Kitobni o'qish: «Купіть книгу – вона смішна»

Shrift:

Передмова автора

Ніхто не читає передмови, і я в тому числі. Навіщо читати чиї-небудь кволі гадки з приводу книги, яку ти тільки збираєшся прочитати? Адже ми купуємо книгу якогось письменника, щоб прочитати його думки, а не просторікування на двадцяти чотирьох сторінках якого-небудь Пупкіна, що його життя і видавець увіпхнули на розігрів перед Достоєвським. Тому я особисто ніколи не читаю передмови, якщо, звичайно, товариш Пупкін не зміг вмістити їх у половину сторінки.

Погана та думка, яку не можна вкласти в один рядок, і погана та передмова, що займає більше однієї сторінки. Я постараюся вмістити свою якраз на сторінку.

Взагалі-то писати авторам передмови самим собі – це поганий тон, для цього є панове Пупкіни, зі своїм діапазоном таланту від однієї до двадцяти чотирьох сторінок, нехай вони цією справою і займаються. Я ж просто хотів сказати заздалегідь одну річ, аби не здатися цілковитим невігласом в очах своїх майбутніх вісімнадцяти випадкових читачів.

Річ у тому, що ця книга написана очима американця, а як відомо, про Америку й американців в основному пишуть тільки ті люди, які там ніколи не бували, тому і я вирішив не вирізнятися. Ця книга не про Америку і навіть не про американців, просто дивитися на події очима повністю чужих тобі людей, про яких ти знаєш тільки з чуток, набагато зручніше і вільніше – можна придумувати собі все що завгодно, чим я, взагалі-то, і займався на сторінках цього (насилу пишу це слово) твору.

Коротше, книга сповнена штампів, неперевірених даних, забобонів і простеньких поведінкових схем, які автор засвоїв при не найстараннішим навчанні в радянських навчальних закладах, а також читанні деякої кількості не завжди корисних книжок і не обмеженого перегляду вже зовсім шкідливих телепередач.

Отже, якщо сили та бажання ще не залишили вас, мої маленькі друзі, то сміливо перегортаємо сторінку…

пан Пупкін З. Є.

Довідка замість епілогу

«Автор ніколи не вживав, не вживає і не збирається вживати ніяких наркотичних засобів ні при написанні цієї книги, ні при скоєнні інших, більш пристойних дій».

Розділ перший

Ніч в Африці настає дуже швидко. От і сьогодні сонце з усього маху звалилося за горизонт, так що аж потемніло в очах і по небу розсипалися дрібні зірки. Темнота почала остуджувати піт, той у свою чергу – тіло, тілу стало добре і, на знак вдячності, воно почало смердіти. Особливо чутливі натури в такі моменти можуть почати відчувати не тільки запахи сусідів, а й свої власні. Від мене, кажуть, пахло як від скунса і його шкарпеток, те ж саме я міг сказати і про своїх сусідів.

Нас було троє, три скунси: Джиммі, Біллі і Джеббс. Джиммі, мій найкращий друг і єдина порядна людина у найближчому майбутньому і пригадуваному минулому, очкарик-інтелігент із душею теляти й темпераментом телеграфного стовпа, до якого це теля прив’язане. Біллі – це я, ваш покірний слуга, тертий життям суб’єкт, стріляний горобець і так далі, але все ж таки не достатньо проникливий, аби не злигатись із Джеббсом. Джеббс – це людина без імені. Відверто кажучи, мені іноді здається, що це навіть і не прізвище, це майбутній науковий термін, що означає психічне відхилення у людей із розряду тих, які розумово вперед пішли. Я гадаю, що незабаром слово «Джеббс» перестане асоціюватися з конкретною людиною й увійде в історію як назва хвороби або манії, як, наприклад: хвороба Боткіна чи Паркінсона, ну, в крайньому разі, в джеббсах, як у вольтах струм, будуть вимірювати маразм.

