скарбництвах Прилук та Миргорода (де його введено в перший чин), нарешті – багатолітня служба у губернському скарбництві Полтави.

Період «повернення» у Миргород (з осені 1867 до осені 1871 р.) мав вирішальне значення у його літературних пошуках: він продовжує поетичні та драматургічні спроби, пише перші оповідання та створює начерки кількох більших прозових творів, упевнюючись у своєму письменницькому покликанні; очевидно, й вибір псевдоніма стосується саме цього періоду.

З 1871 р. усе подальше життя, офіційна служба та літературна праця Панаса Мирного пов’язані з Полтавою.

У творчому плані надзвичайно плідною для письменника постала перша половина 70-х років, коли було написано оповідання «Лихий попутав» (перший із надрукованих – у 1872 р. – прозових творів письменника), повісті «П’яниця», «Лихі люди», створено першу редакцію драми «Лимерівна» (яка, закінчена у 1883 р., надала одну з кращих ролей тогочасним акторкам і побувала на сценах багатьох українських театрів уже у ХІХ – на початку ХХ ст.). У цей же час у співавторстві з братом Іваном, відомим в літературі під псевдонімом Іван Білик, Панас Мирний створює роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». (Співавторство Білика мало місце при створенні іще одного твору: із написаних Панасом в кінці 70-х років кількох фрагментів Іван створює, дописавши до них ще один розділ, повість «За водою», що була опублікована Панасом Мирним значно пізніше, уже після смерті Івана Білика.)

Наприкінці 70-х – на початку 80-х років Панас Мирний активно працює над новим епічним полотном – романом «Повія» (перші дві частини опубліковано у 1883–1884 роках). Розпочинається й друк прозового циклу «Як ведеться, так і живеться», двох перших його розділів, зміст яких виказував широкий епічний задум (решта оповідань циклу залишились у рукописах).

Разом з тим письменник намагається однаково сумлінно працювати на двох ділянках – літературній та службовій.

Слід сказати, що Афанасій Яковлевич Рудченко, як він іменувався по службових формулярах (він же – Панас Мирний в ролі українського письменника), був службовцем надзвичайно ретельним, кмітливим і фаховим. Його колишні підлеглі, як один, відмічаючи демократичне, товариське його поводження з ними, що їм надзвичайно – ще за тих часів, доби строгої субординації! – імпонувало, згадували: він мав звичку в кінці робочого дня переглядати всі папери, що циркулювали у відділі, багато «ісходящих» сам правив і переписував, скрупульозно дбаючи про точність рахунків і правильність форми. Ясна річ, лише неабиякій працелюбності і, зрештою, непересічним власним здібностям завдячував Опанас Рудченко своєю неухильною службовою кар’єрою: старший бухгалтер, головний бухгалтер скарбництва, бухгалтер казенної палати, секретар казенної палати, начальник відділу казенної палати… Без зайвої скромності, у суто діловому тоні Опанас писав братові в середині 1881 р.: «…Вырвавши меня из счетного отделения, тем самым боятся ослабить значение его. Оно до сих пор считается первым и вообще пользуется самым лестным мнением. Почему? Все знают, и начальство знает, и как только встретится какое-либо затруднение – направляются и направляют за советом ко мне. Что я скажу – тому и быть. … Все это я говорю тебе не с целью показать, насколько это льстит моему самолюбию, но чтобы ты знал, насколько я здесь человек нужный и как прочно сижу на месте…». Втім, і брат Іван, як мовлять у таких випадках, не давав маху, зробивши зрештою кар’єру ще більшу, ніж Опанас, за свій вік чиновника побувавши управляючим кількох губернських казенних палат та чиновником особливих доручень при волинському генерал-губернаторі.

За сумлінну й багатолітню службу Опанас Рудченко одержував ордени й інші відзнаки, був введений у дворянство (1901 р.), згодом, у 1914 р., здобув чин дійсного статського радника (що надавав дворянство нащадкам того, хто його одержував). В шерегу відомих літераторів, причетних до українського слова, Панас Мирний належав до небагатьох (серед них – П. Гулак-Артемовський, Я. Кухаренко, О. Стороженко, В. Коховський), хто сягнув таких високих чинів.

