Kitobdan sitatalar «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні перейти, ні переїхати — хіба засипати. Та хіба можна засипати у рік, у десять, у двадцять років яругу, котрий копався не десятки, а цілі сотні літ?. По один бік яру стояли потомки старшини козацької; стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна — були між ними ляхи й недбляшки, були москалі й московські недоломки, були й осиротілі діти Юди, котрі, замість свого зруйнованого царства, на чужій землі завели нове царство; тут можна було зустріти нетрохи полупанків, котрі з дігтярів, чумаків, крамарів, прикажчиків повиводили своїх дітей в «люди», поначіпляли на плечі з мідними ґудзями мундири, а на голови понадівали картузи з зірочками. Усе то була ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками. Тепер вона стояла і, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зозла на другий бік яру, де потомки козачі копалися в сирій землі, понівечені, зубожені, темні — якісь каліки, а не люди, без пам'яті про славну бувальщину дідів своїх, котрі добували кров'ю «славу та волю», без пам'яті про самих себе, з страшною злістю у гарячім серці, з палкими на устах прокльонами, котрі вони посилали на той бік. Здається, якби не глибокий яр, одна б ватага кинулась на другу — і полилася б річка чорної крові, потопила б правого й винуватого. Заслані полудою очі під ту страшну різанину не розгляділи б, де свій, де чужий, — кров би лилася, трупи б тліли та ситили й без того ситу землю. Оже, дяка богові, цього не сталося. Зате — скільки воно задало страху тим, котрих колись трепетало все, що їм підверталося на очі!