Kitobni o'qish: «Пустоцвiт»
Передмова
Німецькі землі, 1744рік
Гульба тривала вже три тижні поспіль. Чергова корчма гула не гірше бджолиного вулика, столи ломилися від вина й наїдків.
Кирилко давно згубив лік не тільки шинкам, у яких гучна компанія гуляла в ці радісні дні, але й новим знайомим і старим приятелям, що приймали участь у гульбі. Скільки людей, які вимовляють заздоровниці й славослів'я на його честь, у відносно нещодавньому минулому нікому невідомого босоногого пастушка!.. Зате тепер усі ці Волконські, Трубецькі, Наришкіни, Салтикови, Чернишови, Сташевські, Успенські, Шейніни, Рєпніни, Лопухіни, Демидови репетують що є сили:
– Здоров'я пана графа!
– Многая літа йому!!
– Віват, віват!!!
Справді, хто б міг припустити, що син голодранця-козака одержить графський титул і дворянський герб?! Ще вчора – Іван Обідовський, а вже сьогодні – його сіятельність граф Кирило Розумовський, рід і герб якого походять від шляхетного гетьманського роду Романа Ружинського!.. Диво яке, ах, яке ж диво: колишній пастушок, а нині юний студіозус живе в Німеччині, слухає лекції в найкращих університетах Берліна, Геттінгена, Страсбурга, а скільки ще має відвідати!.. Францію з Італією вздовж і вшир вивчити й скорити!..
Для нього тепер усе легко. Його старший братик Олексій тепер цей… як його?! Морганічний?.. Морганатичний?.. А-а-а, та годі гарні слівця вигадувати: Олесько тепер став офіційним полюбовником самої государині – он як!!! І тепер усі ці шляхетні добродії у братів Розумовських он де!..
Тож за такий успіх неодмінно варто випити!!!
– Агов, корчмарю, вина мені… А-а-а, чого там?! Усім вина!.. За мій рахунок – за рахунок графа Кирила Розумовського!!! Ти чуєш, корчмарю, продажна твоя душа?! За мііій!!! За мій рахууунооок!!! За мііій – за грааафааа Кииирииилааа Рооозууумооовськооогооо!!!
Дзенькнули золоті червінці й срібні рублі із зображенням Анни Іоанівни – колишньої правительки, яким у нього відтепер не буде ліку. Мармизи присутніх розквітли широкими сяючими посмішками, галас відновився з новою силою.
Добре, добре – смійтеся! Смійтеся, чорт вас усіх забирай з вашими сміхотливими тельбухами!!! А от тільки нову монету ще накарбують – із профілем нової імператриці!.. До того все йде. А там…
А там вже!.. От у тім-то й річ: поруч із государинею тепер – його рідний братик!.. От у чому річ!..
Тому смійтеся, добродії, смійтеся на здоров'я!!!
Все-таки шкода, що Теплова з ними немає… На третій день скаженої гульби мовив коротко: «Ну все, пора й за справи братися», – і зник.
Що за дурня?!
Які ще справи?!
Подумаєш – справи!.. Великий пшик.
От, приміром, мови він опанував?! Аякже: наприклад, німецьку… Як це там звучить, а?! Натюрліх… або нах тюрліх?! їх бін… А може, іхт бін?.. Ні, краще вже французькою: компрене ву… ля фам, но де льом… А-а-а, яка, по суті, різниця?! Одне зрозуміло: без знання німецької він не зміг би слухати університетські лекції. А він слухає?! Ще як!!! Отже – знає!.. А без французької!.. О-о-о, без французької….
Ххха!.. А танцювати й фехтувати навчений?! Авжеж!!! Який же це, даруйте, граф з нього виходить, якщо без танців та фехтування?! Як же інакше на балах або, скажімо, на дуелях поводитися, що робити накажете, якщо танці та двобої не опанувати?! Так, він – кращий!!! І недарма через нових своїх знайомих до самої мадемуазель Фіфі в її модний салон потрапив!!! Ах, мадемуазель Фіфі – це… Це щось!.. Зате як запалює, як кров у жилах після цього грає!.. Вона – вища будь-яких похвал, от що вона таке, ця сама мадемуазель!!! Тим паче, за просто так до неї не потрапиш, тільки по знайомству, та й то дуже, ду-у-уже гарному знайомству!..
Гетьман Кирило Григорович Розумовський.
