Kitobni o'qish: «Історія Флоренції. Державець»

Shrift:

* * *

Нікколо Мак’явеллі та його епоха

Iталійський політик, філософ, історик, письменник, поет та комедіограф Нікколо Мак’явеллі особливої слави зажив своїм знаменитим твором «Державець». Починаючи з 1532 p. цю працю перекладали й видавали багато разів різними мовами – німецькою, французькою, англійською, шведською, голландською, датською, іспанською, польською, чеською, болгарською, угорською, російською. Тепер читачі мають можливість познайомитися з блискучим перекладом славнозвісного твору Мак’явеллі українською мовою.

Важко перелічити всіх мислителів та державних діячів, які зачитувалися «Державцем», – від одного з перших теоретиків ранньобуржуазного вчення про державу та право Юста Ліпсія в XVI ст., ідеї якого знайшли відбиття в курсах, що їх читали спудеям Києво-Могилянської академії, аж до мислителів та державних діячів сьогодення. У 1960 р. в Бостоні вийшла друком хрестоматія під назвою «Мак’явеллі – цинік, патріот чи політолог?», в якій було зібрано всі висловлювання цього державного діяча. Назва повною мірою відтворює всю суперечливість розуміння ідей мислителя. І все ж таки одне незаперечне – він геній, який вперше зміг сформулювати ідею національної державності та показати механізм управління нею.

У наші дні ці питання набули надзвичайної гостроти та актуальності. Особливо це стосується нашого державного буття. Щоб краще збагнути його, українці звертаються як до досвіду політичного життя різних країн, так і до вивчення теоретичних засад сучасної політики.

Варто при цьому врахувати те, що всі ці засади спираються на концепції, свого часу висловлені Мак’явеллі, без знання яких неможливе розуміння сутності сучасного світового політичного процесу. Тому необхідно звернутися до автентичного тексту праць Мак’явеллі й спробувати осягнути його з позицій сьогодення.

Однак це неможливо зробити, не застосувавши методології «ментального» підходу, коли будь-яке суспільне явище розглядається в контексті всієї специфіки конкретної історичної епохи.

В історії людства ніколи не було легких часів. І все ж таки є в ній особливо трагічні та суперечливі періоди. Саме в таку епоху й жив Мак’явеллі. І саме ця епоха відбилася в тій складності й певній суперечливості положень, що були висловлені в його працях.

Так, передусім слід відзначити політичну нестабільність, що характеризувала державне життя Флорентійської республіки, громадянином якої був Мак’явеллі. Як відомо, на відміну від Англії, Франції та Німеччини, Італія, що опинилася між двома постійно ворогуючими могутніми силами – імперією та папством, не створила політичної єдності. Виникає таке собі строкате поєднання держав – від незалежних економічно Флоренції та Венеції й до напівфеодального Неаполя. Усі вони були значно тісніше пов’язані зі своїми сировинними базами та ринками збуту за межами Італії, ніж одна з одною. Усе це породжувало нескінченні збройні сутички між Флоренцією, однією з типових торгово-промислових республік Італії, та близькими й далекими сусідами – зокрема, Римом, Романьєю, Венецією, Ломбардією, Сицилією.

Невелике місто охоплене активним політичним життям. «У Флоренції політиками були всі… Не завжди у Флоренції політичний досвід набувався в спокійних умовах, іноді його доводилося засвоювати під дзвін мечів, під гуркіт будинків, що завалювалися, під жахливе калатання дзвонів у диму пожеж, серед змов і революцій, – свідчить відомий дослідник творчості Мак’явеллі А. Дживилегов. – А в мирні часи політика зливалася з веселощами, з карнавальними піснями й наспівами танцюристів. Політика пронизувала все. Мак’явеллі нею упивався»¹.

У такому бурхливому світі й минало життя Мак’явеллі. Він народився 3 травня 1469 р. в невеличкому маєтку Монтеспертолі в аристократичній родині з середніми статками. Про аристократичне походження свідчить герб із зображенням блакитного хреста, в кожен з кінців якого забито срібний цвях. Саме цвях і був символом родини, адже цвях італійською мовою – chiavello, звідси – machiavello – «дошкульний цвях». Це мало підкреслити силу роду, який уміє постояти за себе.

