Kitobni o'qish: «Портрет Доріана Ґрея»

Оскар Вайлд в тіні та світлі парадоксів

Кажуть, що легше вже уявити людину із зайвою, чужою тінню (особливо представникам посттоталітарного світу, котрим ще впам’ятку вчорашня реальність: ступнеш крок, як уже чуєш два кроки за собою), аніж людину без тіні, яку вигадав німецький письменник Адальберт фон Шаміссо. Коли ж цей образ розкрити, то виявиться, що зовсім не важко уявити і друге. Бо тінь – не тільки щось зовнішнє і відтак ніби другорядне: це й символ істотного внутрішнього складника людини – тих морально-етичних, соціальних та естетичних елементів, без яких людська особистість втрачає цілісність і перетворюється на просто біологічну одиницю з від’ємним духовним значенням. Тож незмірна наша вдячність вселюдському мистецтву, що справіку безнастанно нагадує нам, як це важливо – жити не вичавкою душі, а повною мірою життя або смерті. Так, і смерті, бо це теж один з актів життя, і лише після скону можна остаточно сказати про людину, чого було варте її життя.

Ця одвічна проблема роздвоєння людської особистості знайшла своє втілення у кращих творах Оскальда Вайлда – і в трагедійному по суті романі «Портрет Доріана Ґрея», і в комедійних п’єсах «Віяло леді Віндермір» та «Як важливо бути поважним». Але щоб спромогтись писати про це, автор мусив значною мірою пережити в самому собі безоглядну тягу до краси й насолод аж до відкидання будь-яких етичних приписів, відіграти роль нестримного дотепника й блискучого іроніста в аристократичних салонах британської столиці (і поза нею також) і навіть пророче передбачити власну духовну кризу й розплату за свою спотворену душу.

«Бути природним – це тільки поза»¹ – любив повторювати Оскар Вайлд. Однак якщо кров і плоть суспільну просякло лицемірство, то зрозуміло, що якраз воно стало нормою, а щирість, природність мусять виглядати на дивацтво й позу. Сам Вайлд, хоч який чесний із собою, був неприродний (у житті), і в цьому полягала його поза. Зробити самого себе мистецьким витвором було вже в юнацьких мріях Оскара: в цій позі йому бачилася позірна «естетизація життя».

Народився він у Дубліні, Ірландія, 1854 року (декотрі англомовні джерела подають іншу дату – 1856 рік) в національно свідомій родині: мати його, поетеса й публіцистка, відверто закликала до боротьби за визволення батьківщини від британського панування, а батько, лікар-окуліст, був ще й дослідником ірландських етнографічних та архітектурних пам’яток. Хлопець змалку вирізнявся непересічною пам’яттю, любов’ю до книжок і замилуванням в гарних речах, що оточують побут людини. Навчався він у дублінському Трініті-коледжі та в Мадлен-коледжі престижного Оксфордського університету. Добре опанував латинську й грецьку мови, захопився античністю (завдяки ще двом юнацьким подорожам до Греції та Риму). В університеті Оскар перейнявся поглядами свого викладача і письменника та мислителя Джона Раскіна, що із запалом біблійного пророка обстоював правду й етичну чистоту мистецтва. Але невдовзі мистецька думка його зверне в інший бік, бо «як на нас, – скаже він, – закони мистецтва не збігаються із законами моралі».

Закінчивши Мадлен-коледж (1878), Оскар Вайлд жваво заходився охудожнювати свою зовнішність. Це було і продовженням університетської ексцентричності, і засобом самореклами («Найбільша праця уяви для митця – створити перше самого себе, а тоді вже свою публіку», – мовляв Оскар). Оксамитовий піджак, бриджі, вільна сорочка з відкладним комірцем, незвичайної барви краватка, пов’язана бантом, часто лілея в руках, довге волосся, чисто виголене обличчя – таким бачимо його на портреті. На устах у юнака іронічних усміх – де ж пак, філістери набираються нахабства провадити про речі, на яких нітрохи не розуміються! До того й високим зростом цей молодик вирізнявся, широкими плечима та кремезною статурою – бувши з вигляду не так естет, як атлет, – отже, увагу приверталося (що й слід було довести). Та ще й увагу, в певний бік спрямовану. Бо присвоїв Оскар Вайлд собі титул «професора естетики», а в очах пересічного обивателя слово «естетика» було принаймні підозріле: норми ж громадської цнотливості в Англії часів королеви Вікторії сягали так високо, що дехто у своїй бібліотеці переміщував твори письменниць – тобто авторів-жінок – на окремі полички! Але вже через кілька років надмірності в костюмі здебільшого було відкинуто, як і довге волосся, хоч загалом прояви екстравагантності тривали далі – у проведенні шлюбної процедури (1884 р.), у використанні власної дружини за манекена для випробування

