Kitobni o'qish: «Про військове мистецтво»

Передмова

Нікколо Макіавеллі, громадянина і секретаря флорентійського, до книги про військове мистецтво, присвяченої Лоренцо, сину Філіппо Строцці, флорентійському дворянину

Багато хто, Лоренцо, вважали і вважають, що немає в світі речей, одна з одною менш пов’язаних і більш одна одній чужих, ніж цивільне і військове життя. Тому ми часто помічаємо, що, коли людина задумає виділитися на військовому поприщі, вона не лише одразу змінює плаття, але всією своєю поведінкою, звичками, голосом і поставою відрізняється від будь-якого звичайного громадянина. Той, хто хоче бути швидким і завжди готовим до будь-якого насильства, вважає за неможливе носити цивільний одяг. Цивільні звичаї і звички не підходять тому, хто вважає перші надто м’якими, а другі – непридатними для своїх цілей. Звичайний вигляд і мова здаються недоречними тому, хто хоче лякати інших бородою і лайливими словами. Тому в наш час думка, про яку я говорив вище, – це сама істина.

Однак якщо подивитися на установи давнини, то не знайдеться нічого більш єдиного, більш злитого, більш співдружнього, ніж життя громадянина і воїна. Усім існуючим у державі заради загального блага людей станам не потрібні були б установи, створені для того, щоб люди жили, боячись законів і бога, якби при цьому не готувалася для їх захисту сила, яка, будучи добре влаштованою, рятує навіть такі установи, які самі по собі є нікчемними.

Навпаки, установи хороші, але позбавлені збройної підтримки, розпадаються абсолютно так само, як руйнуються будівлі розкішного королівського палацу, прикрашені коштовностями і золотом, але нічим не захищені від дощу. І якщо в цивільних установах древніх республік і царств робилося все можливе, щоб підтримувати в людях вірність, миролюбність і страх божий, то у війську зусилля ці подвоювалася, бо від кого ж може батьківщина вимагати вірності, як не від людини, яка поклялася за неї померти?

Хто має більше любити світ, як не той, хто може постраждати від війни? У кого має бути живий страх божий, як не в того, хто щодня стикається з незліченними небезпеками і всього більше потребує допомоги Всевишнього? Завдяки цій необхідності, яку добре розуміли законодавці імперій і полководці, життя солдата славилося іншими громадянами, які всіляко намагалися йому слідувати і наслідувати. Тепер, коли військові установи в корені перекручені і давно відірвані від древніх підвалин, склалися ті зловісні погляди, які призводять до того, що військовий стан ненавидять і всіляко його цураються.

Я ж з усього, що бачив і прочитав, не вважаю неможливим повернути цей стан до його древніх засад і, хоча б частково, повернути йому колишню доблесть. Аби не допустити проведення свого дозвілля без діла, я зважився записати для ревнителів подвигів давнини свої думки про військове мистецтво. Звичайно, говорити про предмет, невідомий тобі з досвіду, – справа смілива, але я все ж не вважаю гріхом звести себе на словах до честі, яку багато хто з ще більшою самовпевненістю привласнював собі в житті. Мої помилки, зроблені при написанні цієї книги, можуть бути виправленими без шкоди для кого б то не було, але помилки людей, вчинені на ділі, пізнаються тільки тоді, коли приведуть до загибелі царства.

Ви ж, Лоренцо, оцініть тепер мою працю і віддайте їй у своєму вироку ту похвалу або той осуд, якого вони, на вашу думку, заслуговують. Надсилаю їх, щоб висловити вам свою вдячність, хоча все, що я можу зробити, далеко не відповідає благодіянням, які ви мені зробили. Подібними творами зазвичай прагнуть вшанувати людей, прославлених родом, багатством, розумом і щедрістю, але я знаю, що мало хто може змагатися з вами у багатстві і родовитості, розумом вам рівні лише деякі, а щедрістю – ніхто.