По якомусь часі родина Мак’явеллі переїжджає до Флоренції, де батько працював законодавцем. Широка освіченість Нікколо, постійне читання творів класиків античності – римських в оригіналі та грецьких у перекладі, ознайомлення за допомогою батька з основами юридичної науки та практики – усе це сприяло тому, що він замолоду проявив себе як досвідчений політик і здобув авторитет серед громадян Флоренції. У віці двадцяти дев’яти років його обирають на засіданні Великої ради (уряду республіки Флоренція) на посаду другого канцлера.

Це була дуже висока урядова посада. Починаючи з XI–XIII ст. у Франції, Німецьких землях та в Італії формується інститут канцлерів, які зобов’язані були забезпечувати всю внутрішню та зовнішню діяльність держави.

З огляду на свій фах, канцлери мали володіти великим обсягом спеціальних знань – досконало знати мови, закони, архівну справу, іноземні звичаї, дипломатію. А це в свою чергу сприяло їхній власній творчій діяльності – нерідко вони ставали авторами політичних та історичних праць, хронографів тощо.

У Флорентійській республіці, на чолі якої стояв виборний керівник (зазвичай це був учений-гуманітарій, широко відомий своїми науковими працями), було дві канцелярії. Канцелярію Синьйорії очолював перший канцлер – канцлер республіки, який займався в основному зовнішньополітичними справами. Друга ж канцелярія керувала внутрішніми справами республіки, на чолі її стояв найголовніший канцлер – другий канцлер. З 18 червня 1498 р. саме цю посаду зайняв Мак’явеллі й протягом чотирнадцяти років самовіддано працював для блага республіки. Упродовж цих років Мак’явеллі написав безліч листів (так, у Флорентійському державному архіві їх налічується понад чотири тисячі), урядових розпоряджень, військових наказів, державних проєктів. Він здійснив тринадцять військово-дипломатичних поїздок до різних держав, був організатором та учасником кількох військових кампаній, ініціатором народного ополчення. Коли Мак’явеллі виповнилося тридцять три роки, він одружився з Марієттою Корсіні й потім усе життя піклувався про свою родину (він мав п’ятеро дітей – чотирьох синів та одну доньку).

До нас дійшла характеристика Мак’явеллі тих років, дана його сучасником. Оскільки після смерті Мак’явеллі за наказом Ватикану були спалені не тільки його твори, але й усі його портрети, то це свідчення надзвичайно цінне: «Мак’явеллі був середнього зросту, худий, з надзвичайно жвавими очима, темним волоссям, маленьким носом, невеликою головою, широким чолом, з майже завжди стиснутими вустами. Весь його зовнішній вигляд свідчив про те, що це тонкий спостерігач і мислитель. На його вустах завжди грала саркастична усмішка, надаючи йому вигляду неупередженого, розважливого, дошкульного чоловіка. Мак’явеллі мав дуже розвинуту уяву, яка часто захоплювала його й заносила так далеко, що він іноді здавався абсолютним мрійником. Відразу після обрання він узявся вірно служити батьківщині з усією пристрастю давнього флорентійця, натхненного поганством та республіканським Римом. Якщо він і не був цілковито задоволений тодішньою формою правління, то все ж мав неабияке задоволення від того, що скінчилася тиранія Медічі та владарювання ченця (йдеться про Джіроламо Савонаролу – релігійного, політичного реформатора, після страти якого на місце другого канцлера Великою радою Флоренції було обрано Мак’явеллі. – А. Б.). Безперечно, спілкування з Марчелло Вірджіліо (першим канцлером Синьйорії, професором Флорентійського університету. – А. Б.) було надзвичайно корисним для його занять; цілком можливо, що він, крім того, відвідував і деякі лекції свого старшого колеги»².

Саме в ці часи сформувалися основні засади наукової творчості Мак’явеллі. Вони зводилися до намагання оцінювати конкретні події крізь досвід інших народів та держав.

