Kitobni o'qish: «Сід»

Дійові особи

Дон Фернандо – перший король у Кастілії.

Донна Уррака – інфанта кастільська.

Дон Дієго – батько дон Родріго.

Дон Гомес – граф де Гормас, Хіменин батько.

Xімена – дочка дон Гомесова.

Дон Родріго – коханий Хіменин.

Дон Санчо – закоханий у Хімену.

Дон Аріас, Дон Алонсо – дворяни кастільські.

Леонора – вихователька інфанти.

Ельвіра – вихователька Хімени.

Паж інфантин.

Діється в Севільї.

Акт перший

Сцена І

Хімена, Ельвіра.

Xімена

 
Направду батько мій так говорив, Ельвіро?
Чи все сказала ти мені поважно й щиро?
 

Ельвіра

 
Сама у захваті від графових я слів:
Таку Родрігові шанобу він явив,
Що може в парі стать до вашої любові.
На шлюб дозволити, повірте, він готовий!
 

Xімена

 
О, ще раз це скажи! Я хочу знати все!
Бажаю звірити, чи справді принесе
Майбутній день мені те щастя пожадане!
Не знав впину той, хто до розмови стане
Про мрії любосні і здійснення тих мрій!
Не скажеш більше ти, ніж пал говорить мій.
Що він повів тобі? Які ознаки кажуть.
Що не на Санчо він, а на Родріго важить?
Чи не відкрила ти йому без сорома.
Кого я вибрала між ними між двома?
 

Ельвіра

 
Ні: я запевнила, що з ними обома ви
Зовсім однакові, і кожен мав право
Ждать і щасливого й сумного рішенця, —
А ви звіряєтесь на розказ від отця.
Він вельми втішився від послуху такого —
Це на обличчі враз я прочитала в нього.
Коли ж бажаєте, я знов переповім
Слова, що кинув він за хвилю перед цим:
«Так – з нею під вінець обидва гідні стати,
Шляхетні лицарі, хоробрі та завзяті.
Ще молоді вони, – а світиться в очах
Чеснота пращурів, уславлена в віках.
А надто я злюбив Родріго. В кожній рисі
Ознаки мужності у нього розлилися,
І стільки рід його героїв славних мав,
Що серед лаврів він родився і зростав.
Старий отець його життя прожив велике,
Не знавши подвигам ні міри, ані ліку;
Ті зморшки, що тепер у нього на чолі.
Нам свідчать, чим він був для рідної землі.
У сина ж батькову я вдачу відчуваю —
І зятя кращого для себе не бажаю».
На раду кваплячись, він більше не хотів
Ні часу гаяти, ні марнувати слів, —
Та досить і того: без довгого вагання
Далося графові гіднішого обрання.
Сьогодні маємо почути новину —
Кому віддасть король пошану голосну,
За вихователя наставивши до сина.
Та певні всі, що граф – щаслива та людина:
Він над усіх узяв і мав осягти
Без перебійників високої мети.
Родріго від отця дістав нехибне слово,
Що нині стане той із графом до розмови
І справу поведе одверто й навпростець.
Ну, от і маєте! Хіба ж сумний кінець?
 

Xімена

 
А серце все-таки стискається від болю,
Якусь віщуючи біду мені й недолю.
Одна хвилинка нам зламати може путь
І щастя радісне в нещастя обернуть!
 

Ельвіра

 
Пощо тривожитись примарами пустими!
 

Xімена

 
Що має статися – хай станеться! Ходімо.
 

Сцена II

Інфанта, Леонора, паж.

Інфанта

(до пажа)

 
Хімену йди поклич. Спізнилася вона,
Залінувалася – і з того я сумна.
 

Паж виходить.

Леонора

 
Одно цікавить вас і порива питання —
Як розвивається і йде у них кохання.
 

Інфанта

 
Нема що дивувать: адже любові лук.
Що серце зранив їй, з моїх узято рук;
Родріго милий став і любий для Хімени,
Сам покохав її – усе це через мене.
Так спрямувавши їх на щастя вірну путь,
Я хочу бачити, – коли ж вони прийдуть?
 

