Kitobni o'qish: «Книга Відлиги. 1954–1964»
Передмова
Сфіра Даат 1 . Поза простором і часом
Від нескінченності й до нескінченності простягалася невисока, тоненька й надзвичайно міцна подоба сяючого золотавого леза меча, з обох боків облямована м’якими пухнастими хмарами кольору освіжаючої літньої грози. В каскаді тонких світів місцеві гострослови жартома прозвали блискуче вістря «лезом Оккама»2. Авжеж жартома – бо сам метр Вільям Оккамський був би дуже здивований тією обставиною, що щось передвічне пов’язали з його скромним земним ім’ям.
Навіщо існувало оте лезо меча, занурене в грозові хмари?
Дуже навіть просто.
Напередодні земного втілення для будь-якої душі вкрай важливо з’ясувати, наскільки у неї розвинене відчуття міри й балансу. Адже наслідки його порушення згубні. Пам’ятаєте, чим скінчив цар Валтасар, перед яким просто з повітря виникла загадкова рука й накреслила на стіні напис:
3 Мене, мене, текел, упарсін (давньоєвр.) – «калька» з арамейської, яка буквально перекладається «міна, міна, шекель [і ще] півміни». Тут згадуються розповсюджені міри ваги: міна – давньогрецька і близькосхідна, шекель – близькосхідна. Однак використовуючи синонімічні значення цих слів, біблійний пророк Даниїл прочитав цю фразу в інший спосіб: «Обчислено, обчислено, зважено та розділено», – і на цій основі розтлумачив подальшу долю царства Валтасара (Книга пророка Даниїла, гл.5).
От чим обертається порушення балансу – крахом усього, що тобі дороге, обнуленням усіх твоїх земних досягнень!
Тому задля з’ясування міри власної розвиненості душі приходили у сфіру Даат, ставали на «лезо Оккама» і якомога швидше бігли-ковзали з нескінченності в нескінченність, розкинувши руки. При цьому на праву долоню їм повсякчасно падали речі впорядковані, на ліву – хаотичні. Тоді, коли це ставалося, було вкрай важливо врівноважити набуту річ її протилежністю:
– логічне – осяянням;
– прояв сили – проявом милосердя;
– закон – благодаттю;
– здатність утримувати – прагненням давати.
Хто встигав зробити це – той продовжував мчати лезом з нескінченності в нескінченність. Хто не встигав – утрачав баланс і падав або праворуч у приховану за хмарами сфіру Біна3 чи в сфіру Гвура4, або ліворуч у сфіру Хохма5 чи в сфіру Хесед6. При бажанні забіг «лезом Оккама» можна було повторити, причому неодноразово, проте результат був майже незмінним. Нарешті остаточно переконавшись, до порядку вона тяжіє чи до хаосу, а також з’ясувавши тривалість перебування на «лезі», душа починала готуватися до відповідного земного втілення. Ось, власне, і вся кабалістична містика, довкола якої там, у земному світі, накрутили хтозна яких дурниць.
З-поміж цілого сонму інших душ «лезом Оккама» тепер нісся веселий молодик з серйозними очима. Ну-у-у, як, себто, молодик… У тонкому світі вік був абсолютно відносним, яку подобу хто хотів мати, таку й мав. Це стосувалося абсолютно всіх зовнішніх рис і всіх деталей одягу, тому фіксуватися на них – тільки час гаяти. У сфірі Даат душі пізнавали одна одну в зовсім інший спосіб – через внутрішнє тяжіння чи відштовхування.
А зовнішність можна було змінити будь-коли. Дехто навіть навмисно «перекроювався» щомиті: зі старця на дитину, потім на огрядну жінку, потім на худорлявого юнака, на літнього чоловіка, на дівчину… і знов, і знов… Утім, наш веселий молодик вважав за краще незмінно зберігати серйозність в очах навіть під час забігу «лезом Оккама». І навіть при тому, що на бігу спокійно й розважливо розмовляв з Багряним Янголом:
– Отже, ця місія пропонується мені?
– Тобі, так.
– І це високе рішення, кажеш?
– Не просто високе – найвище!
– Особисто Всемогутній?..
– Особисто Сущий найменші деталі затвердив.
– Висока честь!
– Авжеж. Таке не кожному довірять.
– А чому саме мені? Чому не іншому комусь?
– Бо ти вже майже досягнув середини нескінченності.
– Майже середина «леза Оккама». Майже… Х-ха-а-а!.. Оппа-а-а!..
