Kitobni o'qish: «Тричі не вмирати. Наречена»

Shrift:

* * *

Було колись в Україні – ревіли гармати.
Було колись – запорожці вміли панувати.

Т. Шевченко

Розділ перший

Схоже, жартівлива погроза застосувати тілесне покарання додала впевненості, бо переміститися у Виселки вдалося Тарасові з першої спроби.

Куниця закрив очі, зосередився і… опинився посеред кімнати, де ночував зі Степаном минулої ночі. Он, на столі навіть той самий глек стоїть, з якого йому покійна Аглая Луківна квасу наливала. Дивно тільки, що за часом вже мав минути полудень, а у світлиці – як і раніше, панувала напівтемрява, та й не прибрано. Як схопилися вони з побратимом зі своїх лежанок, так все і залишилося неторканим.

Абсолютно не зрозуміло навіщо, – вернувся ж як приятель, з добром, – намагаючись не заскрипіти дверима, Куниця вийшов на ґанок.

Село упирів жило звичним неквапливим ладом.

Через три хати, оголений до пояса, ставний м’язистий чолов’яга розмірено колов дрова, з неймовірною легкістю орудуючи величезною сокирою. А двоє підлітків, хлопчик і дівчинка, років десяти-дванадцяти, неквапливо збирали нарубані дрова і складали їх у велику полінницю, вздовж стодоли. Допомагали батькові… Але і в цьому тутешні діти відрізнялися від звичайної сільської дітвори, завжди готової навіть з найважчого завдання влаштувати забаву і розвагу. Ці – працювали мовчки і зосереджено. Хлопчик підставляв руки і чекав, доки сестра накладе дров повне наруччя, потім неспішно переходив до стодоли і застигав нерухомо, чекаючи поки дівчинка акуратно вкладала полінця. І робили вони це, хоч і не хутко, зате так злагоджено, що батько ледве-ледве встигав наколоти свіжих дров.

Не дарма кажуть, що людина може нескінченно довго милуватися, як горить вогонь, тече вода або працюють інші. Куниця настільки захопився незвичним і напрочуд гармонійним видовищем, що не помітив, як до нього підійшов староста Висілків.

– О, швидко ти обернувся. Видно, пильна справа. З хорошою звісткою поспішав, чи не дуже? – пробасив Петро Бобрик, з’являючись поруч зовсім нечутно, мов власний привид.

Куниця рвучко обернувся до нього, але в поставі кремезного чоловіка не було навіть натяку на агресію. Хоча шапку все-таки не зняв.

– Тобі судити, староста… – вимовив статечно, ввічливо кланяючись. – Я розповім, як є, а ти сам вирішуй.

– Говори.

Староста відповів настільки ж чемним поклоном, а після так важко опустився на закопану біля ґанку лавку, що товстезна дошка аж застогнала під його вагою.

– Сідай, – кивнув на вільний краєчок. – Подейкують, в ногах правди немає…

– Дякую… – не став чинитися Тарас і, щоб хоч якось почати розмову, зауважив з усмішкою: – Ось тільки сумніваюся, що вона в тому місці, котрим на лаву сідають…

– Хто зна, хто зна… – не підтримав жарту похмурий упир. – Якщо зважити на те, як ви, люди, обходитеся з життям, єдиною справжньою цінністю, що дав вам Творець, то – цілком ймовірно, що саме туди ви свою правду і засунули… Але не будемо з розумним виглядом пересипати з пустого в порожнє, викладай: з чим повернувся туди, де сам знаєш, тебе не ждуть?

– Хочу чамбул ординців до вас запровадити… – немов з моста в воду бухнув Куниця, відчуваючи, як погляд старости пронизує його буквально наскрізь, роблячи марною будь-яку спробу хитрувати чи вигадувати щось правдоподібне і благопристойне. Розуміючи, що гола правда буде саме тим, чого очікує досвідчений упир.

Петро ще раз уважно подивився козакові в очі, пожував губами і повільно вимовив:

– Щедра пропозиція, відьмак… І несподівана. Мабуть, ціну таку ж заломиш? Кажи одразу, що від нас треба?

Куниця знизав плечима.