Крім зовнішніх конфліктів, Італія часів Мак’явеллі переживала внутрішні труднощі, пов’язані з тим, що зміцніли національні держави – Іспанія, Португалія, Франція, Англія, де королівська влада, спираючись на підтримку міського населення, створила всі умови для розвитку торгового, фінансового та промислового капіталу, й цим самим сприяла витісненню італійських купців із земель, де вони віками панували. Ослабленню італійських земель сприяла також і політика Ватикану, який не був зацікавлений у їхній єдності, намагаючись створити умови для подальшого маневрування перед загрозою гуманістично-ренесансних явищ.

Даремно Мак’явеллі закликав до єднання всіх італійських земель перед небезпекою іноземного загарбання. Засліплені власною гординею, породженою переконанням у своїй культурній вищості, та ідеєю прямої спадкоємності щодо Риму та Греції, італійські держави й далі ворогували між собою, чим сприяли розгрому Італії, зокрема й падінню Флорентійської республіки. Після розгрому іспанськими військами французів при Равенні в квітні 1512 р. й жахливої різанини, яку вони вчинили, гонфалоньєр (голова Флорентійської республіки) тікає з Флоренції. Відновлюється Синьйорія Медічі. Мак’явеллі спочатку висилають з міста, а 1513 р. арештовують, кидають до в’язниці й піддають тортурам (його підтягували на дибі й завдали шість ударів батогом). Із в’язниці він вийшов завдяки амністії, у зв’язку з обранням на папський престол Джованні Медічі, який прийняв ім’я папи Льва X.

Ці переслідування були пов’язані з тим, що Мак’явеллі мав дружні стосунки з групою змовників проти тиранії Медічі. Змова була невдалою. Це була змова таких собі «книжників», далеких від уміння здійснювати конкретну політику. Так, один із змовників примудрився навіть загубити аркуш з іменами вісімнадцяти учасників, яких невдовзі й схопили. Організаторів змови – Паоло Босколі та Агостіно Каппоні – було страчено.

Мак’явеллі разом із сім’єю переселяється до свого невеличкого маєтку в сільській місцевості – Сант-Андреа в Перкуссіна. Розташований біля придорожнього готелю на шляху до Рима, цей маєток дістав назву «Готельчик» («Альбергаччо»).

Позбавлений у віці сорока чотирьох років прибутків та всіх посад, Мак’явеллі тяжко переживає це. Він живе життям, ритм якого описує в листі від 10 грудня 1514 р. до свого друга Віталі: «Я встаю зі сходом сонця і йду до гаю подивитися на роботу лісорубів, які вирубують мій ліс, звідти прямую до струмка, а потім до птахоловного току. Я йду з книжкою в кишені – або з Данте чи Петраркою, або з Тібулом чи Овідієм. Я читаю про їхні любовні інтриги та пригоди, згадую те, що сам пережив, і деякий час насолоджуюсь цими згадками. Потім заходжу до корчми, що при великій дорозі, розмовляю з подорожанами, розпитую про новини з батьківщини, прислухаюся до їхніх розмов та приглядаюся до різних уподобань і фантазій людей. Тим часом настає обідня пора, і я сідаю зі своєю сім’єю за скромну трапезу… Після обіду знову повертаюся до корчми, де зазвичай уже сидять корчмар, м’ясник, мельник та цегельник. З ними я проводжу решту дня, граючи в карти… Коли настає вечір, повертаюся додому і йду до своєї робочої кімнати. На порозі скидаю селянський одяг, геть забруднений. Вбираюся в розкішне світське вбрання й вирушаю до великих людей давнини. Привітно ними зустрінутий, я споживаю те, до чого придатний і для чого народжений (йдеться про спілкування з книжками античних філософів, поетів, мислителів. – А. Б.). І мені не соромно розмовляти з ними, питати про причини їхніх вчинків, а вони охоче мені відповідають. Через чотири години я не відчуваю втоми, забуваю всі страждання, не помічаю злиднів, мене не лякає смерть, і я весь поринаю в цей забутий світ»³.

Саме в цей період відбувається формування Мак’явеллі як мислителя. Цьому сприяв той трагічний факт, що Флоренція втратила геніального практика в політиці, штовхнувши його на шлях теоретичної діяльності.