Коли молодик заусміхався, то на його лівій руці нізвідки раптом виникла чималенька порція осяяння: розмита потоками весняних талих вод земляна дамба осідає, і нестримні маси сморідно-чорного глею проливаються апокаліптичним потоком на натовп людей, які все ще перебувають у повному невіданні. Щоб не втратити рівновагу і продовжити біг-ковзання, молодикові довелось шалено вигнутися праворуч і зачерпнути з пухнастих грозових хмар повну пригорщу розуміння причин майбутньої трагедії.
– От бачиш, як вправно ти впорався! – радісно похвалив молодика Багряний Янгол.
– Але ж все одно це ще не середина, а лише МАЙЖЕ середина, – скрушно зітхнув молодик. Під дією скрути його десниця хитнулася донизу, довелося негайно врівноважуватися веселощами на лівій руці.
– Переважна більшість душ не дістається навіть сюди. А ти майже дістався… вкотре вже, нагадай, будь ласка?..
– Це сімнадцята спроба.
– От бачиш! У тебе вистачило впертості аж на сімнадцять забігів.
– Подейкують, нібито такий собі Ґаутама Сіддгартха здійснив не якісь там сімнадцять, а цілих сімдесят тисяч спроб і все ж таки спромігся досягти нескінченності. А досягнувши – пішов на втілення і став Буддою.
– Ну, ти ж розумієш, що це лише жарт…
– З якого дива я маю це розуміти?
– Бо світ влаштований так, що розвиток душі можливий тільки в найнижчому – в земному світі.
– А як же сімдесят тисяч спроб Ґаутами?
– Кажуть же тобі: це жарт! Його душа пройшла земний шлях…
– Ну, тоді підкиньте мені такий земний варіант, щоб я теж став Буддою!
– Станеш, тільки не одразу, а поступово.
– А прискорити хіба не можна?..
– Кожній людській душі пропонується завдання, яке вона здатна виконати на межі напруги. Така ціна розвитку. Наприклад, ти все ще не дістався середини «леза Оккама»…
– Краще не треба про це, бо я…
Однак було вже надто пізно: нагадування про попередні невдачі вивело молодика з рівноваги. Він відчайдушно змахнув правою рукою, марно намагаючись ухопити жменю величі, й полетів шкереберть у хмари ліворуч, лишаючи за собою в золотавому повітрі туманно-мінливий слід.
Багряний Янгол наздогнав його, лише коли молодик зупинився в яскраво-смарагдовій сфірі Нецах7. Себто, як зупинився… Прилип на малахітовій стелі – якщо тільки можна було в цьому світі вести мову про «верх» і «низ».
– Чотириста п’ятдесят! Вітаю з досягненням.
Розпластавши ошатні, з полум’янистими кантиками багряні крила по шовковисто-трав’янистій хмарній поверхні, посланець прилаштувався «валетом» поруч із молодиком.
– Чотириста п’ятдесят земних діб… Пхе! Бувало й більше – наприклад, цілих чотириста сімдесят п’ять.
– А чотириста двадцять п’ять?..
– Так, одного разу.
– Ну, тоді у тебе нормальна статистика, в якій чотириста п’ятдесят – це твоя особиста золота серединка.
– Золота… як і все в сфірі Даат, – зітхнув молодик.
– А чому невесело? – спробував підбадьорити Багряний Янгол.
– Сам знаєш, чому. Бо чотириста з плюсом – це рівень Розуму. А я хочу дотягнути рівня Любові.
– Ага-а-а! А вселенська Любов – це п’ятсот діб бігу «лезом Оккама»…
– Так, Любов – це п’ятсот. І не на йоту менше.
– Ну, отож у теперішньому втіленні випаде тобі шалене кохання! Поєднаєш серце з призначеною тобі – досягнеш рівня вселенської Любові.
– З коханою разом? – Молодик недовірливо скосив очі на Багряного Янгола… і мимоволі розсміявся під його хитрим поглядом, відповідаючи: – Знаємо ми ці ваші земні шлюби. За попередньою змовою й рішенням батьків нареченого та нареченої, під суворим наглядом ієрея, мулли чи рабина… чи шамана… чи кого там ще!.. Знаємо цю «любов», коли все регламентовано, все вивірено, все… І все не тобою! Тьху!!! Не Любов це, а суцільна мука. Я такого не хочу.