Леонора

 
Тим часом із журби, з глибокої печалі
Ви, пані, в’янете і сохнете дедалі;
Невже ж ті почуття, що їм готують рай,
Для серця вашого тяжкий несуть одчай?
Чому, цікавлячись так пильно їх коханням,
Самі таємним ви палаєте стражданням?
Та надто сміливо взялася я питать…
 

Інфанта

 
Найтяжчі почуття, що мусимо ховать!
То знай же, знай, яке мене спіткало горе,
І мужності моїй дивуйся, Леоноро!
Любов, страшний тиран, не відає жалю:
Родріго зрікшися, Родріго я люблю.
 

Леонора

 
Його ви любите…
 

Інфанта

 
Послухай, як у мене.
Почувши це ім’я, забилося шалено
Те серце, що його він, гордий, переміг!
 

Леонора

 
Принцесо! Не візьміть за зло порад моїх
І на докори ці не гнівайтесь правдиві.
Згадайте, хто єсте! Як зважитись могли ви
Забуть високий сан і рід високий свій!
Та що б сказав король! Кастілії усій
Якого б завдали тяжкого ви удару!
 

Інфанта

 
Ні! краще я прийму щонайстрашнішу кару,
Аніж неславого ім’я своє пов’ю!
На мову я гірку відповіла б твого.
Що мужні вчинки лиш та подвиги високі
У серці гордому тривожать гордий спокій —
І оправдань найшла б, якби шукала їх.
Багато в прикладах і споминах людських.
Але покликання своє я пам’ятаю
І – хоч нечуваним душа огнем палає —
Ще більшим полум’ям у ній сіяє честь.
Єдино гідний шлях для королівни єсть —
Лиш вінценосцеві свою подати руку.
Тому, щоб побороть пекучу в ніжну муку,
я те, чого сама узяти не могла,
Той скарб заказаний Хімені віддала,
Огонь збудила в них, щоб потушити власний.
Тож не дивуй тепер, не докоряй нещасній,
Що шлюбу їхнього нетерпеливо жде!
в йому душа моя рятунок свій найде:
Кохання згасне там, де одцвіла надія,
Огонь без палива померкне і дотліє!
Хай буде боляче – зате кінець один:
Коли дружиною назве Хімену він —
Для сподівань моїх то буде час загину.
Зате врятується мій ум під ту хвилину.
Тим часом мучуся і сохну від жалю:
Родріго вільний ще – і я його люблю;
Бажаю втратити – і втратити боюся, —
І звідси та журба, що день і ніч журюся.
За тим зітхаю я, що кинула сама,
І сум пече мене, і розпач обійма.
Немов душа мені розбилася надвоє:
В ній розум світиться високою метою,
А серце – пристрастю шаленою кипить.
Той пожаданий шлюб і тішить, і гнітить,
І радощі несе, що краще б їх не знати…
В любові й гордості є чарів так багато.
Що чи піде, чи ні Родріго під вінець,
А тільки смерть мені жаданий дасть кінець.
 

Леонора

 
Не маю вже чого, принцесо, я казати.
Лиш можу з вами вдвох печалиться й зітхати!
Вам докоряла я – тепер жалію вас!
Та як боролися з коханням ви весь час.
Чесноту гордую за певну взявши зброю, —
То в ній і забуття шукайте, і спокою,
І щирі до небес мольби свої пошліть:
Від муки вас господь окриє й захистить;
За мужність – ласкою правдивою пригріє.
 

Інфанта

 
Надії стратити – одна моя надія!
 

Паж

(увіходить)

 
З наказу вашого Хімена прибула.
 

Інфанта

(до Леонори)

 
Піди зустрінь її!
 

Леонора

 
Вам, пані, перейшла
Охота бачитись?..
 

Інфанта

 
Я вийду, Леоноро,
Лиш заспокоюсь.
Моє незглибне горе,
О небо правеє, розвій і погаси,
І в груди змучені спочинок принеси!
У щасті іншої свойого я шукаю.