По видрукуванню перших двох розділів «Повії» Панас Мирний активно провадить подальшу роботу літератора, захоплений новими задумами, хай, може, й не такого масштабу, як «Хіба ревуть воли…» та «Повія». У різних виданнях (переважно альманахах та журналах) друкуються його більші чи менші обсягом оповідання – «Лови», «Морозенко», «Серед степів», «Дурниця», повість «Лихо давнє й сьогочасне», драматичні твори – комедія «Перемудрив» (згодом перероблена М. Старицьким на «Крути, та не перекручуй»), драма «Лимерівна», містерія «Спокуса», невеликий ряд віршових творів, переспів «Слова о полку Ігоревім» (під назвою «Дума про військо Ігореве»), переклади і переспіви з Г. Лонгфелло та Г. Гейне. Проте чимала частина написаного в цей час так і залишається неопублікованою, не діждавшись руки письменника для її завершення, серед усього цього – повість «Голодна воля», близькі до повістей тексти – «Палій» та, уже пізнішими упорядниками пойменовані, «Хома Боровик», «Міщани», «В тюрмі», багато інших творів і фрагментів.

В міру сил Панас Мирний брав участь у загальному літературному і громадському житті, – хоча й тут на заваді стояли все ті ж службові обов’язки. Відомими є його зусилля у справі встановлення й відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (1903), далеко не лише почесним було його редакторство у започаткованому в Полтаві загальноукраїнському журналі «Рідний край» (1906–1907). Мирний провадив жваве листування або ж безпосередньо зустрічався з багатьма діячами національної літератури й театру (серед них – М. Лисенко, М. Старицький, Олена Пчілка, Я. Жарко, В. Горленко, С. Єфремов, М. Коцюбинський, брати Тобілевичі, М. Заньковецька), товариські взаємини пов’язували його з російським письменником В. Короленком, який від 1900 р. також жив у Полтаві і який підтримав був задум Панаса Мирного видати спільний збірник творів українських та російських письменників у пам’ять п’ятдесятиліття з дня смерті М. Гоголя (видання такого збірника, наразившись на організаційні труднощі, не було здійснене).

Останнє десятиліття життя, коли Панас Мирний часто і тривало хворував, але не рішався покидати службу, залишало ще менше часу для літературної роботи, для втілення давніших письменницьких планів. Усе ж він береться за переклад «Орлеанської діви» Ф. Шіллера, таки завершує опрацювання третьої частини «Повії», у 1917 р. повідомляючи одного з літераторів про її готовність (тим часом частина четверта, ймовірно, не здобула тієї «викінченості», про яку він мріяв), бере участь у редагуванні популярних книг різних видавництв, які з’явилися в роки Української революції. Звичною залишається для нього й щоденна служба. Губернська влада, що неодноразово змінюється в ці часи, незмінно вдається до послуг досвідченого фінансиста. Трохи більш ніж за тиждень перед смертю Опанас Якович іще був на службі.

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р. Його похорон, уже в часи більшовицької влади в Полтаві (після витіснення денікінців), перетворився на грандіозну національну маніфестацію. Очевидець (Гр. Коваленко) по свіжих враженнях нотував: «…Тисячі народу проводили в останню дорогу славного полтавця. В морозному повітрі лилися жалібні співи українського національного хору. Труну під червоною китайкою везли, по стародавньому звичаю, на санях двома парами волів…».