Відомо, що сучасники давали високу оцінку Мак’явеллі як політику. В ці роки він отримує ряд пропозицій – зайняти місце секретаря кардинала Просперо Колонна в Римі, стати на службу до французького монарха. Але Мак’явеллі, патріот Флоренції, не може прийняти ці пропозиції від її ворогів.

Важко виділити певні етапи творчості Мак’явеллі, бо він водночас займався всім, що й створило таке широке розмаїття його праць, – про це свідчать самі назви творів: «Державець» (1513), «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія» (1513–1516), «Діалоги, або Роздуми про нашу мову» (1514–1516), «Золотий осел» (1516–1517), «Бельфагор», «Мандрагора» (1518), трактат «Про військове мистецтво» (1519–1520), «Роздуми про засоби упорядкування справ у Флоренції після смерті герцога Лоренцо» (1520), «Опис подій у місті Луцці» (1520–1525), комедія «Кліція», «Історія Флоренції» (1520–1526), переклад байок Плавта та інші.

Кожен з творів Мак’явеллі має свою неповторну цінність. Так, у комедії «Мандрагора» автор довів до завершення стильові особливості, характерні для «Комедії про скриню» (1508) Лодовіко Аріосто та комедії «Каландро» (1513) кардинала Бабієні. Саме тому Мак’явеллі вважається засновником сучасної комедіографії.

Маловідомими, але, на наш погляд, важливими з позицій аналізу становлення мислителя й теоретика, є літературні твори Мак’явеллі. Крім «Мандрагори», комедія «Кліція» відкриває нам ще один бік його творчості – глибокий зв’язок з римською драматургією. Разом з тим у сюжеті «Кліції» відтворено одну зі сторінок життя Мак’явеллі – його «любовний шал» до співачки та актриси Раффакані Салютаті. Комедійність невесела – змальовуючи себе в образі старого залицяльника Нікомаха (в імені якого простежується абревіатура імені Нікколо Мак’явеллі), висміюючи його (а фактично самого себе), автор змальовує суперечливість «потоку життя».

В єдиному своєму новелістичному творі «Бельфагор» Мак’явеллі підкреслює зло реального життя – чорт, познайомившись із земними конфліктами й трагедіями, проситься назад у пекло. Там спокійніше, ніж на землі.

У поетичних творах, чотирьох капітоло (невеличких поемах, які характеризуються сатирично-бурлескними мотивами) – «Про невдячність», «Про долю», «Про пиху», «Про випадок», – можна простежити становлення основних ідей тих творів, які прославили його ім’я, – «Державець» та «Історія Флоренції».

І все ж уся літературна творчість Мак’явеллі нерозривно пов’язана і певною мірою підпорядкована Мак’явеллі-політику: практику та теоретику.

Початки його теоретичних пошуків припадають на 1513 p., коли він розпочав «Роздуми про десять книжок Тіта Лівія». Мак’явеллі поставив перед собою завдання: в діалозі з мудрими співбесідниками, починаючи від Платона й Арістотеля, сформувати для себе свої власні максими. Але коли з’являється надія повернутися до практичної політичної діяльності, він перериває роботу над «Роздумами» (було написано вісімнадцять розділів, останні завершено лише в 1522 p.).

Саме надія на повернення до «живої» політики змусила Мак’явеллі написати славнозвісного «Державця», який мав прислужитися новим володарям Флоренції, давши їм своєрідну програму управління державою.

І хоч за часів Мак’явеллі ця тема була досить модна, однак саме в нього вона набула такого звучання, що стала, можна сказати, вічною. Тому до «Державця» в XVI–XVII ст. зверталися по допомогу в дипломатичному та політичному мистецтві; у XVIII ст. – в історіографічному плані, а в XX ст. – як до класичної праці з політології.

Це стає зрозумілим, коли розглянути основні ідеї праці Мак’явеллі. Центральною серед них є проголошення могутності та сили людини, її розуму, знань та волі, що й робить її творцем-Деміургом, здатним змінювати світ відповідно до власних потреб та планів.

