Kitobni o'qish: «Вихідний формат»

Shrift:

Розділ 1
Напад

– Трафіку?

– Так, мій володарю.

– Комп'ютер мого друга Сержа Першого під надійним контролем?

– Як ви й наказали, пане Великий Процесоре. Після того інциденту я вважав за доцільне взагалі відімкнути його від Інтернету.

– Що ж… Не буду сперечатися, можливо, так справді надійніше.

Великий Процесор, Хазяїн та Володар Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів та Числень продовжив роботу за своїм комп'ютером, уважно вдивляючись в екран.

А за дві години до того сталося ось що. До комп'ютера Сергійка, вхід до якого відчиняв та зачиняв агент на ім'я Трафік, а від проникнення вірусів охороняв бригадир Нортон із цілою командою, прийшов поштар. Справжнісінький поштар із товстелезною сумкою, з котрої стирчали згорнуті в рурки журнали й газети, а відділення для листів мало не лопалося від грубезної паки конвертів.

* * *

Петрик став Петьком. Імена хлопчиків завжди дорослішають разом із ними. Хіба що для мам імена не змінюються. А для друзів він був спочатку Петриком, потім став Петьком, далі буде, мабуть, Петром, а потім… Зараз це не так важливо, як згодом називатимуть Петька. Швидше за все, Петром Максимовичем, бо його батька звуть саме Максимом, а матір – Валею. Насправді в Петька було ще одне ім'я, яке знали тільки його друзі, втаємничені в секрет Заекрання. Там, по тій бік екрана, Петька звали Рикпет. Бував він там не сам, а разом із друзями, які теж мали не зовсім звичайні імена. Наталку, дівчинку, з якою Петько потоваришував у той час, звали Шанатою. Був ще Дмитрик – Кадим, Славко – Васла, Ігор – Оріг. Усі ці імена придумали не самі хлопці, а одна вельми недобра особа на ім'я Гірея. Як і всі недобрі особи, вона скінчила вкрай погано: була розкладена на цифру Великим Процесором, Хазяїном та Володарем Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів та Числень. Ще раз побувати в Заекранні пощастило тільки Славкові, коли влітку цього року чорний вірус на ім'я Макровір украв доньку Великого Процесора Інформу. Інших хлопців, утаємничених у секрет Заекрання, тоді в місті не було. На перший поклик Великого Процесора, Славко сміливо кинувся на допомогу Чипсету, Дронику та Сергійкові. Після нечуваних пригод Інформу, самого Великого Процесора та ще багато кого з полону визволили, а Макровіра розклала на цифру з магнітного випромінювача відчайдушна дівчинка на ім'я Кнопікс, шибайголова та верховода, яка мешкала в Столиці Заекрання на вулиці Операційних Систем.

Петько мало пальці з досади не покусав, коли довідався, в яких пригодах брав участь Славко, поки сам він бив байдики в бабусі, нудьгуючи біля старого зарослого ставка. Ні, карасів ловити було теж по приколу, тим більше що траплялися доволі гарні, завбільшки як чимала долонька, а одного разу Петько спіймав та витяг на берег здоровенного коропа. По тому, як рибину з натугою було запхано в нерет, Петько ще кілька хвилин сидів на березі, бо ноги тремтіли від хвилювання. Такої великої рибини він ще ніколи не ловив. Коли бабуся зважила трофей, короп потяг аж на півкіло. Після того випадку, аж до свого повернення додому, Петько ловив саме на тому місці, де йому так поталанило. Карасі ловилися, але короп більше клювати не хотів. Але чи можна було порівнювати коропа, хай і такого великого, з тими пригодами, що їх довелося пережити Славкові? Коли того останнього серпневого дня він раптом приїхав до Петька й почав розповідати про Інформу, Великого Процесора, Чипсета, Дроника та інших, Петько слухав із роззявленим ротом.

– Ну, – підганяв він Славка, – а Макровір що? А Великий Процесор що? А хто такий цей Сергійко? Що він за один?

Щоб слухати Славка, треба мати янгольське терпіння. Його бекання та мекання могло вивести з рівноваги кого завгодно, але Петько знав, що Славко поволі розмовляє, але іноді дуже швидко думає.