Нікколо Макіавеллі, громадянин і секретар флорентійський, до читача

Аби читачі могли легко зрозуміти бойовий стрій, розташування військ і таборів, про що тут піде мова, вважаю за необхідне продемонструвати їх наочно. Тому слід спершу перерахувати позначки, якими будуть зображені піхота, кіннота чи інші окремі частини військ. Тож майте на увазі, що такі літери позначають:

o – піхотинці зі щитами;

n – піхотинці з піками;

x – декуріони (начальники десятків);

v – веліти діючі (застрільники);

u – веліти запасні;

C – центуріони (начальники сотень);

T – командир батальйону;

D – командир бригади;

A – головнокомандуючий;

S – музика;

Z – стяг;

r – важка кіннота;

e – легка кіннота;

Θ – артилерія.

Книга перша

Я вважаю, що кожну людину після її смерті можна хвалити без сорому, бо тоді відпадає всякий привід і всяка підозра в догоджанні; тому я, не вагаючись, віддам хвалу нашому Козімо Ручеллаї, імені якого я ніколи не міг згадати без сліз, бо пізнав в ньому всі якості, які друг може вимагати від друзів, а батьківщина – від громадянина.

Не знаю, чи дорожив він чимось настільки (не виключаючи й самого життя), щоб радо не віддати це своїм друзям; не знаю такої справи, якої б він міг злякатися, бачачи в ній благо для вітчизни. Заявляю відкрито, що серед багатьох людей, з якими я був знайомий і спілкувався у справах, я не зустрічав людини, душа якої була б більш відкритою всьому великому і прекрасному.

В останні хвилини життя він сумував з друзями про те, що йому судилося померти в ліжку молодим і невідомим і що не виповнилося його бажання принести всім справжню користь; він знав, що про нього можна буде сказати тільки одне – помер вірний друг. Однак, хоча справи його залишилися незавершеними, ми та інші, хто знав його добре, всі можемо свідчити про високі його якості.

Дійсно, доля не була до нього настільки ворожою і не завадила йому залишити після себе деякі тендітні пам’ятки його блискучого розуму: такими є деякі його твори і любовні вірші, в яких він, хоча і не був закоханий, вправлявся в молоді роки, щоб не витрачати часу даремно в очікуванні, поки доля направить його дух до думок більш піднесених. Вірші ці ясно показують, як щасливо висловлював він свої думки і яких вершин він міг би досягти в поезії, якби повністю присвятив себе їй.

Тепер, коли доля забрала в мене такого друга, мені залишилася, як здається, єдина розрада – радісно про нього згадувати і повторювати його влучні слова або глибокодумні міркування. Саме живий спогад – це бесіда його у себе в саду з синьйором Фабріціо Колонною, під час якої названий синьйор докладно говорив про війну, здебільшого відповідаючи на гострі і продумані питання Козімо.

Я з кількома спільними друзями був присутній при розмові і вирішив відновити її в пам’яті, щоб при читанні друзі Козімо, учасники бесіди, жвавіше згадали про його таланти, а інші пошкодували про свою відсутність і в той же час багато чому навчилися з глибокодумних слів одного з видатних людей нашого часу, корисному не тільки для війни, а й для цивільного життя.

Фабріціо Колонна, повертаючись з Ломбардії, де довго і з великою для себе славою бився за короля католика Фердинанда II Арагонського, будучи проїздом у Флоренції, вирішив відпочити кілька днів у цьому місті, щоб відвідати його світлість герцога Джуліано Медічі і знову побачити декого з раніше знайомих йому дворян. Козімо вважав за потрібне запросити його до себе в сади, не стільки для того, щоб блиснути перед ним розкішшю, скільки для того, щоб скористатися можливістю довгої розмови з ним і навчитися у нього різних речей, про які можна дізнатися від такої людини, бо йому трапилася нагода провести день в розмові про привабливі для його розуму предмети.

Фабріціо з’явився на запрошення, і був з пошаною прийнятий Козімо і його кращими друзями, серед яких знаходились Занобі Буондельмонті, Баттіста делла Палла і Луїджі Аламанні – всі молоді люди, близькі йому, пристрасно захоплені тим самим, що й він сам; замовчую про їхні інші переваги, так як вони щодня і щогодини говорять самі за себе.