Одна з очевидних колізій творчого життя, яку для розгадки залишив історикам літератури Панас Мирний, – поєднання відповідальної, неухильної служби і вільної, творчої роботи. Ретельний чиновник, взагалі людина обов’язку, Панас Мирний жертвував службі великою частиною часу, якщо не сказати – частиною свого життя. «Парюсь днем в окружном суде, а вечером – у себя за работой…» – писав Рудченко до дружини влітку 1897 р., згадуючи тут ще одну свою посаду – виборного присяжного засідателя. Кількома роками пізніше на пропозицію Я. Жарка видати окремим виданням у повному обсязі роман «Повія» (уже й необхідні кошти були знайшлися) Панас Мирний відповідає: «“Повію” ще треба викінчити, а задля сього в мене тепер нема часу. Мене так у послідні часи нахилила казенна робота, що я лягаю спати не раніше 2–3 години ночі; а вчора довелося лягти тільки в 4 години. Коли ж то при такій роботі братися за “Повію”? Може, я сього літа візьму одпуска на два місяці, то, вилежуючись на дачі, і приймусь за “Повію”. Треба гаразденько передивитись перші три часті, а дві знову перероблювати. Діла багато…». У таких клопотах, розриваючись між рутинною службою, що, проте, була підвалиною достатку сім’ї, та улюбленою літературною працею, провадив роки життя письменник.

Розглядаючи цю суперечність, С. Єфремов, один з перших, хто виступив із докладним викладом життя й творчості Панаса Мирного, суперечність між чиновницьким побутом Панаса Мирного та його істинним літературним покликанням (і, як результат, великою масою нереалізованих задумів) схильний списувати на неготовність тогочасного українського суспільства мати і підтримувати визначного літератора, на відсутність потреби цього суспільства у такій досконалості художнього слова, якої вперто добивався письменник, на поліпшення й варіативне переписування рукописів тратячи час, якого взагалі мав небагато («Мирний народився й діяв не серед такої громади, не серед такого народу, що дали б йому повні можливості на розвиток його великих художніх сил»). Одначе з подібними зручними для письменника (мається на увазі не лиш Панас Мирний) обставинами, які б надавали йому і вільний час, і свободу самовислову, було сутужно завжди – і в часи Панаса Мирного, і, як засвідчила історія, пізніше також. Сам Панас Мирний прийшов до розуміння цього десь у шістдесятирічному віці; видається, це розуміння відбиває його ліричний нарис (поезія в прозі) «Робота». Що ж стосується ідеалу досконалості українського слова – то Мирний якраз належав до тих митців, хто намагався розбудити в освіченій громаді прагнення і потребу такої досконалості.

Варто, разом з тим, спростувати багаторазові твердження про цілковиту різність «двох світів» Панаса Мирного – О. Рудченка, письменника й службовця, їх нібито повну ізольованість один від одного. Слід бачити й те, що чиновницька діяльність (з кожним разом на все вищому щаблі), поглинаючи надзвичайно багато часу у письменника і зі своїми потребами стаючи на перешкоді реалізації багатьох творчих задумів, надавала О. Рудченку величезний масив інформації з фінансового, ділового, громадсько-суспільного життя губернії, як на долоні, показувала вдумливому чиновникові механізми обороту капіталів, шляхи набуття багатств, систему корупції та зловживань (не кажучи вже про те, що й представляла людську особу у далеко не байдужих для неї життєвих ситуаціях, відтак виявляла її у великому діапазоні емоцій і пристрастей). Чиновницькій службі О. Рудченка творчість Панаса Мирного зобов’язана підказкою багатьох сюжетних мотивів і епізодів. Знання чиновницького світу «зсередини», яке мав Панас Мирний, стало йому в пригоді як при створенні роману «Хіба ревуть воли…», так і, особливо, при широкому закроєнні «Повії», твору, в якому згаданий світ виступає чи не головним предметом зображення, власне, предметом відчутно сатиричного викриття. (Як не згадати тут російського письменника-сатирика, а водночас крупного державного чиновника М. Салтикова-Щедріна, котрому повсякдення «служби» постачало багатий матеріал як для цікавих образів персонажів, так і для знищувальних узагальнюючих присудів щодо російської імперської дійсності; щоправда, свої посади російський письменник здобував не таким тяжким шляхом і мав значно більше дозвілля для письменницької роботи, та й значно більші можливості для публікації творів.)