– Ні, так не годиться… – не прийняв мовчання староста. – Адже неспроста добрий християнин нечисті допомагати взявся. Вибач, але я довго живу і в людську доброту, а тим паче – безкорисливість, давно не вірю…

– Резонно, – неохоче погодився молодий козак, стомлено проводячи рукою по обличчю, немов витираючи з нього випадковий наліт нещирості і пилюку турбот. – Тільки ось що я тобі скажу, Петре… – продовжив трохи згодом: –…різні ми. Це ти вірно підмітив. Людина й упир… Але ж ось, сидимо собі поряд, розмовляємо мирно. Чи не ставиш собі питання: чому так? Ні? А я відповім. Тому, що ми тут всі однією землею вирощені і вигодувані. Однією росою вмиті і напоєні. А бусурмани, які через моря з мечем до нас приперлися – геть інші. Чужі нам і плоттю, і духом. Адже вони не тільки за невільниками та скарбом прийшли, а щоб землю цю – і у дітей наших, і у внуків відняти. Ось і вся розмова… – не зовсім виразно закінчив козак. Але сільський отаман зрозумів парубка, бо кивнув і запитав уже зовсім інше:

– Багато їх?

– Точно сказати не можу, – не став лукавити Тарас. – Але, думаю, не менше сотні. І один шаман з ними буде, напевно…

– Хороша здобич… – задумливо промовив Бобрик. – Життів, відібраних у ординських воїнів, нашому селу років на десять вистачить. Дітлахи підростуть… Думаєш, легко дивитися, як вони дорослішають, але як і раніше залишаються в дитячому тілі? А як допомогти? З бездушної звірини багато життєвих сил не візьмеш. А ти сам битися з ними залишишся, чи знову сірими стежками підеш?

– Допоможемо вам, Петре. Можеш не сумніватися… Це ми з побратимами твердо вирішили.

– Добре… – кивнув той. – Уміння відьмака і чародія напевно стане в пригоді… Супроти шамана. Особливо, якщо той іфрита на допомогу викличе. Стривай, ти сказав: з побратимами? Вас же тільки двоє було?

– Сьогодні до нас ще один товариш приєднався. Він беркутом перекидається. У бою зайвим не буде… А ви… – не втримався Тарас від питання, що турбувало його: – Справді, з сотнею впоратися зможете?

Староста невизначено хмикнув, потім поліз пальцями до себе в пояс і витяг звідти давню срібну монету. Неспішно очистив її від присохлого бруду і простягнув козакові.

– Тримай… Сам не знаю навіщо кажу, але життя напевно варто кількох слів. Вбивати те, що і так мертве – справа клопітка. Запам’ятай, відьмаче. Хоча – краще, щоб це знання тобі ніколи не знадобилося… Упиря ні сталлю, ні сріблом, ні святою водою, ні звичайної молитвою вбити не можна. А оскільки ми бездушні, то і до значної частини чар байдужі…

– Безсмертні, чи що? – здивувався Куниця.

Староста широко усміхнувся, легко ляснув козака по плечу і піднявся з лави.

– Піду я… Треба родичів попередити, щоб до бою підготувалися. Дітей заховати… Їм, пізніше, і підранків вистачить. Чого дарма в гущу лізти, вірно? А ти, пане відьмак, теє… Відпочинь трохи… Якщо часу ще багато – іди в хату та й подрімай. Ну, а коли поспішаєш кудись, то он ту, розлогу грушу, бачиш? Посидь під нею. Там гарне місце, світле. І не помітиш, як сили відновиш…

Сказавши все це, Петро повернувся до козака широкою спиною і неспішно рушив до сусідньої хати. Але, відійшовши п’ять-шість кроків, несподівано зупинився і неголосно вимовив:

– Спасибі, людино…

Трохи помовчав і додав:

– Вогонь… Немає в цьому світі жодної істоти, яка змогла б у вогні вціліти… Хіба що його духи. Ну, так зате вони води, на відміну від решти, бояться. Загалом, удачі нам усім, пане відьмак, запорізький новик і характерник… Володар задоволений тобою. Благородство душі у противника часом більшої поваги гідно, ніж у найвірнішого товариша.

– Тому, що шляхетного ворога простіше навколо пальця обвести? – хмикнув Куниця.

– Е ні. Ти неуважно слухав. Я сказав – противник, а не ворог. Зауваж – різниця суттєва… А якщо, через юність, ти цього ще не розумієш, то не бери в голову. Коли подорослішаєш, тоді й оціниш, – зареготав упир і… зник.