За звичаями часу і місця, Фабріціо зустріли з найбільшою пошаною. Коли після блискучого бенкету гості встали з-за столу, насолодившись благами свята, яким великі люди з їх розумом, постійно спрямованим на предмети піднесені, приділяють мало уваги, було ще рано, і стояла сильна спека. Задля кращого досягнення своєї мети, Козімо, ніби намагаючись сховатися від духоти, повів гостей до найгустішої і тінистої частини свого саду. Коли усі розсілися – хто на траві, яка була тут особливо свіжою, хто на лавках в тіні величезних дерев, – Фабріціо став хвалити красу місця і уважно розглядав дерева, але деяких він не знав, і тому йому важко було їх назвати. Помітивши це, Козімо сказав: «Деякі з цих дерев вам, можливо, не знайомі, але не дивуйтеся, оскільки серед них є такі, які більше цінувалися древніми, а тепер мало відомі». Потім він озвучив назви дерев і розповів про те, як багато попрацював над виведенням цих порід його дід, Бернардо. «Я так і думав, – відповідав Фабріціо. – Це місце і праця вашого предка нагадують мені деяких князів королівства Неаполітанського, які теж з любов’ю розводили такі породи і насолоджувалися їх тінню». На цьому він перервав розмову і деякий час сидів у роздумах, а потім продовжував: «Якби я не боявся вас образити, я висловив би свій погляд; не думаю, що можу вас образити, так як говорю до друзів і хочу розмірковувати про речі, а не злословити. Нехай це не буде нікому образою, але краще б люди намагалися зрівнятися з древніми в справах мужності і сили, а не в зніженості, в тому, що древні робили при світлі сонця, а не в тіні, і сприймали б у вдачі давнини те, що в ній було справжнє і прекрасне, а не помилкове і збочене; адже коли співгромадяни мої, римляни, стали вдаватися до подібних речей, вітчизна моя загинула». Козімо відповів на це… Але, щоб уникнути неприємних постійних повторень слів: «такий-то сказав», «такий-то відповів», я буду просто називати імена тих, хто говорить. Отже, Козімо сказав:

КОЗІМО. Ви почали розмову, якої я давно хотів, і я прошу вас говорити не соромлячись, як і я без сорому буду вас питати. Якщо я в питаннях або відповідях буду кого-небудь захищати або засуджувати, це відбудеться не для того, щоб виправдовувати або звинувачувати, а для того, щоб почути від вас правду.

ФАБРІЦІО. А я із задоволенням скажу вам все, що знаю, у відповідь на ваші питання, а буде це вірно чи ні – судіть самі. Питання ваші будуть мені лише приємними, адже я почерпну з них стільки ж, скільки ви з моїх відповідей; мудрий запитувач часто змушує співрозмовника багато про що подумати і відкриває йому такі речі, про які він без цих запитань ніколи б нічого не дізнався.

КОЗІМО. Я хочу повернутися до того, про що ви говорили раніше, – а саме, що мій дід і ваші предки вчинили б мудріше, якби наслідували древніх в справах мужніх, а не в зніженості. Мені хотілося б виправдати мого діда, надавши вам змогу захищати ваших предків. Не думаю, щоб в його часи знайшлася людина, яка б так ненавиділа зніженість, як він, і так любив суворе життя, яке ви вихваляєте; проте він усвідомлював, що ні сам він, ні діти його цим життям жити не можуть, бо він народився в тому розбещеному столітті, коли людина, яка не бажає підкорятися загальним правилам, стала би для всіх і кожного предметом осуду і зневаги.

Адже якби людина, подібно до Діогена, влітку під палючим сонцем лежала б голою на піску, а взимку в саму холоднечу валялася б на снігу, – її вважали б божевільною. Якби в наш час хто-небудь, подібно до спартанців, виховував своїх дітей в селі, змушував би їх спати просто неба, ходити босими, з непокритою головою і купатися в крижаній воді, щоб привчити їх до болю і відучити від надмірної любові до життя і страху смерті, – він був би смішним, і його сприймали б швидше за дикого звіра, ніж за людину. Якби серед нас з’явилася б людина, яка харчується овочами і зневажає золото, подібно до Фабріціо, – її мало хто вихваляв би, але ніхто не став би її послідовником.