При цій нагоді варто б спростувати іще одну легенду про письменника. У ряді популярних нарисів розповідається історія про те, що у Полтаву свого часу надходив був поліційний циркуляр, у якому повідомлялося про перебування десь на полтавських теренах «діяча українського руху» письменника Мирного із розпорядженням, що його у випадку опізнання необхідно негайно заарештувати, відтак полтавські жандарми нібито збилися з ніг, розшукуючи цього Мирного, тим часом письменник, надійно замаскований псевдонімом, спокійно усміхався та продовжував писати твори. Що в цій історії правда, а що – вигадка? Надіслання подібних циркулярів справді мало місце, один із них був виданий у 1898 р. (його зразок зберігається в Історичному музеї у Москві), ще один – у 1915 р. Але варто заперечити те, нібито письменник при цьому, як на свій порятунок, покладався на псевдонім.

Можна зауважити, що, по-перше, псевдонім літератора Опанаса Рудченка був достатньою мірою відомий і письменницьким колам в Україні, і полтавській чиновній і культурній «еліті» того часу, до якої Опанас Рудченко належав. (Досить згадати відзначення у 1913 р. 50-річчя службової і водночас 50-річчя літературної діяльності оточенням ювіляра, а також – за цієї нагоди – статтю у всеросійському журналі «Спутник чиновника», де, поряд із визнанням заслуг у службі імператору, дано високу оцінку і літературній роботі Рудченка, яка, звичайно, була відома за псевдонімом…) По-друге, в усіх випадках, коли циркуляри подібного змісту справді надходили із Петербурга у Полтаву, то високопоставлені полтавські жандарми, знаючи, хто стоїть за псевдонімом Мирний, навряд чи бажали чинити згідно з предписаним і заходити у непорозуміння із, по суті, головним реєстратором і контролером казенних фінансових трат губернії. Якщо про згаданий циркуляр у Полтаві з усмішкою зі своїми приятелями перемовлявся розшукуваний Мирний, то було це, певна річ, не без мовчазного попустительства котрогось із чільників місцевого жандармського управління, який подавав рапорт-відповідь у Петербург, імітуючи безрезультатні пошуки злісного українофіла…

Варто глибше зрозуміти і функцію псевдоніма для діяльності письменника (маємо на увазі не тільки О. Рудченка – Панаса Мирного). Факт наявності псевдоніма у того чи іншого українського письменника ХІХ століття донедавна витлумачувався переважно (якщо не виключно) як факт суспільно-політичний: як засіб обманути пильність охоронців режиму, уникнути особистих переслідувань за публікацію творів тощо. Ймовірно, це можна стверджувати стосовно початкового етапу творчої діяльності Панаса Мирного – коли він публікував свої перші твори не в Росії, а за кордоном, в тодішній Австро-Угорщині. Одначе він не поспішав вивільнятись від псевдоніма своєю природою талант письменника належав до відносно «раннього» типу. Уже у двадцятишестилітньому віці, у 1875 р., він мав видрукуваними оповідання «Лихий попутав» та повість «П’яниця» (які поклали початок його незаперечному письменницькому авторитету), і не тільки це, не тільки нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», а й написаний на основі одного з мотивів цього нарису, завершений і засланий до цензури роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Свіжість молодого таланту відбилась і у романі «Повія», над яким він практично відразу після цього починає працювати…

Першим друкованим виступом Панаса Мирного був сповнений патріотичних почувань вірш «Україні», вміщений 1872 р. у львівському журналі «Правда», услід за цим – друковані там же прозові твори «Лихий попутав» (1872), «П’яниця» (1874) та згаданий вже нарис (1874).

В оповіданні «Лихий попутав» автор звертається до уже традиційної на той час в українській літературі теми про зведеницю. Особливістю її витрактування Панасом Мирним є те, що письменник намагається психологізувати сюжет: нещасна доля дівчини-сироти розкривається в її ж оповіді (від першої особи), де значна роль вділена її переживанням, її намаганням пояснити суть взаємин між людьми. Спокусником дівчини виступає не хтось із верстви соціально вищої (як це має місце, приміром, у «Сердешній Оксані» Г. Квітки-Основ’яненка), а такий же, як вона сама, наймит-заробітчанин, що займається ремеслом у міського майстра. Таким чином на передній план твору виходить драма обманутого довір’я, яка розгортається в місті, та чужість і безсердечність оточення, зокрема родичів, що його дознає дівчина у селі. Мотив зведення щирої, простої дівчини присутній і в повісті «П’яниця». Тут він доповнює собою комплекс болісних вражень, які здобуває молодий, недосвідчений чиновник на початку свого службового шляху, стикаючись із холодно обміркованими, безпощадними до оточуючих планами свого брата кар’єриста. Цей перший досвід ламає Івана Ливадного, героя оповідання, і він спивається.