Оскарових одіжних нововведень, в обставі помешкання унікальними картинами, килимами, порцеляною тощо. З Вайлда був добрий знавець наїдків та напоїв – під впливом його формувалися не тільки англійські моди, але й кухня, хоч сам він ні тим, ні тим не зловживав. Для значної частини аристократичного Лондона він став немов своєрідним arbiter elegantiarum і уславився як неперевершено дотепний співрозмовник. Лондонські салони жили еманацією чарівної постаті цього «апостола естетизму». І ніколи не бракувало йому ворогів: там, де для Оскара був чистий дотеп, для інших було вражене честолюбство. Він зробився героєм (не обов’язково карикатурним) десятків віршів, оперет і романів. Крихтами зі столу Вайлдової дотепності – за принципом «Вайлд плюс водичка» – живилася не одна літературна кар’єра.

Першою його письменницькою продукцією – ще в роки навчання – були вірші, видані 1881 року у книжці «Поезія».

У 1882 році Вайлд здійснює тривалу поїздку до США й Канади, де виступає з лекціями на мистецькі теми, невдало пропагує свої перші драматургічні спроби й силкується епатувати заокеанську публіку, якій було далекувато до ідей західноєвропейського модерну… А повернувшись до Англії, він редагує журнал «Жіночий світ» (1887—89), пише багато рецензій, статей та есеїв (зокрема програмових, зібраних у книжці «Задуми», 1891), видає збірки казок «Щасливий принц» (1888) і «Гранатова хатина», роман «Портрет Доріана Ґрея» і збірник оповідань «Злочин лорда Артура Севіля» (всі три книжки 1891 року).

З появою комедій – «Віяло леді Віндермір», «Жінка, не варта уваги», «Ідеальний чоловік» та «Як важливо бути поважним», поставлених у 1892—95 роках, – приходить слава і з нею багатство. Частково, очевидно, і матеріальним статкам слід завдячувати, що над життям Вайлда зависають хмари. Про нього ширяться непевні поголоски, популярність його в лондонському світі підупадає, вже не всюди його приймають… Незвичайна допитливість, якийсь гарячковий перестрах, щоб, не дай Боже, «не добрати міри життя», спонукували Вайлда зазирати до найпохмуріших шпарин, до всього невідомого, суперечливого, неприродного – чисто розумові свої побудови він не втримав у самій теорії. Коли друзі казали йому бути обережнішим, Оскар відповідав, що не може, бо це означало б відступити, а йому треба скільки змога йти вперед – він свідомо «залицявся до нещастя». Відтак – 1895 року суд за сексуальні збочення і дворічне ув’язнення.

У тюремній камері Вайлд написав разючий сповідний доку-мент-послання до близької колись особи, знаний під назвою «De profundis» – «З глибини» (точніша його назва «Epistola: in Carcere et Vinculis» – «Послання: у в’язниці й кайданах»); спершу цей твір був виданий фрагментарно, а повністю лише в 1962 році. Показово, між іншим, що Вайлд, цей, за словами Бернард Шоу, «найірландськіший з ірландців», котрий уникав безпосередньо ірландської тематики, тут мимохіть засвідчив повернення до невільницької національної традиції: багато які з відомих борців за незалеж- ність Ірландії саме завдяки тюремним спогадам залишилися живими в пам’яті подальших поколінь.