Так і дід мій злякався моралі, відступив від древніх зразків і наслідував їх в тих речах, де він міг це робити, звертаючи на себе менше уваги.

ФАБРІЦІО. У цій частині ви захистили його блискуче, і, звичайно, ви маєте рацію; проте я говорив не стільки про це суворе життя, скільки про інші порядки, більш м’які і більш відповідні до звичок наших днів, і мені здається, що людині, яка належить до числа перших громадян міста, було б неважко їх встановити. Як завжди, я ніяк не можу відмовитися від прикладу моїх римлян: якщо вдивитися в їх спосіб життя і в лад цієї республіки, ми знайдемо там багато такого, що було б не неможливо відновити в громадянському суспільстві, в якому ще вціліло що-небудь хороше.

КОЗІМО. Що ж схоже на стародавні звичаї ви хотіли б увести?

ФАБРІЦІО. Віддавати шану і нагороджувати доблесть, не зневажати бідність, поважати порядок і лад військової дисципліни, змусити громадян любити один одного, не утворювати партій, менше дорожити особистими вигодами, ніж суспільною користю, і багато іншого, що цілком поєднується з духом нашого часу. Все це неважко сприйняти, якщо тільки ретельно обміркувати і застосувати вірний засіб, бо істина тут є такою очевидною, що вона може бути засвоєна звичайним розумом. Всякий, хто це зрозуміє, посадить дерева, під тінню яких можна відпочивати ще з більшим щастям і радістю, ніж в цьому саду.

КОЗІМО. Я жодним словом не хотів би заперечувати ваші слова і надаю це тим, у кого може бути власне судження про такі речі; звертаюся тепер до вас, як до обвинувача тих, хто не наслідує древніх у їхніх великих справах, і думаю, що таким шляхом я ближче підійду до мети нашої бесіди. Мені хотілося б дізнатися від вас, чому ви, з одного боку, мечете громи проти тих, хто не схожий на древніх, і разом з тим самі в своїй сфері військової справи, в якій здобули настільки гучну славу, ніколи не зверталися до стародавніх звичаїв і навіть не запроваджували нічого, що хоча б приблизно нагадувало їх?

ФАБРІЦІО. Ви підійшли саме до того, чого я очікував, бо вся моя промова вимагала саме цього питання, і я нічого іншого не хотів. Мені, звичайно, було б легко виправдатися, але, щоб зробити приємність вам і собі (благо час нам це дозволяє), я хочу поговорити на цю тему більш детально.

Якщо люди хочуть щось зробити, вони, передовсім, мають з усією ретельністю підготуватися, щоб принагідно бути у всеозброєнні для досягнення наміченої ними мети. Коли приготування зроблені обережно, вони залишаються таємницею, і нікого не можна звинуватити в недбалості, поки не з’явиться слушний момент для розкриття свого задуму; якщо ж людина і тоді продовжує діяти, це означає, що вона або недостатньо підготувалася, або взагалі нічого не обдумала. Мені ж ніколи не довелося показувати, що я готуюся до відновлення древніх підвалин військової справи, і тому ні ви, ні хто-небудь інший не може звинувачувати мене в тому, що я цього не виконав. Думаю, що це достатньо захищає мене від вашого докору.

КОЗІМО. Звичайно, якби я був упевнений, що нагода вам не випала.

ФАБРІЦІО. Я знаю, що ви можете сумніватися, чи була в мене оказія чи ні; тому, якщо вам завгодно терпляче мене вислухати, я хочу поговорити про те, які приготування потрібно попередньо зробити, яким має бути очікуваний привід, які перешкоди можуть зробити всі приготування марними і знищити саму можливість доброго випадку; словом, я хочу пояснити, чому подібні заходи бувають водночас і нескінченно важкими, і нескінченно легкими, хоча це видається протиріччям.

