Kitobni o'qish: «Казки»

Бурулька

Весна. Хоч вночі ще мороз господарює навколо, але зранку виходить сонечко і прогріває землю, а вдень так гріє на сніг, який покрив дахи будинків, що він починає стікати вниз. Краплі снігової води бажають стекти на землю, але мороз хапає їх і робить з них крижинки. І таке трапляється, що крижинки злипаються, а з них витворюються звисаючі з дахів крижані стовпчики, які ростуть не вгору, а вниз. Такі стовпчики називають бурульками. Про одну з них я тобі і розповім.

Якось вранці сніг почав стікати з даху, а мороз перетворював краплинки у кригу – з’явилася нова бурулька. Сонечко освітлювало її своїми ранішніми промінчиками і вона виблискувала різними кольорами веселки. Це тішило бурульку.

– Дивіться, яка я гарна! – захоплено вигукувала вона. – Я товстенька і прозора, бо моя водичка з чистого снігу.

– Не поспішай, маленьке хвалько, – казала стара, товста буруля, що висіла поруч. – Почуємо що ти скажеш після обіду.

А маленька бурулька нічого не чула і захоплено хвалилася, пишалася собою.

Час ішов. Вже минув ранок, полудень. З обіду почало припікати сонечко.

– Ой, що це? – забідкалася бурулька. – Мені вже парко, я не втримаюсь і почну танути!..

І дійсно, через деякий час вона почала стікати краплями. Так бурулька почала плакати і нарешті зрозуміла слова бурулі – сусідки, які та казала вранці.

– Пробачте, будь ласка, тітонько! – Звернулася бурулька до сусідки. – Я була неправа, бо загордувала. Мені соромно. Але ж яка я була гарненька вранці. А зараз, – дивіться! – стала зовсім тонкою і такою, що й малий вітерець може мене зламати і скинути на землю.

– Не засмучуйся, дитинко, – сказала мудра буруля. – За ніч та зранку завтрашнього дня ти знову потовстішаєш і станеш подібною до мене. Така у нас робота – товстіти та худнути, а одного разу зовсім зникнути, але не безслідно, як ось ти зараз. Подивися вниз. Крапля з тебе впала на землю, за нею друга, третя. Створилося маленьке озерце з чистої водички. З нього залюбки нап’ються горобчик, ворона і кицька, песик та інші. Цієї води їм вистачить, щоби вгамувати спрагу. Господь, який створив світ і все в ньому, через тебе зробив вкрай важливу для них справу – допоміг їм напитись.

– Дякую, добра буруля, – відповіла бурулька. – І вже по іншому почала сприймати світ навколо себе.

Надійшла ніч. Бурулька почала товстішати, бо стала мерзнути.

– Що ж, моя дитинко, – промовила матуся – бурульку нікому прикрити теплою ковдрою. А ти, золотце, заплющ оченята, зігрівайся і засинай. Я тобі заспіваю колискової…Спи спокійно! Господь і моя любов тебе оберігає!..

Ведмедик

– Засинай, моє золотце! – сказала мама Катрусі. – Всі маленькі дітки вже сплять!

– Матусю! – попросила доня. – А розкажи мені, будь ласка, якусь казку. Мені це подобається, і я швидко засинаю.

– Та, я тобі наче розповіла всі ті, що знаю!

– А ти придумай щось цікаве.

– Тоді, доню, вмощуйся зручніше і слухай!

Катруся лягла на бочок і почала уважно слухати.

– У великому лісі були собі ведмідь з ведмедицею та маленьким синочком Мишком. Добрий був ведмедик, лагідний, але надто захоплений: інколи як зацікавиться чимось, то про все забуває і тому потрапляє у різні неприємності. Так було і цього разу. Гуляв ведмедик біля своєї барлоги і раптом відчув, що запахло медом. Що таке мед, він вже знав. Знав також, що мед виробляють дикі бджоли і живуть вони високо у дуплах дерев. Не раз батько приносив мед. Як він його брав у бджіл, Мишку не розповідав, а йому строго наказав, щоби й не думав лізти за медом сам. Коли виросте Мишко, батько обіцяв навчити добувати мед.

Мишко пам’ятав татову заборону, але ж меду вдома так давно не було! А тут так смачно пахне!

– Піду хоч подивлюсь, звідки пахне, – подумав Мишко і побіг поміж деревами.