У своїй сповіді, що є почасти і морально-етичним трактатом, Вайлд так розповів про власне сходження «до глибин»: «Втомлений перебуванням на високостях, я свідомо зійшов у безодню в пошуках нових відчуттів. Чим парадокс був для мене в царині думки, тим зіпсутість стала для мене в царині пристрасті… Я брав насолоду, де мені було до вподоби, і йшов далі… Я зійшов на те, аби насолода уярмила мене. Я скінчив жахливою ганьбою». На самому Вайлді, на його позі стосовно псевдоелітарного фарисейства, не справдився його ж таки парадокс: «Моральність, власне, тільки поза щодо людей, нам не симпатичних».

Мало не середньовічний режим і надсадна праця в каторжній тюрмі завдали неабиякої травми такій тонко зорганізованій особистості, як Вайлд, хай там він і свідомо прагнув трагедійної кульмінації: «Життєвий шлях генія був би недокінчений і безглуздий без трагедії під кінець: хто живе повною мірою, мусить бути розіп’ятий», – трохи позірно заявляв Вайлд. Але власне страждання виявилося для нього містком до душ і сердець людей, життя яких не знало сонця. Йому відкрилася краса співчуття вселюдського, співчуття і в щасті, і в горі: «Співчуття – найвеличніше й найпрекрасніше почуття у світі» (це – пізній Вайлд). Отож і з цього боку вимушений дворічний аскетизм благодійно вплинув на письменника. Правда, він і не пробував стати спиною до себе колишнього: краса через насолоду, краса через страждання – ось такою несхибно послідовною уявлялася йому власна духовна еволюція, збагачена досвідом в’язниці.

Та проте він вийшов на поріг нового етапу своєї творчості, синтез «затіненої половини саду» з «освітленою сонцем» (слова з «Ое ртоїипЛз») обіцяв, може, непересічні відкриття в мистецтві, якби… Якби ж то суспільство простягло бодай символічну руку допомоги йому як художникові! Але зестетизовані міщани, що створили були культ Вайлдові, скоро стався суд, позрікалися його: «Нація мореплавців та спортсменів, річ природна, досягла досконалості в двох споріднених мистецтвах – в умінні втікати з потопельного судна і бити лежачого», – гірко зауважував з цього приводу Річард Олдінґтон. П’єси Вайлда після засуду автора зникли зі сцени, з книжок його влаштовано автодафе, згадувати його ім’я в аристократичних салонах Лондона на довгі літа стало ознакою поганого тону. А по виході з ув’язнення він змушений був піти на доброхітне вигнання і оселитись у Франції під прибраним ім’ям, терпіти матеріальну скруту і чи не більшу – скруту духовну, бо дуже мало зосталося щирих друзів, і потроху пригасати, тепер ще й здоров’ям підупалий.

При кінці своїх в’язничних буднів Вайлд сподівально зазначав, що тепер у його творчості «має з’явитись… якась нова естетична гідність». Однак реально ті сподівання втілились тільки у «Баладі Редінзької тюрми», надрукованій анонімно 1898 р. На запитання, чому він не пише, опинившись на волі, його відповідь була така: «Я писав, коли не знав життя; тепер, коли я знаю, що таке життя, я не маю що писати. Життя не можна писати, життя можна тільки жити».

Помер Оскар Вайлд 1900 року в Парижі – за місяць до настання нового сторіччя.

Вершина проповідуваного Вайлдом естетизму і водночас великої мистецької сили заперечення декадентських крайнощів цієї естетичної концепції – роман «Портрет Доріана Ґрея». Фантастичний рушій романного сюжету – портрет головного героя. Спромігшися з портретової ласки на вічну молодість, спокушений чарами філософії «нового гедонізму», що його проповідує лорд Генрі Воттон, з яким Доріан познайомився в майстерні художника Безіла Голдворда, – юнак віддається в житті самим насолодам, тягар моральної відповідальності перекладаючи на свого портрета. Зухвало-егоїстичні парадокси лорда Генрі, зневага його до всякої вульгарності (до якої він залучає і співчуття та страждання вкупі з бридотою), культ молодості, краси й насолоди, що не знає морального стриму, – стають і Доріановою філософією. Жадливий до розкошів і нових незвичних вражень, він свій дім обставляє з великою пишнотою, колекціонує старовинні гобелени й рідкісні парфуми, коштовне каміння й екзотичні музичні інструменти, вчащає до різних пригонів і вдається до потайних пристрастей, запропащує не одне чуже життя, не зупиняється навіть перед убивством свого друга-митця… Але, пустившися морального берега, він пускається й тієї сили, що не дає людині потонути: знудженість життям, духовне спустошення – то тільки перші признаки заплати. Руйнівні збудники, що діяли всередині Доріана, у нього в душі, знищують кінець кінцем і його тіло, коли він добиває в образі портрета решту свого «я». В житті його шалька терезів занадто різко хилилася в один бік – «золота рівновага» настала лише зі смертю.