КОЗІМО. Більшого задоволення ви не можете дати ні мені, ні моїм друзям: якщо вам не набридне говорити, ми, звичайно, не втомимося вас слухати. Промова ваша буде, як я сподіваюся, тривалою, і я, з вашого дозволу, хочу з одним проханням звернутися до моїх друзів: всі ми просимо вашої поблажливості, якщо перервемо вас іноді яким-небудь, можливо недоречним, питанням.

ФАБРІЦІО. Ваші питання, Козімо, і питання цих юнаків мене тільки порадують, адже я впевнений, що ваша молодість повинна породжувати у вас велику любов до військової справи і вселяти вам більшу довіру до моїх слів. Люди похилого віку, з сивою головою і застиглою кров’ю, або ненавидять війну, або закостеніли в своїх помилках, бо вони вірять, що якщо живуть так погано, як тепер, то винні в цьому часи, а не занепад моралі.

Тому задавайте мені питання вільно і не соромлячись; мені це приємно тому, що я зможу трохи відпочити, і тому що мені хотілося б не залишити у ваших головах навіть тіні сумніву. Почну з ваших слів, звернених до мене, а саме – що в своїй галузі, тобто у військовій справі, я не наслідував ніяких звичаїв Стародавнього світу. Відповідаю, що війна – це такого роду ремесло, яким окремі люди чесно жити не можуть, і вона повинна бути справою лише республіки або королівства.

Держави, якщо тільки вони впорядковані, ніколи не дозволять будь-якому громадянину або підданому займатися війною як ремеслом, і жодна гідна людина ніколи не зробить своїм ремеслом війну. Ніколи не вважатимуть гідною людину, яка обрала собі заняття, що може приносити їй вигоду, якщо вона перетвориться на хижака, обманщика і насильника і розвине в собі якості, які обов’язково перетворять її на погану.

Люди, великі або нікчемні, для яких війна – ремесло, можуть бути тільки поганими, оскільки це ремесло в мирний час прогодувати їх не може. Тому вони змушені або прагнути до того, щоб миру не було, або так нажитися під час війни, щоб вони могли бути ситі, коли настане мир.

Ні та, ні інша думка не може зародитися в душі гідної людини; адже якщо хотіти жити війною, треба грабувати, насильничати, вбивати однаково друзів і ворогів, як те роблять такого типу солдати. Якщо не хотіти миру, треба вдаватися до обману, як обманюють воєначальники тих, кому вони служать, притому з єдиною метою – продовжити війну. Якщо мир все-таки укладається, то ватажки, втративши платню і привільне життя, часто набирають зграю шукачів пригод і безсовісно грабують країну.

Хіба ви не пам’ятаєте, що сталося в Італії, коли після закінчення війни залишилося багато солдатів без служби, і як вони, об’єднавшись в кілька великих загонів, які називалися «компанії», нишпорили по всій країні, обкладали даниною міста і розбійничали без найменшої перешкоди? Хіба ви не читали про карфагенських найманців, які після Першої Пунічної війни збунтувалися під проводом Матона і Спендіона, самочинно обраних ними в начальники, і повели проти карфагенян війну, яка стала для них більш небезпечною, ніж війна з римлянами? За часів батьків наших Франческо Сфорца не тільки обдурив міланців, у яких він був на службі, але відняв у них свободу і став їхнім князем, і вчинив так тільки для того, щоб мати можливість жити в розкошах після укладення миру.

Так діяли і всі інші італійські солдати, для яких війна була окремим ремеслом. І якщо, незважаючи на своє віроломство, вони не стали герцогами Мілана, то тим гірше, тому що такого успіху вони не домоглися, а їхні злочини були меншими. Сфорца, батько Франческо, який служив королеві Джованні, змусив її здатися на милість короля Арагона, тому що абсолютно несподівано її покинув, і вона залишилася беззбройною серед оточуючих ворогів. А зробив він це через користолюбство або через бажання відібрати в неї престол. Браччо тими ж засобами намагався заволодіти Неаполітанським королівством, і перешкодили йому тільки поразка і його смерть під Аквілою. Єдина причина подібних неподобств – це існування людей, для яких військова справа була тільки їхнім приватним ремеслом. Слова мої підтверджує ваше ж прислів’я: «Війна родить злодіїв, а світ їх вішає». Адже іншої справи ці люди не знають. Існувати своїм ремеслом вони не можуть; сміливості і таланту, щоб об’єднатися і перетворити зло на благородну справу, у них немає, тож вони мимоволі стають грабіжниками з великої дороги, і правосуддя змушене їх винищувати.