– Це… ну… хакер той… Костя, він двадцять п'ять мільйонів тих… доларів вимагати почав. А Дроник у формат чистої цифри та й у циклопа! І Костьку під стелю! А Великий Процесор за Інформу й віддав. Ну… як його… долари, тільки дж-и-и-ик! Долари того… заекранські. А доньку ми й так того… звільнили. Ось…

– А що таке «формат чистої цифри»? А хто такий Дроник? Який циклоп?

Петько випитував подробиці, скільки міг, а за півгодини до них приєдналась і Наталя, яка заскочила до Петька по короткій телефонній розмові, щоб побачитися після тривалої, майже двомісячної, розлуки. Потім закип'ятили чайника та посідали пити гарячий чай із медом, що його прислав дід Юра зі своєї пасіки. Славко, сьорбаючи з кухля та заїжджаючи в літрову банку з медом великою столовою ложкою, почав більше відмовчуватися, відповідаючи на запитання Петька й Наталки невиразним угуканням, пожадливим плямканням і захопленим муканням.

– Славку! – не витримала Наталка. – Потім меду наїсися! Розповідай ще про Інформу!

– Еге ж, – між ложками меду відбрикувався Славко, – а згодом можуть і того… й не дати, – та запивав величезну ложку меду маленьким ковточком чаю, кидаючи погляд у кухоль, чи багато ще там лишилося тепленького, бо просити налити ще чаю вважав нечемністю.

– Славку, не будь ненажерою! – врешті-решт не витримав Петько та рішуче забрав банку. – Ще отримаєш тільки після того, як усе розповіси по порядку.

– Ну ось, – пробурчав Славко, звертаючись до Наталки, – я ж це… Що потім не дадуть… А ти, словом, ну… не вірила.

– Ти будеш розповідати чи ні? – не на жарт розлютився Петько.

– Ну…

Пролунав дзвінок – то прийшов Дмитро, який теж звідкілясь приїхав учора ввечері. Він теж не втерпів і примчав побачити друзів, а в першу чергу Петька. А коли натрапив на всю компанію – страшенно зрадів! Коли вже нарешті допили чай, всі перейшли до Петькової кімнати, де продовжили оповіді про те, хто та як провів літні канікули. Певна річ, увімкнули комп'ютера.

* * *

Сергійко з величезним задоволенням лежав на ліжку в своїй кімнаті, у власному помешканні. Хто не знає, як класно простягтися на найкращому, звичному ліжку після того, як тижнів зо три не був удома? Сьогодні вранці вони з батьком та мамою приїхали з Криму, де відпочивали в санаторії. Сергійко скучив і за своєю кімнатою, і за своїм ліжком, а головне – він скучив за комп'ютером. Поки вони були в санаторії, без комп'ютера та Інтернету він почувався незатишно, ніби виявився відрізаним від друзів і взагалі від усього світу. Поряд із санаторієм було інтернет-кафе, але батько з самого початку сказав, що нема чого займатися дурнею, ніяких інтернетів ці три тижні не буде, нехай, мовляв, очі відпочинуть від монітора. Сергійкові стало нудно вже за три дні: сніданок, море, обід, море, вечеря, море, й насамкінець – комарі. І так щодня. Море – це добре, але, коли завжди саме тільки море – це дуже швидко набридає, а комарі щовечора тільки підсилюють бажання хутчіш повернутися додому. На Сергійкове скиглення щодо Інтернету батько твердо відповідав:

– Оздоровлюйся! Інтернетів тобі й удома вистачить, а моря вдома немає.

Дуже швидко Сергій зрозумів, що найгірше в житті – це оздоровлюватися під наглядом батьків.

Тому, коли вже нарешті приїхали додому, він не зважаючи ні на маму, ані на тата, одним стрибком заскочив у свою кімнату, зачинив двері та попервах увімкнув комп'ютера, а вже потім кинувся на своє ліжко, яке чи то радісно, чи злякано скрикнуло голосами звичних і лагідних пружин.

– Удома! Нарешті вдома! Клас!

Він віддав данину ввічливості своєму ліжкові, а тоді всівся за столом та запустив «Трафік-агента». На жаль, той показав, що зараз комп'ютер не може підімкнутися до Інтернету. Мабуть десь на лінії було щось негаразд.

* * *

– Ну? – Нортон запитливо глянув на поштаря.

– Що – ну? Не бачиш, листа юзеру приніс, – поштар випнув наперед сумку.

