Kitobni o'qish: «Наші дракони вбивають нас»

ПЕРША ЧАСТИНА

ГЛАВА 1

Рудоволоса дівчина, немовби витанцьовуючи химерний танець, йшла по скелястому березі моря. Її сміх весняною повінню розливався по літньому вечорі й перегукувався з древніми горами. Її безтурботне волосся, в якому путався вітер, різко контрастувало зі строгими правильними рисами обличчя хлопця. Який проте також сп’янів від свіжості та щирості цього вечора і, забувши все на світі, побіг на зустріч пінистим хвилям, що здавалось бились в істериці, слід за Уляною.

На горизонті вже догорав день, даруючи останні спалахи сонця цим шаленцям. Темно-синя глибина моря зачаровувала та лякала, яскраво-помаранчева глибінь цього вечора вселяла віру в життя.

– Негайно припини бризкатись, Улько!

– А не припиню!

– Тоді я оголошую морську війну! – двоє залились сміхом, підіймаючи навколо водяні смерчі.

Підлітки й не помітили як вже значно віддалились від берегу і раптом очі Уляни наповнились невимовним жахом, все тіло здавалося паралізувало, а ця секунда тривала вічність. У намаганні закричати дівчина зрозуміла, що на якусь хвилю онімила, почала жадібно ловити ротом повітря. Руслан відразу виніс Уляну з води. І хоча дівчина одразу прийшла до тями як тільки торкнулась суші, вона до останнього помаху вій триматиме в таємниці, що саме трапилось того прекрасного вечора.

– Який прекрасний камінь, – здивовано мовив Руслан, підіймаючи з ще гарячого, від денного сонця, каміння незвичайний камінь смарагдового відтінку формою з коло.

Якщо придивитися, в середині можна побачити щось схоже на тисячі зір, проте 19- річному хлопцю було далеко не до розглядання дивної знахідки. Уляна ж зачаровано взяла дивну річ до рук і від неї відразу відколовся невеликий шматочок, схожий на серпик молодого місяця.

– Чорт би тебе узяв, Уляно, ти розкажеш нарешті, що тебе так налякало!?

– Пообіцяй мені, що збережеш цей смарагдовий серпик як пам'ять про мене.

– Що ти таке говориш, ми завжди будемо разом, ти мабуть ще не зовсім оговталась.

– Пообіцяй! – твердо наполягла вона. З ї погляду Руслан зрозумів всю важливість цього для неї.

– Обіцяю.

Рудоволоса вклала камінчик хлопцеві в руку і побігла геть. Заходяче сонце грало на її тоненькому силуеті всіма можливими фарбами. Роман раптом усвідомив, що мабуть більше ніколи не зустріне цю дивну Уляну.

ГЛАВА 2

52 роки потому

Осінній дощ шмагав чорні тіла друзів та родичів, здавлених скорботою. Похоронна процесія рухалася так, наче бажала віддалити цей невідворотній момент, коли труну опустять в змочену дощем землю.

«Дурні люди – думала Тереза – вони відмовляються вірити у близькість кінця, хоча він давно настав. Невже вони вірять, що те, що лежить там в чорній, і до речі досить елегантній, коробці – бабуся!? Вона вже давно з ангелами чи зі зміями. Кожен потрапляє туди, у що вірить. Але ж вона вірила лише в людей та їхній безкінечний потенціал. Вона була ідеалісткою, занадто доброю та милосердною… продовжувала любити цей світ, незважаючи на всю його жорстокість до неї, незважаючи на це сіре місто, яке засмоктує своєю рутинністю, змушує втратити себе, іноді навіть не знайшовши. Тисячі обивателів день у день марнують безцінний час на справи, якими не горять, задля грошей, які не приносять їм щастя. Людство еволюціонувало, а людські стосунки навпаки: щирість зустрічається рідко й стикається зі стіною нерозуміння та глуму, дружба стала поняттям відносним. Чорт, створено стільки книг та хіба вони оживають в чиїхось розумах!? Невже і мені написано безплідно животіти…? Ні, на це я не згодна. Й не була згодна на це вона. До останнього подиху намагалася додати цьому світові барвистих фарб, до останнього давала людям шанс, до останнього залишалася людиною. «У 18 я побачила дракона» – такою була її остання фраза сказана мені. Я так ніколи і не дізнаюся, що це значило…! Поети завжди кажуть, що коли йде дощ, то це означає, що світ втратив часточку добра… насправді ж просто в атмосфері накопилась критична кількість вологи… проте, так, сьогодні світ став ще сумніше… всі ці люди у чорному горюють не за бабусею, а тому що самі залишилися без неї… чому я так і не зуміла полюбити це місто?» – метушливі думки плутались у втупленій в стіну дощу голові.