Майстерне ведення повістування, багатство мови, характерні подробиці у змалюванні соціальних типів, сповнені внутрішнього драматизму сюжетні мотиви (до них письменник іще повертається, даючи їм ширше розгортання у наступних творах), – усе це, притаманне прозовим картинам «Лихий попутав» та «П’яниця», відразу і надовго (в період, коли видрукувані в Женеві книги залишалися фактично невідомими в Україні, принаймні в Україні Наддніпрянській) визначило високе й безперечне письменницьке становище Панаса Мирного. Так, І. Франко, згадуючи пізніше свої гімназійні роки і коло свого тодішнього (перша половина 70-х років) читання, зазначає: «…я дістав був перші річники “Правди” і читав з них тільки белетристику українську: Стороженка, Марка Вовчка, Куліша, Шевченка, Руданського, Мирного. Сей останній (крім Шевченка і Марка Вовчка) зробив на мене найсильніше враження своїм оповіданням “Лихий попутав” (Зібрання творів, т. 49, с. 244). До ранніх творів належить і недруковане за життя автора, виконане в натуралістичному ключі оповідання «Палійка» – з викладом історії про скалічену дитину, її хворобливе дорослішання, жалюгідні нагоди втолення її природних інстинктів, її помсту тим, хто глузує над нею. Життєві явища, подібні до тих, що відображені в цьому оповіданні, двома десятиліттями пізніше стають предметом особливої уваги, навіть певного культивування, в літературі «декадентській». Випереджаючи таку літературу загальним заявленням змісту твору, Панас Мирний, разом з тим, у відношенні емоційно-смисловому зберігає іншу, відмінну позицію, ближчу до тієї позиції гуманного співпереживання, що встановилася у перших відомих його оповіданнях.

Під час роботи над романом «Хіба ревуть воли…», на етапі його остаточного викінчення, Панас Мирний за короткий час створює повість «Лихі люди» (видана 1877 р. в Женеві, пізніша, цензурна назва – «Товариші»). Багато що в особливостях її постання пояснюється тим, що у ній (особливо у роздумах основного її героя, молодого літератора Петра Телепня) відбито заповітні міркування самого Панаса Мирного. Повість водночас була тим твором, яким письменник прилучився до розпочатої П. Кулішем, О. Кониським та І. Нечуєм-Левицьким дискусії про «нового героя» української прози – пов’язаного з народом культурного діяча. Твір цей з-поміж інших, сучасних йому, у багатьох відношеннях виявився чи не найзмістовнішим. У ньому докладно розкрито психологію головних персонажів (звичайне жанрове визначення цього твору – «психологічна повість»), з реалістичною правдивістю окреслено суспільну атмосферу, в якій розгортається дія.