Адже саме це розуміння людського буття проголосила епоха Мак’явеллі, епоха титанів Відродження. Відбувається різкий перехід від статичного середньовічного світобачення до визнання вічної рухливості й навіть внутрішньої невпорядкованості, конфліктності світу. Принцип авторитаризму зберігається, але він втрачає, так би мовити, монархічний («монологічний») характер. На зміну йому приходить республіканський принцип, коли авторитетними стають не тільки біблійні істини, але й античні авторитети та східна мудрість (певний поліфонізм). І єдине, що абсолютне в цьому вічно рухливому світі, – це універсальна людина, наділена безмежними пристрастями, що й становить її найбільшу цінність.

Саме сила пристрастей, ламаючи будь-яку мораль, стає мірилом людського буття, його найвищого змісту. І це зрозуміло. Людина-творець, орієнтована на земні, можна сказати, «тілесні» цінності, відкидала усталені норми моралі, в епоху Відродження нерозривно пов’язані ще й з мораллю клерикально-християнською, бо нові моральні засади ще тільки формувалися.

І можна сміливо зазначити, що біля джерел цієї нової моралі одним із перших стояв Нікколо Мак’явеллі. Адже до «Державця» існувало поняття вірності Богу, князю, королю, синьйорові, а Мак’явеллі перший проголосив ідею stato – ідею Батьківщини.

Власне, звідси його зацікавлення політичною проблематикою. Мак’явеллі проголосив ідею єдності Італії значно раніше від того часу, коли окремі народи Європи, усвідомивши свою національну ідентичність, стали на шлях національно-визвольної боротьби, відомої як «Весна народів» (1848 p.). Оцінюючи значення заклику Мак’явеллі до національної єдності, видатний італійський поет кінця XIX ст. Джозуе Кардуччі зазначає: «Я – Італія велика і єдина. І виховав мене Нікколо Мак’явеллі!»

Як же з цим узгодити високу оцінку єдинодержавної монархічної влади, якою сповнені сторінки «Державця»? Це стає зрозумілим, коли згадати, що монархічна влада протиставлялася сваволі нобілітету, земельній аристократії та папству і була фактично шляхом до республіканського ладу. За часів Мак’явеллі питання політичного ладу опинилося в центрі уваги відомих мислителів та діячів Флоренції, які пропонували різні політичні системи. Так, Гвіччардіні обстоював ідею олігархічної республіки, О. Джанотті та Паруто – конфедерацію республік. Мак’явеллі ж проголосив ідею регіональної абсолютистської держави, створеної на основі Флорентійської республіки.

Це та основна мета, яку обґрунтовує Мак’явеллі. Але він не обмежується її формулюванням. У «Державці» він детально розробляє методи досягнення поставленої мети. Тут уперше виділено суто політичну діяльність в окрему сферу і розглянуто її особливості.

Ця діяльність, як вважає Мак’явеллі, спрямована на завоювання та утримання влади будь-якою ціною. А це можна здійснити, розмежувавши сфери політики та моралі.

Якщо згадати, що державу протягом сторіч розглядали як втілення волі Божої та божественної мудрості так само, як і моралі, то визнання людської природи державності цілком закономірно має певною мірою протиставляти політику та мораль. Мораль залишається виразником волі Божої, політика ж – проявом людської волі. Це й стало тим змістовним внеском, який був продиктований ренесансним світобаченням: «Фортуна розпоряджається однією половиною наших дій, але дозволяє нам управляти другою половиною». Ця свобода «управління» проявляється, за Мак’явеллі, в умінні узгодити свої вчинки з фортуною. Оскільки ж фортуна мінлива, то мудрість державця полягає в тому, що він має повсякчас шукати такого способу дії, який би відповідав часу та обставинам або ж порядку речей. Це й визначає успіхи чи неуспіхи державця. Моральним стає все те, що дає можливість досягнути успіхів будь-якою ціною.

Це певною мірою пояснює ту суперечливість моральних оцінок, які наводить Мак’явеллі у своїй праці і які покликані відіграти роль «прикладів» для показу тих шляхів, що їх повинен обирати державець залежно від ситуації.