– Вона була великою жінкою…

«Бреше, він ніколи не розумів її!»

– Всім нам невимовно не вистачатиме Уляни Франківни…

«Бреше, вона завжди нехтувала бабусиною турботою!»

– Вона навчила нас завжди залишатися людьми…

«Брешеш, він не навчився у неї анічогісінько!»

– Та прийме Господь грішну душу, раби своєї…

«Бреше, бреше, бреше вона була свята! Для священика проводжати тіло в останню путь така сама звична справа, як лікування поламаної руки для травматолога, як упаковування придбаних кимось товарів для продавця… А як на мене, вони просто дурисвіти, які вводять в оману і людей і себе! Якби Господь хотів прийняти, як вони кажуть «раба свого», він би це зробив і без їхньої допомоги. До того ж це вони раби, бабуся була вільної, мов птаха! А взагалі, хто такий Господь? Де він? Я не вважаю себе вповноваженою судити про такі глобальні речі та, на мою думку, суспільству просто треба у когось вірити, аби перекладати свою провину за невдачі та просити допомоги. Я не заперечую, що є хтось вищий, хтось, хто управляє цими дурними створінням, проте я не сприймаю, коли цій істоті дають імена, зводять храми, поклоняються…»

Тереза вперше за довгий час заплакала… гірко і беззвучно…

– Дивна була вона, ця Ульяна…

– Отож бо: погляд такий, наче знала щось доступне їй одній, раптово зникала кожні півроку і так само без попередження поверталася у вир подій.

– Дурна вона, вірила у свої ілюзії, а їх за 50 років назбирала чимало.

– Зате які вірші писала…

– Я тебе прошу, просто це було єдине, до чого була спроможна, університету не закінчивши, сплуталась з тим, як його, Данилом чи що… археолог був великий… подорожувати їм, ти диви, здумалось. Чесні люди щоденною працею собі хліб здобувають!

– Заздриш ти, стара дурепо, от і все.

– Може і так…

Дві жіночки під п’ятдесят, дві далекі родички, ще ті пліткарки, які зараз жили сварками та пересудами, так само як у двадцять гулянками та випадковим сексом.

Чорна маса похилила голови у скорботі, втупила напівпорожні очі у глевку мішанину, з якої діти у дворах цього міста бува після дощу ліпили калачики, а романтичні особи називають «мати-сира земля». Печаль сідала на плечі, юні, старі – без різниці, міцно обіймала, висмоктуючи усі живильні соки, кров, лімфу, сперму – хто, що цінував. Дивна річ – поховання, купка істот тужать над бездиханним тілом, лише тому, що так прийнято. Страх сковував груди кожного: колись і їхнє єство стане предметом лицемірних промов та сліз (треба встигнути привести себе у форму\ написати книгу\ внести благодійний внесок до фонду захисту вимираючих кенгуру\ треба ВСТИГНУТИ). Та цього разу інший страх цілував усіх, він був якийсь підсвідомий, непояснювальний. Можливо давалось в знаки, те що тіло було не лише бездиханне, а й безсердечне, хто зна…

ГЛАВА 3

День напередодні

– Гелен, ану ворушись давай!

– Іду я, іду! Не кричи ти, віслюк!

– Хах, віслюк, ти диви, я бачу перебування у людському товаристві далось тобі у знаки… – гучний громоподібний регіт прокотився стінами моргу, познущавшись над їхньою білосніжною святістю. Клан, блідий, темноволосий з бордовим амбре юнак, із очима, що колються, та усмішкою, від якої стає моторошно, разом зі своєю напарницею на сьогодні, котру він усім своїм єством не переносив, опинилися в установі, останній на землі для мерців, не спроста.