Тарас досадливо смикнув плечем, демонструючи, що у всій цій справі його найменше цікавить думка якогось безіменного Володаря. Потім піднявся з лавки і неспішно попрямував у вказаному старостою напрямку. Перепочити й справді не зашкодить.

* * *

Місце і справді виявилося незвичне. Не дійшовши до груші ще добрий десяток кроків, Куниця відчув, як все тіло наповнюється хвацьким, молодецьким завзяттям. Ніби ківш хмільного меду перевернув. Здавалося, за що б не взявся, усе вдасться. Все буде під силу… А потім настало розуміння, що в такому разі йому і робити нічого не треба. Усе само собою влаштується. Відьмак сів на траву, притулився потилицею до шорсткого стовбура і блаженно заплющив очі, насолоджуючись незвичайним відчуттям тиші і спокою.

Добре тут було, надійно. І не тому, що раптом зникли бажання, і все зробилося байдужим, нецікавим, а саме через міцніючу з кожною хвилиною впевненістю: що немає в цьому світі небезпеки, з якою Куниця не зміг би впоратися… Якби не тривога за товаришів, він із задоволенням згорнувся б калачиком, просто тут, під деревом і задав такого хропака, що з гілок не тільки листя, а й нестиглі груші посипалися б.

– Цікаво, що там, у Степана з Василем діється? – пробурмотів, закриваючи очі. – Чи впораються самі? От би поглянути на них, хоч здалеку… А вже потім, з чистим сумлінням, і подрімати можна.

Тарас позіхнув, уткнувся підборіддям у груди, моргнув і раптом зрозумів, що бачить не власний живіт і коліна, а дивиться на свою ж виголену потилицю. Як людина, котра стоїть поруч і трохи збоку, за плечима.

Оторопіло похитав головою, моргнув, але не помогло. Потер кулаками очі, але нічого не змінилося. Він продовжував бачити себе зі спини.

– Ну, нічого собі! – вигукнув у захваті. – Значить, я тепер ще й так можу? Помилуватися на себе збоку… Як у казках називаються істоти, що мають на потилиці третє око? Шкода, забув…

Але, надивившись вдосталь на власну потилицю, Тарас знизав плечима і поцікавився, знову-таки у самого себе:

– І на якого біса воно мені знадобилося? Я ж не красна дівиця, щоб на всі боки крутитися, коли нову сукню примірятиму?

І немов зрозумівши невдоволення господаря, «третє око» стало неспішно підніматися, але при цьому все, що бачив ним Куниця, не втрачало чіткості, а просто зменшувалося в розмірах.

Ось він разом підскочив на кілька сажнів, і вже на густу крону груші поглядає. А у наступну мить і всі Висілки у нього, як на долоні. Хоч у жменю збирай. Стодоли та хати маленькі, не більше тесаного будівельного каменю, а люди, що копошаться навколо них – як мурахи. Але, при бажанні, Куниця міг до найдрібніших подробиць розглянути кожну тріщину в стіні, або – перерахувати зморшки на заклопотаному і радісно збудженому обличчі старости.

Бобрик повинен був щось відчути, бо невдоволено сіпнув куточком рота і покосився в бік дрімаючого під грушкою козака. Тільки пальцем не пригрозив, як бешкетникові.

А Куниця вже швидким вітром летів у степ. Туди, де його товариші повинні були стати приманкою для ординців…

* * *

Першим наближення ворога відчув Примара. А так як на ньому тепер сидів не Куниця, а всього лише побратим відьмака, він вирішив, що цілком достатньо роздути ніздрі і голосно фиркнути. Правда, повернувши при цьому морду в той бік, звідки доносився запах ординців. Покійного отамана і справді все менше і менше цікавили мирські проблеми, але бусурманів колишній запорожець, і лише пізніше харциз-розбійник, все ще ненавидів, як і за життя. Але обійшлося і без його попередження, Степан Небаба якось дивно підскочив і провів долонею по обличчю.

Його раптом наче хтось легкою пір’їнкою по чолі мазнув. Немов гарячим вітерцем обдуло. Звичайна людина й уваги не звернула би на подібне, але той, хто хоч трохи навчався чародійським штукам, не міг не впізнати магічну спробу бусурманського шамана зважити Степанову силу. Досвідчений ворог не хотів ризикувати і розпочинати бій, не знаючи з чарівником якого рівня звела його доля. І судячи з того, що спроба ворога розгледіти вміння Небаби незабаром повторилася, але вже значно безцеремонніше – ординський шаман зробив висновок, що недовчений чарівник, яким і справді був Степан, – йому не суперник. Таку нахабність можна було розцінювати і як попередження, що опиратися марно.