Обґрунтування республіканських ідей Мак’явеллі завершує на сторінках «Історії Флоренції». Ця праця, замовлена йому флорентійським університетом, який тоді очолював Джуліо Медічі, писалася протягом 1520–1526 років, за умови виплати авторові 100 флоринів щорічно, а відтак була вручена папі Климентові VII. У ті часи міста-держави замовляли вченим написання своїх історій. Відомі хроніки Віллані, Стефані, Каппоні, «Декади» Бйондо, «Історія Флоренції» Кавальканті, «Флорентійська історія» Поджо Браччоліні та інші праці.

Мак’явеллі викладає історичні факти не завжди послідовно, у нього є велика кількість помилкових оцінок. Але відомий дослідник західноєвропейської середньовічної історіографії О. Л. Ванштейн сказав так: «Місце, яке займає Мак’явеллі в історіографії, визначається не фактичним змістом його праць, а оцінками окремих явищ та загальною історичною концепцією, сприйняттям минулого та засобами, за допомогою яких минуле стає на службу інтересам сьогодення»⁴.

Зрозуміло, що історіографічні принципи Мак’явеллі аж ніяк не вписувалися в ті історіософські концепції, які були провідними у творчості письменників та мислителів Середньовіччя і присвячувалися питанням про співвідношення світської та духовної влади, влади папи, імператора тощо. У всіх подібних дослідженнях ставилося завдання – накреслити шлях до вічності, отож земні проблеми були підпорядковані цій концепції.

Це знову ж таки не збігалося з політичними роздумами Мак’явеллі. Тим більше що він із самого початку відокремлює політику від релігії, надаючи останній певного «інструментального» змісту – так, поняття «Бог», «пекло», «рай», за Мак’явеллі, мають викликати страх.

Разом з релігією він відокремлює від політики право, яке в Середньовіччі спиралося на принципи християнської догматики.

Зрештою, Мак’явеллі був носієм релігійного індиферентизму, характерного для мислителів його часу. Дух вільних досліджень, негативне ставлення до середньовічних ідеалів, зокрема й до моральних норм, було характерною рисою інтелектуального життя тогочасної Італії.

Однак не можна погодитися з тим, що Мак’явеллі стояв на позиціях прийняття аморалізму. Він скоріше зайняв позицію стороннього спостерігача, що виявилася у факті «описового» ставлення до вчинків політичних діячів, про які він розповідав на сторінках своїх праць.

Особлива цінність «Історії Флоренції» у тому, що автор започатковує нове історіографічне світобачення. Певна річ, ми звикли до розуміння нерозривного зв’язку зовнішніх та внутрішніх політичних факторів, але слід пам’ятати, що Мак’явеллі перший сказав про це. Стоячи біля витоків буржуазної науки, Мак’явеллі розробив програму величезної історичної ваги, органічно пов’язав свою теорію з практичними вимогами дійсності, з ідеями прогресу.

Загалом «Історія Флоренції» не лише охоплює історичні події Італії, але й висвітлює політичну історію міжнародних відносин у Західній Європі. Це чітко виражено в самій структурі праці.

Так, перша книга присвячена політичній історії Давнього Риму, хоч і охоплює період до XV ст. У трьох наступних розглядається історія Флоренції аж до встановлення Синьйорії Медічі в 1434 р. У другій частині, яка складається з 4 книг, досліджується історія правління Медічі в XV ст.

Таким чином, можна відзначити, що «Історія Флоренції» – це блискучий пам’ятник політичної думки пізнього Відродження, історико-філософське дослідження розвитку національного республіканського ладу.

Це була остання праця Мак’явеллі.

Усунення Медічі від влади та запровадження у Флоренції республіканського режиму зродили в Мак’явеллі надію на повернення до практичної політичної діяльності. 1526 р. він організував у Флоренції Магістрат оборони, головним адміністратором та канцлером якого його й призначили, а син Бенедетто став його помічником.

Але в 1527 p. Рим було взято й розгромлено іспанськими військами, а у Флоренції відбулися вибори до Великої ради.