А етикет вивчати на настійну вимогу того ж Теплова?.. Дурниця!!! Та без усякого дурнуватого етикету він – граф!!! Он навіть із самим Фрідріхом зустрічався і прикрашену діамантами табакерку від нього в подарунок одержав – он як його цінують. Кому б на їхньому рідному хуторі сказати – не повірять…
– У горлі деренчить, настав час випити, – Кирилко підняв свій кубок.
– Вип'ємо, графе! Вип'ємо!!! Віват!.. – пролунало звідусіль.
– Корчмарю, ще вина!!! І чарок нових…
– Чарок більше немає: усі до останньої перебили.
– Дурницю верзеш, корчмарю, шельма ти крива!..
– Присягаюся, чим хочете – немає чарок!..
– Дурниця!!! – гаркнув раптом хтось. – Не можна через чарки якісь наші милі посиденьки переривати!..
– Зрозуміло, що не можна… але пити як станемо?!
– А просто з горлечок!
– О-о-о, як цікаво!.. За це варто випити.
– Причому негайно.
– Вип'ємо за здоров'я графа!
– Віват!!! Віват!!!
Ріки вина полилися в горлянки й почасти повз них. Хто допивав до дна, зумівши утриматись на ногах – щосили жбурляв спорожнену пляшку прямо на підлогу. У корчмі стояв різноголосий передзвін битого посуду.
І раптом Кирилко відчув: щось не так!.. Щось тисне на груди, не дає глибоко зітхнути… Все начебто на місці: і він сам, і шинок, і столи, й закуски, і нові знайомі, і безвідмовні гарненькі дівиці… і навіть…
Але все-таки!.. Все-таки!.. Щось не так… щось душить його… Яке дивне почуття…
Ні-ні, на двір, на свіже повітря… Корчма пішла обертом…
Спіткнувшись по дорозі кілька разів, він вийшов… точніше, виповз на свіже повітря. Новоспечені друзі навіть не помітили зникнення винуватця свята у самий його розпал.
Кирилко вдихнув нічне прохолодне повітря повними грудьми. Начебто полегшало…
Чого ж йому все-таки не вистачає, а?..
Якщо гарненько (попри хміль у голові) подумати – немає вже колишньої ПРИСТРАСТІ, усередині одне суцільне СПУСТОШЕННЯ… РОЗЧАРУВАННЯ від швидких перемог…
Ні, не так навіть: від СКОРОСТИГЛИХ перемог – он як!..
Теплов зник на третій день гульби. Можливо, він має рацію. Так, наставник дійсно правий! Наскільки ж він завинив перед Тепловим…
Сльози закапали з очей Кирилка. Ті самі сльози, потоки яких обмивають душу й виносять із неї все непотрібне, зайве, чорне…
Солоні краплі текли по юному прекрасному обличчю новоявленого графа. Текли, як чистий гірський водоспад під чужим зоряним небом.
Чомусь Кирилко раптом пригадав український хутір, криту соломою стару хату, сусідську дівчинку Ясочку, таку рідну й юну. А її посмішка – мила, ніжна, славна… У порівнянні з нею посмішка самої мадемуазель Фіфі здавалася легковажною гримасою фривольної красуні…
То може, це свято – й не свято зовсім, а ця хвалена дівка – ніщо?!
Він глибоко зітхнув і відчув прекрасний, до болю знайомий, рідний квітковий аромат… Що ж воно таке?! На мить здалося, начебто в повітрі розлився Аромат Душі… Скільки пахощів він вдихав відтоді?.. Вже й не пригадати… Але цей… цей!..
До того ж, забути таке просто несила.
Пошукавши очима джерело аромату, Кирилко помітив самотню яблуньку. Молоденька яблунька-наречена з вітами, густо всіяними великими біло-рожевими квіточками – зовсім як яблунька в його рідній сторінці… під якою він так любив лежати у дитинстві…
Прикривши повіки, Кирилко уявив, що опинився в саду на рідному хуторі – тільки вже щасливий, заможний, красивий. Легка приємна прохолода овівала обличчя, все навколо цвіло, а зелена трава була всипана ніжно-рожевими пелюстками…
Кирилко жадібно, на повні груди вдихнув аромат щастя.
…Цікаво, скільки яблук дозріє на цих вітах до осені?
А скільки славних справ тепер можна здійснити в рідній вітчизні – з його теперішнім становищем і графським титулом?!