– Вони вже зовсім поруч, Василю, – тихо промовив Небаба. – Я відчуваю їх шамана. Сильна, зараза… Якщо доведеться з нею у двобою зійтися – боюся, що навіть удвох не здужаємо.

– Чому ти кажеш «сильна», а не «сильний»?

– Тому, що зараза! – намагаючись за жартом приховати тривогу, буркнув Степан. Потім, наморщивши чоло, і додав не надто впевнено: – Баба… здається… Щось таке привиджується.

– Коли молодому козакові усюди баба ввижається, то це не найгірше, що може з ним статися… – засміявся опричник. – То що: по конях? Шкода стільки хорошого вина бусурманам залишати – не оцінять. Але, час рухатися. Як би в кільце не взяли…

Степан мовчки скочив у сідло і повернув Примару на північний захід, у напрямку села упирів.

– Давай, друже… Не підведи, – попросив тихо. – На тебе вся надія…

Кінь здивовано повернув до нього морду і запитально фиркнув.

– Слухай мене уважно, отамане! Скачи так, щоб вороги ні на крок не відставали і думали, що ось-ось наздоженуть, але і підстрелити нас не змогли. Щоб бусурманам весь час здавалося, ніби ще мить і зможуть метнути аркан, а дотягнутися – ніяк не вдавалося. Дуже нам треба мисливський азарт в ординських воїнах розбудити. Та такий, щоб вони, кляті, про все на світі, окрім нас з Василем забули. Щоб втратили будь-яку обережність! І, коли побачать перед собою сільські дахи, вже ні про що інше, крім легкої здобичі, навіть думати не могли.

Примара хитнув головою і легкою риссю вилетів на пагорб, з якого побратими, незадовго перед цим, спустилися до вичарованої Тарасом криниці.

Оглянувшись, Небаба тут же заклично махнув опричникові. Чималий чамбул ординців уже був зовсім поруч.

Бусурмани теж помітили здобич. Темний силует вершника чітко вимальовувався на тлі літнього неба.

Десяток дозорців, що їхали трохи попереду решти загону, голосно заулюлюкали і засвистіли. Потім дружно махнули нагайками і пустили коней галопом. А ще через коротку мить і решта бусурман зірвалася з місця. Татари радо розпочали свою улюблену забаву – полювання на людину.

* * *

Куниці зверху було чудово видно, як шаманка, що їхала посеред бусурманського загону, закутана з головою в потерті овечі шкури, швидко висмикнула з кінської гриви кілька волосин. Потім прошепотіла над ними щось і кинула в бік його товаришів. У ту ж мить кінь, на якому сидів Василь, збився з кроку, незграбно спіткнувся і мало не впав. На щастя, опричник зумів утриматися в сідлі, проте кінь не вирівняв ходи, а став якось боком підстрибувати, немов його стриножили.

– Що трапилося?! – закричав Небаба. – Не відставай!

– Кінь не йде! Наче врік хто!

– Це шаманка чаклує! – вилаявся Степан. – Я відчуваю її силу… нема ради, брате. Кидай свою шкапу та пересідай до мене… Примару шаманці не зачаклувати! Мало каші їла.

У цей час бусурманка знову забурмотіла закляття над звитим у колечко кінським волосом, роблячи над ним хитромудрі паси. При цьому вона бурмотіла все голосніше, а крики, що вилітали з її горлянки, ставали все більш різкішими, більше схожими на гарчання звірини, ніж на людський голос. Але марно – на дух розбійницького отамана всі її закляття не діяли. Більш того, Куниця був цілковито певен, що якби Терн-Кобилецький так поспішно не зрікся всього земного, то впорався б з набридливою шаманкою одним лівим копитом.

Ваги ще одного вершника Примара і не відчув. Він все так же біг рівною, ходкою риссю, точно витримуючи відстань не набагато більшу за постріл з доброго лука. Мушкети через дорожнечу і складність у використанні були рідкістю у напівдиких кочівників. Чим татарська орда істотно відрізнялася від добре вишколених орд султанських яничарів чи сейменів.