– Ой, яка краса! – скрикнула Гелен, почавши вертіти у руках пончик, вкритий рожевою глазур’ю та різнобарвною присипкою.

Санітар Женя, обожнював такі: на смак було точнісінько як готувала його мама. Сьогодні через дзвінок чергової коханки, змушений був мчатися до дому, по дорозі заскочивши до магазину за дієтичним йогуртом для неї та пляшкою «Балтики» для себе. Слід лише уявити ту розпуку, що оповила його поки що слабий розум, коли він змушений був відірватися від такого ласого рожевого звабника та підняти телефон, аби уникнути чергового скандалу.

– Я тебе прошу, нічого не чіпай! Та поклади ж ти на місце! – та Гелен його не чула, з усіх сил намагаючись знайти застосування цій дивній та симпатичній знахідці. Начепивши на голову, як корону, трошки більше хвилини з радісними криками кружляли між колишніми учителями, лікарями, хабарниками, зрадниками, алкоголіками, поетами. Якби вона відображалась у дзеркалі, то побачила б, як чарівно розвивалися її білосніжне кучеряве волосся, до стегон. На жаль, дракони не можуть бачити себе і ця висока, струнка блакитноока красуня, предки якої були неаполітанцями не виняток. Як і усім драконам вік її людського втілення визначити було не можливо, очевидним було одне – воно було ідеальним.

Знайшовши не підходящим таку роль рожевого предмета, ім’я якому вона не знала, Гелен почала вертіти його на пальці і вже збиралась викинути геть, як пончик розпався, усипавши своїми останками чоловіка, якому було вже байдуже.

– Якби ми було вдома я б тебе спалив!

– Але ж ми не вдома! – весело заперечила Гелен.

– Ми на роботі, тому займайся справою!

– Ти злий…

– А ти дурна!

– Ось вона. Я знайшла її.

– Так, це вона, я відчуваю розряд на кінчиках пальців, – верхні кінцівки Клана засяяли неземним золотавим світлом, наче хтось зловив блискавку і змусив її витанцьовувати навколо долоні.

– Забирай. Чому стала, наче тебе до скелі прикували, чому б я, до речі, був від душі радий?

– У тебе немає душі. І чому я маю це робити?!

– Бо ти жінка, якщо можна так сказати, – єхидно промовив Клан, – я не бажаю бачити нашу Королеву голою.

– Ти правий… Гаразд.

Гелен скинула простирадло з мертвого тіла Уляни, ставши навколішки, прошепотіла щось на латині і наділа покійниці на палець срібний перстень.

Накреслила тим, що й у Клана, світлом на кінчиках пальців зірку на лівій груді та різко встромила в її центр руку. Покопавшись декілька секунд у холодному вогкому середовищі, близь якого мала б ховатися душа, нарешті висмикнула руку і серце Уляни разом з нею.

– Врятуйте наш світ, молю, – поцілувавши у лоб, мовила Гелен, – Клан, досить роздивлятися земних дівчат, навіть у нашої Королеви усередині повно силікону, що тут говорити про інших.

– Якби міг – так би і залишився людиною…

– Ти не людина, Клане…

– Знаю…

І хоча рана на грудях миттю загоїлась, Клан непокоївся:

– Гадаєш не помітять?

– Хіба ці люди коли-небудь помічають щось, окрім себе…?

ГЛАВА 4

Це надвечір’я видалося нетипово живим та рум’яним: сонце, звісно, і досі залишалося для цього міста надмірною розкішшю, але небо сьогодні було по-юному рожевим, а повітря пахло по-весняному квітково. І хоча дане не можна віднести до пейзажу, який опанував душу Терези, все одно усмішка сковзнула по її обличчю, як тільки легкий вітерець торкався щік.

Вийшовши з сірої багатоповерхівки, яку вона відверто ненавиділа, через скупість та посередність тої, дівчина попрямувала до подруги. По дорозі клянучі бездарність архітектурного оформлення її кварталу, який був характерний усьому місту.