І зненацька Кирилку схотілося зробити щось гарне… Ні – дивовижне… Ні – просто надзвичайне для своєї батьківщини. От, здається, усе б на світі взяв та й віддав їй – рідній Украйні…
Глава 1
Дарунок долі
Олександро-Невсъкий монастир поблизу Санкт-Петербурга, грудень 1714 року
Морозною зимовою ніччю, що у широтах нової столиці Російської імперії не надто відрізнялася від мутно-сірих днів, послушник Никодим був розбуджений тривалим і наполегливим стукотом вправленого в дерев'яні ворота залізного кільця. Прихопивши свічу й кутаючись від пронизливого вітру у величезний овечий кожух, він поспішив на шум.
– Хто? Хто тут? – запитав боязко, наблизившись до невеликої хвіртки збоку від воріт. Ніхто не відповів. Постоявши трохи, Никодим подумав, що йому це наснилося, і вирішив іти геть. Як раптом по той бік монастирської стіни хтось завозився… На щастя, Никодим не встиг відійти далеко, тому швидко притулився вухом до дощатої хвіртки.
– Агов, хто там?! Відгукнися!..
Спочатку звідти долинуло дивне сипіння, потім тихий тужливий звук, схожий на стогін, і нарешті щось глухо впало в сніг. Ці звуки остаточно спантеличили боязкого від природи послушника. З криком: «Допоможіть, рятуйте!!! На допомогу, братія!!!» – він побіг углиб монастирського двору.
На несамовиті крики послушника раніше від інших вибігла куховарка Гафія. До обителі вона потрапила разом з чоловіком-пічником – одним зі сторонніх працівників, що розбирали дерев'яні будови і зводили натомість нові кам'яні. Минулого літа під час сильної пожежі пічник першим кинувся рятувати монастирське майно, при цьому сильно обгорів, кілька місяців мучився й нарешті, не дотягнувши до Покрови, віддав Богові душу. Зрозуміло, за всіма правилами Гафію мали негайно видалити з місця добровільного усамітнення чоловіків, однак на згадку про заслуги покійного пічника отець-настоятель не зважився вигнати вдову світ за очі.
Бездітна куховарка мала років сорок й вирізнялася природною красою. Сіроока, огрядна, рум'яна, вона виглядала молодше свого віку. Втім, у монастирі Гафія зажила слави особи сором'язливої й богобоязкої. Практично з ранку до ночі порпалась то на кухні, то на господарському дворі й на очі нікому не потрапляла.
Поступово роботяща жінка зріднилася з обителлю: готувала їжу, обпирала, обшивала, вивільняючи братії якнайбільше часу для молитов і богоугодних справ. Окрім того, тримала на господарському дворі з десяток курей і загальну улюбленицю – козу Машку.
Архімандрит Феодосій обожнював випити зранку глечик парного козячого молочка, тож навіть відчував до Гафії щось на кшталт симпатії. Втім, у цьому він не зізнався б нікому, навіть собі самому: нездорові думки могли обернутися брудними плітками, а втрачати насиджене місце настоятеля Олександро-Невського монастиря (до речі, що мав усі перспективи в недалекому майбутньому вдостоїтися високого статусу лаври) через чиїсь необгрунтовані здогади аж ніяк не хотілося…
Отже, першою на крики Никодима вибігла саме куховарка.
– Що таке, що трапилось? – забурмотіла вона заклопотано. Послушник залепетав щось нескладне, при цьому час від часу жалібно скрикуючи. Гафія нічогісінько не зрозуміла, вона лише бачила, що хлопець не тямить себе від переляку. Тому, щоб заспокоїти його, додала вже тихіше:
– Тільки не кричи, дорогенький. Не кричи, бо ще отець Феодор…
І як у воду дивилася! Бо одразу ж після сказаного біля входу в новий (кам'яний) житловий корпус з'явилася по-ведмежому величезна, кремезна постать «грози монастиря».
Отець Феодор, що за відсутності архімандрита займав статус старшого, куховарці явно симпатизував, тому що для полегшення кухонної праці навіть виписував зі столиці всілякі дивовижні речі й екзотичні рослини на кшталт заморського дива – картоплі. За щиросерді турботи жінка нерідко балувала дбайливця дивовижними пиріжками з капустою й іншими кулінарними шедеврами.
Але загалом вдача в отця Феодора (як у колишнього вояка) була крутенькою. А як особистість – то була суцільна загадка. В Олександро-Невський монастир його призначив особисто імператор Петро Олексійович у якості «дохтура», оскільки мріяв створити при обителі притулок зі шпиталем для інвалідів Північної війни й душевнохворих. Тому минулого літа сюди й надіслали не тільки теслярів, мулярів й інших майстрів, але також монаха-лікаря.