Упевнившись, що товаришам поки нічого не загрожує, а бусурмани надійно сидять на гачку, Куниця повернувся назад. Резонно розсудивши, що не завадить сповістити союзників про те, скільки ординців у загоні і як скоро вони прискачуть у село.

Дивне це було вміння – невагомий політ одного лише погляду.

За останні дні Куниця хоч і навчився нічому сильно не дивуватися, а все ж не зміг стримати захопленого вигуку, коли, – буквально в ту ж мить, як тільки-но вирішив повертатися, – опинився під грушею. Власне, він нікуди і не відлучався, сидів на місці. Але тепер, коли зір знову «зайняв» звичне місце, Куниця відчув себе впевненіше і… з величезним задоволенням заходився чухатися. Безтілесність, ще б пак, має певні переваги, одне зле – що мурахам байдуже, є в тілі дух, чи десь витає…

– Покусали? – дружелюбно поцікавився у нього в ту ж хвилину староста, що чекав поруч. – Треба дивитися, куди «паню» садиш. Особливо, якщо на оглядини збираєшся. Дивлячись, як комашня обсіла, а ти і не поворухнешся, подумав, що не хоче тебе сила відпускати. Силоміць відтягувати збирався…

– Ні, все добре… Дякую… – Куниця, не перестаючи чухатися, піднявся на ноги. – Я бачив бусурман. На око – близько сотні. І шаманка з ними. Мої друзі ведуть їх за собою… Незабаром будуть тут. Година, не більше…

– Ну, й добре… – з удаваною байдужістю кивнув староста, крадькома потираючи долоні. І робив це з таким виглядом, наче витирав забруднені руки. – Ми готові до зустрічі. Ти, пане відьмак, з товаришами своїми зразу під руки моїм родичам не лізь… Не дай боже, переплутають і приб’ють… – коротко реготнув Петро. – За те, що допомогу запропонували, дякую, але це буде не ваша битва. Ось тільки з шаманки очей не зводьте. Мало що вона вміє… Всього не передбачиш. І вже тоді – не ловіть ґав, бо всі пропадемо ні за цапову душу.

* * *

Висілки з’явилися раптово, ніби перед цим сільські хати і комори ретельно ховалися в тіні дерев, а потім раптово передумали – і вийшли на світло, привітно виблискуючи слюдяними віконцями в променях, поволеньки наповзаючого на обрій сонця. Надійніше за будь-які інші прикмети вказуючи на багатство тутешніх мешканців. Адже навіть диким пастухам-кочівникам відома ціна подібної розкоші. Сира слюда, ще не варене скло, але вже і не бичачий міхур, яким затягують віконні отвори в бідніших селищах, а навіть і в передмістях.

Судячи з метушні та відчайдушного жіночого лементу, що здійнялися в ту ж мить, як тільки-но жителі запримітили загін бусурман – людоловів тут не чекали. А значить, здобич ординцям повинна перепасти знатна! Захоплені зненацька жителі села і самі не втечуть і добро заховати не встигнуть.

«Як в’їдете в село, скачіть, не зупиняючись, уздовж вулиці, до крайньої хати! – почули в думках Степан з Василем раду Куниці. – Там мене побачите! Біля старої груші…»

– Воістину розумною людиною було колись зауважено: «Кожному своє…» – пробурчав на вухо Небабі Василь Орлов. – Ми тут з тобою, друже чарівник, можна сказати, своїми життями ризикуємо. В поті чола і не шкодуючи живота, мозолі натираємо – а запорожець, як зазвичай – груші трясе. Все-таки немає в світі справедливості… Особливо, коли голова порожня. А покійний батько, царство йому небесне, хотів мене на диякона вивчити. Стояв би я собі в церкві, на крилосі, та співав на славу Господа нашого… Краса і спокій душі… О! Що за диявол?! – опричник мало не прикусив собі язика і не перелетів через голову товариша.

А той і сам дивом втримався в сідлі, коли Примара на всьому скаку раптом зупинився, пробороздив землю передніми копитами, не доскакавши до заповітної груші добрий шмат вулиці.

– Здурів, отамане?! – вигукнув обурено Небаба, хапаючи коня за пишну гриву.

«Далі самі йдіть… – вибачливо пробурмотів Примара. – Мені туди не можна. Святе місце. Я хоч і прощений, але гріхів надто багато зробив… Так швидко не очиститися».