«Невже, ті, хто проектували ці будинки уявляли та допускали можливість людського життя у них? У цих холодних сірих однакових усюди стінах… Напевне, що ні! Вони унеможливлюють всілякий розвиток творчої особистості, заганяють її в убивчі рамки, не дозволяють виходити за межі уніфікованих норм. Лише шаленці могли планувати та мріяти про ідеальне суспільство рівних та однакових… Особистість від природи не може бути схожою на іншу, не може, н е м о ж е! Суспільство, яке відмовляється від творчо активних особистостей перетворюється на болото, покривається трясовиною рутини. Щоб убити вірус пасивності та смиренності потрібні покоління. І сучасність це доводить. Будинки… Сірі будинки… Якщо я на тому світі зустріну їхніх творців, я вб’ю їх ще раз. Здається хтось став занадто агресивним і цей хтось я… Але ж ці будинки жахливі, непродуктивні, це будинки – привиди…!»

Добрівши до маленького будиночку з червоною черепицею на околиці вона постукала у двері.

– Як чудово, що ти прийшла, ми з мамою приготували смачнючі кекси!

– Я не на довго… – не дослухавши подругу Олеся потягла її до себе в кімнату на горищі.

– Ти вся схудла, але я тебе зараз буду відгодовувати, і мені все одно, що ти думаєш з цього приводу!

– Знаєш чому я до тебе прийшла?

– Уу…? – запитально глянула Олеся дожовуючи.

– Навіть не тому, що ти завжди мене годуєш, а тому, що ти змушуєш мені посміхнутися…

– Щось ти сьогодні надто сентиментальна…але мені все одно приємно. Як ти?

– Сама знаєш. Після смерті бабусі, наче Всесвіт перевернувся. Думаю про неї, згадую, як в дитинстві гостила на її дачі біля моря…А як вона любила море… Скільки історії знала про нього…

– Так, вона була чудовим другом. І вона б тебе точно не похвалила за те, що ти так себе мучиш!

– В останню нашу зустріч, бабуся була дуже стривожена, говорила, що має віддати мені якийсь камінь якнайскоріше, що це вкрай важливо… Вона ніби передчувала, що піде. Розповідала якісь дивні не пов’язані між собою історії, наче хотіла донести щось, що не могла сказати прямо…

– Слухай, а ти була в її кімнаті після смерті?

– Ні, мама якось поспіхом продала її будинок. Не маю жодного уявлення хто там нині живе. Я хотіла забрати деякі її речі на згадку, особливо її товстелезний старий фотоальбом, але мама чомусь була категорично проти. Все робила поспіхом…

– Дивно…

– Ти не думала сама сходити до нових жильців, пояснити їм все, попросити забрати речі?

– Думала, але…

– Що але? Ми зараз же йдемо туди!

– Ти збожеволіла? І що ми скажемо: «Добрий день, можна попорпатись у вашому підвалі?»?

– Саме так! Але я не зрозуміла, навіщо нам порпатись в підвалі…?

– Вона там зберігала усі ціні їй речі: фотоальбом, дивні маски і різні статуетки з подорожей.

– Вирішено: зараз же йдемо, поки я не передумала.

Вечір збирався полонити день, на вулицях, як завжди у цю пору було пусто, ставало прохолодно.

– Поспішаймо, Терезо, я маю до вечора бути вдома.

– Не я це все вигадала.

– Але ж ти хочеш цього, – з виглядом людини, яка доносить до немовляти очевидне мовила Олеся.

Дівчата підійшли до потрібного будинку. Навколо нього ріс невеличкий сад. Вітер на подвір’ї хилитав гойдалку. Червоні гноми мали б з цікавістю виглядати з трави, але трави не було, і їм залишалося розгублено чекати літа.

– Ці дерева посадила вона… – з сумом підмітила Тереза. Олеся розуміючи, обійняла подругу.

– Гаразд, досить скиглити, – рішуче мовила Тереза, – я гадаю найбезпечніше буде влізти у заднє вікно, тоді ми відразу зможемо потрапити до підвалу.

– Я так і знала, що заходити через двері це не для тебе.

– Мені зараз буде важко пояснювати все господарям, до речі глянь: он вони.

Чоловік і жінка середніх років з респектабельним виглядом під ручку не спішно вийшли на двір і направилися на сусідню вулицю.

– Красива пара, – зауважила Олеся.