– Між іншим, доки ти тут «лезом Оккама» бігав-ковзав, там, у земному світі, багато чого змінилося. Нині там настала точнісінько середина двадцятого століття, доки дійде до твого втілення, ще з десяток років мине.
– І що з того?..
– А ти подивись, подивись сам.
З янгольської десниці злетіла червонувато-рожева кулька, підпливла до молодика, безшумно вибухнула перед самісіньким його обличчям і повільно розпливлася рубіновим маревом. Коли серпанок розсіявся остаточно, стало очевидним, наскільки стурбувався молодик:
– Гм-гм-м-м… Отакої! Отже, все якраз навпаки?
– Сам бачиш, нинішнє століття поставило все з ніг на голову.
– Загальну зневіру мені доведеться компенсувати вірою у власну місію, якій нема звідки взятися?! Ого…
– В такій халепі ти ще не бував, хіба ні?
– Ні, ще не бував. Справді дуже цікаво!
– А це ж і є збалансованість. От подумай тільки: у тебе чотириста п’ятдесят, чисте земне кохання додасть іще півсотні – ото й досягнеш у підсумку саме п’ятисот. А це вже не Розум – це та сама вселенська Любов. А далі за нею буде Радість, потім Гармонія і нарешті Просвітлення… Тепер уторопав, що у тебе попереду? – посміхнувся Багряний Янгол.
– Ні, тут явно ховається підступ, – вперто мотнув головою молодик.
– Чому ти так вирішив?
– Якби треба було зупиняти катастрофу, я б зрозумів, а так…
– Вибач, я не врахував, що ти все ще на рівні Розуму. Хочеш відчути вселенську Любов? Нумо мерщій за мною!!!
Від потужного помаху багряних, з полум’янистими кантиками крил повітрям покотилися сапфірові хвилі, однак ні Янгола, ані молодика в сфірі Нецах уже не було. Обидва провалилися в мертвотно-чорний морок пекла.
Берег Озера Непролитих Сліз. Поза простором і часом
– Вона… важка, немов свинець! Ні-ні… швидше, немов ртуть. Тільки ртуть не срібляста, а попелясто-чорна. І ще обпікає льодовим холодом.
Молодик нахилив руку. Важкі краплі скотилися пальцями, упали на поверхню озера, схожу на поліровану базальтову плиту. Від цього по чорній рідині пішли на всі боки рівні концентричні кола… І знов все виглядає мертвим! Вічно мертвим. Вічно!..
– Озеро Непролитих Сліз. Звідки така дивна назва?
– Ніхто вже не пам’ятає точно, – Багряний Янгол спочатку трохи розправив, потім якнайзручніше склав на спині розлогі крила, що в одвічному пекельному мороку здавалися брудно-брунатними. – Мене ж особисто влаштовує наступне пояснення. Коли людина плаче, то відчуває полегшення. Отже, пролиті сльози полегшують її стан. Натомість сльози невиплакані – це од-вічний невблаганний біль. Тому ці сльози важкі, немов свинець чи чорна ртуть. І пекучо-льодяні. Сподіваюсь, ти мене зрозумів.
– Таким чином, ці негідники хочуть…
– Так, вони прагнуть, аби живі забули про все це. Отож саме забуття і є причиною катастроф, які триватимуть одна за одною, доки хтось не розірве цей ланцюжок. Тоді сльози проллються і настане полегшення.
– І це маю зробити я?
– І це зробиш ти. Вже не з міркувань Розуму – з Любові до людей!.. Чи з’являється у тебе передчуття Любові тепер, у цьому пекельному місці?..
– Стривай… Наскільки мені відомо, у Вирії біля Сущого відпочивають улюблені Його пророки – Кобзар і Каменяр. Чому я, чому не вони?
– Сущому видніше. Він стверджує, що час пророків ще не настав, що дорогу для них хтось має проторувати, підготувати.
– Як Іван Хреститель для Христа?
– Отож наперед пророків до народу цього були послані поети, наділені неабиякими талантами. Однак усі вони злякалися. Всі до одного.
– А чим я кращий від поетів?
– Упертістю. Сімнадцять спроб. У земному вимірі лише на забіги «лезом Оккама» ти витратив більш ніж два земних десятиліття. Окрім того, попри наявність Вищого запрошення, ти відмовився йти як до християнського раю, так і до буддійського Поля, Сповненого Щастя.
