Kitobni o'qish: «Рубаї»

1

 
Цей гордий небосхил, байдужий лиходій,
Ще жодному із нас не підживляв надій:
Де знайде зігнуту під тягарем людину,
Іще один тягар він накидає їй.
 

2

 
Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,
Що вмерти мушу я, що строки в нас малі:
Того, що суджено, боятися не треба.
Боюсь неправедно прожити на землі.
 

3

 
    Як жалко, що мені, прихильнику вина,
    Дістався цей калам¹ і келія тісна!
    Ти висох молячись, а я в шинку промок.
    Зате для мокрого й геєна не страшна!
 

4

 
Коли єство моє ліпив Творець із глини,
Зарані відав він про всі мої провини.
Якщо від нього й гріх, чому мене він хоче
В день суду ввергнути в палаючі глибини?
 

5

 
Настало свято. Злих думок воно
                                   Немало зборе.
Підчаший ллє у піалу вино,
                                   Ясне й прозоре.
Намордник посту, молитов оброть
                                   Це свято зніме
Із тих ослів, що ждуть його давно…
                                   О горе, горе!
 

6

 
Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;
Є й під землею бик, що бачить не дається.
Хто ж оком розуму погляне, той помітить,
Що посередині табун ослів пасеться.
 

7

 
Недоброзичливість ніколи не могла
Узяти верх: до злих вертались їх діла.
Я зичу благ тобі – ти зла мені бажаєш:
Ти благ не діждешся, я не побачу зла!
 

8

 
Шукай людину скрізь: на бідному постої,
У закутку нужди і в пишному покої.
Одна душа жива за сто Кааб дорожча!
Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!
 

9

 
Коли у небуття і ймення наше кане,
Не згасне сонечко у небі полум’яне.
Нас не було, та світ не був від того гірший;
Він не погіршає й тоді, як нас не стане.
 

10

 
Хіба не дивно, що пани чиновні,
Самим собі нудні, хоч горді зовні,
До кожного, хто здирство зневажає,
Такого пишного презирства повні?
 

11

 
У кого кожний день в запасі півкоржа,
У кого свій садок і хата не чужа,
Хто в рабстві не родивсь і сам рабів не має,
У того світлий зір і радісна душа.
 

12

 
О світе! Знаєш сам, які твої діла!
Сидиш недвигою у башті гніту й зла!
Одним добро даєш, а іншим – лихо! Тільки
Це й знаєш ти, осел! Ні, гірший від осла!
 

13

 
О Доле! Бідний нам ти приділяєш пай!
Звільни ж мене з тенет, за ворога не май!
Якщо ти з дурнями й низькими накладаєш, —
Ну що ж, тоді й мене за йолопа вважай!
 

14

 
  Ті, що поклони б’ють, наслідують ослам,
  Бо служать шахраям, шахрайський возять крам.
  І найдивніше те, що під покровом віри
  Живуть кафірами² і продають іслам!
 

15

 
В Каабі, в капищах, – дух рабства і покори.
Співають рабству гімн церковні дзвони й хори,
Міхраби³, храми, хрест – та це ж усе ознаки
Терпіння рабського, його міцні підпори!
 

16

 
Ви думкою найвищого сягнули,
Про Всеблагого теревені гнули,
А в тайне прозирнути не змогли:
Налепеталися – й навік заснули.
 

17

 
Ви в себе всесвіту ввібрали силу
I судите про нього – з небосхилу,
А суть пізнавши – наче небосхил,
Сягаєте чолом земного пилу.
 

18

 
I юних, і старих – всіх поглинає час,
I невеликий нам дається днів запас.
Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,
Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас.
 

19

 
          Не буде рож – є колючки над яром;
          Погасне світло – вдовольнишся жаром;
          Не буде шейха й ханаки⁴ – ну що ж:
         Здобріємо дзвіницею й зуннаром⁵.
 

20

 
Ти з глини сам зліпив мене, о Боже!
Ти ковдру тчеш мені і стелиш ложе.
Ніхто у голову мені, крім тебе,
Ані добра, ні зла вписать не може!
 

21

 
Той, хто усмішку дав устам дитячим,
Хто темряву послав очам незрячим,
Нічого нам не дав! Та ми не плачем,
Бо тільки горе навкруги ми бачим.
 

22

 
Як жаль, що молодість безслідно протекла,
Що в ступі Неба нас потовчено до тла!
О горе, горенько! I оком не змигнувши,
У прах вернулися, покинувши діла!
 