Роки страждань та зневіри виснажили Мак’явеллі. Важко було впізнати того веселого молодого чоловіка, портрет якого ми наводили вище, у цьому мужчині, що передчасно зістарівся: «Груди кістляві, постать трохи згорблена. Обличчя худе. Погано голені, запалі щоки. Очі сидять глибоко, дивляться неуважно й неспокійно, але в них багато затаєної думи, і вони здатні спалахувати поривами рішучості та завзяття. Багато дум і під високим зморщеним чолом із залисинами. Рот великий, облямований численними зморшками, в яких ховаються великі та малі душевні болі, туга, розчарування. Вуста хтиві; якщо на них заграє усмішка, вона буде насмішкувата, недовірлива, зла, цинічна і навряд чи добродушна. Ніс – довгий, гачкуватий, з тонким вислим кінцем. Голова мислителя, людини справи, невеселого епікурійця, Мефістофеля в мінорі. На гравюрі немає фарб, і так стає шкода, що обличчя одного з найвидатніших людей Італії та Європи не увічнене пензлем великого майстра…»⁵.

Таким був Мак’явеллі, коли балотувався на посаду канцлера Флорентійської республіки в 1527 р.

На жаль, за якихось п’ятнадцять років у настроях та політичних уподобаннях флорентійців відбулися разючі зміни; від того, коли вони високо оцінили діяльність, патріотизм Мак’явеллі та його відданість Флоренції, і до того, коли, переживши тиранію Медічі й повернувшись до ідеї республіки, вони почали цінувати не стільки її велич як центру культури, мистецтва та освіти, скільки стабільність ситого життя. До нас дійшли окремі висловлювання членів Великої ради на адресу Мак’явеллі. «Мак’явеллі провадить життя, невідповідне звичаям і нерелігійне, він їсть скоромне в день святої п’ятниці, чи хтось його бачив на проповідях?» – запитував один із «батьків міста». Другий: «Він сидів у шинку, гірше того – в бібліотеці, читав старі книжки. Не хочемо філософів! Геть філософів!» – «Геть вчених! Батьківщина потребує людей благонадійних, а не вчених, – заявив представник одного із знатних родів Флоренції Леон Альбіцці. – Мак’явеллі історик… він насмішник і ставить себе понад усіма»⁶. За Мак’явеллі проголосувало 12 чоловік, проти – 555. Геніального політичного теоретика, талановитого практика і полум’яного патріота не сприйняли сучасники, як це часто буває з тими, хто значно випереджає свій час.

Невдовзі по тому Мак’явеллі помер – чи то від пневмонії, чи то від апендициту.

Те, чого він марно прагнув за життя, – визнання теоретичної та практичної цінності його політичних програм, – приходить до нього після смерті й протягом століть викликає до себе постійний інтерес. Наслідком цього є навіть поява поняття «мак’явеллізм», у яке вкладають зміст, далекий від того, що насправді обстоював мислитель.

Протягом 450 років цей термін набував різного змістового навантаження. Єдине, що не змінювалося, – негативне сприйняття самого поняття, яке в основному асоціювалося з виразом «мета виправдовує засоби».

Фактично ж творцями мак’явеллізму від самого початку були клерикальні кола – в матеріалах Тридентського собору в спеціальному меморіалі було сказано, що «Державець» написаний «рукою сатани» (1546), а 1559 р. всі твори Мак’явеллі було внесено до «Списку заборонених книжок». У 1592 р. папський дипломат у Східній Європі єзуїт Антоніо Поссевіно, що працював над довершенням релігійної унії спочатку в Москві, а пізніше в Україні (1581–1582), не заглиблюючись у самий твір Мак’явеллі, написав супроти нього трактат; через п’ять років після цього іспанський чернець П’єтро Рибаданейра в книзі «Про релігію й доброчинства християнських державців, проти Мак’явеллі» заперечує несумісність релігії з політикою. Протягом усього XVII ст. клерикальні кола вели активну боротьбу з політичними ідеями Мак’явеллі.