– Так, але їм не личить цей дім, – сум вкотре стиснув легені Терези.

– Вони одні тут живуть?

– Не знаю…

– Тоді, щоб не ризикувати, ввійдемо через вікно, щастя, що воно знаходиться так низько.

– Ну це так… А ти думаєш дякувати чому, я у тринадцять років вночі зустрічалася з місцевим хлопцем, аби погуляти під місяцем?

– Ого, та ти у нас смілива! – дзвінкий сміх наповнив надвечірню тишу.

– Тихіше, а то ще почують.

– Ти права, ну що, лізьмо?

– Лізьмо!

Терезі не вперше доводилось заходити до будинку нестандартним способом, тому вона без проблем відкрила вікно та миттю шмигнула всередину. Олеся ж – дитя міської цивілізації – подібне донині не практикувала, тому одна її половина була вимушена сіпатися ззовні, у той час як інша безперешкодно досягла цілі.

– Ти схожа на черв’ячка, що потрапив у халепу.

– Не смійся – краще допоможи.

Нарешті обидві потрапили у будинок.

– Здається пусто, – мовила Олеся.

– От і добре, але все одно не слід шуміти.

– Ти ж знаєш, де тут підвал?

– А як ти гадаєш? – усміхнулась Тереза, – ось і сходи.

– Ого, ти серйозно? Такі довгі і такі темні, якби я була режисером фільму жахів, то найкривавішу зі сцен я б знімала саме тут.

– І хто це каже, наша безстрашна Олеся? Куди ж подівся цей вмикач.

– Це каже, наша розумна Олеся, яка знайшла вмикач.

– Щоб ми без тебе робили.

– От і я про це, – задоволено сказала Олеся.

– Та це не підвал, це цілий музей. Звідки у твоєї бабусі стільки старовинних масок?

– Саме не знаю, вона завжди розповідала про них історії, але ніколи не відкривала: звідки вони у неї.

– Ну що, я схожа на древнього жерця, – запитала Олеся, надягнувши одну з масок. Обличчя було схоже на морду дракона з півколом вигнутими жовтими бровами, золотавим рогом, та видовженими примруженими очима-щілинами, – ой, боляче! – Олеся миттю скинула маску.

– Що сталося?

– Не знаю, обличчя запекло так, ніби його занурили у саме серце вогнища.

– Краще не приміряй нічого на себе, бабуся завжди забороняла це робити.

– Щось дивне у цьому підвалі… Тобі не здається?

– Завжди здавалось, але з бабусею атмосфера була більш казковою, аніж моторошною, як зараз.

– Не марнуватимемо часу, давай шукати той амулет, якщо він звісно тут.

– Тут. Я це відчуваю…

– Олесю, глянь: це той альбом, вона завжди зберігала його на он тому столі, а зараз він посеред кімнати на підлозі… Взагалі таке відчуття ніби тут щось шукали.

– Це не дивно: напевне новим власником було цікаво дізнатися, що тут.

Альбом був зі шкіряною бордовою палітуркою: бабуся любила цей колір. Він зберігав усю біографію Уляни. Від дитячих світлин, де вона з батьками блукали звивистими дорогами Карпат, світлин, де вона, рудоволоса дівчина-підліток, з красивим хлопцем з дорослими очима бігає пінистим берегом Чорного моря, до світлин, де вона колише таку довгоочікувану онуку. Останню світлину Тереза досі не зустрічала, дата говорила, що та була зроблена за два дні до смерті: Уляна стояла тут, у цій кімнаті, музеї її життя, навпроти картини. На звороті був надпис: «Допоможи драконам».

– Олесю, глянь.

– Що це?

– Не знаю… – задумливо протягнула Тереза.

– «Допоможи Драконам»… Що б це могла означати?

– В останні дні вона постійно їх згадувала, але нічого конкретного не говорила.

– Терезо, мені здається, що це не просто фотокартка, це ключ. Можливо підказка у цій картині, що на світлині?

На картині зображено безмежне поле вкрите туманом, над ним шуміли чайки, а вдалині ледь-ледь виднівся маяк.