Так от Джеббс, цей покидьок-ілюзіоніст, із задатками харизми та даром переконання неповноцінних особистостей, морем ідей і безмежною вірою в їх досконалість, затягнув нас у цю діру, в якій, у зв’язку із заходом сонця ми перестали потіти й почали смердіти, а незабаром почнемо і мерзнути. Ні, не можу сказати, що поїхати в Африку – це була сильно погана ідея, на думку Джеббса, у нього взагалі не буває поганих ідей, буває тільки неправильне їх утілення в життя не здатними ні на що підлеглими – це він нас із Джимом має на увазі. Підлеглі, васали, падавани, я б запропонував йому називати нас рабами, позаяк уже ми на Чорному континенті. Вирушити сюди шукати стародавні міста – це було навіть якось науково-популярним, корисним для всієї цивілізації, чи що… Хоча попередня агонія розуму Джеббса була не менш привабливою – постачання айсбергів вдячним жителям Сахари! Га, який розмах? Взявши в Бристолі покататися на дві години маленьку риболовецьку шхуну, ми рвонули на ній до північних широт. Зізнатися, мені це спочатку навіть сподобалося, бо тримісячне тягання мішків у порту і мені, і моїй спині вже вкрай набридло, і я з радістю погодився на невелику морську прогулянку. Джим, як завжди, був зі мною, тому що йому було, за великим рахунком, однаково, чим займатися. Джеббс до цього мішки природно не тягав, він тягав припаси, мазут і взагалі все, що погано лежить, і нам із Джимом постійно доводилося за нього платити своїми боками. Але зате тепер ми вийшли в море з повним набором усіх необхідних у далекому плаванні речей, а саме: шезлонгами для дітей не старших восьми років, ключками для гольфу, мексиканськими сомбреро різних розмірів, моделей і забарвлень, – а також шкурок тушканчиків, які потребують додаткового просушування та чищення, що сигналізують постійно про це жахливим запахом із трюму. А головне, у нас була гарпунна гармата і лебідка, коротше, все необхідне для тривалої подорожі та дружного лову табунів айсбергів. Не знаю, де і який прилад вдалося поцупити Джеббсу, але тільки вночі береговою охороною ми були розпізнані як ракетний крейсер «Хорнет», що прямує в Атлантику в дуже важливій справі. Коли б невдаха, що володів до цього балією під назвою «Полярна Сирена», на якій ми тепер розтинали темні жовтневі хвилі, міг знати про те, що його посудину назвуть крейсером, то, можливо, його горе від втрати своєї улюблениці хоч трохи, але зменшилося б у розмірах.

Море… Не те щоб я не любив море, скоріше за все море не дуже любило мене. Не знаю навіть за що. Може, за те, що я в дитинстві часто мочився в річку чи надував через трубочку жаб до ляску, але за щось явно водна стихія мене не злюбила, наславши на мене вічну хворобу адмірала Нельсона. Через тиждень бовтанки я вже знав усе про вміст мого шлунка, моє обличчя остаточно набуло кольору морської хвилі та, врешті-решт, ми з навколишньою дійсністю позбулись одне одного.

Так що мої пізнання про природу айсбергів і маршрути їх проходження обмежувалися тільки інформацією, отриманою в процесі перегляду фільму «Титанік», але й вони були ввібрані недостатньо глибоко, оскільки цицьки Кейт Вінслет цікавили мене сильніше природно-техногенної катастрофи, що відбувалася на екрані, тому я був не готовий побачити айсберг так близько і так одразу. Мій мозочок сховався у шлунок, а потім вони обидва зачаїлися десь у районі куприка, коли я вийшов уранці на палубу і побачив його, що плив на нас, ну або нас, що пливли на нього, я точно не пам’ятаю, коротше, я закричав! Добре, що надворі був день, тьху, тобто за бортом або, де там у моряків день, вони взагалі все в склянках якихось міряють. Коротше, добре, що було світло, і ми це одоробло побачили відразу і вчасно відвернули, а то свистати нам у крижаній воді у свистки з синіми мордами до останнього, найкоротшого заходу сонця в нашому молодому ще житті.