Саме цей наступ клерикалів і породив поняття «мак’явеллізм», а сам автор книг «Державець» та «Історія Флоренції» здобув репутацію людини жорстокої, аморальної, без честі й совісті. Наступ прихильників папства на ідеї, висловлені Мак’явеллі, зрозумілий, якщо згадати, що політика Ватикану на той час була спрямована на боротьбу проти становлення єдиної італійської національної держави. Це лише один бік питання, а другий – протидія появі світських знань та їх відокремленню від «теологічної науки», як називалося богослов’я в ті часи.

Перше місце серед світських знань Мак’явеллі відводить моралі, що її він розглядав як певну сукупність інтересів, виховуваних у співжитті громадян у державі. Саме мораль покликана навчити останніх вважати загальнодержавне благо за вище мірило своїх вчинків.

Звідси – детальна розробка питань управління державою, показ сутності «ремесла» політика.

Мак’явеллі поставив нерозв’язну за його часів проблему – поєднання норм високої особистої моралі й успіху в політиці. Пізніше це добре визначив Гегель: «…не може бути й мови про вибір засобів, гангренозні члени не можна лікувати лавандовою водою. Стан, при якому отрута, вбивство з-за рогу стали звичайною зброєю, неможливо усунути м’якими заходами протидії. Життя, що ледь жевріє, відродиться завдяки насильницьким діям»⁷.

І хоч методика управління державою, запропонована Мак’явеллі, неприйнятна, сама проблема – міра співвідношення раціонального та ціннісного: політики, права й моралі – вічна, вона й тепер є надзвичайно актуальною, набувши характеру загальнолюдського, глобального й разом з тим зорієнтованого на неповторну цінність кожної людської особистості.

В XIX–XX ст. спостерігається новий злет зацікавленості політичними ідеями Мак’явеллі. Так, починаючи з Ф. Ніцше й завершуючи сучасними соціологічними концепціями М. Вебера й Ж. Сореля, знову постала «проблема Мак’явеллі» – різниця між «уявленням про політичну діяльність» і практикою цієї діяльності та її результативністю.

А ось ідея про роль активної, діяльної особистості лягла в основу «теорії еліт», яка виникла на межі ХІХ – ХХ ст. серед італійських соціальних філософів (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс).

Після Другої світової війни знаменитий соціолог Дж. Бйорнхем очолив у США «мак’явеллістський напря- мок», підтриманий P. Міхельсом, Г. Ласауелом та іншими. Прибічники цього напрямку поставили перед собою завдання розглянути еліту як сукупність певних «ремісників»; механізми, якими вона користується в управлінні; методи та засоби, які вона застосовує для досягнення своїх цілей.

Представники «неолітичної школи» (П. Бакрак, Т. Дай, X. Зейглер, Г. Домхоф та ін.), що сформувалася наприкінці 60-х – на початку 70-х pp. ХХ ст., послуговуються ідеями Мак’явеллі, ставлячи та розглядаючи питання, пов’язані з виявленням особливостей боротьби між тією елітою, яка вже стоїть при владі, та тією, яка прагне її.

Ідеї лідерства особистості, здатної виробити в собі якості, потрібні для виконання відповідних соціальних ролей, розробляють, орієнтуючись на ідеї, свого часу висловлені Мак’явеллі, соціальні філософи, що тяжіють до психології, – Ж. Піаже, Д. Рісмен, Е. Фром.

1.Дживилегов А. Предисловие // Никколо Маккиавелли – М.; Л.: Academia, 1934. – Т. І. – С. 24.

2.Виллари П. // Никколо Маккиавелли. История Флоренции. – Л., 1973. – С. 353.

3.Алексеев А. С. Маккиавелли как политический мыслитель. – М., 1980. – С. 110–111.

4.Ванштейн О. Л. Западноевропейская средневековая историография. – М.; Л., 1964. – С. 279.

5.Виллари П. Никколо Маккиавелли и его время. – СПб., 1914. – Т. І. – С. 20.

6.Макашовский В. Новые книги о Маккиавелли // Архив Маркса и Энгельса. – М., 1930. – Кн. 5. – С. 460.

7.Гегель. Политические произведения. – М., 1978. – С. 152.