– Ось тобі й маєш… Знову наш Тарас щось вичудив, – покрутив головою опричник. – От же ж, Степане, послав тобі Господь побратима, а мені – товариша. Саме про таких люди і кажуть, що за ними на вербах золоті грушки ростуть.

– Про грушки потім, друзі… – кинувся до них Куниця. – Ставайте отут, збоку і наперед не пхайтеся. Просили господарі їм не заважати. О! Зараз почнеться!..

А в село, з вереском і оглушливим свистом, розкручуючи над головами аркани, виглядаючи жадібними очима здобич, уже влітав перший десяток верхових.

– Ми що, так і стоятимемо? – збуджено вигукнув опричник.

– Поки потреба не виникне… – підтвердив Куниця. – Не квапся… Наш час ще не настав. Тутешній староста настійно просив не плутатися під ногами. Вдоволимо прохання нечисті. Заодно подивимось: на що упирі здатні… Різне може трапитися.

В Орді здавна заведено підбирати в кожну сотню коней приблизно рівної статі, щоб вершники трималися разом, а не розсипалися в бою і не розтягувалися ниткою по степу, коли більш жваві скакуни випередять повільніших. Але і вершники теж різні. І як не підганяли своїх коней найсильніші і рослі, а значить, і найважчі – невисокі і худорляві товариші завжди і всюди встигали першими. Інший раз, залишаючи далеко позаду основну частину загону. Особливо, коли погоня була затяжною, завзятою і, буцімто, безпечною.

Татарин, котрий мчав поперед всіх, підвівся в стременах, розмахнувся і спритно накинув петлю на плечі молодий селянці, що присіла від жаху, просто посеред вулиці. Не сподіваючись від переляканої жінки ніякого опору, воїн навіть не став накидати кінець мотузки за луку сідла, як робив зазвичай, гасячи ривок, – а всього лише міцніше стиснув аркан у кулаці.

Кінь жваво промчав повз нерухому жінку, татарин смикнув мотузку, тугіше затягуючи петлю, і в наступну мить, – коли вже подумував зупинити скакуна, щоб даремно не калічити, змушену волочитися слідом полонянку, – сам вилетів із сідла.

Смикнуло настільки несподівано і різко, що воїн навіть не встиг оговтатися і пом’якшити падіння, а з усього маху гепнувся на тверду землю. Силу удару не послабив навіть пишний лисячий малахай. Потилиця ординця видала сухий тріск, і степняк залишився лежати нерухомо в чужій куряві, що швидко темніла навколо його голови, утворюючи щось на кшталт чорного німба. Дружний регіт і глузливі жарти, з приводу безрукості і невмінні триматися у сідлі, від товаришів, котрі ще нічого не запідозрили і не зрозуміли, було останнім, що встиг почути воїн, перш ніж смерть схилилася над ним. А потім настала непроглядна темрява. Ще не вічна, але вже близька передвісниця тієї – невмолимої і неминучої.

Двійко інших воїнів, що скакали слідом, змахнули арканами і з двох сторін кинули петлі на покірно схилену, закутану хустиною, жіночу голову та пониклі плечі. І – не вцілили… Селянка змістилася вбік так блискавично, що людське око було не в змозі встежити за її рухом. Тому, розум пояснив те, що трапилося просто: не пощастило. Татари, метнувши аркани одночасно, завадили один одному.

Тепер об’єктом для насмішок передової частини чамбулу, що вже втягувався в село, стали ці двоє.

Обмінявшись сердитими поглядами, бусурмани спішилися і, намотуючи на руки мотузки, посунули з різних боків до своєї жертви, що немов заціпеніла. Задоволено прицмокуючи, побачивши, що перед ними струнка і досить приваблива молодиця. Не з тих, що цінуються на вагу золота, – звідки такий красуні взятися в пересічному селі? Але і не з дешевих рабинь, що годяться лише для чорнової роботи. Один з ординців сильно накульгував і, бачачи, що легка здобич може дістатися товаришеві, вдався до хитрощів. Він зупинився і, роблячи руками непристойні жести, поманив жінку до себе.