Отець Феодор знав кілька мов, збирав різні цілющі трави й власноруч готував з них усілякі зілля. У новому кам'яному корпусі, ще не повністю добудованому, йому одразу ж відвели цілих шість кімнат – за розумінням братії, небачена розкіш! Але оскільки отця Феодора поселили тут за особистим розпорядженням государя, хто б ризикнув із цього приводу хоч би слово мовити?!
Дві найбільші кімнати настільки розкішного житла ледь умістили велику особисту бібліотеку отця Феодора. Було тут і просторе приміщення з усілякими шафами й полицями. А широчезний стіл, розташований у центрі й заставлений тендітним скляним посудом, господар іменував дивно, на закордонний манер – «лабораторією». Отець Феодор зачинявся там і безперервно щось вивчав, а наприкінці кожного місяця відсилав імператорові зі спеціальним нарочним звіти в Санкт-Петербург.
Лікував він досить вдало – в основному трав'яними зіллями й молитвами, а також вправляв вивихи, накладав шини й робив багато чого ще, про що братія навіть не знала… хоча, можливо, потихеньку здогадувалася. Був отець Феодор нетовариським, навіть потайливим і грубим, у розмовах нерідко проявляв різкість, тому що терпіти не міг «тупих людиськ».
Чи не більше від усіх інших грізний чернець не любив саме Никодима – тому куховарка й намагалася втихомирити послушника: знала, що за здійняту без особливої потреби нічну тривогу хлопцеві перепаде. «Дохтура» бідолашний послушник боявся панічно, тому в його присутності просто від переляку робив безмірні дурниці, за що заробляв важкі стусани.
От і зараз своїми криками Никодим ледве не підняв на ноги весь монастир – а з чого?! Отець Феодор дуже розлютився на послушника й, немов батогом по спині, уперіщив владним окриком:
– Ци-и-ить!!!
Никодим миттю припинив репетувати. Отець Феодор оглянув послушника вдоволеним поглядом від голови до ніг. Імовірно, так само легендарний Пігмаліон оглядав мармурову Галатею, яка щойно вийшла з-під його різця, усе ще нерухому, але готову ожити за першим побажанням свого творця. За одним цим поглядом у ченці можна було розпізнати природженого експериментатора… яким він, власне, й був.
– Ну, що тут сталося? – суворо запитав отець Феодор.
– На… наснилося… – промурмотів нещасний Никодим, у якого від ще неотриманого, але вже уявленого ляпасу заздалегідь розколювалась потилиця.
– Наснилося?! Привиділося?! – гаркнув чернець, перекриваючи свист вітру.
– Ні, здається, ні…
– Ні?!
– Так…
– Ну, то так чи ні?!
Никодим розгублено мовчав, тільки очі замружив, чекаючи потиличника.
– А якщо ні так, ані ні, навіщо ж репетувати?
Удару все не було, тож Никодим ризикнув відкрити ліве око й обережно промурмотів:
– Я це… я чув… як це… як щось там, за воротами…
– Щось там та десь!.. – передражнив послушника отець Феодор.
– Ой, годі тобі хлопця сварити, здорованю! – втрутилася нарешті Гафія. – Дай йому хоч слово спокійно мовити. Не бачиш, він зі сну перелякався, а при тобі взагалі…
– Так хто ж його… – презирливо посміхнувся отець Феодор.
Але в цей час за воротами знову хтось завозився, потім пролунало шипіння з дивним присвистом і нарешті – слабкий писк новонародженого кошеняти.
– От, я ж казав!.. – гугняво завив Никодим і слідом за тим зашепотів м'ясистими, майже безкровними губами: – Помилуй мя, Господи, і Царице Небесна від гніву захисти…
Втім, добурмотіти молитву так і не встиг: за воротами в черговий раз засичало, потім хтось дряпнув по хвіртці, на довершення знов пискнуло кошеня. Послушник охнув і повалився у сніг.
– Тьху ти, дурило! – мовив отець Феодор. Гафія подивилася на нього з докором і перехрестилася: мовляв, отямся, у святій обителі перебуваємо. На щастя, у цей момент до воріт підбігли ще троє або четверо ченців.