Безперечною є як певна заданість характерів у романі, оскільки рух 'їхній більше «від автора», так і його жанровий «протеїзм» – наявність елементів і романтичної фантастики, і психологічної драми, і детективу, і світської комедії. Отож реалістичним у повному розумінні цього слова цей твір не назвеш. Проте деяка умовність постаті головного героя не уймає йому психологічної правдоподібності – люди з чисто мистецьким темпераментом більш ніж хто можуть підтвердити реальність закладеного в романі конфлікту (настільки реального, що він реалізувався в житті самого автора). Заразом ця, сказати б, зумовленість робить прозорішою філософську символіку образу Доріана. Причому, почавши із заперечення моралі в мистецтві, закінчив письменник запереченням її заперечення. Ба навіть чимось поважнішим: визнанням того, що мистецтво – це, власне, найвища совість людська, непідкупна і незнищенна.

Розбіжностей у критичних оцінках «Портрета…» після його появи не бракувало відразу (звідси Вайлдове: « Суперечки з приводу мистецького твору свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний» – у передмові до книжкової публікації роману), як не бракувало їх і пізніше. Щоправда, з яких двохсот перших рецензентів переважна більшість виявила рідкісну одностайність: у творі знаходжено «гидомирний сморід морального й духовного розкладу»; авторові закидувано хизування ерудицією, псевдонауковість, надмірну озлобленість і тому подібне; дехто без жарту радив йому перекинутись на кравецтво, аніж таке писати, і лише поодинокі критики добачили в романі «високоморальну тенденцію».

Тим часом автор, і собі устрявши до газетної суперечки, так сказав про свій роман: «Справжня мораль цього твору полягає в тому, що всяке надужиття, так само, як і самозреченість, тягне за собою покару. Тобто, – конкретизує думку Вайлд, – художник, Безіл Голворд, надмір обожнюючи фізичну вроду, як це робить більшість художників, помирає від руки того, в чиїй душі він породив страхітливу й безтямну марнославність. Доріан Ґрей, живучи в самих тільки чуттєвих насолодах, пробує вбити сумління і в цю мить убиває самого себе. Лорд Генрі Воттон намагається бути тільки спостерігачем у житті і під кінець виявляє, що ті, хто уникає битви, ще глибше зранені, аніж ті, хто бере в ній участь».

Роман Вайлда дає надзвичайно цікавий матеріал для роздумів про пророчу й надлюдську (хоч вона й від людини) силу мистецтва. Великі майстри слова не раз були трагічними «самопророками»: Джек Лондон явив у романі «Мартін Іден» візію загибелі себе самого як людини в тенетах нерозв’язних суперечностей, і так само й Вайлд у «Портреті Доріана Ґрея», – якщо обмежитись лише двома прикладами. Людині вільно теоретизувати, але мистецтво має спромогу відтинати від тих умоглядних теоретизувань усе наносне, минуще й хибне. Найголовніший урок Вайлда полягає в тому, що людина не може загравати ані з мистецтвом, ані з життям. Урок цей і для вайлдів, і для ґреїв, будь-коли й будь-де сущих.

Тим-то у зблисках дотепів філософського речника роману, лорда Генрі, не слід бачити лишень «орхідейне», привабне зокола, а отруйне вмістом, чи простий словесний феєрверк. Бо чимало тут і від заперечення тих викривлених здобутків новочасної цивілізації, що зводилися до фізичного ожиріння та духовного злочинства (писав же Вайлд: «Коли приватну власність скасують, не буде ні причини для злочинів, ні потреби в них – вони перестануть існувати». Наївняк-утопіст, він і не уявляв, що постануть такі ситуації, коли скасуванням приватної власності назвуть піднесення її до рангу державно-монопольної і тим самим устократ посилять суспільну зумовленість злочинності!).