У повісті автор подає своєрідний «паралельний життєпис» чотирьох персонажів – «товаришів», з дитинства знаних один одному (навчалися разом у початковій школі, потім троє – у гімназії, четвертий же, учень семінарії, мешкав разом з ними на найманій квартирі). Доля знову зводить їх разом – цього разу в тюрмі міста П. (нескладне «зашифрування» Полтави). Літератор Телепень, що виношував плани друкованим словом «звертати увагу на страшні картини нужди та горя» та повертати освічене суспільство обличчям до народу, узятий в тюрму разом із своїми паперами. Невдовзі в сусідню камеру прибуває його однодумець Тимофій Жук, діяч, що бореться за бодай незначне поліпшення становища громади працюючих. Допит заарештованого веде, блискаючи ґудзиками офіцерського мундира, товариш (заступник) прокурора Шестірний, віддавна знаний їм як донощик і провокатор, людина підступна, запобігаюча перед власть імущими. По інший бік тюремної «хати» опиняється й постать Попенка, «тюремщицького батюшки», що з цинічним гумором коментує долю своїх колишніх «товаришів». Повість увіч засвідчує, якою непростою в умовах поліцейської, самодержавної Росії того часу була справа громадської роботи, долання яких морально-психологічних бар’єрів передбачав її вибір, з якими далекойдучими суспільними і просто житейськими наслідками пов’язане було зовні невинне бажання чимсь прислужитися рідному народові… Майже вся історія «товаришів» подається через свідомість Петра Телепня – через його спогади, марення, а далі й галюцинації. Хворобливий стан героя, чесного, прямого, але душевно не загартованого, наближається до божевілля; останньою краплиною, що переповнює його страждання, стають відвідини тюрми його матір’ю. Усвідомлення того, якого нещастя завдав він сім’ї, почуття загальної безвиході надсилають йому низку нових видив, обриває які лише його самогубство.

Серед помітних творів прозаїка – повісті «Голодна воля» (друга половина 80-х років, незакінчена, надр. 1940), «Лихо давнє й сьогочасне» (90-ті роки, надр. 1903), «За водою» (80-ті роки, у значній частині дописана І. Біликом, надр. 1918). У них ще раз яскравою гранню виявила себе епічність художнього мислення Панаса Мирного, що включає, як свою характеристику, новітній художній історизм та зумовлює розгляд зображуваного на великому часовому протязі. Природно, увагу письменника, «літописця» епохи, не могла не привернути одна з поворотних подій суспільного життя – земельна реформа 1861 року, що формально покінчила з кріпацькою залежністю і дала поштовх новим економічним і політичним тенденціям. Виступаючи уже, по суті, істориком щодо епохи дореформеної, Панас Мирний робить об’ємне зіставлення особливостей суспільного укладу різних історичних етапів через змалювання доль багатьох персонажів, серед них і таких, що «проведені» прозаїком з однієї епохи в іншу. Привертає увагу вміння письменника окреслити настрої більшого чи меншого колективу, народної маси (це, зокрема, віднесена до перших років реформи їх незгода приймати жалюгідні умови дарованого «звільнення», пошуки селянами «справжньої волі»). На цьому тлі виразніше вимальовуються окремі постаті. Галерею кріпосників, знану з роману «Хіба ревуть воли…», доповнюють Гамза («Голодна воля»), що помер від звістки про урядовий намір розкріпачення селян, та Башкир («Лихо давнє й сьогочасне»); жорстокий самодур із канчуком у руках, незадовго перед кінцем кріпосницького владарювання він зникає з села, застуканий панією у своєму кабінеті з «кумою» кріпачкою. Леліє гадки стати заможним господарем Василь Кучерявий («Голодна воля»), колишній кріпак, один з небагатьох, хто не хилив покірно голову перед панською сваволею. Проте, згідно з духом епохи, тривкіше становище здобуває Йосипенко, колишній прикажчик, котрий у час смерті свого господаря викрав гроші із панської скрині, тепер він розбагатів, затуркана ж громада погоджується обрати його старостою…

Зміст одного з названих творів сам письменник визначив як «оповідання про лихо давнє – кріпацьке, з його утисками, серед котрих скніли і ниділи людські душі і котрі примушували людей держатися гурту, щоб захиститись від лиха, і сьогочасне – з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляє людей забувати про гурт, думати тільки про себе, а декого і йти проти свого ж таки брата». Існування розбрату між селянством, малодушність щодо спільної солідарної дії, корисливий егоїзм втілено в образові Марини («Лихо давнє й сьогочасне»), колишньої панської коханки, тепер – ключниці в управителя, здатної прогнати геть усіх тих, хто колись її рятував, не видавав гнівній панії.