– Я всіх тутешніх поштарів знаю, але тебе не зустрічав жодного разу, – Нортон уважно поглянув на сумку.

– Я новенький, щойно на пошту прийшов.

Нортон підозріло окинув поглядом спортивну статуру поштаря.

– Ану дай глянути в сумку, – вимогливо сказав він.

Поштар із задоволенням скинув важку сумку на землю, всім своїм виглядом демонструючи доброзичливість та гарний настрій.

– На, дивися, поки очі не повилазять! – засміявся він.

Нортон кивнув рядовому охоронцеві, щоб той оглянув сумку. Охоронець повиймав пачки газет та журналів – у цьому відділенні сумки нічого зайвого не було. Із другого відділення дістали грубу пачку листів, яка наче теж ніякої небезпеки не складала, та Нортон був досвідченим охоронцем, до того ж, зовсім недавно скінчив спеціальні курси підвищення версій.

– Ну-бо дай глянути листа.

Поштар попорпався в сумці, знайшов у пачці потрібного листа та простяг Нортону. Той уважно помацав конверта, навіть обнюхав його, не вдовольнився зовнішнім оглядом і передав рядовому охоронцеві:

– Піди переглянь на установці.

Отут усе й сталося. Поштар, у якого руки, після того, як він поклав сумку на землю, звільнилися, з диким криком «Кі-ій-я-а!» зробив відволікаючий рух рукою та брикнув охоронця в щелепу. Охоронець устиг відскочити, а поштар утратив рівновагу й гепнувся спиною на свою ж таки поштову сумку.

– А-а-а! Ось ви як! – заволав поштар, ніби м'ячик відскочив від сумки та звівся на ноги. – Ото вже я вас! – і після цього раптом розвернувся та кинувся навтьоки. За ним ніхто не погнався, навпаки – увага всіх присутніх зосередилася на листі, який упав на землю. З усіма можливими пересторогами його оглянули на спеціальному устаткуванні. Виявилося, що не даремно. Там було щось стороннє, ніяк не схоже на аркуш паперу. Довго розмірковували, як розпечатати листа та переглянути вміст конверта, але так нічого й не зметикували. Тоді конверта поклали біля стіни, а згори скинули на нього важку каменюку. Щось добряче вибухнуло, каменюку розкололо навпіл. Важко було навіть уявити, скільки файлів було б знищено тим вибухом у Сергійковому комп'ютері, якби він вирішив розпечатати його, як будь-якого іншого листа. Надзвичайний випадок сприйняли як рядовий вірусний напад, тому ні Трафік, ані Нортон і його команда нікуди нічого не повідомляли. За півгодини до брами пришкандибала старенька чистенька бабуся, яка спиралася на сучкувату ковіньку, збиту з одного кінця, та з торбинкою на плечі. Трафік посміхнувся про себе – так бабуся нагадала йому стареньку фею з дитячих казок.

– Доброго дня, бабуню! Куди простуємо? – ввічливо поцікавився агент Трафік.

– До онучка, шинку, до онучка, – прошепелявила бабуня, виймаючи з бездонної кишені, мабуть, насіння та безтурботно закидаючи його до рота. Трафік уже зовсім вирішив відчинити їй двері, коли бабуню несподівано погукав пильний Нортон.

– Бабусю, а що в торбинці?

– Гоштинці, шинку, – з готовністю озвалася бабуся.

Коли потім, по всьому, що сталося, в Нортона запитали, чому він вирішив перевірити бабусину торбинку, він тільки знизав плечима:

– Та шепелявила вже якось занадто. Таке враження, що зубів не мала взагалі, а насіння лузала, мов комбайном!

Бабуся, ніби спринтер, рвонула до дверей, котрі вели просто до жорсткого диска Сергійкова комп'ютера, але команда Нортона й тут виявилася на висоті – вчасно виставила вперед списи. Ніяке карате супротив списів не допомогло, й бабуня прудко побігла геть. Один із охоронців Нортонової команди метнув їй навздогін списа, який, мов довгий дрюк, упав прямісінько перед нею. Бабця перечепилася об нього, впала, торбинка злетіла з плеча й із неї висипалася ціла купа бридких різнокольорових хробаків. Усі ахнули! Що може бути гірше за хробака в комп'ютері? А тут відразу ціла купа, та ще й таких різних!