Раптом пахощі зникли. Мишко зрозумів, шо пробіг повз те місце, де є мед, і повернувся трохи назад. А ось на дереві він побачив дупло, звідки й пахло медом. Дупло було, як показалося Мишкові, не так вже й високо. Ведмедик думав, що ж йому робити: лізти за медом, порушуючи татову заборону, чи повернутися ні з чим до своєї барлоги?

– А я не признаюся татові, що лазив до бджіл! А якщо я не розкажу, то звідки він та мама дізнаються? – вирішив ведмедик і поліз на дерево. Добравшись до дупла, Мишко засунув туди лапу, аби дістати мед. Але ж він не знав, як це треба робити, тому тільки розізлив бджіл. Мишко зачепив десь у дуплі лапою меду та покуштувати не встиг: цілий рій бджіл вилетів з дупла і давай дзижчати біля вух, кусати за ніс та інші місці, де могли дістати. Ведмедик відбивався від бджіл, як міг, через що не втримався на дереві і гепнувся вниз. Трохи відбігши від дерева, коли бджоли перестали його переслідувати, Мишко сів на пеньок і заплакав від болю і від того, що так і не поїв меду.

– А чого ж ти, синку, сидиш тут і плачеш? – почувся голос тата-ведмедя.

– Та ось біг, впав і забився – збрехав Мишко. Він все ще гадав, що тато не взнає про його невдале полювання на мед.

– Ото ж я йду і бачу маленькі ведмежі сліди від дерева у якому живуть бджоли. І подумав, що це твої сліди, бо поблизу, крім тебе ведмежат немає.

Мишко хотів ще раз збрехати, але знаючи татову суворість вирішив признатися:

– Пробач, тату, Я лазив на дерево, але нічого не зміг зробити, тільки й того, що вимазав лапу медом.

– Саме по твоїх слідах, синку, – суворо проказав тато. – По тому, що пахли медом, я з догадався, що ти лазив до бджіл. Ти порушив мій наказ і хотів утаїти це. Але знай, що ніякий поганий вчинок не можна сховати від нас з мамою. Ти залишиш сліди, і рано чи пізно будеш викритий у поганому та покараним. Але за те, що маєш мужність признатися, я тебе прощаю. Ти забився, то сідай мені на спину і я довезу тебе до дому.

Ведмедик всівся на широкій татовій спині і, наче на коні, доїхав до барлоги, а там на нього і тата чекала мама, Вона стривожилась, побачивши, що Мишко кульгає, але швидко заспокоїлась. Бо хіба бувають діти, які не бігають і не замурзуються чи не забиваються? Щоби не турбувати маму, тато промовчав про Мишкову пригоду.

Скоро мама запросила тата і Мишка вечеряти. І які були здивування і радість ведмедика, коли він побачив на столі мед! Виявляється, що тато приніс мед, а лише потім пішов шукати зниклого сина.

…Катруся уявила собі ведмедика обліпленого бджолами, падаючого з дерева, і їй було шкода Мишка. Але вона пам’ятала і мамині розмови про те, що той, хто зробив шкоду, обов’язково залишає якісь сліди, і по них буде безперечно викритий. Інакше не буває, тому краще зразу признаватись. Тато та мама завжди вітають щирість.

А коли зробиш комусь добро, то теж залишаєш слід у пам’яті того, кому допоміг. Про це можна і промовчати. Люди самі розкажуть батькам, а ті будуть пишатись нею…

Катруся тихо засопла, засинаючи. Мама всміхнулася, ласкаво погладила доньку по голівці і сказала:

– Рости, моя пташко! Спи спокійно, хай тебе нічого не тривожить! Я помолюсь перед Ісусом. Він любить тебе і нас з татом. Слава Богу!

Мама ще казала молитву, а Катрусі вже снилися веселі і красиві сни…

Кольоровий горобчик

Одного літнього дня горобчик пролітав повз балкон, де художник малював натюрморт. Раптом з його рук вислизнула палітра – дощечка, на якій художник розмішував фарби, і впала на горобчика. Вона не прибила його, а тільки замастила фарбою крила.