Трагічною є доля селянина Федора Нужди («За водою»). Для хворого сина, котрого, ради заробітків, змушений по цілих днях залишати без свого догляду, він, за порадою знахарки, рішається наловити раків. Але всі водойми уже перебувають в оренді нових власників. Змушений виконувати свій задум крадучись, Федір тоне. Смерть його, проте, не розжалоблює багатіїв. І пан, і орендар Лейба, і сільський піп глумляться над честю злидаря, тіло якого, із затиснутим у руці раком, наступного дня було виловлено з води…

Ця промовиста деталь, як і опис самого епізоду (ловіння раків) – не єдина художня знахідка прозаїка (варто зазначити, що в основі її лежить бувальщина, свого часу оброблена молодшим братом письменника Георгієм у поемі «Рибалка-злодій», на високий мистецький рівень цю подробицю підносить саме Панас Мирний).

Звертає на себе увагу й розкриття душевного стану героя через його монолог, «думки вголос» (п’яного Федора, панського «кума» з повісті «Лихо давнє й сьогочасне», якому душевно непосильним є таке «кумування»), що може розглядатись як попередництво «стефаниківської» манери змалювання характеру. У цій же повісті цікавим явищем постає персоніфікація і, зрештою, міфологізація небаченої в селі сільськогосподарської машини – у свідомості селян, з їх емоційним до неї ставленням (машина забирає у них можливість заробітку), що проникливо підмічено й художньо підсилено автором.

Помітним у доробку Панаса Мирного є невеликий твір «Серед степів» (1885, 1898, надр. 1903), що з однаковим правом може бути жанрово пойменований як нарисом, так і своєрідним «настроєвим» оповіданням. Часові виміри, які охоплені викладом, – «день у дорозі» (первісна назва твору). В одну художню цілість автор поєднує виразні пейзажні замальовки степу, опис нескладних вчинків двох подорожніх – героя та візника Якима, філософічні роздуми героя над життям степівників, найгостріший імпульс яким подають «тини та загороди», ознаки егоїстичних власницьких інтересів. Відрадний настрій героя, що спостерігає красу українського степу, підточує невідступна думка про тих, кому не знаходиться місця серед розкішного степового роздолля, – про переселенців. Саме їх стрічають подорожні, до них не проти пристати й супутник героя, також битий нуждою…

Нечисленними є гумористичні прозові твори Панаса Мирного. Їх усього два – оповідання «Лови» (1883, надр. 1887) та «Дурниця» (1909), проте вони належать до кращих зразків цього жанру в українській прозі. Порівняно з творами І. Нечуя-Левицького, де основне комічне навантаження припадає на репліки персонажів та авторську характеристику останніх, гумор Панаса Мирного більш стриманий (але при цьому й соціально гостріший), це гумор анекдотичних ситуацій, в які потрапляють персонажі. Жандармський пристав, шукаючи небезпечного злочинця, що, за відомостями, з’явився у місті, бере штурмом кімнату готелю, в якій виявляє заїжджого офіцера та… власну дружину («Лови»). В другому оповіданні – простуватий стражник легко розгадує конспіративний маневр сільського політикана-любителя: витягує з-під стріхи заховане там записане на папері звернення, з трудом читає та, оцінивши його як «дурницю», пускає на самокрутки. Комічну ситуацію посилює й образ станового, котрий одного вечора братається з героєм-оповідачем, а наступного – робить у нього трус по всій формі.

Значну частину творчої спадщини Панаса Мирного становить так звана «незавершена проза» (у семитомному Зібранні творів – повних два томи). Цей масив, переконливо розкриваючи «стихійний», конкретно-предметний тип художнього мислення прозаїка, дає уявлення й про безнастанну роботу його уяви, яка і в умовах гострого дефіциту вільного часу вимагала від нього бути зафіксованою на папері. Накидані в чорновиках (подеколи й переписані начисто) більші чи менші повістувальні шматки, десятки персонажів, окреслених зримо чи тільки штрихами, їх монологи й діалоги, незчисленні ситуації, що снувались у фантазії письменника, працюють на розширення окремих сторін художнього світу його прози, вияскравлюють додаткові її можливості. «Повчальним, – писав О. Білецький, – є цей архів, майстерня видатного художника, де величезні полотна оточені значною кількістю етюдів, не раз тільки розпочатих і кинутих, почасти вже доведених до ступеня високої майстерності».