Айсберг був здоровенний і зрушити його з місця, як на мене, не було можливим у принципі, але Джеббс сказав, що опір у води менший, ніж у землі, і тому все вийде. У цьому я не міг із ним не погодитися, власним носом підтвердивши цю теорію ще в дитинстві, стрибнувши повз річку в берег. Джеббсів постріл із гарпунної гармати був снайперський, хоча промазати по цій величезній крижаній гірці було важкувато, але, я думаю, що якби доручили цю справу Джиммі, то він би напевно не підкачав. Але стріляв ватажок недоумкуватих орангутангів, і, як виявилося потім, краще б він поцілив собі в голову. Гарпун не підвів, і ми намертво зрослися з дрейфуючим айсбергом, який і продовжив дрейфувати у своєму напрямку, незважаючи на надсадний рев мотора шхуни і матюки гарпунера. Так… Після цієї поїздочки я зрозумів зміст вислову «видима сторона айсберга» і почав краще розбиратися в напрямку гольфстрімової течії, відмінного від запланованого напряму нашої подорожі. Човен намагався всіма своїми кінськими силами вирватися з цього капкана, щось дуже недобре скреготало, всі інші бігали по палубі та махали руками, але це якось не особливо допомагало. На щастя, тросу набридла ця нудьга раніше, ніж нам і мотору, і він благополучно луснув, злегка зачепивши Джима по нозі. Після накладення дванадцяти швів за допомогою англійських риболовних снастей, а також внутрішньої та зовнішньої обробки найкращим шотландським антисептиком, більшістю голосів було ухвалено рушити назад, до берегів Старого Світу, але взяти трохи південніше, щоб удруге не перевіряти довірливість королівських військово-морських сил і не давати їм приводу трохи потренуватись у стрільбі.

Пропозицію Джеббса почати лов камчатських крабів було відразу відкинуто через відсутність Камчатки, хоча його знання географії та геометрії було достатньо для твердження, що ми перебуваємо десь неподалік від цього дикого острова чи протоки. Я не міг вступати з ним у науковий спір, позаяк сам на уроках географії вчив назви всіх п’ятдесяти американських штатів, але, щоправда, на тринадцятому штаті довелося перервати навчальний процес через обставини особистого характеру. У такі особливо сумні моменти своєї біографії я думав, що це наш Бог Ісус Христос Суперзірка карає мене за мою кепську старанність, та й число тринадцять особливо щасливим не назвеш. Проте присутність пораненого і відсутність Камчатки вплинуло на тимчасове прийняття правильного курсу в напрямку Лісабона.

Португальський берег зустрів нас пустелею і піщаною бурею, та й самі португальці разом із лісабонцями зустріли нас мало дружелюбно: смагляві, брудні, в білих тюрбанах і на верблюдах. Після півгодини безуспішних спроб порозумітись із португальцями всі вони дуже різко стали марокканцями, а щаслива країна володарів шенгенських віз виявилася десь на півночі. Джеббс тут же вирушив на переговори про продаж човна та іншого корисного інвентарю з його трюму, тим більше, що всі шезлонги та сомбреро залишилися цілі й неушкоджені, чого не можна було сказати про ключки для гольфу, остаточно зіпсовані після відчайдушної гри дводюймовими кульками з-під підшипників, а також жорсткого тренування на мечах для участі в зйомках продовження фільму про джедаїв і кошлату мавпу. Нам же з Джимом було люб’язно запропоновано дошкандибати до найближчої пивнички й чекати там свого господаря. Ми вчергове повелись, як фермери на джек-пот, і простирчали в бруднючій забігайлівці до самісінького вечора. Джеббс, природно, не з’явився. Коли нас усе-таки виштовхали втришия, ми вирішили повернутися до човна, переночувати там і спокійно вже чекати Джеббса. Човна на місці звичайно ж не виявилось, як і цього негідника.

Три дні, проведені в порту напівзабутого містечка, значно збагатили наш лексикон, а також ознайомили навколишніх жителів із репертуаром народних канзаських пісень, які незмінно виручали нас при потраплянні в такі ситуації. Внески до фонду жертв церковно-парафіяльних шкіл із ухилом у хоровий спів цього разу були невеликі, але їх вистачало, щоб ми не дали дуба. Джиммі, що шкультигав на передню лапу з роздобутою на звалищі милицею, був особливо жалісливий. Кар’єру нашого дуету, а також подальшу асиміляцію з місцевим фольклором перервав гудок «студебеккера» тисяча дев’ятсот сорок восьмого року випуску небесного кольору з відкидним верхом. Це був Джеббс. У білому костюмі, при метелику, сигарі та дівці. Я анітрохи не здивувався – цей чоловік завжди вмів про себе подбати. На моє скромне запитання про те, як просуваються переговори про продаж човна, він на секунду замислився і звів угору обидва ока. Ні, Джеббс не думав, що мені відповісти чи збрехати, для цього йому не треба було думати, він просто згадував події останніх днів і болісно намагався відшукати в них кільватерний слід від шхуни. Судячи з двох секунд розгубленості на обличчі плейбоя, я зрозумів, що подій відбулося настільки багато, що спасибі господу нашому Аллаху і пророку його, що Джеббс хоча б згадав про нас і повернувся.