КОЗІМО. Слова ваші майже знищили в моїх очах військове звання, яке здавалося мені найпрекраснішим і почесним; якщо ви не поясните це докладно, я залишуся незадоволеним, бо якщо все йде так, як ви говорите, то я не знаю, звідки ж береться слава Цезаря, Помпея, Сципіона, Марцелла і безлічі римських полководців, яких поголос звеличує, як богів.

ФАБРІЦІО. Я ще далеко не скінчив, оскільки збирався говорити про дві речі: по-перше, про те, що гідна людина не може обрати собі військову справу тільки як ремесло; по-друге, про те, що жодна упорядкована держава, чи то республіка або королівство, ніколи не дозволить своїм підданим фізичним або юридичним особам перетворити в ремесло таку справу, як війна.

Про перше я сказав уже все, що міг; залишається сказати про друге, і тут я маю намір відповісти на ваше останнє питання. Я стверджую, що популярність Помпея, Цезаря і майже всіх римських полководців після Третьої Пунічної війни пояснюється їх хоробрістю, а не цивільними чеснотами; ті ж, хто жив до них, прославилися, немов вояки, і як гідні люди. Відбувається це через те, що вони не робили собі з війни ремесла, тоді як для тих, кого я назвав раніше, війна була саме ремеслом.

Поки трималася чистота республіканських звичаїв, жодний громадянин, навіть найбільш гордий патрицій, і не думав про те, щоб, спираючись на військову силу, в мирний час нехтувати законами, грабувати провінції, захоплювати владу і тиранствувати над вітчизною; з іншого боку, навіть найтемнішому плебею не спадало на думку порушувати клятву воїна, примикати до приватних осіб, зневажати сенат або допомагати встановленню тиранії заради того, щоб годуватися повсякчас військовим ремеслом. Воєначальники задовольнялися тріумфом і з радістю поверталися до приватного життя; солдати складали зброю охочіше, ніж бралися за неї, і кожен повертався до своєї роботи, обраної як справу життя; ніхто і ніколи не сподівався жити награбованою здобиччю і військовим ремеслом.

Великий і повчальний приклад залишив Атілій Регул; він очолював військо в Африці, і, коли карфагеняни були майже переможені, Регул просив у сенату дозволу повернутися додому, щоб обробляти свої землі, запущені його ж працівниками. Ясно як день, що, якби він займався військовою справою як ремеслом і хотів нажитися цим шляхом, він, господар стількох провінцій, не просив би дозволу повернутися додому і стерегти свої поля; кожен день намісництва приносив би йому набагато більше, ніж вартувало все його майно. Але громадяни ці були істинно гідними людьми, які не робили з війни ремесла і не бажали собі від неї нічого, крім роботи, небезпеки і слави. Тому, піднявшись на вищі її щаблі, вони з радістю поверталися до свого дому і жили своєю працею.

Так поводилися найпростіші люди і звичайні солдати. Це видно з того, що кожен з них розлучався з військовою службою без жалю. Залишаючи військо, він, однак, завжди готовий був повернутися в стрій і разом з тим під час військової служби з радістю думав про звільнення від неї. Підтверджень цьому багато; ви ж знаєте, що одним з головних привілеїв, який римський народ міг надати своєму громадянину, була свобода служити у війську тільки за власною волею, а не з примусу.