– Щоб подорожувати нескінченною жовтавою піщаною доріжкою серед ланів троянд або купатися в нірвані посеред діамантового блиску?! Пхе! Не треба воно мені. Цього прагнуть ті, хто шукає блаженного спокою. Я ж краще нескінченним «лезом Оккама» побігаю.
– Ну, от бачиш, який ти!
– Ну, таким вже мене створили… Але ж я знаю правила: народившись там, у грубому світі, я забуду про все це: і про десять сфірот, і про пекло, і про Озеро Непролитих Сліз. Я про все це забуду!..
– Тобі нагадають. І зв’язком забезпечать.
– Зв’язком… Пхе!.. – молодик підібгав губи. – Знаю я цей зв’язок. Процес набуття його – це смертельний ризик.
– Ти ж знаєш, що смерті немає, – розсміявся Багряний Янгол.
– Це я тут знаю, а там, на Землі…
Однак цієї миті сталося щось непередбачуване: базальтово-чорною поверхнею Озера Непролитих Сліз раптом покотилися концентричні хвилі, потім десь усередині озера з непроникно-чорної води висунулася кістлява, обтягнута сніжно-білою шкірою рука. Між розчепіреними пальцями на мить спалахнув неприродно-мертвотний вогник… який раптом сяйнув так, що очам зробилося боляче!!! Тоді пальці склалися в щіпку, й сніжно-біла рука знов занурилася в непроникно-чорну воду.
– Це знак тобі, – прорипів Багряний Янгол. – Крізь смерть і лід пронеси полум’я, що прожене пітьму. Ти виконаєш цю місію, упертюху, проторуєш шлях іншим. Вам торували попередники, настала ваша черга. До того ж там, у грубому світі, ти працюватимеш не один. Вас буде багато…
Молодик не відповів. Важко дихаючи, він дивився на те місце посеред Озера Непролитих Сліз, де щойно зникла примарно-біла рука.
1954 Візит до Поетеси
Бульвар Тараса Шевченка, Київ, 30 квітня 1954 року
Сьогоднішній день був відзначений знаменною подією – відкриттям на перетині з вулицею Комінтерна величного монумента герою Громадянської війни, звитяжному визволителю Києва Миколі Щорсу. Правду кажучи, поставити пам’ятник червоному комдиву покійний товариш Сталін розпорядився ще в 1936 році, однак цьому завадив підлий, без оголошення війни напад фашистських орд на мирний Радянський Союз. Потім довелося протягом багатьох років піднімати країну з руїн. І ось нарешті сталося!..
1954 рік був двічі ювілейним. По-перше, в січні на всесоюзному рівні широко святкувалося 300-річчя возз’єднання двох народів-братів – «меншого українського» і «великого російського». Тепер виглядало особливо символічним, що бронзовий Богдан Хмельницький, виїхавши на площу перед Софією Київською і простягнувши бронзову булаву вбік Москви, немовби казав: «Навіки разом». Ну так, японський шпигун товариш Постишев намагався посунути статую гетьмана-об’єднувача куди подалі… Добре, що не посунув! Бо тепер, ніби отримавши від нього історичну естафету, бульваром Шевченка скакав на баскому коні бронзовий Микола Щорс, підтверджуючи: «Так, Богдане, навіки разом за щастя всього людства!!!»
По-друге, невдовзі мало виповнитися 35 років від дня героїчної загибелі славетного героя. То як же можна було не виконати святий заповіт покійного вже товариша Сталіна й не увічнити нарешті в бронзі «українського Чапаєва»?! Не можна було допустити такого, ніяк не можна… Тому зібралися найкращі українські скульптори, відлили величну кінну статую, а найкращі архітектори встановили її на постаменті, де красувався колись монумент графу Бобринському. Але тепер настав час нових героїв! Українському народові потрібні не багатії-цукровари і не всякі різні граф’я, а справжні народні герої, які проголошують віковічну єдність з Росією.
Звісно ж, теперішньому тріумфу історичної справедливості посприяли дві жінки, присутні зараз на трибуні серед почесних гостей. Молодша зверхньо озирала море дрібних людиськів, які заповнили перекритий для руху транспорту бульвар, і задоволено посміхалася. Ще б пак: це ж не якийсь там міфічний божок – це її власний батько, відлитий у бронзі, віднині нестиме в народ добру звістку про скоре торжество комунізму в усьому світі!
