Kitobni o'qish: «Артишоки»

Ви знаєте, що таке артишоки? Які вони?

Спробуйте, мій провінціальний друже, попитать отак скількох ваших знайомих, то ви побачите цікаву річ: ні один з них не признається, що він не знає і не бачив на своєму віку артишоків. А чому б, здається, і не признатись?.. Ну, отже! Не признається… Почне говорити щось невиразне, говоритиме з міною похмурою, зморщивши брови, одначе пік, мовби він тую овоч їв. Через що ж се так ведеться? Через те, здається мені, що і той, хто не Личин артишоків, з певністю знає одно: що артишоки якась панська річ. Ну, то як же таки признатись, що навіть і тямку про неї не маєш, коли навіть Меджі згадує про сю потраву, подавану в її аристократичній господі!..

Отже, послухайте, що було з оцими самими артишоками в одній, теж панській, господі.

Одначе перше треба вам знати, яка то була господа і які то були пани. Господа була сільська, але суто панська, і була вона дуже гарна, поки фортуна – ота пані над нами – не справила її властителям, панам Свойським, лихого жарту, дуже похожого на руйнацію всього маєтку: ще татко пані Свойської заставив його в земельному банку, а муж пані ще облагородив маєток, перезастановивши його в дворянському банку. Правда, після сієї операції дом панів Свойських справді більше облагородився: пан покрив його залізною покрівлею і дав зверху дуже штучні комини, а пані купила нові коври і, для нового каміна в світлиці, дуже штучний бронзовий годинник з середньовіковими лицарями і з генієм часу на вершку. Одначе той геній щось-то не дуже поблагословив оселю панів Свойських, вона ще більше опускалась: будинок облупився самим непанським способом¹. Муровані стовпці в брамі почали розвалюватись, і над всім дворищем немов повилося якесь павутиння упадку… Навіть бур'яни почали рости там, де їм зовсім не подобало уявлятись². Одним словом, хто знав оселю тую колись, той, їдучи тепер шляхом повз неї, говорив тільки: «Овва!..»

Звичайно, все те можна було б знов опорядити, якби гроші. Ба! Якби гроші! В тім-то й сила, що їх не було.

Одначе в домі панів Свойських був ще свого роду капітал, і, як вони сподівалися, значний капітал: то була їх красавиця дочка, панна Олімпіада.

Хоть се таке діло, що ще до себе требує капіталу, одначе різно буває: часом можна зробити дуже щасливий фінансовий зворот – навіть для цілої фамілії,– зручно знайшовши доброго купця на такі брівки, такі устонька і такий, мовляла мама, Чисто гречеський носик, який мала панна Олімпіада Аркадіївна. Таку вроду просто-таки можна було вважать за скритий капітал.

І вся фамілія так і вважала. Коли ж не сватали панну Олімпію багаті женихи, то причину сьому сі бачили тільки в тім, що таких женихів не було зовсім. «Де тепер ті багаті женихи? – говорила мама. – Все бог знає що!» І правда, все або дрібнота, або хоть і пани з добрих фамілій, але такі, що насилу самі держалися на тих «облагороджених» маєтках.

Так-то вже судилося панні Олімпії вродитися з такою гарною вродою в такі кепські часи!

Аж ось уявився – і навіть в близькому сусідстві панів Свойських – один обиватель, що його прямо-таки можна було назвати багатим женихом. Був він родом із Московської губернії, син багатого купця; батько одділив йому капітал, і на той капітал куплено було з торгів «імініє», що належало якраз дядькові пані Свойської, Євграфу Петровичу. Бідний Євграф Петрович! Які бенкети справляв він колись, які виїзди. Виїздом зветься в тих наших полтавських сторонах, разом – екіпаж, коні і візниця³ мав! А тепер довелося жить з ласки у зятя… На місто ж Євграфа Петровича оселився Хомутовников. Так, іменно так звався новий господар: Степан Кузьмич Хомутовников… Пані Свойська аж перепитала з жахом: «Як?! Хомутовников?!» – почувши вперше ім'я нового сусіди.