В романі Вайлд уповні розкрився як блискучий оповідач, віртуозний майстер переливати гру парадоксальної часто-густо думки у дзвінке слово. Хоча й помітний тут добір і аж перебір лексики, у повному напрямку скерованої, з балансуванням на суперлативах (слово beautiful – прекрасний – та з десяток синонімів до нього він вживає до 400 разів!) – все-таки це частковість. Переважає в мові роману простота й невимушеність викладу, що йде від препильної уваги до форми, до звукопису слова, до розподілу інтонаційних акцентів, до ритміки, щоб ніщо не базувалося на самодіяльній стихії.

Як на обсязі, так і на стилі Вайлдового роману позначились тенденції французької романістики: перед ним в англійській прозі мало хто був такий нещадний до неощадності вислову. І коли часами Вайлд легкодумно здавався на описовість, зокрема «побі-лямистецьких» речей, то це теж було від французів, тільки «про-каженно-декадентських» (мовивши голосом одного праведного британського газетяра), таких, як Жоріс-Карл Гюїсманс – письменник талановитий, але дуже суперечливий у своїх мистецьких знахідках.

«Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво», – сказано в авторській передмові до роману Вайлда. Менш за все це стосовне самого «Портрета…». А може, навіть саме завдяки такому потужному струменеві автобіографізму в романі Вайлдові й пощастило дати нове життя цій давній ідеї продажу людиною душі заради вічної молодості. Його роман – і сповідь, і саморозплата. І, мабуть, якраз цей дух приреченості, ця щира суб’єктивність надають творові художньої оригінальності та достовірності. Твір Вайлда, попри всю свою химерність, підлягає тим самим непорушним законам, що й історія хвороби, тільки викладена не науковими термінами, а мистецькими. Не дивно, отже, що для багатьох новочас-них психологів роман цей править за ілюстрацію генези та єства сумління (втіленого в портреті Доріана).

Притому автобіографічний елемент не виключає покревнос-ті «Портрета…» з літературними своїми предками. Майстерність імітувати ніколи не зраджувала Вайлда – можна навести не одне місце з роману, що в більш чи менш перефразованому вигляді повторює десь колись уже чуте, в тому числі й від нього самого. Так, визначаючи гобелени, як північні фрески, він повторює англійського письменника й художника Вільяма Моріса; в передмові до роману варіює думки з листів Ґюстава Флобера; описуючи художникову робітню, відштовхується від аналогічного опису на початку Мопассанового роману «Сильна, як смерть»; подекуди позичає окремі деталі зі свого ж таки оповідання «Злочин лорда Артура Севіля» або перефразовує парадокси з власних мистецтвознавчих діалогічних есеїв. Цілком слушно цю особливість письменницької вдачі Вайлда схарактеризував французький прозаїк Робер Мерль: «Вайлд ані луна, ані відбиття життя. Він луна луни, відбиття відбиття». Але нам зараз ідеться про джерела, що загальніше вплинули на Вайлдів роман.

Імовірним – хоч, очевидно, несвідомим – відправним поштовхом для Вайлда при створенні сюжету стала «Шагренева шкіра» Оноре де Бальзака. Коли Вайлдові зауважено на схожість двох романів, він відповів: «Пишучи, я зовсім не думав про Бальзака. Звісно, подібність річ прикра, але нічим не зарадиш. Не перероблятиму я свого роману через те, що якийсь недійшлий самовбивця отруював собі життя шматком ослячої шкіри. Треба зовсім не мати уяви, щоб не відчути, наскільки живіший, тонший, яскравіший і правдивіший мій роман». Так сказав Вайлд, – та жарти жартами, а сподіваність неможливого чуда завжди жила в ньому і безвідносно до книжок, чи то Бальзака, чи майстрів чорної магії. В усякому разі, він вміло створював такий «сподівальницький» ореол навколо власного імені, як ось і тоді, коли пустив в обіг чутку про своє знайомство з художником на ім’я Безіл Ворд. Мовляв, часто буваючи в робітні цього художника, який малював портрет вродливого юнака, Вайлд розважав натурника своєю розмовою, що, звісна річ, було до вподоби й Вордові. По закінченні портрета Вайлд сказав буцімто: «Який жаль, що таке миле створіння мусить старішати!» На що художник, погодившись, додав: «Чудово було б, якби він залишився назавжди таким точнісінько, як зараз, а натомість його портрет старішав і вкривався зморшками». І от нібито в пам’ять цій унісонності художникового слова з думками Вайлда – свого персонажа він і охрестив Безілом Гол-вордом (на цю легенду, переказану кількома біографами письменника, спокусився і автор даної статті, вперше пишучи при творчість Оскара Вайлда).