Старша ж, сухорлява, міцна й підтягнута, без жодного сивого волоска в чорно-смоляній зачісці, трималася трохи позаду, при цьому невідривно дивилася на молодшу і думала: «Молодець, Валентино, молодець, дочко! Прекрасну дитину народила я від мого коханого дурбелика Миколки, добру полум’яну комуністку виховала йому на зміну. Все в житті зробила правильно. Тепер ось навіть пам’ятник цей встановлено. Ех, і добре ж життя прожило наше покоління!..»
Київ, липень 1954 року
Близько полудня суботи 3 липня стрімкий рухливий натовп виніс із будівлі Залізничного вокзалу на Вокзальну площу двох чоловіків доволі пересічної зовнішності, в яких дуже легко вгадувалися селяни. Втім, оскільки «селянську» зовнішність мала більша половина новоприбулих до республіканської столиці, то ця парочка майже нічим особливим не вирізнялася на загальному тлі.
Саме майже… Бо старший з цих двох чоловіків (судячи за різницею в віці, очевидно, – вже літній батько) мав скалічену праву руку, на якій бракувало великого пальця, а від вказівного лишилась одна-єдина фаланга. На щастя, і сам літній селянин, і його син мали за плечима старі на вигляд, потерті й вилинялі брезентові солдатські сидори, бо носити речі в фанерній валізі, як багато хто з пасажирів, з такою рукою було б незручно. Зупинившись на більш-менш вільному місці під ліхтарним стовпом, чоловік лівою здоровою рукою видобув з кишені потертих штанів з витягнутими колінцями невеличкий клаптик паперу, щось на ньому прочитав, потім поклав на місце й покликав, стурбовано озираючись на всі боки:
– Назаре, агов!.. Назаре, ти де?..
– Та тут я, батьку, тут, – відгукнувся молодик, насилу продираючись крізь натовп, що намагався віднести його в протилежний бік.
– Ти чого це там застряг, га?
– Та так… – він явно застидався.
– Чогось не бачив, чи що?
– Та кажу ж, що так, не переймайтеся.
Насправді Назар дуже уважно придивлявся до тролейбуса, який саме завертав на площу. І не дивно: адже в їхній рідній Ба-коті ніякого транспорту, окрім гужового, споконвіку не було (хіба що вантажівка якась час від часу заїде випадково), на автобуси і трамваї він встиг надивитися під час проходження строкової служби в армії. Натомість тролейбуси раніше бачив хіба що на газетних фотографіях, а тут – на тобі, все наживо! Бігає, немов трамвай, під електродротами, але не по рейках, а на автомобільних колесах. І сам весь такий пузатенький, гладенький… Але ж хіба вголос про таке скажеш?! Це ж столиця, а не їхнє забите село! Тут цих тролейбусів, либонь…
– А це що у тебе таке? – раптом спитав Амос Дунець.
– Де?..
– Та оце… Ах ти ж!..
Скинувши з плечей свого сидора, молодик раптом помітив, що ззаду його тканину перетинає чималенький вертикальний поріз.
– І де це я так зачепився, що не помітив, як порвав… – почав він замислено, однак батько подивився на нього скоса і скрушно зітхнув:
– Ох, Назарко, Назарко! Тобі ж уже двадцять чотири годи, вже і в армії відслужив, ондо в інститут поступати зібрався, а життя ти й досі геть не знаєш. Не зачепився ти ніде й нічого не порвав. Це лихі люди тобі наплічника підрізали, он воно як!
– Лихі люди?.. – молодик розгублено кліпав очима, немовби не вірячи в саму можливість їхнього існування.
– Так, злодії, – підтвердив батько. – Пограбувати хотіли, доки ти там ґав ловив. Нумо кажи, що у тебе було в наплічнику?
– Та нічого такого…
– А давай-но перевіримо.
Опираючись натовпу й намагаючись триматися під ліхтарним стовпом, перевірили. Нібито все було на місці. Про всяк випадок перевірили також батьків сидір, з яким усе виявилося гаразд.
– Теж мені йолопи царя небесного… Знайшли кого грабувати, щоб вам добра в житті не бачити, бісові діти!.. – лайнувся пристаркуватий Амос Дунець спересердя і звернувся до сина: – Ну що ж, давай-но запхнемо цю дірку сяк-так та й підемо собі.
– Куди? На трамвай чи, може, на тролейбус?..
– Перукарню шукати підемо, – не звернувши жодної уваги на хвилювання в голосі сина, мовив батько авторитетним тоном.
– Перукарню?! А навіщо нам вона?
– Побачиш.