Поки міцними були підвалини Стародавнього Риму, тобто до часів Гракхів, не було солдатів, для яких війна стала б ремеслом, а тому військо налічувало дуже мало негідних людей, і, якщо такі виявлялися, їх карали за всією суворістю закону. Тому будь-яка благоустроєна держава має ставити собі за мету – зробити військову справу в мирний час тільки вправою, а під час війни – наслідком необхідності і джерелом слави. Ремеслом вона має бути тільки для держави, як це і було в Римі. Усякий, хто, займаючись військовою справою, має на увазі сторонню мету, тим самим демонструє себе поганим громадянином, а держава, побудована на інших засадах, не може вважатися благоустроєною.

КОЗІМО. Я цілком задоволений всім, що ви сказали досі, і особливо вашим висновком; для республік я вважаю його вірним, але не знаю, чи так це для королівств. Мені здається, що король швидше захоче оточити себе людьми, для яких війна – їхнє єдине ремесло.

ФАБРІЦІО. Благоустроєному королівству особливо належить уникати такого роду майстрів, бо вони знищать короля і будуть тільки служити тиранії. Не спростовуйте мене прикладами сучасних королівств, тому що я не визнаю їх благоустроєними. У королівствах з хорошими установами у короля немає необмеженої влади, крім одного лише виключення – війська; це єдина галузь, де необхідне швидке рішення, а отже, єдина воля. У всьому іншому королі нічого не можуть робити без згоди ради, а радники завжди побоюватимуться, що поряд з королем з’являться люди, які під час миру хочуть війни, оскільки їм без неї не прожити. Однак я готовий бути поступливішим; не стану шукати королівства цілком благоустроєного, а візьму королівство, схоже на нині існуючі; в цьому випадку король так само має боятися людей, для яких війна є ремеслом; він має боятися їх тому, що життєвою силою всякого війська, без сумніву, є піхота.

Якщо король не вживає заходів для того, щоб піхотинці його війська після укладення миру охоче поверталися додому і знову ставали до своєї роботи, він неминуче загине. Найнебезпечніша піхота – це та, що складається з людей, які живуть війною, ніби ремеслом, бо ти змушений або вічно воювати, або вічно їм платити, або вічно боятися повалення з престолу. Завжди воювати неможливо, вічно платити не можна – мимоволі залишається жити в постійному страху.

Поки в моїх римлянах ще жила мудрість і громадянська доблесть, вони, як я вже говорив, ніколи не дозволяли своїм громадянам дивитися на військову справу як на ремесло, хоча могли платити скільки завгодно, бо весь час воювали. Римляни прагнули уникнути небезпек безперервного перебування громадян у війську. Та оскільки часи змінювалися, вони стали поступово замінювати новими людьми тих, хто вже відслужив свій термін, тож протягом п’ятнадцяти років легіон оновлювався повністю. Таким чином, до війська набиралися люди в розквіті сил, тобто від вісімнадцяти до тридцятип’ятирічного віку, коли ноги, руки і очі людини однаково сильні. Римляни чекали того, щоб ослабла фортеця воїнів і посилилася їхня хитрість, як це сталося пізніше, за часів загального падіння моралі.

Октавіан, а за ним Тиберій вже думали більше про власну могутність, ніж про суспільне благо; тому, щоб їм легше було панувати самим, вони почали роззброювати римський народ і тримали на кордонах імперії одні й ті ж легіони. Однак їм здавалося, що для приборкання римського народу і сенату цього мало, і оn з’являється нове військо, яке отримало назву преторіанців. Це військо завжди стояло біля самих стін Рима і було ніби фортецею, що височіла над містом. Тоді й почали охоче дозволяти солдатам цих військ перетворювати військову службу в ремесло, – і наслідки цього позначилися негайно: знахабнілі солдати стали загрозою сенату і небезпекою для імператорів; багато кого з них було вбито безсоромними преторіанцями, які зводили і скидали з престолу кого їм було завгодно. Траплялося, що в один і той самий час з’являлося кілька імператорів, проголошених різними частинами військ.