– Прокинулися нарешті, тільки по смерть вас посилати! – мугикнув «дохтур» і розпорядився: – Відтягніть цього дурня в його сторожку. Гафіє, приведи його до тями. І хтось один – за мною, потихеньку…
Мовчки перехрестившись, отець Феодор відкрив хвіртку, ступнув уперед… і ледь не спіткнувся об розпростерте на снігу тіло!
– Отакої!.. – мовив чернець позаду нього.
– Ой, який цікавий у нього мундир! – мовила куховарка, яка чомусь не пішла в сторожку піклуватися про непритомного Никодима.
– Нічого цікавого: мундир як мундир, тільки польський.
– Польський?! – здивувалася жінка.
– Еге ж. Одне не втямлю одразу, офіцер він або всього лише унтер-офіцер, зі спини не видно… – отець Феодор на мить замислився, але раптом спитав різко: – А ти чого не в сторожці, Гафіє? Я ж наказав тобі…
– А як же дитятко? – мовила куховарка.
– Дитятко?! Яке ще дитятко? – тепер настала черга ченців дивуватися.
– Несповідимі справи твої, Господи!.. – зітхнула жінка й перехрестилася. – Хіба ж ви не чули дитячого плачу?
– Якого такого плачу?..
– А-а-а, що з вами!..
Гафія лише рукою махнула й заходилась уважно оглядати землю навколо неживого тіла, гукаючи:
– Дитятко… Де ж дитятко?.. Та за що ж його, крихітку таку, в лютий холод сюди відправили?
Отець Феодор і чернець здивовано перезирнулися й дружно знизали плечима. Один Господь Бог відає, що в цих баб на думці! Взяти хоча б куховарку: начебто розумна тиха жінка, а як увійде щось в голову – так хоч стій, хоч падай!
Дитятко!..
Та звідки тут йому взятися, справді?!
– Ну що, вухаста ти наша, де ж малюк твій, а?! – не витерпів нарешті «дохтур» і додав з деякою навіть зловтіхою: – А ти очима, очима подивись, отож і…
Неживе тіло зненацька ворухнулося, слідом за тим знов пролунало незрозуміле шипіння й повторився слабкий котячий писк. З радісним криком: «А-а-а, от він де!!!», Гафія вмить упала на коліна поруч з пораненим, схопивши його за плече, перевернула горілиць. Одразу на землі виявився колись білий, а тепер багряний від крові згорток. Чоловік настільки судомно притискав його до себе, що не міг розтиснути скрючені пальці навіть у безпам'ятстві. Абияк вирвавши дорогоцінну ношу із чіпких обіймів помираючого, Гафія пригорнула завмерле дитя до своїх пишних грудей.
– Гафіє, облиш!.. – почав був отець Феодор. Однак куховарка з дорогоцінним вантажем уже мчала у свою дбайливо натоплену комірчину.
– Що ж, така в них доля, – крекнув «дохтур» і звернувся до ченця: – А ми давай-но подбаємо тепер про вмираючого. Понесемо його – ти за ноги, я за плечі. Нумо!..
Тим часом Гафія розповила закривавлений згорток. Під теплою, хоча й надірваною у двох місцях ковдрочкою виявився просочений кров'ю гербовий папір поважного вигляду з печаткою з рожевого воску. Дбайливо відклавши його вбік, жінка зайнялася мереживними батистовими пелюшками. Щоправда, вони настільки були просочені кров'ю, що скоріше нагадували нечисте ганчір'я, яким би й жебрак погребував…
Раптом у куточку самої верхньої жінка намацала якусь ребристу нерівність. Вишивка?.. Придивилася: точно – герб! Щоправда, через рясну скривавленість кольорів геть не розібрати, але загострений донизу щит з якимись завитушками з боків намацувався явно. Зітхнувши, Гафія продовжила розвертати пелюшки. Нарешті під ними знайшовся пухленький хлопчик, рожевощокий і зеленоокий, із золотим натільним хрестиком на витонченому ланцюжку.
Куховарка обережно зняла хрестика і, прикривши дитя пухнастим кожухом, миттю кинулася в куток, де через лютий грудневий мороз спала кізка Машка. Зі словами: «Ну, не підведи, рідна!..» – Гафія заходилася доїти годувальницю. Машка не підвела: нехай молока було не надто багато, однак хоч скількись було – от що головне!