Горобчик хотів гратися з іншими горобчиками, але ті проганяли його і глузували з його незвичного вигляду. Йому було самотньо, до того ж, настав грудень – перший із зимових холодних місяців. Горобчик ще не знав про морози, але чув від дорослих, що морози – це не тільки холодно, а й голодно і небезпечно для життя. Раптом на дзьобик горобчика впало щось схоже на тополиний пух, але більш важке і холодне. Не встиг він це скинути, як воно перетворилось на краплинку води і стекло донизу. Так горобчик вперше зустрівся зі сніжинкою.

За мить на горобчика впала друга сніжинка, третя, п’ята і т. д. Він увесь покрився снігом.

– Ой, ой! Як холодно і сиро! – раптом почув горобчик тоненький писк. Він повернув голову і застиг від здивування: на камінці був метелик. Горобчик згадав початок весни та літо, коли найцікавішим для нього було полювання на метеликів. Він скльовував їх з листочків та квітів. Але найбільшу насолоду горобчик отримував тоді, коли влучно хапав їх у польоті.Призвичаїтися і збити метелика на льоту – вищий пілотаж для птаха. Тієї пори горобчик віддав би десяток жирних хробаків за одного літаючого метелика.

О-о, диво! Поруч сидів справжній метелик. В цю пору року? Неймовірно!

– Ти хто такий? – запитав горобчик.– І звідки взявся на початку зими? Твої ж друзі давно сплять під листочками чи під корою дерева.

– Я – Махаон! Дуже рідкий і красивий метелик, – гордо відповів той.

– Дівчинка, моя господиня, виростила мене і тримає у спеціальному прозорому будиночку. Там завжди тепло і світло, вдосталь їжі. Інколи мене випускають політати по кімнаті. Але цього разу я вилетів крізь кватирку на вулицю. Хіба ж я знав, що тут холодно ісиро? Хочу повернутись у свій будиночок, але не можу й поворухнутися. До того ж крильця змокли, і я вже не злечу. Пожалів горобчик метелика. Він навіть забув, що це здобич, бо у нього виникло невідоме до цього часу бажання захистити слабшого. Краєм ока він побачив, що кольори на його крилах подібні до кольорів на крильцях метелика. Наче один художник розмальовував метелика і птаха. Горобчику стало дуже приємно. Він скакнув ближче до метелика і прикрив його крилом. А сніг падав і падав… І горобчик перетворився на снігову кульку. Та все ж із задоволенням слухав метелика.

– Не переймайся тим, що ти не такий, як всі, що ти кольоровий, – сказав метелик. – Мої крильця теж кольорові. Хлопчики-горобчики виростуть разом з тобою і забудуть, що ти був колись кольоровим. Спливе час, і фарба на твоїх крилах потьмяніє та змиється. Але залишиться найважливіше, що є у тебе, – твоє добре серце. Горобчики, які зараз сміються над тобою, змінять свою думку і стануть твоїми справжніми друзями. Я поважаю тебе і вірю, що ти допоможеш мені повернутися до мого будиночка. Горобчик подивився на вікна будинку і побачив, що кватирка відчинена тільки на другому поверсі. Ймовірно, що саме з цього вікна і вилетів метелик.

– Лізь під моє крило, міцно тримайся за пір’я, я понесу тебе, – сказав горобчик.

За мить він влетів крізь кватирку в кімнату, де сиділа дівчинка і плакала. Побачивши горобчика, вона булла вкрай здивована.

– Привіт, дівчинко! – зацвірінькав він. – Чого так гірко плачеш?

– Як же на плакати, коли я не вгледіла і втратила найцінніший скарб – метелика Махаона. Інколи я випускаю його з будиночка, де він живе, аби політав по квартирі, але перед цим закриваю всі кватирки. А зараз не помітила, що одна з них відчинена, і він вилетів на двір. У таку лиху погоду бідний метелик неодмінно загине.

І дівчинка знову заплакала. Та з-під крила горобчика вилетів метелик і сів на ніс дівчинки. Та завмерла від несподіванки. Її радості не було меж!

…Минув час. Настали голодні холодні дні. Але на вікні дівчинки завжди була повна годівничка для нашого горобчика. А коли він замерзав, то підлітав до кватирки і відігрівався теплим повітрям, яке віяло з квартири крізь прочинену кватирку. З того дня кватирка ніколи не зачинялась, окрім тих хвилин, коли дівчинка випускала політати Махаона. Тоді метелик сідав на скло вікна, а горобчик на підвіконня. Вони раділи один одному і перемовлялись.