Щось заважив для появи Доріана і ірландський романтик Чарлз Метюрін, знаний Вайлдові як з літератури, так і з родинних переказів – його мати була троюрідною небогою цього письменника: знаменитий колись Метюрінів роман «Мелмот Блу-кач» (1820) – це соковито написана історія про угоду з дияволом заради продовженого життя. Називаються у зв’язку з Вайлдом ще імена Йогана Вольфґанга Ґете, Едґара По, Роберта-Луїса Сті-венсона тощо. Зауважено й іншого характеру впливи – творів, де герої в пошуках винятковості чи слави безоглядно поринають у пристрасті й насолоди. Це, зокрема, романи «Вівіан Рей» (1826— 1827) Бенджаміна Дізраелі, «Панна де Мопен» (1836) Теофіля Ґотьє, «Марій Епікуреєць» (1885) Вальтера Пейтера, «Навпаки» (1884) Ж.-К. Гюїсманса.

Герой цього останнього роману, молодий аристократ Дез-Есент, виснажений іпохондрією та спліном, переїздить з Парижа до свого маєтку у Фонтенеї і тут опоряджує собі дім «навпаки» – себто навпаки до загальноприйнятих, але в згоді з власними загострено естетськими смаками, відгородившися від цілого спротивілого йому світу. Кохався він у химерних рослинах, де природа виявляла свої найнеприродніші примхи, в парфумах, вважаючи, що насолоди запаху з мистецького погляду рівноцінні насолодам слуху чи зору; мав барильця напоїв різних видів, і розмаїті їх суміші гармонією своєю нагадували йому поліфонічність оркестру… А читачеві Вайлда все це нагадає ту книжку, що нею лорд Генрі «отруїв» Доріана. Адже цілу низку пасажів у XI розділі Вайлдового роману мало не повністю запозичено з Гюїсманса, хоч загалом твір про Доріана Ґрея незрівнянно живіший і, далебі, людськіший.

Верхи британського суспільства, добре знані Вайлдові, незле прислужилися йому і для комедійного жанру, де ту саму проблему двоїстості людського існування він висвітлює з належним гумором чи сатирою, коли герої співіснують зі своїми прихованими тінями (майже кожен з них має щось таке за плечима, з чим мусить критись) або ж легковажно збувають своє «безтінне» жи-воття, абстраговане від духовно-етичних клопотів. Так чи так, але існують вони розполовинено, і лише дехто з них скрашує собі це «вільне плавання» сплесками дотепно-парадоксальної афористики. Часом ці думки іронічні, виклично-подразливі, до-шкульно-пекучі, а то й просто грайливі; не раз ті самі думки в дещо відмінному варіанті звучать у різних творах Вайлда (слова лорда Генрі: «Єдиний засіб збутися спокуси – піддатись їй» – перефразовує лорд Дарлінґтон з комедії «Віяло леді Віндермір»: «Я можу протистояти всьому, крім спокуси»). Цей іскрометний афористичний розгул виносив на широколюдну авдиторію Вайл-дову епатажну мистецьку філософію і неабияк сприяв популярності, зокрема, його комедій і в кінці XIX сторіччя, і нині.

