«Царівна» kitobidan iqtiboslar
Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю!
Передусiм бути собi цiллю, для власного духа працювати, як бджола;
збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним,
хвилюючим, зорiючим у тисячних красках!
Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з дня на день, з
року до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все було складне, тонке,
миле. Щоб не осталося дисгармонiї анi для ока, анi для серця, для жодного
зi змислiв. Щоби жадоба за красою утихомирилася.
Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величним
на всi часи, або вiддатися працi для всiх. Боротись за щось найвище,
сягаюче далеко поза буденне щастя...
Такий мiй iдеал.
Свобiдний чоловiк iз розумом - це мiй iдеал.
«Любов – то широке море, що має свій приплив і відплив, свої вири і підводне каміння, свої розбурхані хвилі і свою рівну та чисту поверхню»О. Кобилянська «Царівна»
Властиво, що характери поодиноких людей є аналогічні характерам поодиноких націй. Не правда ж? Так, наприклад, є характери, по котрих можна з певністю надіятись, що сповнять цей або той учинок, сповнять щось неожидано великого, сильного. Є перейняті якоюсь красою, що остається завсіди і в різних випадках свіжою і є свобідна від усіх буденних додатків. Такі є й нації. А противно є знов натури, одарені багато, але напоєні наскрізь смутком. Змагають до всього, але не здобувають нічого, їх істота перейнята наклоном до терпіння і туги, мов рослина до сонячного тепла. Я, власне, думала, – говорила я далі, під час, коли він уважно слухав, – що ненавиджу цей тон вічної туги так, як ненавиджу, наприклад, одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі.
Ліпша смерть, ніж життя, опутане неміччю і брудом.
"Свобідний чоловік із розумом — то мій ідеал"
Що зі мною? Що з ним? Що з всіма, всіма тими, що мають серце в грудях?
В моїй душі повно мрій, багато образів,барв... Коли би я вміла музику, которою впоююся, то укладала би все те в мелодії. Декотрі з них було би дуже, дуже трудно відограти...
«Було б краще , якби зі зміною обставин не змінювали жінки свого характеру, не змінювали його насильно. Я хотів би, щоб обставини змінювались задля них, а не вони задля обставин або задля якоїсь свободи. В моїх очах жінка, то щось таке неймовірно гарне, тонке, як і чоловік в своєму роді. Однак двоє втрачають себе, коли приймають те, що належить іншому».
«Лиш коли настане сильний вітер, а дерева в саду зашумлять грізно, нагадають ніби шум моря, тоді стає його постать мов причарована ясно-виразно перед моєю душею і уста його вимовляють сердечним, спокійним голосом: «Що я люблю, люблю вже навіки», – тоді думаю про нього.» О. Кобилянська «Царівна»
Кажуть, що це смішне, коли мужчина піддається розпуці, і що сльози до лиця лише женщині. Може, і смішно воно в тих, у кого сльози без жалю в очах. Але коли у мужчини жаль справдішній і глибокий, тоді плач його, хоч би без сліз і не чутний, — страшний.