Жінка покопалася в невеликій скриньці, що приткнулася в кутку кімнатки, витягнула звідти ряднинку і старий коров'ячий ріг, спиляний з гострого кінця. Насамперед сповила дитинча, потім радісно оглянула ріжок: от же напоумив Господь зберегти!.. Спиляний ріг вона одержала від батька, вийшовши заміж. Років через десять, коли надія на народження хоча б однієї дитини станула, хотіла було викинути, але тільки сховала у скриньку на самісіньке дно. Коли чоловік постраждав на пожежі, штучка згодилася вперше. Зате тепер, хвала Богові!..
На столі Гафія знайшла недоїдений шматок чорного хліба, відщипнула м'якушку й заштовхала якнайглибше в ріг, потім вилила туди дорогоцінне молоко й піднесла до губ дитинчати. Спочатку малюк тільки вертів голівкою, давився й плакав, але коли молоко просочилося крізь м'якушку – зробив пару ковтків, заспокоївся й одразу ж засопів, прикривши мокрі від сліз оченятка. От і добре!
Гафія з розчуленням подивилася на заплакане дитяче личко, повернула полотняний згорток на жалюгідне ліжко, обклала з боків двома подушками, схопила в оберемок ковдрочку й купу пелюшок, підчепила пальцями зі столу закривавлений папір і золотий хрестик. Перевіривши, чи міцно спить дитина, тихесенько вислизнула з комірчини й помчала у святу святих отця Феодора.
Обережно відкривши двері самої дивної «дохтурскої» кімнати, жінка побачила широкоплечого ченця, що навис над величезним дерев'яним столом, на якому було розпростерто нерухоме чоловіче тіло. Щедро просочені кров'ю мундир і нижня сорочка валялися на підлозі. Хоча куховарка й була багато років заміжньою, але побачивши напівголого (нехай і лежачого без тями, а, можливо, навіть мертвого) чоловіка інстинктивно засоромилася й відвернулася.
– Гафіє, ти? Заходь, коли прийшла, та двері гарненько прикрий, лабораторію не вихолоджуй, – буркнув «гроза монастиря», навіть не обернувшись. Жінка сковзнула в кімнату тихо, навшпиньках. У цю мить неживе тіло ледь помітно ворухнулося, тут і пролунав схожий на шипіння дивний звук, що довів до непритомності послушника Никодима.
– Не житиме, не житиме… – констатував «дохтур». Він замислено здійняв очі на жінку й запитав: – А тобі чого, власне?
Переминаючись з ноги на ногу, червоніючи й нишком розглядаючи поранене тіло на дерев'яному столі, куховарка несміливо простягнула отцеві Феодору принесені речі.
– Ганчір'я в мене й без того вистачає, – чернець кивнув на закривавлений мундир на підлозі. – Це все спалити потрібно, який від таких тонких пелюшок сенс?! Ця розкіш набагато доречніша у панському будинку, не в Божій обителі.
Зрозумівши, що отець Феодор не помітив інших речей, Гафія кинула ковдрочку з пелюшками поверх мундиру.
– Ага-а-а!.. – миттю оживився «дохтур», насамперед відібрав у жінки золотий хрестик, повертів то сяк, то так, пробурмотів задумливо: – Католицький. Що ж, цього слід було очікувати…
Потім додав:
– То що, помер малюк? Хто він хоча б, хлопчик чи дівчинка?
Второпавши, що залишити без захисту животворного хреста можна хіба що небіжчика (йому вже все єдино!), Гафія поспішила завірити:
– Та ні ж, ні! Живий він! Живий хлопчик!..
– Хлопчик! – хоча вираз обличчя «дохтура» залишався похмурим, голос усе-таки подобрішав: – Хлопчик, отже… Що ж, слава Богові, що живим залишився. На такому морозі та у кривавому ганчір'ї… Але навіщо було хреста знімати, якщо він живий?
– Тобі показати. І ще оце…
Куховарка сунула в руки ченцеві просочений кров'ю папір.
– Ах, он воно як?..
Зламавши воскову печатку, отець Феодор акуратно розгорнув грамоту, підніс її до слабкої мерехтливої лампадки в кутку й заходився розбирати розмиті кров'ю чорнильні літери. Чим далі читав, тим вище здіймалися його рунисті, зрослі на переніссі біляві брови. Поступово сторожкість, близька до переляку, змінилася легким здивуванням, а потім і зовсім цілковитою розгубленістю.
– Що там, у грамоті цій? – не витримала нарешті Гафія.