– Ти… Ходити… Тут… – промовив голосно, сильно перекручуючи слова. – Швидко-швидко!.. – Але, оскільки та навіть голови не повернула в його бік, додав ще одну, спеціально завчену перед походом фразу, котрою на ринку наглядачі покрикують на ґяурських невільниць: – Бігом, курва! Бо бити буду! – і повторив, боячись помилитися: – Швидко! Тут!

Як виявилося, вчив лайку не дарма. Молодиця здригнулася і квапливо задріботала до татарина. Але ця покірність не сподобалася іншому ординцеві. Він був роками молодший і більш ласий до такої здобичі. Бажаючи першим торкнутися жінки і таким чином заявити на неї свої права, татарин потужним стрибком скоротив відстань, що розділяла їх, ще й витягнув перед собою руки. Але молодиця, схоже, від жаху ледве трималася на ногах, тому що, не здолавши й пари кроків, заплуталася в подолі власної сукні і впала. Примудрившись зробити це якраз в той момент, коли на неї стрибнув молодший воїн.

Не натрапивши руками на очікувану опору, ординець не зміг вчасно зупинитися, втратив рівновагу, спіткнувся об тіло молодиці і, пролетівши трохи далі вперед, збив з ніг кульгавого. І вони обидва, голосно лаючись і хапаючи один одного за обшивку, безпорадно упали в дорожній пил.

Ніхто з десятка людоловів, що здаля спостерігали за всією цією метушнею і нагородили дружним реготом обох невдах, не помітив, що за той час, поки молодший воїн перелітав над селянкою, нелюдськи спритна молодиця встигла ребром долоні перебити йому гортань. Так що він, упавши на кульгавого, міг уже тільки хрипіти і конвульсивно хапатися німіючими пальцями за його кожуха. Тим самим створюючи видимість бійки і заважаючи товаришу встати на ноги. Тому, – поки той запекло боровся з вмираючим, – долю молодиці захотіли вирішити інші бусурмани.

П’ять чи шість арканів промайнули в повітрі, і волосяні зашморги буквально обплели молоду селянку. Ривок будь-якого з них повинен був звалити жінку з ніг, але замість цього, смикнувши аркани в різні боки, татари вилетіли з сідел самі. Регіт посилився… Але не надовго.

Помітити, як тендітна на вигляд молода жінка, коли петлі затягнулися на її плечах, блискавично крутнулася веретеном, ривком висмикуючи з сідел воїнів, було неможливо. Зате побачити, як з-за низьких палісадників, до ординців, що з лайкою і бурчанням піднімалися з землі, метнулися сірі тіні, зміг кожен. І тим більше – кожен зауважив: що як тільки тіні торкалися їхніх товаришів, сильні воїни миттєво перетворювалися в безвольні лантухи, що були не здатні навіть до найменшого опору. А дивні тіні, з тієї ж нелюдською швидкістю, вже тягли їх геть.

У створеній метушні зникла з вулиці і «боязка» молодиця.

– У хатах! Вони засіли в хатах! – закричав десятник воїнам, що розгублено оглядали вмить спорожнілу вулицю. Він ще не зрозумів, з чим зіткнувся, сприймаючи усе, що трапилося, як прикре непорозуміння, а загибель підлеглих – їх власною помилкою. У бою різне трапляється. – Прочесати кожен дім! Даремно не вбивати! В’яжіть і тягніть сюди! Потім розберемося: кого стратити, а кого в ясир! Не марудьте! Похід тільки починається – здобичі всім вистачить!

Спішившись, ординці, грізно поводячи піками і ятаганами, кинулися оглядати хати. Ось, висадивши ударом ноги кволі двері, бусурмани увірвалися в найближчу будівлю, і десятник, який чекав звичної лайки, передсмертних криків, ридань і вереску, почув… тишу.

А в наступну мить, на притихлу вулицю Висілків галопом вилетіла основна частина татарського загону. На чолі з сотником і шаманкою. Командир чамбулу помітив кинутих коней і розлючено гаркнув на розгубленого десятника:

– Що тут відбувається, Мустафа?! Чому я не бачу ні полонених, ні вбитих? Де трупи ворога і куди поділися твої люди?!

– На нас хтось напав, сагиб! Я наказав оглянути хати. Воїни там, всередині…

– І що? Вони там поснули?!

– Я не знаю, сагиб… У цьому селищі все дуже дивно… Кілька воїнів уже загинуло…

– Справді? Тоді чому я не бачу трупів? Не шукай собі виправдань, Мустафа! Іди і сам подивися: чим твої пси там займаються!