23

 
Хоч гарні щоки й кучері я маю
І станом кипарис переважаю,
Але спитайте, нащо Майстер вічний
В земнім саду зростив мене? Не знаю.
 

24

 
Від хліба, що Творець нам посилає,
Ніхто й малої скибки не відкрає.
Тож не турбуйсь про те, що в тебе є,
I не турбуйсь про те, чого немає.
 

25

 
          Не бійсь, як серце я покину без керма:
         Воно – як океан, у нього меж нема.
         А суфій⁶ – глек вузький, пітьми по вінця
                                                                       повний:
         Дай крапельку йому – і вже він без ума!
 

26

 
Як жалко, що весна моя скінчилась
I книга юності навік закрилась!
Та пташечка, що молодістю зветься,
Звідкіль вона взялась? Куди поділась?
 

27

 
Якби мені до рук – скрижалі Долі,
Я розписав би їх по власній волі!
Із світу вигнав би всі смутки, болі,
Чолом небес досяг, не жив би долі!
 

28

 
Твій ворог – небеса коловоротні.
Без друзів ти, всі дні твої самотні.
Будь сам собою, не гадай про завтра,
В минуле не дивись, живи сьогодні!
 

29

 
Минають весни, зими пробігають,
Листочки книги нашої гортають.
Пий, не журись! I лікарі, крім хмелю,
Ніяких ліків од журби не знають.
 

30

 
Хай кожна мить, що в вічність промайне,
Тебе вщасливлює, бо головне,
Що нам дається тут, – життя: пильнуй же!
Як ти захочеш, так воно й мине.
 

31

 
Що глина гончарам? Не варт нічого!
Нікчемний прах! А розсудили б строго,
Вони б її не м’яли й не топтали:
Це прах батьків, хай мають жаль до нього!
 

32

 
Наказують: «Не пий, тепер у нас шабан!»
I знов: «Тепер раджаб, не заглядай у жбан!»
Ну що ж! Коли ці два для Бога та Пророка,
Ми надолужимо у місяць рамазан!
 

33

 
Чому, о небеса, у недотепи-скнари
Є лазня, млин і сад, є табуни й отари,
А праведному й корж нелегко дістається?
Не шани варті ви, а злого глуму й кари!
 

34

 
Не плач у злигоднях, ти ж не мале дитя;
Ті, що пішли від нас, пішли без вороття;
Із рук не випускай ні серця, ні коханки,
Будь завжди з келихом – і не марнуй життя!
 

35

 
Не ті тепер часи, щоб друзів добирати.
З людьми на відстані привчайся розмовляти.
До найвірнішого пригляньсь розумним оком —
I ворога в ньому зумієш розпізнати.
 

36

 
Що знаєш ти? Адже ти сам – ніщо!
Ти вітер, дим, і весь твій крам – ніщо!
З обох боків у тебе небуття,
Ти весь в ньому, ти й тут і там – ніщо!
 

37

 
Ми загубили все, що назбирали;
Нам кігті смерті серце роздирали;
Ніхто не повернувся з-за могили
Розповісти про тих, що змандрували.
 

38

 
             Вино й пихатому додолу шию гне,
             Вузли розв’язує, розплутує складне.
             Налий Іблісові⁷ – і він перед Адамом
             Дві тисячі разів чолом землі сягне.
 

39

 
Ти вродою б затьмить Джемшідів келих міг,
О чашнику! Кладу тобі життя до ніг.
Дрібненька курява, очей моїх відрада,
Встає роями сонць від підошов твоїх!
 

40

 
Що Небо виграло, вдихнувши в мене душу?
Коли піду я геть, що в світі я порушу?
Кого я не питав, ніхто не пояснив,
Чому я в світ прийшов,
                                   чому я зникнуть мушу.
 

41

 
Я не шукаю втіхи у вині,
Аж поки горе не наллє мені;
В чужу сільницю не вмочу я хліба,
Аж поки серце не спряжу в вогні.
 

42

 
          Я за Джемшідів трон і черепка не дам.
          Вино поживніше за страви Маріам⁸.
          Зітхання вранішнє з грудей п’яниці краще,
          Ніж довгі молитви, що мурмотів Адхам⁹.
 

43

 
До гончара недавно я забрів,
Що з глини й Бога б виліпить зумів.
Та бачив я (сліпий хіба не бачив),
Що він не глину мне, а прах батьків.