Отець Феодор зміряв її оцінюючим поглядом. Підійшов до купи закривавленого ганчір'я, витяг звідти одну з пелюшок, виявивши на куточку вишитий герб, мугикнув, навіщось ще раз зазирнув у папір і мовив повільно:
– Ти от що, Гафіє… Ти знаєш, що я ставлюся до тебе добре… навіть, можна сказати, дуже добре… Але!..
– Добре вже, зрозуміла, – зітхнула куховарка. – Не бабиного розуму ця справа, як я подивлюся.
– Тобі ж краще буде, повір, – продовжив колишнім тоном «дохтур». – Я от знаю, і годі. А із цим…
Він знов подивився на розпростерте на столі неживе тіло, ненадовго замислився. Потім раптом мовив рішуче:
– Не житиме він, та все ж давай-но спробуємо! Малий як, спить?
– Спить. Попив молочка Машчиного й заснув, сердешний, – підтвердила Гафія.
– От і добре! Тепер ти зі мною лишайся. Будеш допомагати, а то від братії, особливо від цього дурня Никодимки користі, як з цапа молока. Кров як побачить, то й непритомніє. Прости Господи…
Чернець перехрестився, потім згріб батистові пелюшки, офіцерський мундир і закривавлене спіднє, рушив до величезної печі, жбурнув речі в її палаюче черево. Гафія з жалем дивилася, як полум'я пожирає ніжну тканину. Отець же Феодор думав про те, що разом з мундиром дуже вчасно спалив пелюшки: якби жінка відіпрала їх, то чітко розглянула б вишитий герб – а чи мало до чого це могло б призвести…
Простеживши, щоб ганчір'я перетворилося на попіл, чернець обернувся до куховарки й заходився напучувати її:
– Ти от що, Гафіє… Про те, як ми цього поляка знайшли та дитинча з ним, мовчи. Нікому щоб анічичирк!
– А Никодим, а братія?.. Вони як же? – не зрозуміла жінка.
– З ними з усіма я поговорю. Архімандритові доповім, як приїде.
– А цей як же?.. – жінка кивнула на напівголе тіло.
– По-перше, він не житиме. А по-друге, навіть якщо виживе, то розмовляти не зможе.
– Це чому? – насторожилася куховарка.
– Через рани, усе через отримані рани. У кожному разі, за стіни нашої обителі така історія вийти не повинна.
В очах жінки застигло німе запитання. «Дохтур» лише зітхнув:
– Зрозумій, менше знаєш – спокійніше живеш. Ти, Гафіє, бачила в цю ніч багато чого. Пелюшки мереживні, папір цей – хоч він і запечатаний був, але все ж таки…
– Та я ж грамоти не розумію, тож хоч запечатаний, хоч відкритий…
– От і добре. Однак про все побачене мовчи.
– Але!..
– Та знаю, знаю, – отець Феодор пожував губами. – Розумію, що всевидючий Господь однаково відає, що діється на грішній землі нашій.
– Бачить, ой бачить!..
– А раз Він дозволив офіцерові польському в обитель нашу дістатися та малечу із собою принести, може, у тім і є воля Вседержителя, щоб ми малюка виходили, виростили, у віру нашу православну навернули. Як думаєш, Гафіє?..
– Без батьківської згоди… – почала була жінка, однак «дохтур» негайно заперечив:
– Не батько він йому, аніскілечки не батько.
– А хто тоді?..
– Менше знаєш – спокійніше живеш.
– Зрозуміла, зрозуміла вже.
– Я не обдурюю: ці двоє кревними узами не пов'язані. Отакі справи…
Чернець пройшовся кімнатою туди-сюди, обернувся до Гафії й продовжив наставляння:
– Якщо хто із чужих про щось запитуватиме, скажи, мовляв, чоловік сестри твоєї покійної до тебе з дитинчам своїм прийшов… До речі, є у тебе сестра?
– Яка така сестра? – не зрозуміла куховарка. – Немає ніякої сестри…
– Це тепер немає, а колись була. Була, але померла. Ясно?
Гафія кивнула.
– Чоловік один залишився. Йому із малечею незручно, от і вирішив дитинча до тебе віднести – тобто, рідній бездітній тітці племінника на виховання віддати. Ішов до нас уночі, та неподалік стін монастирських вовки голодні на нього й напали, на смерть загризли.
– Невже на смерть?! – куховарка покосилася на нерухоме тіло на столі.
– Ну, це ми зараз подивимось. Витягнемо з того світу – не на смерть, не витягнемо…
«Дохтур» лише рукою махнув.