– Вони зайшли в глухий кут, – нарешті відповів він.

Це означало, що про човен, а також про шезлонги, і особливо про чудових тушканчиків у сомбреро, думки про яких так зігрівали нас із Джимом у ці прохолодні ночі, можна було більше не згадувати.

– Але я знайшов для вас роботу, – сказала нахабна усміхнена особа, що поперемінно слинила то сигару, то шию білогривої кобилиці, яка втупила свій погляд у двох бомжів і одну милицю. – Все, збирайтеся, наш пароплав відходить через годину! – скомандував наш адмірал.

Збиратися нам було недовго – все нажите за три дні добро можна було з легким серцем кинути просто тут і добути приблизно такий же набір на будь-якому смітнику в будь-якому містечку цієї паршивої планети. Ми кинули все, крім милиці, додолу і залізли на заднє сидіння.

– Що за подруга? – крикнув я у вухо Джеббсу, коли раритетна колимага, стукаючи усіма своїми запчастинами, закуріла по дорозі.

– Це Меґґі!

На кодове слово «Меґґі» подруга відреагувала, як собака Павлова на дзвінок у двері, – повернулася до нас обличчям і посміхнулася передніми зубами однорічного жеребця впереміж із яснами приблизно того ж походження.

– Вона – дочка професора, в якого ми тепер працюємо, він пливе в Південну Африку – копати там щось… – Джеббс намагався перекричати ревучий мотор. – Щось шукають! А Меґґі далі не пливе! (Знову зуби та ясна.) Вона проштрафилася з одним чорним матросом, і татусь сказав, що коли в Африці стане на одне негреня більше, то тут же стане на одну блондинисту шльондру менше! – Зуби знову зареготали, а після Джеббсового лоскоту третього ребра кулаком зовсім застрибали в дисонанс машинній трясці. – Тому вона повертається додому, поки ще не зовсім пізно врятувати залишки сімейної честі, а ми пливемо далі.

Я більше не розпитував про сексуальне життя Меґґі, хоча такі розмови, схоже, подобались і їй і Джеббсу. Тим більше, я не питав, що нас чекає попереду.

– А багато пливти? – прорізався трохи надсажений верхніми нотами арії молочниці голос Джиммі.

– Нє-а.

«Нє-а» тривало майже місяць. За цей час ми жодного разу не бачили Джеббса і я вже смів слабо сподіватися, що його підійняли на реї за спробу бунту з метою початку розкопок слонячих кісток на однойменному березі, що пропливав повз нас. Хоча це було б для нього занадто м’яке покарання за наш проїзд у залізному та злегка задушливому трюмі, в якому речі не треба було класти на стілець, вони спокійно могли висіти і в повітрі разом із сокирами. Джим пообіцяв після цієї поїздки більше ніколи не розігрівати телятину в залізних банках, тому що він тепер у курсі, як недобре там деяким частинам теляти. Я ж відчував, що це наше спокутування за заподіяні страждання неграм, яких сотні років вивозили білі колонізатори з Африки. Тепер білих ввозять таким же способом назад – за все доводиться платити. Часу розвинути цю теорію у мене вистачало, і я спробував застосувати її до Джеббса. Так, фізичні страждання я міг йому нафантазувати, але от на моральні він був навряд чи здатний. Для цього треба бути як мінімум людиною.

Щоб хоч якось згаяти час, ми почали грати з нашими співтрюменниками у карти на грошенята. Ставити нам особливо було нічого, позаяк іще на причалі Джеббс повідомив нам, що нашу платню за півроку вперед уже отримано і витрачено, тобто надійно вкладено. Куди і ким, з’ясувати не вдалося. Ця новина не втішила нас. Але все ж це краще, ніж горланити дуетом пісні, схилившись над бляшанкою. Годували тут справно, нога у Джима майже зажила, а набрід, зібраний зі всього світу на цьому судні, полюбляв розважитися в карти. Джиммі, як будь-яка світла душа, не полюбляв азартні ігри, і йому відповідно в них безмежно щастило, тому, при належному догляді з мого боку, він міг виграти у кого завгодно, чим ми і займалися всю дорогу. До кінця подорожі накопичилася вже досить пристойна сума грошей. Одначе щоночі Джима мучила совість і він поривався віддати гроші цим нещасним, що кінець кінцем нам і довелося зробити, бо нещасні продемонстрували нам свою колекцію ножів і кастетів, а наявна у нас в арсеналі милиця була слабким аргументом у переговорному процесі. З грошима довелося віддати й частину одягу, тим більше, як сказали ці добрі люди, він однаково нам не знадобиться.