Такий порядок призвів насамперед до розподілу, а потім і до загибелі імперії. Тому, якщо король хоче безпеки, він повинен складати свої піхотні війська з таких людей, які при оголошенні війни йдуть на неї охоче з любові до нього, а після укладення миру ще охочіше повертаються до своїх домівок. Він цього завжди досягне, якщо буде брати до війська солдат, які вміють годуватися не війною, а іншими ремеслами. Тому, коли настає мир, король повинен подбати про те, щоб князі повернулися до справи управління своїми васалами, дворяни – до хазяйнування в своїх володіннях, піхотні солдати – до звичайних занять, і взагалі домогтися того, щоб всі вони охоче бралися за зброю в ім’я миру, а не намагалися порушити мир в ім’я війни.

КОЗІМО. Ваше міркування видається мені дуже глибоким, але я продовжую коливатися, оскільки ваші слова майже протилежні всьому, про що я думав досі. Я бачу навколо себе безліч синьйорів і дворян, яким знання військової справи дозволяє існувати під час миру, наприклад, таких, як ви, які перебувають на службі у князів і міст; я знаю також, що майже вся важка кіннота продовжує отримувати свою платню, а піхота залишається на службі для охорони міст і фортець; тому мені здається, що під час миру кожному знайдеться місце.

ФАБРІЦІО. Мені здається, ви навряд чи самі впевнені в тому, що будь-який солдат знайде собі місце в мирний час. Якби навіть не було інших доказів, можна було б задовольнитися, вказавши, що чисельність солдатів, які залишаються на службі в місцях, названих вами, дуже невелика: хіба є хоч яка-небудь відповідність між кількістю піхоти, необхідної на війні, і кількістю її у час миру? Адже гарнізон мирного часу у фортецях і містах повинен бути принаймні подвоєний під час війни; сюди варто додати велику кількість польових військ, які в мирний час розпускаються.

Що стосується війська, яке охороняє уряд, то приклад папи Юлія II і вашої республіки наочно продемонстрував, наскільки страшними є солдати, які не бажають вчитися ніякому ремеслу, крім війни; адже зухвалість цих воїнів змусила вас відмовитися від їхніх послуг і замінити їх швейцарцями – людьми, котрі народилися і виховані в повазі до законів і покликані громадами за всіма правилами справжнього набору. Тому не кажіть більше, що для кожного знайдеться місце під час миру.

Відносно важкої кінноти відповідь на ваше заперечення здається більш важчим, так як вся вона і після укладення миру зберігає свою платню. Проте якщо подивитися на справу уважніше, то відповідь знайти легко, бо цей порядок збереження на службі кінноти сам по собі шкідливий і дурний. Справа в тому, що це все люди, для яких війна – ремесло; якби вони були тільки підтримані досить сильними піхотними загонами, вони щодня доставляли б тисячі неприємностей урядам, при яких створюються; але оскільки їх мало, і вони самі по собі не можуть утворити військо, то і шкоди від них часто не так вже й багато.

А втім вони приносили достатньо шкоди, як це видно з прикладів Франческо Сфорца, його батька, і Браччо з Перуджі, про які я вам вже розповідав. Тому я не прихильник звичаю залишати кінноту на постійній службі, – це погане правило, яке може призвести до великих незручностей.

КОЗІМО. Ви хотіли б зовсім без неї обійтися? А якщо ви її все ж збережете, то якою мірою?

ФАБРІЦІО. Шляхом набору, але не так, як це робить король Франції, тому що прийнятий там порядок так само небезпечний, як наш, і не захищає від солдатської розбещеності. Я б робив як стародавні, у яких кіннота складалася з їх же підданих. Коли укладався мир, кінноту розпускали по домівках і повертали до звичайних справ; втім, я докладніше скажу про це пізніше. Таким чином, якщо цей рід військ може зараз навіть в мирний час жити своїм ремеслом, це відбувається лише від збоченого порядку речей. Що стосується грошей, сплачуваних мені та іншим воєначальникам, то я прямо скажу, що це шкідливий захід: мудра республіка не платила б такої платні нікому, а під час війни ставила б на чолі війська тільки своїх громадян, які по закінченню війни поверталися б до мирних занять. Так само чинив би і мудрий король, а якби він і платив цю платню, то як винагороду за особливий подвиг або як ціну за послуги, які воєначальник може надати як в мирний, так і у воєнний час.