– Знаєш, цю картину бабуся отримала в подарунок від якогось італійця, закоханого у неї, як до цього у фарби та пензлі. Бувало вона задивиться на картину і раз у раз згадує цього тоді ще парубка. Казала: був він Драконом. Одним з тих, які охороняють всесвітню мудрість. У їхньому світі не було кохання, пари створювалися виключно через те, що так було заведено, така традиція була. Батьки там не відчувають любові до дітей, виключно – обов’язок виростити їх та пустити у вільний політ. Дружби там нема також: турбуватися про інших нікому навіть у голову не прийде. Ні, поганими вони не були, просто жили іншим ось і все. Інші думки володіли їхнім розумом. А розум у них був.

Вони брали інформацію нізвідки: знання, які знаходяться усюди вони вміли розпізнавати і брати. Цивілізація Драконів досягла небаченого розвитку. Викорінились, подібно низькорослій траві у їхньому світі, жадоба, корисливість – усе, що зараз править людьми.

Старі Дракони, переступивши порік десятитисячоліття, ставали прозорими і зникали безвісти, у той час народжувалося нове покоління. Цей художник належав до нього. Гармонії, яку так вперто будували предки, вони не цінували. Спустошеність охопила їх, закралися думки про необхідність змін. Тоді, Всесвіт був не тривким, його матерія повсякчас давала тріщини, і молоді дракони безперешкодно подорожували простором. Найбільше їх манила Земля, ця вже майже зруйнована людьми планета. Лише там вони могли відчувати. Дружба, захоплення, ненависть, кохання ніде більше не торкали їх сердець – лише тут. Дракони були здібними до мистецтв та наук, тому у своїх земних втіленнях були скульпторами, хіміками, інженерами. Бабусі зустрівся художник. Ти ж знаєш, яка чарівна вона була… Не одного чоловіка вона зачарувала, але лише одного Дракона. Поруч з людьми Дракони можуть відчувати: на певний час вони здобувають душу, те чого їм так не вистачає. Чому цей Дракон зустрівся саме бабусі, хто зна… Колись вона казала: «Усі події залишають сліди у Всесвіті, тому ми завжди після усіх пілігримств повертаємось до початку. І я свої шляхи зоставила у Анімі…»

– Ну і фантазія у Уляни…

– Це точно.

– Може підказка знаходиться на цьому полі…

– Це навряд-чи…

– Сама знаю…

Тереза підійшла до картини, аби краще її роздивитися

– Яка красива…!

Ступила крок – паркет під нею почав скрипіти, доки одна дошка не тріснула.

– Терезо, здається тут під підлогою щось є. Та тут же шкатулка, – Олеся вийняла з-під паркету зовсім маленьку за розмірами скриньку блідо-блакитного кольору.

– Відривай.

– Це маєш зробити ти.

Тереза узяла знахідку до рук. Здавалося зараз усе має стати зрозумілим. У шкатулці знаходився круглий камінь глибокого смарагдового кольору з маленькими вкрапленнями усередині. Він був підвішений на звичайній мотузці, але це не зменшувало його чарівності.

– Терезо, може це і є той амулет, про який тобі говорила Уляна?! Можна поглянути?

– Тримай… Так, це напевне він. Думаю більше нам тут робити нічого.

– Тоді ходімо.

Дівчата вимкнули світло і впевнились, що у будинку порожньо. Та, щоб не зраджувати традиціям, вийшли у вікно, тим паче це додавало ситуації певної гостроти.

Олеся першою опинилася на волі. Тереза ж задивилася на фото теперішніх власників: типова щаслива родина – мама, тато, дорослий син – посміхалися біля новорічної ялинки. І тут двері відчинились, на порозі з абсолютно розгубленим виглядом стояв чорнявий хлопець років двадцяти із струнким гарним тілом та мокрим волоссям – щойно з душу. Той факт, що новоявлений хазяїн був лише у рушнику, додавав йому вигляду ще більшої недоречності. Не встиг він промовити ні слова, як некликана гостя з товстим альбомом та шкатулкою у руках розсміялася та чкурнула у вікно.

– Біжимо, – мовила Тереза Олесі, яка мала щастя спостерігати цю німу сцену. І дівчата з реготом зникли.

Хлопець, як був у рушнику, вибігав на двір і з дивною усмішкою проводжав неочікувану незнайомку.