Нарешті наші муки закінчились і ми кинули якір у Порту. Ми з Джимом навперебій цілували бетон причалу, бо дійти до найближчої клумби з землею не дозволяв мозочок, який частково втратив свої функції. Після місяця душогубки в трюмі п’ятигодинний переїзд на дні брудної вантажівки здався нам легкою недільною прогулянкою, впродовж якої Джим наполегливо доводив мені, що ночами він чув, як співають кити. Я не сперечався з ним, тим більше, що сам чув, як музично хропів той товстун із крайнього ліжка.

Прибувши на місце, ми не виявили ніяких разючих відмінностей в пустельно-кам’янистому пейзажі від точки відправлення, за винятком відсутності моря та будь-яких зачатків сучасної цивілізації, якщо не брати до уваги маленького села місцевих аборигенів, розташованого ближче до горизонту. Я резонно зауважив, що ми могли б пошукати стародавнє місто і де-небудь у районі Порту, на задньому дворі якої-небудь милої пивнички в більш комфортних умовах. На що Джеббс, який з’явився нізвідки і вже почав керувати розвантаженням своїх речей, відповів: «Ці Тутанхамони жили абиде, і востаннє їх бачили десь тут. Тому й ритимемо десь тут…» Розбивши невеликий табір і понатикавши всюди табличок із написом «Наукова експедиція», всі почали відпочивати. На третій день відпочинку, коли в хід уже пішла гальмівна рідина, спирт із градусників і засіб від зміїних укусів, професор дав команду почати розкопки. На передовий фронт науки було кинуто команду кращих, у складі мене і Джима, яка мала рити траншеї, згідно з планом керівництва, позначеного просто на місцевості водінням носком черевика по землі та маханням руками в різні боки, скріпленим при цьому відповідними висловами.

Вся інша наукова братва числом близько двох десятків людей на чолі з професором, прихопивши достатню кількість лопат, кирок, сит та іншого науково-дослідного обладнання, забралась у вантажівку. Професор сказав, що вони вирушають на кілька днів на розвідку, раптом тут десь поблизу ще причаїлися стародавні міста, а це вони залишають розкопувати нам. Джеббс дуже сильно засмутився, коли дізнався, що його не беруть, а залишають наглядати за нами і за табором. Він цілу годину освідчував перед керівником експедиції свою любов до археології, демонстрував свою чудову техніку копання невеликої ямки столовою ложкою, а також показував, як він швидко знаходить заритий у піску недопалок. Джеббс був на сто відсотків упевнений, що він пропустить якесь важливе відкриття і не вкриє себе ще за життя відповідною його талантам славою. Я й не знав, що у нього існують такі сильні амбіції першовідкривача, що їх, як гадав Джеббс, він буде не в змозі реалізувати тут із нами, а ось там, куди їдуть ці сміливі сильні люди, на чолі з таким… Але професор виявився на здивування холодним до благань, які, навпаки, ставали до непристойності все красномовнішими і красномовнішими та переходили всякі межі етики, прийнятої в наших наукових колах. І тільки прилюдний підрахунок патронів у револьвері професора, що несподівано випірнув із кишені його піджака, остудили Джеббсову голову, змусили відпустити профессорову штанину, піднятися з колін і поплестися геть під насмішки й улюлюкання інших наукових співробітників із кузова. Вантажівка покотила по дорозі, а ми залишилися ковтати її пилюку.

Джеббс не виявив належного інтересу до нашої роботи, мабуть, професор надто охолодив його запал до археології, і влігся в тінь. Ми й самі досить швидко захекалися, покидали лопати, вляглися під брезентовий тент до Джеббса і засопіли. У викопаних нами траншеях, звичайно, було б важкувато відбивати танкову атаку, але моя тітонька Джинджер визнала б їх цілком придатними для грядок під часник. Я розсудив, що копати в таку спеку чисте божевілля, слід дочекатися більш прохолодної погоди. Джиммі негайно зі мною погодився і сказав, що в сезон дощів копати буде значно приємніше, добре, що до нього залишилося якісь кілька місяців, а провізії у нас навалом.