Після цього випадку Трафік вирішив неодмінно доповісти про все Великому Процесорові. Той уважно вислухав, випитав усі подробиці та розпорядився посилити охорону Сергійкового комп'ютера. Він не без підстав вирішив, що такі часті вірусні напади – це вже не випадковість.

– Поштар – це чистісінький Лупер, його почерк. А бабуся, поза всякими сумнівами, – Мелісса. Для повного комплекту бракує тільки Ламера чи Кабіра.

Сказав, та наче накликав. За годину по тому, як Трафік доповів Великому Процесорові про напади вірусів, здаля з'явилася незвичайна процесія. До брами наближався караван верблюдів, навантажених усіляким крамом. Попереду йшов караванник із пихато піднятою головою, вів на мотузці першого верблюда. За ним слухняно йшли інші, прив'язані один до одного короткими мотузками. Поводир виблискував білосніжним убранням. Він мав гарну статуру, підборіддя йому прикрашала охайно підстрижена борідка.

– Наше вам салям, шановні, – ввічливо поздоровався мандрівник із Трафіком і Нортоном: безпомилково вгадавший у них головних, а решту команди вдостоївший лише ввічливого кивка.

– Добридень, шановний! – привітався Нортон та подав руку. Караванник охоче простяг свою, але тут-таки був скручений спеціальнім прийомом, який Нортон вивчив на курсах підвищення версій. На очах у охоронців караванник зник, перетворився на ледь помітну блакитну хмаринку. Все сталося так швидко, що запитання Трафіка про причину такого дивного поводження з гостем прозвучало лише тоді, коли караванника й слід прохолов. За ним поволі розтанули й верблюди.

– Та ти очі продери! – відповів Нортон. – Верблюди ж зелені!

– А які мають бути? – здивувався Трафік.

– Ну, ти повний відстій! – у свою чергу подивувався з такого невігластва Нортон. – Скрізь і завжди верблюди були сині! Си-ні! Зрозуміло?

– Он як… – з повагою протягнув Трафік, вражений глибиною знань Нортона в царині біології.

Вони відразу доповіли про новий вірусний напад Великому Процесорові.

Ось тоді і той зрозумів, що за такий короткий термін три вірусні напади поспіль – це вже сплановані дії. Поява Кабіра, якого Хазяїн та Володар відразу впізнав за караваном, лише ствердили його в цій думці.

Розділ 2
Брат Макровіра

Нічого не підозрюючи про бурхливі події, які відбувалися біля входу до його комп'ютера, Сергійко терпляче очікував, коли ж будуть усунуті неполадки на лінії чи на сервері провайдера й трафік-агент знову підключе йому Інтернет. Він запустив свою стару іграшку «Збудуй Глюкландію» та захоплено поринув у державне будівництво.

* * *

Четвірка друзів, що зібралися в Петька, й далі обмінювалися спогадами про літні канікули, що вже добігли кінця. Головним чином випитували в Славка подробиці дивовижних пригод, пов'язаних із викраденням та звільненням принцеси Інформи. Його невиразна розповідь викликала то вибухи реготу, то незадоволене буркотіння з приводу нескінченних бекань та мекань.

* * *

Ніхто й не підозрював, що всіх їх узято під уважний нагляд Макропойнта, рідного брата Макровіра, про знищення якого так незграбно розповідав зараз Славко. Макропойнту, на відміну від Макровіра, який завжди обирав чорний колір, більш подобався червоний.

– Це колір крові, – казав він своїм слугам, – нехай усі знають, що я крові не боюся! Ні своєї, а головне – ані чужої.

Макропойнт був розумний і знав, що до Сергійкового комп'ютера йому не дістатися, так само як і до самого Сергійка. Великий Процесор цього не допустить. Сергійко, який цього літа, ризикуючи життям, брав участь у звільненні Інформи, чим зберіг у Заекранні порядок та законну владу, був під особливим наглядом Хазяїна та Володаря. Намагання слуг Макропойнта дістатися до Сергія були не чим іншим, як відволікаючим маневром. Уся увага віруса була наразі зосереджена зовсім на інших людях. Зараз крізь екран монітора він уважно спостерігав за компанією, що веселилася.

– Мій пане!

– А… Це ти, Лупере. Ти все зробив, як я наказав?

– Так, мій пане. Кабір та Мелісса в приймальні. їх покликати?