– Ну та-а-ату-у-у!..
– Ходімо зі мною.
Перукарню шукали мало не півгодини, розпитуючи всіх зустрічних, аж поки хтось не напоумив, здивовано мугикнувши:
– Тю, ви чого це?! Та підстригтися ж прямо на вокзалі можна. У вестибюлі на другий поверх ліворуч і без проблем…
Справді, перукарня знайшлася просто в будівлі вокзалу там, де й було сказано. В чоловічому відділенні очікувало з десяток громадян, однак троє майстрів працювали настільки вправно, що навіть години чекати не довелося.
– Ну-с-с-с, що робимо? – спитав майстер, відступивши на крок, клацаючи високо в повітрі ножицями й уважно приглядаючись до старшого Дунця, який всівся на його крісло першим.
– Під бокс робимо. І поголитися, – намагаючись надати своєму голосу якомога більше солідності, мовив Амос і додав: – А ще б одеколоном.
«Ще й одеколоном?! Навіщо це батькові?» – знов здивувався Назар. Перукар між тим продовжував розпитувати:
– Потилицю відкриваємо повністю? Наскільки коротке волосся на скронях, по боках і на маківці залишаємо?
– Коротко робіть. Зараз літо, спека. Нехай голова дихає. А потім ось цього молодика… Це синок мій.
– Гаразд, нехай голова дихає. А сином займемося потім, – посміхнувся перукар, примружив спочатку ліве око, потім праве… І ножиці, гребінець та електрична перукарська машинка, бритва й помазок, рушник і якісь блискучі флакони літали тепер уже довкола голови Дунця-старшого. Майстер лише час від часу уривчасно командував:
– Голову трохи ліворуч. Ще. Отак. Тепер прямо. Вперед. Обережно очі…
– А мені якомога простіше, – попросив Назар, коли настала його черга сідати в крісло.
– Зробимо простіше, – ледь помітно всміхнувся майстер. – Стрижка «під горщик» вам згодиться, молодий чоловіче? Вуха відкриваємо?
– «Під горщик» згодиться. Вуха не треба…
– Треба, треба! – втрутився батько. – Він у мене сюди приїхав в інституті на дохтура вчитися, отож відкрийте йому усі вуха, нехай всю науку дохтурську чує, щоб нічого з неї не пропускати!
– Та-а-ату-у-у!.. – змолився молодий чоловік, проте Амос мовив з несподіваною суворістю:
– Я кому сказав?! Якщо людина тобі пропонує вуха відкрити, то й відкривай. Бо зарости завше встигнеш.
– Гаразд, вуха відкриваємо.
Менш ніж за десять хвилин зачіска «під горщик» була готова.
– Червінця вистачить? – батько видобув з-за пазухи потертий гаманець, проте перукар заперечно похитав головою:
– Ви не тільки стриглися, ви ще й голилися. Плюс одеколон. І ще молодий чоловік… Дванадцять двадцять п’ять за обох.
Дунець-старший розплатився, сховав гаманець за пазуху, потім одягнув свій сидір і коротко скомандував синові:
– Ходімо.
Назар послідував за батьком. Оскільки його сидір підрізали, молодий чоловік про всяк випадок надягнув його не за спину, а наперед, на груди. Хоча при цьому доводилося частенько поправляти лямки наплічника, які сповзали. Незручно, але що поробиш…
– Тату…
– Чого тобі?
– А навіщо ви… ми… той…
– Що?
– Навіщо ви отак причепурилися?
– Послухай-но, синку. Я їду до старого фронтового товариша, з яким ми не бачилися вже добрих десяток років. Хочу навідатися до нього красивим. Щоб по всій формі, так би мовити… Ото маю я право раз на десять років привести себе до божого ладу чи не маю?!
– Звісно, що маєте.
– Отож бо. Ти давай-но, не відставай.
* * *
Керуючись записаними на папірці вказівками, вони знайшли зупинку трамвая № 9 і після кількахвилинного очікування вже трусилися в переповненому вагоні. Щоправда, Назар був трохи розчарований, оскільки сподівався вперше в житті прокататись на тролейбусі… Однак не вийшло. «Нічого, нічого! От поступлю в медичний, тоді ще буде нагода і на тролейбусі з’їздити», – втішав він себе.