Як комедіограф, Вайлд вправно послуговувався багатьма випробуваними атрибутами традиційної – переважно французької – масової театральної продукції, коли ішлося про розгортання інтриги, характеристику персонажів тощо: загублена чи знайдена якась там річ, підкинута дитина, герой з прибраним ім’ям чи прихованою біографією і так далі. На цій підставі декотрі критики залічували Вайлдові комедійні твори до різновиду «комедій ситуації», але з не меншими підставами можна оцінювати їх і як серйозніші «комедії звичаїв» – жанру, що його Вайлд навіть якоюсь мірою реабілітував. Адже він піддав критиці чимало істотних аспектів суспільного життя Англії вікторіанської доби. Це жага багатства і корупція верхів («Гроші, гроші – будь-якою ціною!» – недвозначний вигук одного з комедійних персонажів Вайлда), снобізм і лицемірство, ханжество пуританських ортодоксів, викривлене розуміння подружніх обов’язків, підступність у товариських ніби взаєминах і блискавичне розчинення джентльменськості при загрозі майновому стану чи просуванню в кар’єрі. (Подивугідна, до речі, діалектика історії: Ірландія, завойована англійцями, по-мстилася переможцям у незвичний спосіб – дарувавши Англії цілу плеяду неперевершених сатириків від Джонатана Свіфта через Річарда Шерідана до Оскара Вайлда та Бернарда Шоу! Між іншим, Шоу якось назвав Вайлда «Мерріон-скверським снобом», натякаючи на його занглійщеність. Ірландський письменник Віль-ям Батлер Єйтс так зреагував на ці слова, дещо з іншого боку знаючи Вайлда: «Він не був ніяким снобом. Він був ірландцем, а Англія для ірландця – це далека чужина. Для Вайлда англійські аристократи були чимось таким, як багдадські вельможники». Маємо тут ще один посутній нюанс у непростих стосунках двох країн і двох менталітетів…)

Численні комічні алюзії та сатиричні пасажі в комедіях Вайлда не виключають і драматичних обставин, якими супроводжуються або й визначаються вчинки дійових осіб і які далеко не в усьому трансформуються в оптимістичні кінцівки. Це стосується і однієї з найкращих Вайлдових комедій – «Віяло леді Віндер-мір» (опублікованої 1893 р.).

В сюжеті тут визначальну роль відіграє віяло головної героїні: спершу це дорогий для неї подарунок від її благовірного; далі, випадково залишене у помешканні неодруженого чоловіка, воно стає чимось таким, що може знівечити життя кільком людям, а вкінці слугує виправдальним приводом для іншої героїні, місіс Ерлін, щоб іще раз побачитись із своєю дочкою і щоб уже зовсім несподівано вийти на шлюб з лордом Оґастесом. Але це життєствердне завершення досягається… ціною утаювання істини. Доброчесна леді Віндермір, вражена здогадною зрадою свого чоловіка після двохлітнього їхнього «закоханського» шлюбу, так і залишається в невіданні, ким доводиться їй місіс Ерлін, підозрювана нею чоловікова спокусниця. А чоловік її і мати – обоє пристають на це приховання правди, аби не завдавати молодій жінці душевної травми, яка могла б зле позначитись на родинному порозумінні й щасті. Це якраз притаманний парадоксальному мисленню Вайлда прийом, що не всяка (і не завжди) правда працює на добро.

Дещо інакше з комедією «Як важливо бути поважним» (опублікованою у скороченому варіанті 1899 р.²), інтригу якої побудовано на обігруванні омонімії англійського слова ernest (серйозний, поважний) і Ernest (чоловіче ім’я), та ще й залучено дещицю гротеску, буфонади й фарсу. Двоє великосвітських молодиків, Джек і Елджі – юні гравці життям і веселі авантюристи. Кожен з них, щоб вирватися із усталеного плину буденщини, придумав собі суб’єкта, до якого вони нібито мусять іноді вибиратись у гості – Елджі до вічного слабака містера Банбері у провінційній глушині, а Джек до молодшого свого брата Ернеста в Лондоні, і обидва у цих роз’їздах нібито самоіменуються Ернестами. Двоїстість їх не тільки в грі з іменами, а й у певному суголоссі їхніх освідчень перед дівчатами («на провінції» і в Лондоні) та рвійних жадань терміново вихреститись – звісно ж, обом на Ернестів, – та й взагалі в їхній поведінці. Плутанина з цими міфічними осо-бами-іменами вносить належне пожвавлення в розвиток комедійного сюжету.

Не бракує цій «несерйозній комедії» і блискучих сатиричних мазків: узяти хоча б сцени з дружиною лорда Брекнела, котра влаштовує «інквізиторський» (як сама каже) допит Джекові, чи прийнятний він кандидат на одруження з її дочкою Ґвендолен. Почувши на своє запитання про його знання відповідь Джека: «Нічого не знаю», леді Брекнел зауважує: «Мені приємно це чути. Я не схвалюю того, що порушує природне неуцтво».