– Не треба. На сьогодні ви свою місію виконали. Йдіть, відпочивайте, ви гарно попрацювали.

Тепер настав його час.

* * *

– Ну-ну, – підганяв Дмитро Славка, який продовжував розповідь про літні пригоди. Усі багато сміялися, та не тільки з того, про що він розповідав, але й із того, як розповідав.

– А цей… як його… Дроник, він – раз! І в матрац… тобто, на тигра перетворився! Та каже: «У мене проїзний…» А міліціонер у повному відпаді…

Ніхто з присутніх не помітив, як із вільного порту системного блоку, що стояв на спеціальний підставці, вилилася невеличка червонувата хмаринка. Вона відразу ковзнула під ліжко та з'явилася лише біля дверей і відрізала всім шлях до відступу. Тут хмаринка на мить зупинилася та повільно перетворилася на невисоку людину середньої статури. Усе в цього чоловіка було невеличке: руки, ноги, обличчя з дрібними рисами… Завеликі були тільки очі. Здавалося, вони набухли ненавистю й люттю, які переповнили їх. Вузькі губи склалися в посмішку, яка, мов тоненька щілина, навскіс прорубала обличчя. Вбраний чоловік був у темно-сірий, ретельно відпрасований костюм, під піджаком лиховісно, ніби кров, червоніла сорочка, а з нагрудної кишеньки стирчала кокетливо складена хусточка такого самого лиховісного кольору.

– Ну, рідненькі мої, отже, давайте знайомитися, – хрипко промовив Макропойнт. Він так довго готував цю операцію, що навіть захрип від хвилювання, коли побачив: той, на кого він так ретельно готував пастку, нарешті цілком під його владою.

У кімнаті на мить запала тиша. Усі повернулися до дверей.

– Ви хто? – здивовано запитав Петько.

– Васла, Рикпет, Кадим та подруга їхня Шаната! Гарно, слово честі, гарно! Багата здобич! Я навіть не очікував застати тут вас усіх.

– Та хто ви такий?! – скрикнув Петько. – Як ви сюди потрапили? Звідки ви нас знаєте?

– Що гірше, то краще… То болячіше, – ігноруючи Петькове запитання, незрозуміло промовив гість таким саме хрипким голосом, а потім несподівано тицьнув пальцем у Петька. – Ти більше за всіх запитуєш, отже, й будеш першим.

– У чому? – ще й досі ошелешений, промовив Петько.

Гість знову не відповів на запитання, а спорудив із пальців незрозумілу фігуру, з якої відразу вирвався промінь світла. На мить усіх засліпило. Спокійно, без поспіху, гість скерував промінь на Петра. Той застиг на місці так, наче промінь паралізував його.

– Ах ти ж! – Дмитро кинувся на незнайомця, але теж потрапив під дію дивовижного променя, застиг і був облитий дивним світлом із голови до ніг.

– Ну, а наразі, – лиховісно провадив незнайомець, – звернемося до головного героя. Що розповіси нам, Васло?

– Я? – здивувався Славко. – Я цей… головний герой?

Саме цієї миті до кімнати ввійшла Ксюха, велика пухнаста кицька, Петькова улюблениця. Ксюха була кицькою парадової породи. Парадової тому, що, як казав тато, її ще малим кошеням знайшли в парадному. Вона була замурзана й блохата. Тато підібрав її, приніс додому, добре викупав зі спеціальним милом від бліх. Коли кошеня намокло, то перетворилося на тоненького кістячка.

– Ну, наче купка олівців… – прокоментував тато це сумне видовище.

Зараз Ксюха виросла й стала великою та пухнастою. А ще кицька не любила чужих, тому тато називав її «Наша сторожова кицька Ксюха». Коли вона бачила в помешканні чужого – вигибала спину, здіймала хвоста догори та грізно шипіла, широко роззявляючи пащеку, демонструючи хоч і невеличкі, але дуже гострі ікла. Якщо ж хтось насмілювався її погладити, то міг бути подряпаний чіпкими пазурами й до крові.

Кицька відчула чужого, прийняла бойову позу, зашипіла та вдарила лапою з випущеними пазурами по відпрасованих штанях. Макропойнт від несподіванки підстрибнув і миттю перетворився на червону хмаринку, яка запливла під ліжко. Ксюха, як і кожна сповнена поваги до себе кицька, не могла випустити здобич і погналася за нею. Макропойнт стрімголов летів назад, до комп'ютера, на шляху кидаючись у різні боки, щоб не потрапити до пазурів кицьки, яка завзято нападала.