У переповненому трамваї ставало спекотно. Оскільки, згідно з побажаннями батька, перукар не пошкодував парфумів, аромат «Шипру» невблаганно розповзався на весь вагон. Ті, хто стояв довкола, періодично косували на Амоса Дунця, незадоволено підібгавши губи. Він же весь сяяв, немов новенький гривеник. Що ж до Назара, то молодий чоловік і далі сушив мізки, намагаючись второпати, навіщо батькові аж так ретельно готуватися до зустрічі з однополчанином?!
Вийшли з вагона, коли водій оголосив зупинку «Житній ринок». Опинившись посеред невеликого бульварчика, почали роздивлятися довкола. Судячи за всіма ознаками, за трав’янисто-зеленими парканами по обидві пішохідні тротуари шуміло справжнє торжище – мабуть, це й був отой Житній ринок. А просто на зупинці посеред бульварчика стирчала на цегляному підмурку простецька дерев’яна будівля, пофарбована світло-брунатною олійною фарбою. Обійшовши довкола неї, батько й син побачили на парадному фасаді напис:
Кінотеатр
КОЛОС
До входу вели півдюжини бетонних східців, ліворуч під написом «СКОРО» висіла афіша кінодрами «Анна на шее» з Аллою Ларіоновою в головній ролі, праворуч під написом «СЬОГОДНІ» глядачів запрошували на перегляд комедії «Запасной игрок» за участю Георгія Віцина, Тетяни Конюхової та Всеволода Кузнєцова.
– Ми що, в кіно підемо? – обережно поцікавився Назар.
– Та в яке ще кіно?! Кажу ж, до фронтового товариша ми приїхали, – невдоволено мовив Амос, продовжуючи роздивлятися довкола. Зрештою він повторно видобув лівою рукою клаптик паперу й почав крутити його на всі боки, звіряючися з намальованою на ньому схемою.
– Якось не віриться, що ми аж у самому Києві, – продовжив недовірливим тоном молодий чоловік. – Погляньте, батьку, які тут низенькі будівлі: або на один, або на два поверхи. Тільки ондо там чотириповерхівка стирчить. Хіба ж так у столиці будують?..
– Ну-у-у, то діло таке… – схоже, Амос нарешті зорієнтувався, бо сховав папірець назад до кишені та поправляв свій сидір. – Трамвай же тут є?
– Трамвай є.
– Оце тобі, синку, і столиця, якщо трамвай.
– А тут би дерева повисаджувати, – не вгамовувався Назар.
– То вже не наше діло, то нехай начальство думає, якщо воно столиця. Ходімо, нам туди, – махнув рукою батько.
Втім, він попрямував спочатку зовсім не у вказаний бік, а до дерев’яної чоботарської будки, що приткнулася посеред бульварчика неподалік місця, де завертали трамвайні колії, та попрохав чоловіка, який працював у ній:
– Скажіть, а де тут можна чоботи почистити? Бо ми з дороги щойно…
– У мене ремонт, а не чищення, – прохрипів чоботар абсолютно пропитим голосом, спідлоба недовірливо покосившись на двох явних провінціалів. При цьому Назара раптом вразило відчуття, що перед ними на низенькому ослінчику сидить зовсім не старий горбатий дідуган, а чоловік приблизно однакових років з його старшим братом Гарасем, який залишився вдома з мамою Ґулею. От тільки якби виголити його сантиметрову щетину, як слід помити, підстригти, – от тоді… А так виглядає, немов той старий дідуган, що ізогнувся, як дуга8!
– Перепрошую, але ми щойно з поїзда… – між тим продовжив своє Дунець-старший, однак чоботар несподівано мовив, вказавши на його скалічену праву руку:
– На фронті?
– Так, – не надто охоче підтвердив Амос.
– А де саме?
– В Угорщині на Балатоні. А що?..
– А тут на Дніпрі, на Букринському плацдармі ти часом не був?
– Ні.
– А я бував, – зітхнув чоботар. – Але кого не спитаю, то мало хто каже, що бував. Як-от я чи сержант Стригунець. Чи цей… Венька-десантник… жених цієї чортопхайки… Нінки, курви цієї, щоб їй…
Чоботар замислився про щось своє. Амос уже збирався поторсати його за плече, як раптом чоловік здригнувся, потім нахилився до шухлядки у себе під ногами, видобув звідти й передав Дунцеві-старшому щітку, баночку з гуталіном і пробурмотів:
– На, наводь марафет на свою кирзу. Тільки сам чисти, я тобі не служник. І далеко не відходь, бо мені зовсім не треба, щоб ви моє причандалля сперли.