– Як накажете, сагиб…

Десятник вклонився і кинувся до найближчої хати. Але позаяк був досвідченим воїном, то не поперся до дверного отвору, зіяючого зловісною чорнотою, немов розкрита пащека хижого звіра, а – до вікна. Підбіг, вхопився за підвіконня, засунув голову всередину і – сильно брикаючи ногами, поліз усередину. А ще за мить дивно обм’як, неприродно переломившись у попереку, але продовжував повзти через підвіконня, поки повністю не зник з очей.

– У хаті засідка! Всі до мене! До зброї!

Сотник ще не зрозумів, де і в чому полягає небезпека, але що десятник Мустафа мертвий, як і всі його люди, не сумнівався. І хороший командир віддав єдино вірний в такій ситуації наказ – збирати сили в єдиний кулак. А нападати чи тікати – треба було ще вирішувати.

– На жаль, це не засідка, мій пане, а смертельний капкан! – прокаркала у нього за спиною шаманка. – Ґяурський чарівник заманив нас у поселення мангусів!¹

– Мангуси? Тут?!

Почувши найстрашніше для кожного правовірного слово, сотня досвідчених бійців у ту ж мить втратила будь-яку подібність ладу і стала збиватися в щільну купу. Ніхто не хотів залишатися зовні. Безстрашні степові воїни, що плюють у обличчя ворогам, зневажають власну смерть і не страшаться тортур, перетворювалися в боягузливих зайців від однієї лише думки про можливість стати здобиччю пожирачів душ.

Сама по собі смерть для мусульман всього лише неминуче і трохи неприємне відчуття, яким супроводжувалося звільнення істинного духу від тілесної оболонки, перед входженням в райські кущі. Але, якщо демони зжеруть душу, що ж тоді піднесеться до Творця? Як Аллах зможе зустріти воїна в Саду Мрій і нагородити його вічним блаженством? Що стануть пестити ніжні руки прекрасних гурій?.. О, ні! Страшнішої участі навіть уявити неможливо.

Єдина, що зберігала спокій під час усієї цієї метушні, шаманка підняла руки над головою і сплеснула в долоні. Потім випростала перед собою долонями вниз і трохи зігнувши пальці, на зразок пазурів – рвучко окреслила коло, з’єднавши кисті за спиною дзвінким ляском.

Обличчя степовиків просвітліли. Звичайні воїни мало розумілися в магії, але жест, яким накидається захисний шатер, упізнав кожен.

– Ти зможеш їх перемогти? – недовірливо запитав сотник, навіть не насмілюючись називаючи пожирачів душ на ім’я.

– Ні, не зможу… – відповіла та, вишукуючи щось у торбі. – Живому з мертвим – ні в звичайному бою, ні в магічному – не впоратися. Це, як намагатися втамувати повінь, поливаючи річку водою з глечика. Але у мене з собою є щось, чого вони бояться. Вірніше – те, що допоможе покликати сюди їхнього споконвічного ворога.

* * *

«Людино! Настав твій час! Ти обіцяв допомогу! – пролунав у голові Куниці голос сільського старости. – Шаманка викликає іфрита! З духом вогню нам буде дуже важко впоратися… Здолаємо, але при цьому – дуже, дуже багато наших загине».

«Я пам’ятаю, Петре… Не турбуйся. Зараз щось придумаємо».

– Допомогти? – перепитав Степан, здивовано дивлячись на козака. – Ти що, брате, блекоти об’ївся? Ми ж якраз збиралися їх між собою зіштовхнути. І чим більше поляже з обох сторін, тим краще. Чи забув?

– Збиралися…

– Але, я так розумію: ти передумав?

– Передумав…

– І коли встиг, скажи на милість? – звів брови побратим. – Ось же шило в заду! Навіть на годину одного не можна залишити!

– Встиг, як бачиш…

– Знущаєшся?! – не на жарт розсердився Небаба.

– Ну, що ти, Степане, – примирливо ткнув його кулаком у бік Куниця. – Просто пояснювати довго. Так вийшло. Поговорили з Петром відверто, от я і призадумався, що не все таке, як виглядає. При нагоді обов’язково розповім докладніше… Скажи краще: чи немає у тебе в запасі якогось закляття, щоб перешкодити шаманці?

1.Мангус – демон, що пожирає душі.