У кімнаті запанувала тиша. Петько та Дмитро й далі стояли, мов два стовпи. Очі в обох були заплющені.

– Агов, Петре! – неголосно покликала Наталка.

Петько мовчав. Тоді Наталка підійшла та взяла його за руку.

– Петре! Рику, ну годі, не лякай мене!

Коли той почув ім'я Рик, його повіки затріпотіли й він розплющив очі. Обвів кімнату безтямним поглядом, запитливо глянув спочатку на Наталку, потім на Славка.

– Ви хто? Чого вам треба, виродки?

Це було так брутально й несподівано, що Наталка від подиву гепнулась на стілець.

– Я не зрозуміло запитав?

З-під столу вилізла Ксюха, здійняла хвоста догори, підійшла до Петька та почала тертися об його ногу.

– Ану геть звідси, тварюко нікчемна… – він ударив Ксюху ногою в м'який бік. З ображеним нявканням кицька полетіла під ліжко, звідки щойно вилізла, позбавивши всіх від страшного кривавого вірусу.

– Ну? – з погрозою в голосі знову звернувся Петько до своїх друзів. – Чого сюди припхалися? Хто вас запрошував? Кадиме! – звернувся він до Дмитра, який також стояв, ніби стовп. – Нажени цих дурнів!

Після того, як хлопця назвали Кадимом, Дмитро так само, як і Петько за хвилину до того, поволі отямився.

– Так, командире, – неживим, жерстяним голосом озвався він. – Вимітайтеся! Ну? Швидше! Чи не ясно сказано? Швендяють тут усілякі… Дурепи й телепні…

– Це я телепень? – обурився Славко. – Це після всієї нашої дружби?

– Давай, давай… Пузаню, долею зобиджений… А ти чого розсілася? Склади товариство цьому… – Дмитро кивнув у бік Славка.

Ошелешена Наталка, нічого не розуміючи, запитливо глянула на Петра. Той у відповідь окинув її пихатим крижаним поглядом і промовчав.

– Ех, ти… Я думала, що між нами дружба…

– Індик теж думав, – і більше ні слова, тільки презирливий пихатий погляд.

Із Наталчиних очей побігли сльози.

– Мені хіба що заупокійного голосіння бракує, – ще з більшою погордою кинув Петько. – Прийом скінчено, публіка може шкандибати по домівках. Ось цей, – Петро вказав на Славка, – пузань тебе втішить.

– Який же ти… Який же ти… – в Наталки більше не знайшлося слів. Вона затулила обличчя долонями та вибігла з кімнати. Слідом за нею перевальцем, без зайвого поспіху Петькове помешкання залишив Славко. Але щойно він вийшов, миттю рвонув донизу сходами, вибіг на вулицю та наздогнав Наталку, яка нічого не бачила скрізь сльози, що застилали очі.

– Наталю, ну, ти це… Словом, як його… Не плач ти, як його там… Порозумнішає твій Петро, куди він того… Ну, як то кажуть… Подінеться…

– Дякую тобі, Славку, але нічого ти не розумієш!

– Це… як його… Чого це я не розумію? Я навіть дуже… Як його… Кмітливий… Тільки ось що, – зненацька погодився він, – я тут це… й насправді, не все зрозумів. Хто до нас приходив? Він же із Заекрання, це, як його… це ясно. Він перейшов у формат чистої цифри, я таке вже це… бачив. Дроник там… І взагалі… А потім Петро та Димон наче не того… не свої стали. Після променя того…

Наталка раптово зупинилася та стурбовано глянула на Славка. Сльози її миттю висохли.

– Стривай… Ти хочеш сказати, що той кривавий міг щось зробити з Петром?

– Що значить того… хочу? Я вже цілу годину тобі це… кажу…

– Ходімо назад!

– Куди?

– До Петра, дурню!

– І ти дражнитися?

– Не ображайся, гаразд? Чого ж ти відразу не сказав? Це ж очевидно! Петько став зовсім іншим після того, як той… Ну, той, що прийшов, променем його освітив. І Дмитра теж… Може, їх рятувати потрібно, а ми з тобою, мов двоє останніх йолопів! Мерщій назад!