Перший тиждень минув непомітно, ми цілими днями валялися в тіні брезенту й робили тільки те, що нічого не робили. Це було моє улюблене заняття, я роблю його краще за інших, це моє покликання. Джиммі періодично почитував Біблію – єдину книгу, яка у нас виявилась. Її дала мені в дорогу моя добра тітонька три роки тому, коли ми з Джимом покидали рідні пенати. Тітка сказала, що в цій книзі я знайду відповіді на всі свої запитання. Не знаю, які вона запитання задавала собі перед прочитанням цієї книги і чи знаходила вона в ній відповіді, але особисто я ще ніколи не прочитав у ній точну і задовільну відповідь на яке-небудь моє запитання. Ні, ну коли ми з Джимом уперше надійно заблукали, а він супроводжував мене всі три роки наших подорожей, втім, як і попередні дев’ятнадцять, і розкрили і запитали книгу, куди ж нам іти, то вона нам дала чітку відповідь: «До Коринфян», і тут ми чітко зрозуміли, що на розвилці треба було все-таки вправоруч. А коли тієї ж ночі ми забрели, врешті-решт, в якесь спляче маленьке містечко, то знову запитали книги: «Де нам добути їжі, даху або хоча б трохи грошей?» І з розкритої навмання книги нам було дано чітку вказівку: «До Юдеїв». Так… населенню цього містечка ще довго буде снитися в кошмарах, як два молодики однієї прекрасної місячної ночі стукають у їхні будинки і шукають євреїв. Ніхто, звичайно, їм дверей не відчиняв, але кожен судорожно згадував усіх своїх родичів, особливу увагу звертаючи на темноволосих і кучерявих, при цьому неодмінно відповідаючи, що нікого немає вдома. Коли ми обійшли добру половину будинків і переконалися, що вдома таки нікого ніде немає, та готувалися вже взятися за злу половину будинків, нам несподівано відповіли. Лагідна чутлива душа з-за дубових дверей надсілим жіночим баритоном нам повідала, що ця наволоч живе на тому боці площі в двоповерховому будинку з крамницею внизу, в якій нічого купувати не треба, тому що там товар залежаний і що ні володарка цього чудового голосу, ні місіс Баклер, ні інша благопристойна половина Сільвертауна туди не ходить. Світало. Добрі люди, що живуть у будинку над крамницею, довго розглядали нас у маленьке віконечко через приціл дробовика, поки не переконалися в щирості й некримінальності наших намірів. Я і не підозрював, що за п’ять хвилин через все те ж маленьке віконце можна вислухати стільки корисних порад про те, як заробляти гроші та витратити їх на лікування в будинку для божевільних.

Довго ми ще сміялися з Джимом того ранку, коли вкладалися спати в стіг сіна, жуючи хліб, яким нас пригостили пастухи, сміялись і ввечері, коли прокинулись і потупали по дорозі далі, сміємось і тепер, коли згадуємо цю або яку іншу історію з нашого життя.

Пам’ять щадить наше серце, тому найгірші та найнеприємніші спогади стираються і притупляються, а хороші, навпаки, випинаються, ретельно шліфуються та поліруються від сірості буття, тому всю тьмяність життя ми спостерігаємо тільки в сьогоденні; заглядаючи ж у день минулий, ми бачимо тільки акуратні білі стовпчики приємних моментів на яскраво-зеленому газоні життя. Майбутнє ж уявляється нам суцільним феєрверком. О, це солодке слово «завтра». У ньому нам завжди добре та комфортно, в ньому нам завжди буде добре та комфортно. Завтра все має бути так, як треба, так, як ми хочемо і ніяк не інакше. Але доживаючи до завтра, яке стає сьогодні, нам залишається тільки запах горілих петард од минулого, а точніше від свята, що так і не відбулось, якому ніколи не судилося здійснитися. Майбутнього немає, минулого ніколи не було. Є тільки сьогодні, тільки зараз. Ним і треба жити. Тільки тоді ти житимеш у живому світі справжнього, а не в світі ілюзій чи у світі привидів.