– Скільки з нас? – спитав батько, коли вони з Назаром надраїли чоботи.
– А-а-а, не скільки… Аніскільки тобто, – заперечно мотнув головою чоботар, ховаючи назад своє причандалля. – Нехай це буде в пам’ять тих, хто під Букрином залишився. Мало хто там вижив, ой, мало!.. Але й у вас там, на Балатоні в Угорщині, я так подивлюся, теж кислувато було.
– Несолодко, так… А можливо, підкажете, як нам знайти вулицю… вулицю… Як там її в біса?
Знов розгорнувши папірець, Амос прочитав:
– Вулицю Хо-ри-ву-ю номер один-бе?..
– Вулиця Хорива!.. – посміхнувся чоботар. – Як її тільки не називають: і Хорива, і Хоривая, і Хорева, і Хоревая, і Хоровая. І навіть Хорьова, тьху!..
Але далі махнув рукою з почорнілими від бруду й поламаними нігтями:
– Ондо туди, вздовж паркану. Все вздовж і вздовж. Потім ліворуч. Не праворуч, а ліворуч. А там вже або самі підворітню знайдете, або спитаєте. Табличку б їм повісити, але ж ні! Мовляв, усі й без жодної таблички знають, де тут який будинок… Щоб їм руки повідсихали, курвам драним!..
* * *
Поплутавши довколишніми вуличками й закутками ще хвилин десять, Дунці нарешті опинилися в невеличкому дворику, утиканому хирлявими пірамідальними топольками. Піднявшись місцями проіржавілими бляшаними східцями на другий поверх дерев’яної веранди, що по всій довжині примикала до двоповерхового цегляного будинку, постукалися в якісь двері. Оскільки ніхто не відповів, Амос обережно натиснув на ручку… й вони опинилися в довгому коридорі.
– Ага-а-а, он воно як, – зітхнув батько, оглядаючи троє внутрішніх дверей. – Живуть, як у мурашнику… Де ж воно? Овва!..
Знов постукалися, тепер вже в інші – внутрішні двері. Звідти пролунав невдоволений вигук:
– Кому там нема чого робити?! Дзвонити треба, а не дербанити.
– Скажіть, чи тут живе… – почав Дунець-старший. Однак у цю мить двері прочинилися, й на порозі постала мініатюрна жіночка середніх років, худорлява і чорнява, в розцяцькованому дрібонькими рожевими квіточками шовковому халатику кольору стиглого баклажана. Побачивши гостей, вона спочатку сторопіла, потім несподівано підстрибнула на місці, повиснула на шиї батька й радісно вереснула на весь коридор:
– Амосику, ти-и-и!.. Приї-і-іха-а-ав!..
– Капо!.. Капко!.. – Амос міцно обійняв її скаліченою правою рукою, водночас роблячи лівою синові якісь знаки, котрих він не розумів. Так і не дочекавшись адекватної реакції молодого чоловіка, батько нарешті мовив:
– Капо, а це мій синок молодшенький Назарко… Назар, власне. Ми тут разом приїхали, аби…
– А чому зараз? Я ж писала, що в серпні краще.
– У серпні, Капочко, не можна, бо тоді жнива будуть у розпалі. Та й Назарко ж не просто так до Києва приїхав, а в медичний інститут поступати. Зараз йому документи подавати треба, потім іспити і все таке інше, п’яте-десяте. Тому зараз, а не в серпні.
– Шкода, – жіночка чомусь сумно зітхнуло.
– Тату… це що… Це і є ваш фронтовий товариш? – наважився нарешті запитати Назар, який переминався з ноги на ногу позаду батька. Зважаючи на те, хто зустрів їх на порозі кімнатки комунальної квартири, ставало зрозумілим, з якого це переляку їхнє перебування в столиці розпочалося з візиту до перукарні. І все ж таки молодий чоловік був дуже здивований.
– Так, синку. Це і є мій фронтовий товариш – наша зв’язкова сержант Капітоліна Замбриборщ, – підтвердив батько. – Можеш називати її просто тіткою Капою. Можна ж йому тебе так називати, га, Капочко?
– Авжеж можна, – охоче погодилася жіночка і негайно защебетала, потягнувши обох гостей за руки в глиб своєї невеличкої кімнатки: – А чого це ми на порозі застрягли? Нумо, давайте заходьте, не стидайтеся. Не до чужої ж приїхали… Принаймні ти, Амосику.