– А малеча?.. Можна я собі малюка залишу? – з надією запитала жінка.
– Ну, звичайно, залишай! – посміхнувся отець Феодор. – Це ж племінничок твій рідненький… Залишай. А цього…
Чернець знову зміряв куховарку оцінюючим поглядом, насупився, крекнув. Потім опустився на коліна, витяг з-під столу виблискуючий самоцвітами ефес шпаги з куцим уламком клинка, разом з підсохлим заплямованим папером та натільним хрестиком дитини підніс до обличчя здивованої Гафії й докінчив тихо, але тужливо:
– А от цього всього ти ніколи не бачила. Якщо, звичайно, хочеш, щоб малюк не тільки з тобою залишився, але й у майбутньому ні йому, ані тобі самій ніяка небезпека не загрожувала. Зрозуміло?
– Так чого вже там незрозумілого! – кивнула вона.
Чернець задоволено кивнув, грамоту й золотий хрестик акуратно сховав за образи в покуті, уламок шпаги поклав у шафу під рукописи.
– Отак, – мовив задоволено, – ці речі нехай у мене полежать. А коли хлопчисько виросте…
Він ненадовго замислився.
– А коли твій племінничок виросте та розуму набереться, тоді Бог підкаже. Так, Гафіє?
– Так, – погодилася куховарка, найбільше втішаючись думками про те, що відтепер виховуватиме маля.
«Дохтур» повернувся до столу з нерухомим тілом, вкотре прискіпливо оглянув його й мовив:
– Про молодшенького подбали, тепер займемося старшим. Ти от що, Гафіє, води негайно нагрій, свічок побільше постав і запали, рядна з моєї скрині принеси… І це… бражка у тебе є?
– Яка в монастирі бражка?.. – зніяковіла жінка.
– Ну-ну, не бреши, не бреши! Гріх це, – отець Феодор з поважним виглядом здійняв до стелі вказівний палець правої руки. – Знаю, що є. То вже будь люб'язна, принеси-но сюди трохи браги. А я тим часом інструменти підготую. Важку справу маємо зробити, ох і важку ж!.. Якщо все вдасться, я цього вояка Миколою наречу.
– Та у нього ж, мабуть, ім'я вже є… – куховарка тільки руками розвела.
– Кажу ж тобі, якщо й виживе, то ніколи вже нічого нікому не розповість. Навіть імені свого повідати не зможе.
І побачивши написане на обличчі жінки здивування, додав суворо:
– Якщо хто й підсобить йому з того світу видертися, то хіба сам Миколай Чудотворець! Нехай він говорити не буде, та й ходити – теж навряд чи… А втім, поживемо – побачимо. Несповідимі шляхи Господні. Тож біжи-но за бражкою, і приступимося, благословившись. З Богом, Гафіє, з Богом…
Отець Феодор боровся за життя офіцера ніяк не менше двох годин. Увесь цей час жінка курсувала зі своєї комірки, де на ліжку мирно посапував карапуз, у сповнену дивними лікарськими пахощами «лабораторію». Там за вказівкою ченця різала ножем рядно, приносила підігріту воду, підкидала дров у грубку, поправляла ґніт на якийсь із безлічі свічок, що опромінювали дерев'яний стіл…
Нарешті виснажений «дохтур» накрив тіло чистим рядном і кульгаючи від утоми вийшов надвір, жадібно вдихнув повними грудьми морозне повітря, у якому танцювали білі пухнасті сніжинки.
Куховарка пішла за ним, не наважуючись ні про що розпитувати.
– Все, край… – вимовив зненацька чернець.
– Помер, чи що?! Ах ти ж!.. – сплеснула руками Гафія й одразу замурмотіла: – Упокій, Господи, душу раба Твого…
Але зупинившись, розгублено запитала:
– То Миколою його звати або просити, за кого Господь Сам знає?..
– Помер польський офіцер, – з філософічним виглядом прорік отець Феодор, – зате Микола народився.
І додав вагомо:
– Запам'ятай, Гафіє: сьогодні, напередодні дня Святого Миколая Чудотворця, єпископа Мірлікійського, народився опалювач Микола, зять твій. Німий від народження, грамоті не навчений. Зрозуміла?
– Ясна річ, – жінка все-таки не втримала задоволену посмішку.
– Я не жартую, – отець Феодор суворо зсунув брови до перенісся.
– Зять мій Микола, німий від народження. Із племінничком маленьким, – тепер уже серйозно повторила куховарка.