Згодом та сама леді Брекнел обурено розпитує Джека вже про соціальне походження його вихованки Сесілі Кард’ю, з якою поза відомом цієї «тітоньки» взяв заручини її небіж Елджі, і вкрай неприхильно вислуховує Джекові пояснення. Але довідавшись від Джека про успадковані дівчиною «близько ста тридцяти тисяч фунтів у державних цінних паперах», вмить змінює думку про Сесілі: «Міс Кард ’ю виглядає на вельми привабливу юну леді, як я ближче придивляюсь до неї. У наш вік мало хто з дівчат має такі по-справжньому вартісні риси, які не тільки тривкі, а ще й зростають у часі».

Загалом «Як важливо бути поважним», ця «несерйозна комедія про серйозних людей», як не зовсім серйозно висловився про неї автор, – найрозважальніша і найвіртуозніша з комедій Вайлда. «Тут маємо перед собою щирий, природний гумор, який пливе враз з подіями немов бистрий потік шумливої води» (оцінка української дослідниці І. Федоренко, відомішої під іншим псевдонімом – Дарія Віконська). В цій комедії над усім торує парадоксальність, якою просякнуті смішливі дотепи й тострі критичні думки (і такі трапляються!) і в яку втятнуті актори й публіка. Недарма в цьому розкошуванні парадоксальних ситуацій декотрі літературознавці добачили проблиски майбутніх постреалістичних стилів дадаїзму і сюрреалізму…

Окремішнє місце в театральному доробку Вайлда посідає франкомовна одноактова тратедія «Саломея» (1893) на відомий біблійний сюжет. Тут письменник порушує, власне, ту саму проблему, що й у романі: абсолютизація пристрасті призводить до смерті коханото. Приваблює в цьому творі психологічно затост-рена характеристика тероїв, тонка майстерність у ритміко-мело-дійній ортанізації фрази з численними повторами й вишуканими порівняннями. В п’єсі впродовж усієї дії не тільки зберітається «єдність часу та місцевості, але й… єдність настрою, стротото, понурото, величавото» (думка Дарії Віконської).

Зовсім не схожа на все попереднє у Вайлда – втілена в карбовані строфи «Балада Редінзької тюрми». Глибоким трагізмом пройняти символічно-реалістичні образи поеми: навіть кохання, найчистіше людське почуття, і те під орудою золота, підступності та боятузтва. Над фатальністю попусту пристрастям тут, в останньому Вайлдовому творі, превалює щось нове: мотив співчуття. Героя засуджено до страти; інші в’язні, співчуваючи страчуваному, і самі співпереживають йото долю.

Творча спадщина Оскара Вайлда за понад сторічне своє існування знала періоди і пожвавлення до себе тромадськото інтересу, і певното спаду, безвідносного до її літературної вартості. В нашу добу розгонистого науково-технічного поступу (аж до водневих бомб і АЕС, коли невідомо, що страшніше), появи та краху десятків тоталітарних режимів і пов’язаного з цим знеособлення індивіда, зведеного до суто виконавського твинтика в суспільно-політичному механізмі, незмірно посилився контраст між досятненнями уречевленої цивілізації та відставанням духовної культури, загострилась, як ніколи, проблема злагодженого співіснування людини з технікою, природою і взаталі суспільством. За цих обставин об’єктивно зростає ватомість мистецтва, відповідальність йото за встановлення та підтримання тармоній-ної рівновати між двома крилами людськото щастя – прекрасним і корисним (хоч і як важко мистецтву домогтись бодай символічної пріоритетності супроти споживацького верховладдя). Тож цілком нормально, що у Вайлдові, ревному поборникові краси, ми бачимо свото союзника, коли обстоюємо цю гармонійну рівновагу. При одній нагоді Вайлд був зауважив: художня література колись може стати примиренцем двох суперних націй. Коли люди зробляться достатньо культурними, природно буде почути: «Ми не підемо воювати проти Франції, бо в неї чудова проза». Це напівжарт, але яке глибоке дно в ньому!